Стрічка "Ля Палісіада" є повнометражним дебютом Філіпа Сотниченка — режисера, який до цього відзначився характерним стилем у своїх коротких метрах "Цвях" і "Технічна перерва". Фільм здобув безліч нагород та номінацій на престижних міжнародних фестивалях — зокрема "Серця Сараєво" та "Кіноколо", де нещодавно був номінований у п'яти категоріях, зокрема "Найкращий повнометражний ігровий фільм" та "Найкраща режисура".
Світова прем’єра відбулася в межах 52-го Роттердамського міжнародного кінофестивалю, а українська — 12 жовтня під час Київського тижня критики.
Журналістка Суспільного Культура Альона Шилова подивилась стрічку та розбирається, чому "Ля Палісіада" є цікавою для сучасного українського кіно та у чому полягає її новаторство.
У тексті є спойлери до фільму.
"Ля Палісіада" — це неймовірно цікавий випадок у сучасному українському кіно. Враховуючи, що велика кількість стрічок української нової хвилі часто оперує жанром драми з вкрапленнями інших стилістик (еротика, вестерн, кримінал і так далі), то фільм у стилістиці пострадянського неонуару, як мінімум, інтригує.
На створення фільму режисера надихнув реальний факт: смертна кара існувала в Україні до 1996 року включно. Спираючись на цей елемент, і починає розкручуватись непростий детективний сюжет, у центрі якого опиняється пара старих друзів — судовий психіатр Олександр і його друг — слідчий Ільгар Сабітов, які беруться розслідувати заплутану історію вбивства міліціонера. Окрім того, героїв поєднує колишня закоханість у вдову загиблого.
Фільм порушує тему роботи правоохоронних органів та вміло дискутує про беззаконність судових експериментів над підозрюваними.
У "Ля Палісіаді" цінно те, що, незважаючи на доволі складну тему правильності смертної кари як покарання, стрічка не демонізує й не ідеалізує жодну зі сторін. Герої крок за кроком йдуть монотонними процедурами розслідування, проживаючи власні переживання і трансформації на внутрішньому рівні. Йдеться і про тугу за родиною, коли робота надовго розлучає з близькими, і про переосмислення своїх життєвих виборів, і про роздуми над системою, частиною якої ти є. Ніжно й делікатно показана закоханість обох героїв в одну жінку, і ця неможливість перетнути межу — в одній сцені: навіть коли герої начебто наздоганяють героїню, вони все одно тримаються на поважній відстані, кожний — мірою власних почуттів.
У фільмі немає драматичних викликів та зізнань у почуттях, але є епізод, де персонажі просто сидять та спілкуються за столом у жовтому світлі кухні, випиваючи з малих кришталевих рюмочок, ніби з бабусиної старої шафи. Ця маленька сцена передає їхні почуття через погляди та незручну тишу, яка западає в певний момент.
Актори ніби все життя існували у відведених їм ролях: Новруз Хікмет краде кожну сцену, як тільки з'являється на екрані, разом з Андрієм Журбою вони створюють прекрасний тандем слідчого та психіатра, що був завалений роками емоційно виснажливої роботи.
Окремої уваги вартує операторська майстерність Володимира Усика, який до цього працював над документальною стрічкою "Назовні" Ольги Журби. Багато сцен знято одним кадром на ретрокамеру та старі касети, які творці замовляли по всьому світу. Саме цей прийом, а також досвід Усика у роботі з документальними проєктами відіграють велику роль у переданні атмосфери пізніх дев'яностих років у документальному стилі. Під час перегляду виникає відчуття, ніби дивишся старий запис дня народження маленької дитини, от тільки замість розрізаного торта — понівечене тіло, а замість радісних дітей — стомлені працівники міліції. "Ручна" камера та довгі кадри передають флер старих документалок, у деяких моментах навіть не віриться, що це ігровий фільм, стилізований під документальний — настільки автентично виглядає зйомка.
"Ля Палісіада" відображає дев'яності зі скрупульозною влучністю: від загальних локацій до невеличких атрибутів у кадрі, на кшталт речей на барахолці, які недбало накидані на дерев'яні столи, що їх продавці швиденько прибирають з рейок, коли їде потяг, чи пляшок з газованими напоями на застіллі — усе зосереджено на тому, аби передати тогочасну атмосферу.
Коли ми говоримо про тандем двох розслідувачів у жанрі нуарного детективу, то на думку може спасти безліч американських аналогів, на кшталт "Семи" Девіда Фінчера чи "Справжнього детектива" Ніка Піццолатто. Концепт "Ля Палісіади" і справді міг стати для авторів спробою створити щось у вестернізованому стилі, але у такому разі історія виглядала б неприродно. Натомість фільм адаптує жанр нуарного трилера-детективу під українські реалії, від чого тільки виграє. Немає непотрібної фальшивості чи спроби зробити, "як у них".
Режисер "Ля Палісіади" має своє чітке бачення, яке передається у русі камери, переживаннях героїв, деталях художнього оформлення (від шкіряних курток кримінальних авторитетів до сірих в'язаних светрів головних героїв). Він не зображує дев'яності як часи, "коли жилося краще", і не боїться показати їхню сірість та несправедливість до людей.
Сотниченко передає ці настрої у кожній сцені фільму, фактично, оновлюючи жанр пострадянського нуару — і цим вибором приносить новаторську стилістику в сучасне українське кіно.
Варто зважати на те, що "Ля Палісіада" не орієнтована на масову публіку, але тим, хто зможе оцінити кропітку кінематографічну роботу, стрічка точно припаде до душі.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
