Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Кожна така історія – доказ воєнних злочинів Росії проти людяності.
Вона — уродженка Донеччини. У 2014 році вимушена була з 13-річної донькою покинути своє місто. Знайшли житло в Сєвєродонецьку – на той час вже обласному центрі Луганської області. І дуже скоро місто стало для цієї, тоді ще маленької родини, другою домівкою. Тут жінка знайшла роботу за фахом, тут зустріла свого майбутнього чоловіка… Саме в Сєвєродонецьку в неї народилася друга донька. Про те, що прийшлося пережити, де знайшли тимчасову домівку, як тепер допомагає фронту Суспільному розповідає вчителька української мови та літератури, волонтерка, дружина військовослужбовця, двічі переселенка Ганна Щеблєтова.
"Хочу допомагати фронту"
— Ганно, ви нещодавно написали на своїй сторінці в Facebook таку фразу: "Луганщина та Донеччина крокують до Перемоги разом". Для вас і вашої родини Луганщина – це край такий же рідний, як і Донеччина?
— Тепер вже так. Саме з Луганщиною пов’язані дуже важливі події в моєму житті. Як потрапила до Сєвєродонецька? Випадково. А може це доля... Жила я з донькою Олександрою в невеличкому містечку Донецької області. Там війна почалася для нас ще у 2014 році, коли на очах від удару авіабомби склався під'їзд житлового будинку. Там загинуло 19 людей. Я розуміла, що на нас чекає, то ж повинна була вивезти дитину з окупованої території. Був останній день, коли працював наш залізничний вокзал. Місяць жила на західній Україні у рідних. Коли наші українські військові вже наближалися до Луганська, нас запросила знайома в селище Гірське Луганської області. Там хотіли дочекатися звільнення окупованої частини Донеччини. Але не судилося. Після Іловайського котла прийшло усвідомлення: війна надовго, ми вже не повернемося додому. І виїхали просто "в нікуди". Дісталися до Сєвєродонецька, місто нам сподобалося. Вирішили залишитися. Вдалося знайти маленьку квартирку в домі, який в народі називають "гостинка". Там – погані умови життя, але ж вибору на той момент просто не існувало. В нас була тільки валіза літних речей та документи. Адаптація пройшла важко, не мали ані знайомих, ані друзів. Мені пощастило влаштувалася на роботу за спеціальністю в дуже хорошу школу у центрі міста. Десь через пів року ми оговтались від того страхіття, що пережили. Тоді я почала міркувати, чим можу допомагати нашим військовим. Одного разу мене як представницю зі школи направили на форум з патріотичного виховання. Там були волонтери із Сєвєродонецька, про яких я зовсім нічого не знала. Підійшла до них і кажу: "Хочу допомагати фронту, вмію добре готувати, особливо пиріжки". Дівчата мене так і записали: "Ганна – пиріжки". (Сміється). Скоро подзвонили з незнайомого номеру. В трубці чую запитання: "Ви Ганна – пиріжки?". Кажу: "Так". Це була волонтерка Олена Світла. І ми почали з нею співпрацювати – готували, їздили на передову.
"Мабуть, чарівною та сітка виявилася"
— Ви виконали те завдання, яке самі ж перед собою поставили. Ви стали допомагати військовим. А як ви долучилися до волонтерської групи "Сєвєродонецькі павучки"?
Зараз вдруге скажу: "Випадково!". І знову ж додам: "Може це доля..." Давно в мене виникало бажання плести маскувальні сітки для фронту. Одного разу під час поїздки до хлопців на передову сказала Олені: "Я б могла плести сітки!". А з нами була жіночка – волонтерка, яку всі називали "тьотя Соня". І з’ясувалося, що саме вона плете сітки. Соня дала контакти Наталки. Так я познайомилася з Наталкою Касаткіною — організаторкою волонтерської групи "Сєвєродонецькі павучки". Фактично всі вісім років ми плели. У нас склалася дружна та родинна команда. Завдяки моїй волонтерській діяльності я й познайомилася з Сергієм, який незабаром став моїм чоловіком. Це було кохання з першого погляду. Військовослужбовець, доброволець із 2014 року, він і зараз на війні. Весілля наше з Сергієм відгуляли разом із волонтерами та побратимами. У 2018 році з'явилася на світ наша Даша. Зараз їй чотири рочки. Я не припиняла волонтерську діяльність й після народження молодшої донечки, бо "Сєвєродонецькі павучки" стали частинкою мого життя.
"Весь час думала, чи побачу я ще свого чоловіка"
— 24 лютого 2022 року Сєвєродонецьк вже не був безпечним містом. Повномасштабне вторгнення Росії стало вторгненням в життя кожного українця, кожної української родини. Як для вас почався цей день?
— Цей день назавжди залишиться в пам’яті, його неможливо забути. 23 лютого був останній день, коли наш колектив в такому складі збирався. Після 24 лютого 2022 року учасники та учасниці нашого волонтерського руху роз’їхалися по всій Україні. Ми постійно підтримуємо зв’язок. Зараз наші сєвєродонецькі павучки плетуть сітки по всій Україні. Скажу більше, наші павучки плетуть майбутнє України, її Перемогу. В Дніпрі наш пан Микола, в Кам’янець-Подільському — Неля та Наталя, на Франківщині — Світлана , Тетяна — в Дніпропетровській області, Галочка в Дрогобичі. Я пишаюся ними!
23 лютого ми видали останню сітку для військових, яка була сплетена в нашому офісі. І почали плести нову. А 24 лютого по Сєвєродонецьку почали стріляти. Я відразу вирішала евакуюватися, вивезти дітей, бо в мене був досвід 2014.
Наші волонтери перенесли сітку у підвал, там закінчили справу, а потім виїхали. Тоді ж, 24 лютого, ми вирішили збирали кошти для ЗСУ. Волонтерка Олена Плітус бігала по всьому Сєвєродонецьку і шукала те, що необхідно військовим. А я в цей час вже їхала в потягу і виставляла дописи про збір коштів у соцмережах. Мені надходили благодійні внески, а я платила з картки за товари, які купували для наших військових у Сєвєродонецьку Олена та наші дівчата. Так ми придбали для хлопців багато чого. Нас активно підтримували, відгукнулися зовсім незнайомі люди. Ця робота продовжувалися декілька тижнів, поки не налагодилася логістика в армії. У ті дні весь час думала, чи побачу ще свого чоловіка. Він знаходився там, де йшли запеклі бої. Все згадувала нашу першу зустріч. Сергій пройшов Попасну, Донеччину, декілька разів виходив з оточення. Ми з його мамою таке пережили, поки з ним не було зв’язку…
Мама Сергія теж плела з нами сітки, і тепер продовжую цю роботу зі мною в Ужгороді.
"Було відчуття, що ми повернулися до своєї домівки"
— Тепер ви живете в Ужгороді. Чому ви приїхали саме в це місто?
— Чому ми опинилися в Ужгороді? Їхали до Києва до моєї подруги, а там почався масований обстріл. Тоді добралися до Хмельницького, а тут мені прийшло повідомлення від Лесі з Ужгороду. Це моя подруга по Facebook, особисто ми знайомі не були. Вона написала: "Є куди їхати? Їдь до мене". Через Львів поїхали до Ужгорода. У Львові на вокзалі було страшно: тисячі людей, тривоги, паніка. Кругом довгі черги , навіть неможливо купити води дитині. Всі бігли до вагонів, одна жінка вдарила випадково мою маленьку Дашу торбою по голові…
До Ужгорода добирались чотири доби. Дякую Лесі! Вона нас прихистила на певний час, обігріла. Мене постійно тоді мучила думка: "Чому знову такий жах, як в 2014?" Боялися, що все повториться. Тому ми не лишилися в Ужгороді, а на два місяці поїхали до Словаччини. В Словаччині я працювала онлайн у школі. В той час дізналася, що Сєвєродонецьк рашисти постійно бомблять, місто практично зруйновано. Коли в Сєвєродонецьку зв’язок пропадав, я дуже переживала за своїх друзів. Слава Господу, всі виїхали. Потрошку збирала гроші на бронежилети, на аптечки та каски для наших військових.
Першого червня ми повернулися до України. Зняли квартиру в Ужгороді. І було відчуття, що ми повернулися до своєї домівки.
"Ми хотіли всім показати, що ми, жителі сходу України, ніколи не кликали "руській мір", що в нас патріотичні люди, які люблять Україну"
— Як вам вдалося відродити в Ужгороді організацію "Сєвєродонецькі павучки"?
— В Ужгороді ми зустрілися із сєвєродончанами. Теж вийшло випадково. Вони не були моїми близькими знайомими. По – перше, познайомилася з дружиною військового, котрому ми 23 лютого віддали сітку. Пам’ятаєте, я розповідала про це на початку нашої розмови. От такий збіг обставин. Ця жіночка сказала мені, що тут є ще багато сєвєродончан, познайомила з кількома людьми. І так ланцюжком — "хтось сказав, інший" — ми знайшли один одного. Вирішили плести. Я знову написала про нашу справу в соцмережах, і швидко назбирали гроші на основу для сіток. Купили тканину, бухту основи. Нам допомогли волонтери з Івано-Франківщини, з Дружківки Донецької області. Ми почали працювати буквально на вулиці. Нам треба було знайти приміщення. Я куди тільки не зверталася, ходила по залах, бібліотеках, школах… Але приміщення всі були зайняті переселенцями. В школах відмовляли тому, що тут офлайн — навчання. Буквально вже у відчаї я звернулася до очільника Луганської обласної державної адміністрації Сергія Гайдая з проханням допомогти знайти хоч якийсь куточок для наших волонтерів. І мені допомогли... Зі мною зв’язався працівник міської ради Ужгороду і сказав, що нам виділили місце в історичній будівлі "Совине гніздо". Там знаходиться гуманітарний штаб для допомоги переселенцям. Тепер тут працюємо і ми. Спочатку нас було сім, і сєвєродончани. Першу сітку віддали для ТРО Луганської області, другу — для Закарпатських котиків. Зараз плетемо десять сіток та плюс одну величезну сітку. Дуже хотіли, щоб до нас приєдналися як можна більше учасників. Написали про нашу справу в соцмережах, дали адресу. Важливо, щоб навколо розуміли: ми, жителі сходу, ніколи не кликали "руській мір", в нас патріотичні люди, які люблять Україну. Для мене це принципова та дуже болюча тема. Нам, на жаль, вже приходилось чути від кількох місцевих, мов ми винні, що в Україні війна. І такі заяви: "Наші воюють, а ваші – ні". Я завжди відповідаю на такі висловлення: "Мій чоловік зараз воює на передовій. І поруч з ним Україну захищають багато хлопців та дівчат з Донецької та Луганської областей. Так, є зрадники, але ж вони є всюди. І це не залежить від місця проживання".
Коли я написала про нашу діяльність пости в місцеві групи, до нас прийшли дівчата з Криму, Горлівки, Херсона, Слов’янська, Біловодська, Кремінної, Харкова, Ужгорода. Ми працюємо і співаємо українські пісні. Спілкуємося, розповідаємо про свої рідні міста, про себе та своїх близьких. Нещодавно до нас прийшла жіночка старшого віку з дівчинкою. Вони з Херсона. Принесли обереги, які самі зробили. Обереги з сітками – все це поїхало на фронт. Але ж варто назвати тих, хто нас підтримав і став "павучком", плете в Ужгороді. Ігор Цвітний та Олена Цвітна, Марина Даниленко і її чоловік, Наталя Маруха і її чоловік Володимир — позитивні, світлі люди, які допомагають фронту. Чоловіки не можуть воювати хто за віком, хто за станом здоров’я. Але кожен з них свою часточку вносить, щоб в наших хлопців був захист. Така наша основна команда.
"На першому уроці 1 вересня ми заспівали "Червону калину"
— Ви працюєте за своєю спеціальністю – викладаєте українську мову та літературу в школі онлайн. Як пройшов патріотичний урок 1 вересня, про що ви говорили зі своїми учнями?
— Я працюю у своїй рідній 11 школі Сєвєродонецька онлайн. Мрію, щоб наш Сєвєродонецьк звільнили, а школи наповнилися дитячими голосами. Мені так хочеться, щоб в наших діток було мирне, спокійне життя.
Як пройшов перший урок? У нас тема була: "Ми українці! Честь та слава незламним!" Говорили про те, що звичайні люди об’єдналися в боротьбі проти Росії. Згадували українських зірок: спортсменів, музикантів, акторів, що пішли на фронт. Згадували наших хлопців та дівчат з Луганської області, які зараз захищають Україну. Це дуже складна тема, бо багато хто з цих дітей пережив страшні обстріли. І багато хто довго знаходився в бомбосховищах. Дуже боляче, коли тобі дитина пише: "Мені страшно, я боюся вмерти". А ти десь там, не можеш допомогти, можеш тільки підтримати.
На першому уроці 1 вересня ми заспівали "Червону калину". Як же без неї? Це ж наш другий гімн.
"Я теж молюся за тата, щоб в нього було все гаразд"
— Пані Ганно, а як на такі події – переїзди, очікування звістки від тата, нові умови проживання, реагує маленька Даша?
Мої доньки — це моя радість. Саша вже доросла, вона теж вчитель, тільки початкових класів, проводить заняття онлайн, ще й піклується про сестру. Я ж кожного дня після уроків ходжу плести сітки, займаюся волонтерською діяльністю. А коли є вільний час, звісно, проводжу його з доньками. Молодша донечка Даша дуже сумує за татом і весь час питає, коли ми повернемося до Сєвєродонецька. Не було довго зв’язку із чоловіком, я не знаходила собі місця, стала молитися. Даша підходить до мене і каже: "Я теж молюся за тата, щоб в нього все було гаразд". Діти все розуміють серцем, душею…Їм страшно, дуже страшно, коли вони довго не спілкуються зі своєю рідною людиною.. Донечка один день тільки чула вибухи, 24 лютого, але запам’ятала. Ми якось зайшли в магазин, а на вулиці загримів грім. Дитина так злякалася, що продавчиня здогадалась, що ми зі сходу, що чули вибухи. А дитина питає: "Це знову, як в Сєвєродонецьку?". "Ні, — пояснюю. — Це просто грім".
"Ми разом підтримуємо ЗСУ, допомагаємо фронту"
— Про що мрієте? У що вірите?
— Вірю в хлопців — наших захисників. Безмежно вірю. Я знаю, що наступ – це важко, що багато покалічених, вбитих. Болить, дуже болить душа за тих, кого вже немає з нами. Багатьох знайомих військових вже ніколи не побачу. Кожен раз про це читаєш, переживаєш, плачеш… Ніби рідних своїх ховаєш.
Дуже радію бавовні. Мабуть, як і всі українці. Не знаю, де ми будемо далі жити. Хочу повернутися в Сєвєродонецьк і підняти там український прапор. Щоб ми, друзі та знайомі, зібралися, і все там розфарбували в синьо-жовті кольори. Ми вісім років боролися за Україну, вісім років! Кожен у свій спосіб. І десь програли. Ті люди, що чекали "руській мір", жили й в нашому Сєвєродонецьку теж. Хоча їх все ж таки небагато. Вони не бачили чи не хотіли помічати, як змінювалося місто: будували дороги та парки, ремонтували школи та лікарні, спортзали тощо. Все створювалося для дітей та молоді. Я, наприклад, сприймала саме таким Сєвєродонецьк, щиро полюбила це місто патріотичних і талановитих людей. Порівняно з 2014 роком місто колосальне змінилося. У 2022 році — сучасне, перспективне. І всі це бачили. Звісно, за винятком "ждунів"… Може вони хотіли жити, як при радянському союзі? Не знаю. Вони для мене вороги такі ж, як і росіяни.
Колись хтось, спостерігаючи як ми плетемо сітку, сказав: "Сєвєродонецькі павучки" плетуть Перемогу". Ця фраза запам’яталась, стала символічною. А тепер "Сєвєродонецькі павучки" плетуть в різних містах України, а це значить, що Перемога вже скоро.
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста
- "Поки що основне моє завдання, щоб мої діти були в безпеці!" Історія мами і її двох доньок, яким нікуди повертатися
- "Куди їхати, чим добиратися, ніхто не знав!" Історія мами – виховательки, яка вміє втілювати дитячі мрії
- "Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
- "Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн
- "Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
- Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
- Історія імама з Луганщини, який переконаний – воєнні злочинці будуть покарані
- "Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
- "Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram