23 жовтня на телеканалі ТЕТ відбулася прем'єра українського серіалу "Встигнути до 30". Це комедійна історія, що має на меті показати взаємини трьох молодих жінок: Саші (Анна Кошмал), Іри (Дар’я Петрожицька) та Люби (Анастасія Остреїнова), які випадково зустрічаються у день свого 29-річчя та вирішують змінити своє життя до того, як їм виповниться 30.
Увагу до серіалу привернув саме образ героїні Люби, а точніше — скандал довкола неї. За сюжетом дівчина приїздить із Коломиї до Києва, і у серіалі її зображують стереотипною селянкою, а саму Коломию теж показують селом, хоча це місто з давньою історією. Глядачів також обурило, що героїня чомусь вживає такі слова як "греча", а тато її називає "доча", що нехарактерно для цього регіону. Живуть вони у старій дерев'яній хаті та ходять у вишиванках.
У відповідь на критику пресслужба телеканалу ТЕТ наголосила, що "Встигнути до 30" — це комедія і не варто всі образи героїв сприймати серйозно. Також додали, що персонажка хоча й родом із Коломиї, але не є збірним образом мешканців цього міста.
Окрім глядачів, серіал розкритикував і мер міста Коломия Богдан Станіславський, який вважає, що шоу потрібно "вилучити з інтернет-мережі" та більше не транслювати на телебаченні.
У цьому матеріалі Суспільне Культура розбирається, як зображують українок із маленьких міст у сучасних серіалах в Україні та за кордоном, якими стереотипами грішать такі образи і чи є шанс на гідну репрезентацію.
З моменту виходу серіалу "Встигнути до 30" про героїню Люби з Коломиї було написано чимало матеріалів. Зокрема, розлогу критику цього образу висловила артоглядачка Лєна Чиченіна, привернувши увагу до проблематичності зображення героїні.
"З перших секунд очевидно, що Люба — затуркане село, і впродовж усіх серій глядачі реготатимуть саме з цього", — зазначила Чиченіна.
Також авторка підкреслила нерелевантність зображення Коломиї, адже перші згадки про місто датуються 1240 роком, а у XIX та XX століттях там активно розвивалося культурне життя, відкривали українські театри, гімназії та друкарні.
"Перед Другою світовою Коломия була другим містом на Галичині за розвитком культури. Усі ці традиції добре простежуються щонайменше в архітектурі міста", — написала оглядачка.
Проблема з образом Люби полягає в тому, що героїня на тлі інших персонажок серіалу явно створена для більш "комедійних" моментів. Вона "кумедно" розмовляє, використовуючи слова на кшталт "йокалемене" та "греча", голосно регоче й загалом не вирізняється рівнем інтелекту. Її провінційність автори серіалу підкреслюють тим, що батьки дівчини живуть у дерев'яній хатині та носять вишиванки.
Люба не відображає ані культурного рівня свого міста та оточення, ані якихось суттєвих особистісних якостей, за які її як героїню можна було б поважати. Вона створена для сміху, але методи, якими автори серіалу сподівалися викликати цей сміх — стереотипні та образливі. За своїм тоном вони нагадують уявлення росіян про українців та українок: такий самий образ "дурних українців" можна побачити у багатьох російських фільмах і серіалах. У таких фільмах українська мова представлена переважно смішним суржиком, яким говорять неосвічені люди, а українці — як недолугі та дурнуваті, не прогресивні та не інтелектуальні. Наприклад, у "Встигнути до 30" Люба легко ведеться на обман від інших персонажів та говорить гучно й емоційно, що виглядає незграбно на тлі інших.
Критика таких героїнь як Люба — це не про те, що не можна сміятися й жартувати над українцями, це про те, як ці акценти розставлені. Більшість українських глядачів уже не сприймає такий гумор, який полягає в тиканні пальцями у бік традицій і культур. Гостра реакція на стереотипне зображення Люби тільки зайвий раз це підтверджує.
Таке стереотипне зображення українок вкорінилося у культурі серіалів ще задовго до появи "Встигнути до 30". Посприяло цьому і споживання російського телевізійного продукту, який довгий час транслювався на території України та насаджував шкідливі стереотипи. Як, наприклад, російський серіал "Моя прекрасна няня" у жанрі ситкому 2004 року — римейк американського серіалу "Няня" з Френ Дрешер. Він транслювався на території України та просував відверті українофобські мотиви. Головна героїня — українка Віка, яка починає працювати нянею в родині московського продюсера Максима, доглядаючи за його трьома дітьми. Протягом серіалу Віка постає перед аудиторією як провінційна та нетактовна особа, а її дурнувата поведінка та "шокання" слугує одним з основних джерел для сміху в серіалі.
"Хто така «нянька Віка»? Це невихована, інтелектуально (не закінчила школи) і культурно обмежена, «говорящая с сильным акцентом» українка-провінціалка, мета якої — закохати у себе багатого московського продюсера. Сімейка, куди вона потрапила, — осередок російських інтелектуалів, де навіть дворецький Костянтин — зразок аристократа. Цілком зрозуміло, що таким чином потрібно було показати кожному «брату» на його «законне» місце. Ось – багатий, освічений московський продюсер, ось — дурненька, необтесана українська провінціалка. Потрібно було тупо, примітивно пояснити людям, що оце — вищий світ, а оце — нижчий. Якщо хочеш потрапити у вищий світ — будь разом і не став зайвих питань. Оце й все", — пише журналіст Володимир Грисюк.
Після початку повномасштабного вторгнення українці почали дивитися на російський продукт через нову призму, помічаючи дискримінаційні наративи, які до того здавалися просто невдалими жартами. У серіалі висміюється походження Віки — за сюжетом вона народилася та виросла в Маріуполі. У мережі глядачі підмітили, як у різних серіях місто висвітлюється як кримінальний осередок з тарганами та низьким рівнем життя (про що героїня Віки згадує, коли бачить бруд і паразитів у квартирі подруги, або ж коли родина погрожує забрати її назад до рідного міста).
Інші українки у серіалі показані ідентично. В одному з епізодів до Віки приїздить подруга з Харкова, яка дуже схожа на неї за зовнішністю (темне кучеряве волосся, яскравий одяг) та манерами (гучно розмовляє, має схожу жестикуляцію) і так само має одне прагнення в житті — вийти заміж за московського бізнесмена. Або ж медсестра, яка приїхала до Москви і нічого не тямить у свої професії.
Таке зображення України впливає як на російських глядачів, так і на українських. Для росіян стає очевидно, що щонайменше Маріуполь — непридатне для цивілізованого життя місце, а для українців — що кар'єра та вдалий шлюб (особливо у Москві) значно перспективніші за будь-яку іншу самореалізацію в Україні.
Образ дурнуватої, простенької та корисливої жінки був представлений не лише у російському кіно- та телепродукті. Українські жінки не мають широкого спектру образів в іноземному кіно. Це яскраво ілюструють агентка КДБ Ірина Спалько у виконанні Кейт Бланшетт у фільмі "Індіана Джонс і королівство кришталевого черепа", "дружина-трофей" корумпованого мера міста й колишня "Міс Україна" Вероніка з другого сезону серіалу "Справжній детектив" або Хлоя, яка займається проституцією, в бойовику з Дензелом Вашингтоном "Великий зрівняльник" (2014).
Причини такого обмеженого зображення можуть бути різними — від небажання авторів продукту заглибитися у матеріал та дізнатися бодай щось про Україну, її культуру та менталітет, до банального змалювання України як "маленької Росії" (щоб вже в сотий раз не показувати сірі хрущовки російських міст і виділитися "креативністю"). Досі однією з найпопулярніших сцен іноземного кіно, де фігурує українка, є фрагмент із фільму "Перевізник" (2008) з Джейсоном Стейтемом, де донька міністра з України каже, що росіяни та українці зовсім різні.
Стереотипне зображення українок тягнулося й донедавна. У грудні 2021 року в мережі розгорівся скандал на тлі зображення українки у популярному серіалі "Емілі в Парижі" виробництва Netflix. Дійшло до того, що навіть міністр культури Олександр Ткаченко надіслав листа Netflix з позицією Мінкульту щодо образливого образу українки в серіалі.
У другому сезоні серіалу з'являється персонажка на ім'я Петра, яка приїхала до Парижа з Києва. Головна героїня Емілі познайомилася з нею на курсах французької мови у четвертій серії. Дівчата вирушили разом на прогулянку, щоб попрактикувати французьку. За сюжетом, Петра краде речі з магазину зі словами "Люблю все безкоштовне", боїться депортації та одягається явно комедійно, без смаку, що вкотре підкреслює її незграбність.
Хоча Петра родом зі столиці, це не зупинило авторів серіалу від карикатурного зображення нахабної та грубої дівчини з "країни третього світу" (якою часто зображували Україну в іноземних кінопродуктах, принаймні до повномасштабного вторгнення).
Водночас сама акторка, яка зіграла Петру, розповіла, що знімалася й в інших сценах, де вона весело проводить час разом з Емілі та її подружками. Проте із серіалу ці епізоди вирізали.
Приклад із Петрою транслює стереотип, який довгий час існував в уяві іноземців, про те, що українки — це своєрідні gold-diggers (в англійській мові зневажлива назва жінки, яка вступає в стосунки заради збагачення). У світовому кіно українки з будь-яких міст підпадали під таке зображення, яке у вітчизняному кінопродукті часто застосовується саме до жінок не зі столиці.
Чи можлива зміна образу?
Хоч у серіалі 2020 року "Спіймати Кайдаша" й не уточнюється, звідки саме походить героїня Мотрі — молода вродлива жінка, яка впевнена у собі та не боїться відстоювати власні кордони, — згодом Мотря виходить заміж за Карпа, і протягом першої ж серії глядачам стає зрозуміло, що народилася вона не в Києві. Це комунікується через дитячі спогади Карпа та Мотрі, які разом виросли у селі, ходили в одну школу, а також через мрії дівчини про краще життя: вона планує вийти заміж за Артема — сина голови колгоспу.
Водночас її характер та поведінка не просякнуті стереотипами та недолугим гумором. Запозичуючи риси з першоджерела Івана-Нечуя Левицького, творці серіалу дали Мотрі хвацький характер, впевненість, вміння відстоювати своє та брати те, що хоче (але не у маргінальному стилі Петри з "Емілі в Парижі"). У сценарії Наталки Ворожбит Мотря стає добрим прикладом того, як можна небанально змалювати молоду жінку, що виросла не у великому місті, але має гідність та повагу до себе, а також багатогранний характер.
Наприклад, Мотрі притаманні й негативні риси: гордівливість, стервозність, грубість. Проте на тлі інших персонажів вона не здається антагоністкою чи карикатурно-злою людиною, бо усі герої серіалу — складні особистості зі своїми світлими й темними сторонами. На рівні мови (як Мотрі, так й інших персонажів) також немає поверховості: героям притаманна певна специфічна говірка, зокрема суржик, але його не зображують як щось суто комедійне, це просто передання реальності багатьох українських селищ.
"Мені було дуже цікаво зіграти роль, яка б зовсім відрізнялася від тих, які мені пропонували раніше — просто красивої дєвочки, яка десь поплаче, або чиєїсь подружки… Для мене це був акторський виклик", — каже виконавиця ролі Мотрі акторка Антоніна Хижняк.
Приклад із Мотрею показує, що зміна у зображенні українок на екрані повинна початися саме з вітчизняного продукту. Що саме українські авторки можуть більш живо та релевантно передати таких героїнь, уникаючи спрощень та нав'язливих стереотипів заради дрібки смішків. І що більше в українському сегменті з'являтиметься якісно прописаного, креативного продукту, то більше образ "недолугих українців з села" буде ставати неприйнятим, аж до того моменту, поки це стане соромом — пропонувати такі ідеї ще на етапі створення кіно чи серіалу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наші YouTube та TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
