Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Його називають батьком сотні випускників "Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою "Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії". Керівник цього закладу з 2003 року, у 2014 році разом з групою офіцерів-викладачів і вчителів виїхав з окупованого Луганська. А вже у 2015 ліцей відновив свою роботу в місті Кремінна Луганської області. Сучасний кадетський корпус став одним з найкращих закладів такого типу в Україні. Луганчанин-переселенець, начальник кадетського корпусу у 2017 році був відзначений обласною премією "Людина року" в номінації "Наставник року". З перших днів вторгнення російських військ в Україну військовослужбовець ЗСУ пішов на фронт. Про те, чому так звана "друга армія світу" переоцінила свої можливості, про те, чому ця війна є боротьбою добра зі злом , Суспільному розповів заступник керівника сектору оборони Броварського району, бригадний генерал Валерій Ємбаков.
Це не війна між Російською Федерацією і Україною, а війна зла і добра
— Ваш учбовий заклад був дуже сучасним. І, дійсно, одним з найкращих в країні. Зараз маленьке місто Кремінна окуповано. Всі співробітники та кадети зараз в евакуації. А Ви, пане Валерію, захищаєте Україну в лавах ЗСУ. З 2015 року, практично сім років, здавалося, що в нас відносно мирне життя. Як вважаєте, коли почалася справжня війна – в 2014 чи 24 лютого 2022 року?
"Війна з російською федерацію йде вже з 2014 року. Стосовно подій, що були 24 лютого, то думка тут така. Наша держава Україна має вже тисячолітню історію, дуже багато було подій, в тому числі геополітичного світового рівня. Я вважаю, що саме 24 лютого 2022 року сталося подія, яка надала відповідь росії на питання: "Чи є ми нація? Чи є держава Україна? Чи здатні ми сприймати такі слова "свобода, воля, цивілізація?". Так. Є сильна згуртована Українська Нація. Так. Є вільна Держава Україна!" — констатує бригадний генерал.
Пан Валерій стверджує, що саме 24 лютого відбувся водорозділ між тим, якою була Україна до цієї дати та якою стала після.
"Що трапилось? Дуже багато військових, в тому числі і я, не сумнівалися, що військовий конфлікт буде з Російською Федерацією. Ситуація, яка склалася на сході України, на Донбасі з існуванням так званих республік, цих ракових пухлин, рівнем їх насиченості зброєю та ворожою пропагандою, свідчила, що колись все перейде в іншу, більш агресивну фазу війни. Ми це спостерігали з червня 2015 року, коли потужні дії здавалося на Донбасі закінчились, хоча на лінії розмежування постійно продовжувався військовий конфлікт, гинули люди. Ми розуміли, що цей відносний "затишок" скоро закінчиться, і вторгнення Росії буде обов’язково. Все ж таки, що саме 24 лютого 2022 року РФ почне нічим не спровоковану війну, для мене було неочікуване. Але ж трапилося, що трапилося! І ми вистояли!" — зазначає генерал. Він перераховує причини, через які російська армія обдурила сама себе.
Перше, російські війська абсолютно переоцінили свої власні можливості. Вони на весь світ оголошували, що в них абсолютно непереможна армія, в них найсучасніша зброя. В них армія, яка може перемогти все, що завгодно. Доказом того є спецоперації в Сирії, в Грузії. Тому російськи "полководці" вирішили, що проти двох-трьох днів вони займуть Київ, потім схід України, далі — місто Дніпро, а протягом кількох тижнів ввійдуть у Львів…Хоча й самі ті росіяни не розуміли завдань цієї операції. "Локшина", яку вони вішали своєму населенню, спрацювала. Спрацювала російська пропаганда. І вони самі собі повірили, що вся Україна є скопищем нацистів, фашистів…
Друге — це недооцінка, навіть не тільки Збройних Сил України, а всього українського народу. По свідченням російських полонених, росіяни розраховували на те, що все станеться, як у Криму в 2014 році. Не буде ніякого спротиву, народ України буде зустрічати їх з квітами або "хлібом–сіллю". Хтось з колабораціоністів їм доповів, що вже створені нові адміністрації в містах та районах. І що так буде в російськомовному Харкові, Маріуполі, Сєвєродонецьку…
"А практично всі українці, люди різного віку, кожен на своєму фронті, стали на захист своєї Батьківщини. Ми зрозуміли головне — це не війна між Російською Федерацією і Україною, а війна зла із добром, де Україна – добро. Я б назвав її "Третя світова", бо Україна бореться, власно кажучи, за весь цивілізований світ!", — зазначає Валерій Євгенович. Потім уточнює, що якби плани РФ здійснилася, і рашисти підкорили, не дай Господи, Україну, то вони б не зупинилися, пішли б далі. Авжеж так звана "друга армія світу" нічого не може окрім того, щоб щось захоплювати, щось красти, мародерствувати , вбивати і ґвалтувати.
"Хоча не треба недооцінювати військову спроможність тієї армії, — пояснює експерт. —Якщо ми кажемо, що росіяни не вміють воювати, то тим самим ми принижуємо Збройні Сили України. Ні, вони вміють воювати, але ми воюємо краще. Так, особливо в першу-другу декаду війни, вони були на порядок вищі за нас за кількістю та якістю зброї. Але в нас був високий моральний дух та вмотивованість!".
Перші полонені окупанти свідчили нашим хлопцям, мов їхали на навчання, а про війну нічого не знали. "Та все вони знали! – дуже емоційне помічає пан Ємбаков. — В них просто не було ніякої вмотивованості. А за нами — стоять мами, дружини, діти, онуки… Вся рідна Україна! Ми боремося за волю, за свободу, за цивілізацію. Врешті за світло! Бо ми є світло, а росіяни — орда з минулого, тіні минулого. Весь світ йде в майбутнє, а вони хочуть будувати минуле з червоним прапором, з піонерією, з "побєдобєсієм" тощо".
Ми повернемося і відбудуємо наш ліцей
— А яким ви бачите майбутнє Вашого кадетського корпусу?
"Дуже шкода, що окупанти змогли зайняти велику територію нашій Луганській області, що мальовнича Кремінна теж тимчасово знаходиться в їх руках. Я зараз не знаю про долю мого кадетського корпусу, маю на увазі будівлі, обладнання", – починає говорити генерал, і по його інтонації можна здогадатися, як нелегко йому говорити про такі сумні події. Але почуття змінюються, коли начальник ліцею згадує: "Кадетський корпус був відновленій в Кремінній в 2015 році і став одним з найкращих закладів такого типу в Україні. Абсолютно все було сучасне, абсолютно все було для комфортного проживання, навчання хлопців. Але я знаю точно, що ми обов’язково повернемось! Це не прості слова, це впевненість, бо добро завжди перемагає зло. Ми повернемось, ми відбудуємо цей ліцей. Причому не тільки в Кремінній, а ще й Луганську. І будемо там виховувати хлопців, тому що, повторюся, 24 лютого відбувся водорозділ в історії України. Після 24 лютого ми вже ніколи не будемо такими, як "до". Кожен громадянин нашої держави тепер розуміє, наскільки важливо мати сильну сучасну армію. Це стосується в тому числі подальшої долі нашої держави!".
Генерал робить висновки з тих обставин, які склалися в тому числі й з географічних причин. Україна має такого сусіда – небезпечну державу, яка зветься російською федерацією. Тому якісь там мирні угоди чи ще щось все рівно будуть передбачати для нас те, що ворог завжди буде зазирати на наші землі. Україна і після перемоги має бути завжди готова захищати свої кордони.
Військовослужбовець з посмішкою продовжує: "В них навіть цвяхів своїх не виробляють. Це ж заявляла голова ради федерації федеральних зборів РФ валентина матвієнко. Але ж вони все одно будуть величезні кошти вкладати не в розвиток країни, а в озброєння".
І ще експерт додає про страшні факти. Російські солдати знущаються з цивільного населення, над зовсім маленькими дітьми, над жінками, підлітками, людьми похилого віку! Вони руйнують усе, що бачать! Для тієї армії немає ніяких правил війни, ніяких моральних норм. А потім наводить приголомшливі докази: "Я на власні очі бачив, що вони залишали після себе! Більше місяця вони окупували велику частину Київської області. Ми звільняли цю територію. Бачили багато знешкодженої бронетехніки росіян, а головне бачили ту "спадщину", яку вони після себе залишали. Це хати, які росіяни просто розстрілювали… з танків. Їдуть, бачать красиву хату українську… злобствують: "Чтоб они так хорошо не жили!" — й розстрілюють, не дивлячись на те, що там написано "Діти", "Люди"!"
Місцеві кинулися нас обіймати, розповідали, що прийшлося пережити
— Ви людина з великим військовим досвідом. І все ж таки, розкажіть про таку подію, що найбільше вразила вас за ті три місяці цієї фази війни?
"Життя українців для росіян ніякої ціни зовсім немає. Тому так багато військових злочинів з боку російської армії. Зараз ще не всі завали розібрані, а ми маємо цифру загиблих більш двох тисяч тільки в Київській області. Дуже багато сексуальних злочинів. Я не знаю, що в тих росіян там в головах… Отже "гітлерівці" масово вбивали, катували мирних людей, організовували концтабори … Але ж не додумалися ґвалтувати новонароджених діточок, як це робили "другі армійці світу"! Це нелюді, яких потрібно знищувати! Вони – загроза не тільки Україні, а й всьому світу! Осе кажу вам я, український військовий, батьки якого родом з Вологодської області РФ". Потім, після короткої паузи продовжує: "Знаєте, що найбільше запам’яталося? Той день, коли ми входили в звільнені селища Київської області. Мені запам’яталася Велика Димерка! На звільненій території поруч з нами були волонтери. Це – теж велика риса українців — приходити на допомогу тим, хто постраждав від війни. Ми приїхали на площу, волонтери вже роздавали там хліб, продуктові набори. Цивільні, побачивши людей у формі, стали розбігатися, бо вирішили, що це росіяни. От такий був у людей страх! Наші військові почали кричати: "Ми з України!". Місцеві кинулися нас обіймати, плакали, розповідали, що прийшлося пережити… Казали: не було газу, світла, води, голодували… Люди були виснажені, налякані".
Що ж вразило досвідченого офіцера, учасника бойових дій більш за все? Отак, що мужній чоловік ледве отримував сльози. В цих спогадах було дуже багато людського болю.
"Витримаємо всі негаразди! Відбудуємо все! Тільки скажіть, хлопці, оці гади (російські військові – прим. ред.) більш не повернуться? Бийте їх, ріднесенькі!" — зверталися до нас жителі селища, — пояснює генерал. — Приблизно так і говорили… Не одна, не дві людини… Купа людей! І в ці хвилини я задавав собі питання: "Чи можна уявити собі, до якого ступеню ненависті росіяни довели добрих, мирних, працьовитих, красивих українських громадян? До якого ступеню ненависті? Вторглися на їх землю, в їх домівки, в їх життя… Які ж злочини вчиняли окупанти, для котрих не існує понять "людяність", "моральність"? Збройні сили України їх били, б’ють і будуть бити!".
Пишаюсь тим, що сотні і сотні наших випускників служать українському народові
— Трагедія активної війни продовжується більш трьох місяців. Люди втомилися від постійної тривоги, яка породжує сумніви в перемогу України. Але ж в нас є справжні захисники, і перемога буде за Україною. Так?
"Пишаюся тим, що в лавах Збройних Сил України, Національної Гвардії, інших військових формувань сьогодні служать сотні і сотні випускників Луганського військового ліцею, в тому числі і ті юнаки, що вступали в ліцей вже Кремінній. Ці хлопці вже закінчили військові училища, і тепер — офіцери. Дня не проходить, щоб хтось з ліцеїстів – колишніх випускників не зателефонував, не спитав, як справи, не розповів про свої проблеми або успіхи, — з гордістю говорить бригадний генерал Валерій Ємбаков. — Пишаюся тим, що в ЗСУ служить лейтенантом мій племінник, який закінчив наш ліцей. Пишаюся тим, що в лавах ЗСУ служить племінник мого заступника — полковника Сергія Пильного. Мій зам воює зараз тут, зі мною. Пишаюсь тим, що сотні і сотні наших випускників служать українському народові. Впевнений в тому, що свою землю ми повернемо! Впевнений в тому, що майбутнє покоління українців буде рости у вільній потужній державі! Ми все зробимо за для того, щоб жодний російський посіпака, жоден російський нелюд, навіть і думки не мав що до зазіхання на будь-який шматочок нашої Української землі! Все буде Україна! Слава Україні!"
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
