2023 рік запам'ятався для українського кіно рядом важливих подій, серед яких були як і тріумфи вітчизняних стрічок на міжнародних кінофестивалях, так і гучні скандали всередині індустрії. Зокрема, ми спостерігали успіх документального кіно на Заході та відповідний запит на кіно з середини. Так, можна відзначити вкрай важливу стрічку "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова про обстріли Маріуполя російськими військами. Фільм отримав низку міжнародних і українських нагород, а також представлятиме Україну на премії "Оскар".
Водночас ситуація всередині української кіноіндустрії залишається доволі песимістичною. Нова стратегія Держкіно викликала жваве обговорення серед кіномитців, зокрема великої критики зазнав пункт про розподіл коштів (у той час як кількість ігрових повнометражних фільмів для широкої аудиторії не мала перевищувати 20 стрічок на рік, а авторських повнометражних фільмів для фестивалів — не більше ніж 7 на рік, телевізійні серіали отримали карт-бланш у не менш як 600 годин на рік). Відсутність фінансування кінопроєктів, стратегії з розвитку незалежного національного кіно за останні два роки дається взнаки. Окрім того, цього року Національна спілка кінематографістів України виграла суд проти Держкіно, що має призвести до переобрання членів Ради з підтримки кінематографії.
Та незважаючи на обіцянки поновити фінансування, майбутнє індустрії залишається туманним. Ще з початку повномасштабного вторгнення точаться дискусії про те, що зовсім скоро Україні не буде що відправляти на кінофестивалі, а українське кіно зазнає глибокої кризи. Адже художнє кіно потребує більшого фінансування та програм для його розвитку.
Журналістка Суспільне Культура Альона Шилова поспілкувалася з українськими продюсерами, акторами та режисерами про те, як минув цей рік для українського кіно і що чекає на нього у майбутньому.
Продюсування: звідки беруться гроші на фільми та у які стрічки варто вкладатися
Актуальність українського кіно у світі
За словами Дениса Іванова (продюсер фільму "Носоріг" Олега Сенцова, засновник та керівник кінокомпанії "Артхаус Трафік"), з початком повномасштабного вторгнення роль українських кінопродюсерів у культурній дипломатії важко переоцінити, адже саме продюсери відповідають за те, щоб таланти мали ресурси для своєї творчості і для того, щоб змінювався контекст та екосистема навколо нього.
Денис Іванов: "Українські продюсери на початку повномасштабного вторгнення дійсно зайняли проактивну позицію — як стосовно підтримки своїх талантів, з якими вони працюють, так і стосовно зменшення впливу російської «м'якої сили» культурної дипломатії.
Українські продюсери отримали приз Європейської кіноакадемії, Спеціальний приз Української кіноакадемії. Це був не іменний приз, а приз саме українським продюсерам, які виступили таким локомотивом в культурній дипломатії і локомотивом у підтримці талантів, з якими вони працювали.
Продюсер у кіновиробництві — це людина, яка є оцим драйвером, що рухає проєкти вперед. Під час повномасштабного вторгнення продюсери також виступили такими драйверами, але в сенсі змін у сприйнятті українських фільмів за кордоном".
Іванов згадує про організацію численних фестивалів, ретроспектив і акцій: бойкот російського кіно на кінофестивалях класу А, виключення московського фестивалю з мережі ФІАП (всесвітньої організації продюсерів), закриття фестивалю про російське кіно у Франції, Парижі і Нанті.
При цьому якщо перший рік після повномасштабного вторгнення відзначився підвищеною увагою до українського кіно та його підтримки, то у 2023 році ситуація значно збавила оберти, що зауважує кінопродюсерка Валерія Сочивець (продюсерка фільму "Ля Палісіада", засновниця організації "Сучасне українське кіно").
Валерія Сочивець: "Зараз увага до України втрачається через нові конфлікти, які сталися у світі. На минулому тижні я відвідала церемонію нагородження Європейської кіноакадемії і можу впевнено сказати, що ми вже нікого не цікавимо. Уся підтримка на словах: від нас і війни в Україні європейці явно втомились. Минулого року на Європейській кіноакадемії вручили статуетку усім українським продюсерам за те, що продовжують створювати і відстоювати українське кіно. В цьому році ані слова про війну в Україні".
Фінансування
Хоча повномасштабне вторгнення і принесло із собою повну відсутність фінансування кіно з боку держави, за словами Дениса Іванова, сама система фінансування, яка утворилася за роки до того, ніяк не змінилася.
Денис Іванов: "Система фінансування фільмів державним коштом радикально змінилася ще 2020 року, через нове керівництво. По-перше, основний фокус цієї системи переліг на серіали, і вже на останньому пітчингу ми побачили, що частина фінансування дісталася саме телесеріалам. Художні фільми, особливо міноритарні, міжнародної копродукції України, почали займати лише якісь відсотки від загального бюджету.
З того моменту ситуація принципово не змінилася і це є великою проблемою для українських продюсерів зараз. Для того щоб зробити копродукційний проєкт на українську тематику з українським режисером, знятий в Україні, треба мати принаймні якусь частину українських коштів. На жаль, саме продакшн Сам фізичний процес зйомок фільмустрічок не фінансується зарубіжними фондами. Тобто зарубіжні продюсери можуть у своїй країні витратити гроші своїх платників податків виключно на послуги, які надають цій країні, або на просування своїх талантів. Тому, в певному сенсі, українське і передусім ігрове кіно опинилося в кризі".
Складна ситуація для виробництва фільмів починає відчуватися вже зараз. Навіть якщо теоретично проєкту вдасться зібрати максимальне фінансування через іноземні ініціативи, залучених грантових коштів все одно не вистачає.
Валерія Сочивець: "Бюджетних коштів немає. За договорами, які були укладені з Держкіно до 24 лютого 2022 року, виплат особисто нашій компанії не було. Шукаємо гроші для проєктів за кордоном, але й тут потрапляємо в глухий кут, адже потрібно мати і показати хоч якесь фінансування з України, щоб Україна лишалась головним продюсером у копродюсерській системі. Є фонди і гранти, але цього все одно недостатньо.
Якщо документальне кіно ще може продовжити своє існування завдяки донорським виплатам, то ігрове кіно от-от закінчиться. Залишилось буквально 4–5 ігрових фільмів, на які варто очікувати у 2024 році, а далі прірва… адже це інші бюджети й інша система пошуку грошей. Без держави дуже важко впоратися, якщо це авторське кіно".
Для документального кіно ситуація є більш втішною, але не менш легкою. Продюсерка Дар'я Бассель (програмна координаторка Docudays UA, засновниця продакшн-компанії Moon Man) зазначає, що повномасштабне вторгнення не зупинило кіновиробництво, але суттєво змістило акценти.
Дар'я Бассель: "На перший план вийшло документальне кіно. Бо процес виробництва документальних фільмів набагато більш мобільний та дешевий порівняно з ігровим. Щодо ресурсів фінансування: весь цей рік українські продюсери, від маленьких незалежних компаній до великих студій, активно шукали і залучали фінансування за кордоном. Стали більше працювати з іноземними суспільними мовниками. Багато хто активно досліджує американський ринок. Значну роль зіграла допомога європейських країн, наприклад фонд ESFUF, до якого долучились 19 країн Європи, вже підтримав багато українських проєктів і не планує зупинятись".
При цьому Бассель зазначає, що життя в ігровому кіно хоч і суттєво ускладнилось, але не зупинилось зовсім. Продюсерка наголошує, що зараз розробляють багато нових сценаріїв, і сподівається, що це нарешті призведе до того, що в Україні почнуть на постійній основі працювати державні програми підтримки розроблення сценаріїв та проєктів.
"Адже це відносно невеликі кошти, які дозволяють зберігати і розвивати таланти та продовжувати розвиток кінокультури навіть у такі важкі періоди, коли фінансування виробництва не завжди можливе", — каже Бассель.
Тож як підтримувати існування українського ігрового кіно в обмежених умовах?Тимчасовим розв'язанням проблеми може стати виділення коштів на менші проєкти, наприклад короткометражні фільми.
"Я не знаю, які ігрові повнометражні фільми були створенні після повномасштабного вторгнення. Короткометражні — знаю. Ми нашою компанією СУК намагаємось не зупинятись і знімати короткі метри «по-студентськи» (без грошей чи з невеликими грошима, власними заощадженнями авторів)", — каже Валерія Сочивець.
Сочивець також зазначає, що потрібно звертатись до фондів із закликом, щоб індустрія була в тонусі. Окрім того, короткометражні проєкти дають можливість забезпечити роботою представників усіх професій кіноіндустрії.
"Щоб люди мали роботи, треба не фінансувати розробки повнометражних фільмів, які не факт що колись будуть зняті, а фінансувати натомість короткометражне кіно. Воно виробляється швидше і дешевше, при цьому гонорари будуть отримувати всі — від сценариста до освітлювачів і водіїв. Це можливість підтримати людей і потрапити на великі майданчики в секції короткометражних фільмів", — каже Сочивець.
Виклики кіноринку
Актуальною залишається як проблема відтоку кадрів із професії, так і взаємодія з Держкіно.
"Багато кіномитців мобілізувалося, багато, я думаю, мобілізується ось зараз, скоро. Дехто виїхав, наприклад сім'ї з дітьми. З іншого боку, війна відкинула нас назад у впливі громадянського суспільства на ухвалення важливих державних рішень, тому що все немовби «на на часі». Під цей туман війни в нас абсолютно сколапсувала взаємодія з органами влади, які саме відповідальні за кіно.
Наприклад, Держкіно досі не оголосило конкурс на нову раду, яка саме розподіляє фінансування. Ця рада мала бути переобрана ще в березні цього року, але за законом не була переобрана. Спілка кінематографістів подала в суд на цю незаконну дію і виграла. Зараз ми чекаємо, коли ж буде оголошений новий конкурс", — каже Денис Іванов.
Головним викликом для існування українського кіно залишається війна та криза у виробництві, яку вона тягне за собою.
"Головний виклик для українського авторського кіно на наступні роки — утриматись на плаву, знайти нові шляхи фінансування та не розгубити напрацьований досвід і ті команди, які склалися за останні 10 років більш-менш активного виробництва. Я сподіваюсь, що всі проблеми і обмеження, які в нас зараз існують, призведуть не до чергового занепаду, а до пошуків і народження нової кіномови в тих умовах, які є. Як колись було з румунською новою хвилею", — зазначає Дар'я Бассель.
"Треба розуміти, що кіно — це важлива частина розповіді українців про себе і світу, і українцям всередині країни. Кіно творить всі ці національні міфи, які роблять нас українцями. Мені здається, що розуміння цієї ролі є не у всіх. Ми бачимо, що культура навіть не потрапила з першого разу в плани відновлення і не є якоюсь цінністю, яку всі розуміють. Насправді для кіно не потрібні прям такі великі гроші, щоб воно було, але воно творить дуже важливий тактичний вплив, тому що ми можемо комунікувати зі світом з великих культурних майданчиків, і стратегічний, тому що ми маємо розповідь про себе, яку ми розповідаємо самі, а не наші північні або західні сусіди", — каже Денис Іванов.
Акторська гра чи гра на виживання: як повномасштабне вторгнення вплинуло на можливості для українських акторів
Перспективи роботи
Після 24 лютого потік різноманітних проєктів для кінематографістів і, зокрема, акторів перервався. Якщо документальне кіно ще залишає бодай якісь оплачувані можливості для режисерів, операторів та більш технічної складової команди, то відсутність нових ігрових фільмів суттєво вдарила по акторському кластеру.
Олексій Гнатковський (актор Франківського театру, виконав у фільмі "Довбуш" роль Івана Довбуша) з початку повномасштабного вторгнення створив благодійний фонд, а також влаштовує благодійні вистави для військових. За його словами, спільнота українських акторів — це дуже розрізнене середовище, яке було таким ще до початку повномасштабної війни, тому ситуація на кожному відобразилася по-своєму.
Олексій Гнатковський: "У нас є актори, які працюють у державному секторі, актори державного театру, і там є свої ситуації. Так само є актори вільні — фрилансери, умовно кажучи, — які ходять від театру до театру і працюють у різних проєктах. У кіно так само є актори, які знімаються в різних проєктах, ходять на кастинги, шукають можливості. Є актори, яких вже самих пропонують, які мають кастинг-менеджерів. Тобто це величезний пласт різних людей.
У нас в Україні немає такого, наприклад, як у США, — Гільдії акторів. Коли з'явилася проблема з використанням штучного інтелекту, то Гільдія кіноакторів почала протестувати про таких речей, тобто вони захищають права одне одного.
Звичайно, повномасштабна війна вплинула на всі процеси в Україні, зокрема і на культурні. Наскільки я знаю, гонорари за знімальний день впали. Водночас багато акторів стали вимушеними переселенцями, і зараз люди беруться за будь-які речі, за будь-яку роботу, тому що потрібно виживати. Тому це ситуація фактично виживання".
Акторка Єлизавета Цілик (відома своїми ролями у фільмах "Назавжди-Назавжди" та "Носоріг" та номінацією на премію "Кіноколо" як найкраща акторка у 2023 році), дотримується іншої думки.
Єлизавета Цілик: "Я можу сказати, що зараз потік проєктів стрімко відновлюється. Ще рік тому, якщо усіма молитвами і танцями з бубном запускався один проєктик, то всі були раді й шоковані. Зараз же багато моїх колег знову повернулись до зйомок. Це і комерція, і повні метри, і довгограйки-багатосерійки для допомосподарок, і якісь напівавторські проєкти, про які раніше ніхто й не заїкався. Тому я думаю, що всім є де пограти, де заробити, так само і державні театри працюють, і якісь грантові монопроєкти фінансуються".
Через повномасштабне вторгнення за кородоном відкрилося більше перспектив для українських акторів, ніж будь-коли. Питання полягає у тому, наскільки використані ці можливості і чи є куди рухатися далі.
Олексій Гнатковський: "Коли почалося повномасштабне вторгнення, світ почав допомагати Україні й попит на український культурний продукт колосально виріс. Цей попит треба вміти правильно використовувати, монетизувати. Держава чогось не монетизує ці речі, вона не підтримує. Я розумію, що є багато проблем зараз і нам треба все робити для підтримки України, але повинні бути якісь департаменти, які займаються розвитком та монетизацією української культури, зокрема за кордоном. Наприклад, те ж Міністерство культури, але вони так само цього не роблять. Українським акторам за кордоном дають зелений коридор, дають постановки, запрошують у театри. Хоча зараз інтерес починає вже потроху згасати".
Єлизавета Цілик: "Відкрилось дуже багато варіантів співпраці з іноземцями. Дуже велика кількість акторів, знаю, їздили в Польщу, щоб зніматись в таких невеличких англомовних серіях, які транслюються в стрічці фейсбуку. Отож там була можливість і мову підтягнути, і акторські скіли не розгубити. І це стосується не тільки цього проєкту — це стосується різноманітних країн, запитів, кастингів, тренінгів та воркшопів. Так само і кінофестивалі.
Зараз глядачі починають вивчати і знайомитись ближче з людьми з екранів. Акторів почали запрошувати і на живі ТБ-проєкти, брати інтерв'ю, розкручувати в умовній жовтій пресі плітки про особисте життя. Актори мають змогу нарешті ставати голосом народу і інфлюенсерами у власній країні".
Ігрові фільми про війну та участь акторів у таких стрічках
Окремим пунктом для дискусій в українській кіноіндустрії стало створення ігрових фільмів про повномасштабну війну. Частина кінематографістів розкритикували створення стрічки "Буча", яка, за словами авторів, була заснована на реальних подіях. Так само нещодавній фільм "Юрик" викликав хвилю критики у соцмережах через нереалістичне зображення трагедії знищення Маріуполя.
Олексій Гнатковський: "Щоб робити фільм про війну, треба бути дуже-дуже-дуже в темі цього. Тобто треба зробити величезне дослідження з різних боків, величезний аналіз, величезну підготовчу роботу. І працювати над таким проєктом має високий клас професіоналів. Бо зараз для нас війна — це жива рана, і її дуже легко зачепити. І тому, якщо немає поваги до теми, немає належної підготовки, то це просто спекуляція на темі священного, наживання на війні. Я б взагалі наклав вето робити кіно, де українців зображують як якихось меншовартісних осіб — наприклад, "Останній москаль" чи нещодавня історія про дівчину з Коломиї. Держава має знімати тільки той продукт, який буде підносити суспільство, виховувати, робити людей кращими, а не тупішими".
Гнатковський також зазначає, що варто знімати різноманітні фільми (комедії, драми), але передусім має бути високоякісна історія.
Єлизавета Цілик: "Скільки сценаріїв і синопсисів про війну за цей рік я прочитала — рівно стільки мені на рівні задуму не сподобалось. Це не стосується фільмів до 2022 року (про АТО, Донбас), бо, мабуть, я була менш обізнана в усіх нюансах подій того часу. А зараз інформаційна війна стала набагато швидшою та сильнішою, ми можемо стежити за подіями ледь не посекундно. Тому все, що пишуть зараз про зараз, — це або вже наступного тижня втратить актуальність, або буде дезінформувати, не буде транслювати реальні події. Ми хочемо правдивого, детального документування.
Я вважаю, що в цьому вся відповідальність лягає на продюсерів, сценаристів та режисерів. Щодо акторів — акторам треба готуватись лише до загальнолюдського звинувачення та хейту. Бо глядачам найлегше звинуватити того, кого вони споглядають, говорячи: «Вони що, не бачили в чому знімаються? Не читали репліки?». Глядачам дуже важко пояснити і переконати, що актор має ледь не найменшу можливість впливати на потік проєкту. Нас затверджують на проєкт тоді, коли вже і декорації побудовані, і локації знайдені. Але це не нівельовує того, що кожен актор, потрапляючи в проєкт про повномасштабну війну, ставить перед собою завдання — зіграти і прожити якнайчесніше".
Режисура війни: як змінилася робота українських режисерів після повномасштабного вторгнення
Про вибір теми для фільму та актуальність
Повномасштабне вторгнення змінило й оптику режисерів. Хоча частина кіноспільноти наполягає на тому, що можна й треба знімати фільми не тільки про війну, для документального сегменту це питання більш неоднозначне. Режисерка Аліса Коваленко ("Ми не згаснемо", "Домашні ігри") схильна вважати, що документалісти не можуть абстрагуватися від реалій, у яких живуть тут і зараз.
Аліса Коваленко: "Насамперед у виборі теми для фільму грає роль бачення. Режисер не «приміряє» на себе теми, він обирає те, що йому відгукується. Мені складно уявити, що якийсь би представник нашої кіноспільноти, режисер-документаліст, поїхав би зараз в Карпати і знімав би там білочок. Тому що дуже складно відірватися від контексту, складно повністю прибрати цю реальність, в якій ми всі перебуваємо".
Якщо авторів ігрового кіно закликають почекати з темою переосмислення війни у художньому форматі, то для документальних стрічок так само залишається низка різноманітних сюжетів, які не пов'язані з вторгненням. Як приклад режисерка Тоня Ноябрьова (фільми "Ти мене любиш?", "Герой мого часу") наводить стрічку "Нескінченність за Флоріаном".
Тоня Ноябрьова: "Наше життя, наша буденність не зводиться тільки до війни. Незважаючи ні на що: на нескінченні сльози, прильоти, щоденне хвилювання, чи прокинешся ти завтра чи ні, людина — така істота, яка адаптується майже до всього, навіть до війни. Війна триває майже два роки, але окрім війни є щоденне життя, у якому є кохання, смерть (не тільки від війни), розлучення, проблеми батьків та дітей, є проблематика прав ЛГБТ+, нещасливе кохання. Тобто певні теми, які хвилюють людей, нікуди не поділися. Тому, звичайно, можна знімати кіно не про війну.
Наприклад, я скоро йду на чудовий фільм, хоча я його ще не бачила, але чула дуже багато відгуків — "Нескінченність за Флоріаном". Він про тему, яка мене дуже хвилює — це історичні будівлі в Києві, їхня занедбаність і абсолютно безвідповідальне ставлення держави. Дуже актуальна історія не про війну. Тому, звичайно, можна і треба знімати не тільки про війну".
Про перспективи розвитку українського кіно
Говорячи про перспективи для українських режисерів, Аліса Коваленко згадує фонди та фінансові програми, які з'явилися саме після повномасштабного вторгнення: FILMBOOST, гранти від Netflix, підтримку Польського інституту кіно та інші.
"Зараз цих ініціатив стало менше. Тобто є така собі «перша хвиля кіно» — ті, кому пощастило і вдалося отримати підтримку. Зараз вже буде складніше, тому що вже з'явився ряд фільмів про війну. Я говорила з деякими сейлз-агентами на найбільшому фестивалі документального кіно, і вони вже не мають такого попиту на історії з України. Хоча ще рік тому в усіх горіли очі, всі хотіли якийсь проєкт з України, і не були такими селективними", — говорить Коваленко.
При цьому перспективи для розвитку й ігрових стрічок, й українського кіно загалом залишаються доволі туманними.
"Перспективи печальні. Наразі у нас не передбачається державного фінансування кінематографії. Без нього існування художнього кіно майже унеможливлюється. Ми всі намагаємось якось допомогти собі самі, але маємо усвідомити, що українське кіно в дуже великій небезпеці. Якщо зараз хтось хоче знімати художнє кіно, то має усвідомлювати, що це буде європейський проєкт від самого початку. Треба шукати європейські гроші без української частки, а за правилами і моделлю існування копродукції це дуже складно. Складно, коли держава не може ні копійки покласти на міжнародний стіл фінансування того чи іншого проєкту", — каже Тоня Ноябрьова.
Головним викликом все ще залишається фінансування проєктів та можливість оплати праці команди.
"Виклик № 1 — це гроші. На жаль, кіно — дуже дороге задоволення, і без фінансування його існування неможливе абсолютно. Це не письменництво чи живопис, які можна створити без грошей. Це дуже дороге і колективне мистецтво. Але у нас є все для хорошого результату: є і таланти, й історії, є що знімати і ким знімати, аби тільки були гроші. Зараз буде серйозне випробування — я не знаю, як ми його пройдемо, адже сама є частиною цього хвилюючого процесу, цієї невизначеної ситуації. Тому будемо сподіватися на краще і робити своє", — зазначає Ноябрьова.
Аліса Коваленко також звертає увагу на фактор перенасичення ринку українськими історіями про війну. У цьому полягає певний парадокс існування індустрії зараз: найбільше шансів на реалізацію отрмують саме документальні стрічки про війну, водночас ніша ігрового кіно, робіт на інші теми просідає, при цьому документальних стрічок вже настільки багато, що зацікавити ними іноземну аудиторію стає все важче.
"Перший виклик — це перенасичення історіями з України. На жаль, може з'явитися тенденція, де якісь хороші історії не будуть підтримані, тому що буде дуже багато фільмів про Україну. Тому знайти фінансування, знайти дистриб'ютора — буде складно пробитися серед усього цього. Окремий виклик — це відсутність підтримки в Україні (тобто від Держкіно), і треба щось із цим вирішувати. Всі розуміють, наскільки складно реалізовувати проєкти, коли у себе вдома головна інституція не підтримує їх і не може ефективно комунікувати з ком'юніті", — каже Аліса Коваленко.
Коваленко зазначає, що важливо продовжувати утримувати фокус на українському кіно, різноманітних показах та кінофестивалях.
"Кіно більше не є, такк би мовити, мистецтвом заради мистецтва. Це вже культурна дипломатія. Дипломатія — це активізм. І це набагато більше виснажує, звичайно. Тому що ти вже не тільки режисер, а ти маєш робити якусь таку активістську роботу. Привертати увагу. На деяких фестивалях питають: «Що ми можемо зробити для України?», і тоді ми говоримо про політичну ситуацію. Це вже невіддільна частина нашої роботи", — каже Коваленко.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
