Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Вчителька біології та хімії середньої загальноосвітньої школи № 4 міста Сєвєродонецьк Луганської області, вчитель вищої категорії, старший вчитель, стаж роботи – 26 років. Виїхала з рідного міста у березні 2022 року с донькою та онуками у зв’язку з бойовими діями. Отримала тимчасовий прихисток в Польщі, працює в місті Вроцлав в "Українському Домі" за своєю спеціальністю. Свою історію Суспільному розповідає уродженка Сєвєродонецьку Ганна Валентинівна Ципіна.
Повірити в те, що трапиться, було важко
Пані Ганно, як особисто для вас почалася війна?
"Розпачом, болем, незрозумілістю… Весь час ставила собі питання: "Як може таке відбуватися у 21 столітті в центрі Європи?" Та відповіді не знаходила. І зараз не вкладається в голову, але реальність бере своє… Тоді, 24 лютого, під гуркіт гармат я все ж таки побігла на роботу. Я як вчитель дуже хвилювалася за своїх учнів. Деякі учні прийшли до школи. Ми, викладачі, проводжали дітей додому, дзвонили батькам. В школі пройшла коротенька нарада. Тим часом обстріли посилилися. І кожен для себе вирішував, чи йти додому, чи залишитися в школі, щоб дочекатися тиші… Повірити в те, що трапиться, було важко!" — визначає вчителька.
Вона згадує, що її родина ще тиждень жила у Сєвєродонецьку. Вистоювали великі черги за продуктами, ховались в підвалі свого будинку. Донька з двома онуками, мама, сестра…Спочатку здавалося, що все скоро закінчиться, як у 2014 році…
"Ми ж вже були в окупації, але тоді нас швидко звільнили, — згадує корінна сєвєродончанка. — Але ж ми побачили, що російські війська стріляють по житлових будинках, по школах, дитячих садках. Дочка сказала: "Дітей потрібно вивозити, щоб не руйнувати їх психіку!".
Так 5 березня жінки і діти цієї родини з Лисичанського вокзалу виїхали евакуаційним поїздом до Львова.
"Чоловік з сином допомогли нам всунутися в поїзд, а самі повернулися до Сєвєродонецьку (тепер вони в Дніпрі). Ми з дітьми їхали майже дві доби стоячи. Во Львові житла вже не можна було знайти. Моїй донці зателефонувала подруга, що з сім’єю з 2014 року живе в Польщі. Сказала: "Приїжджайте". Так ми потрапили до Польщі у місто Вроцлав", — тихо продовжує Ганна, і не можна не помітити, що жінці важко говорити про пережите.
Продовжує після короткої паузи: "Так. Цей шлях був дуже тяжкий. Я ніколи і думки не мала, що зможу витримати таке моральне та фізичне навантаження. Але страх за долю малечі переборов усе. На кордоні було багато людей: жінки з маленькими дітьми, інваліди. Всі налякані, втомлені… І всі чекали спасіння, допомоги".
Поляки неймовірні! Вони щиро допомагають українцям!
Як склалося ваше життя в Польщі? Вам же прийшлося все починати з нуля в незнайомій країні.
"Уявіть собі – стоїть такий кремезний чоловік у військовій формі, усміхається нашим діткам, і вони йдуть до нього на руки. Цей прикордонник несе малюків до теплого намету. Він пригощає їх йогуртом, печивом, водичкою. На вулиці холодно, вітер, але намети з обігрівом. Митники дарують малим іграшки, несуть наші речі… Це надає виснаженим людям сили, почуття страху зникає", — констатує Ганна Валентинівна.
Вони з донькою та онуками зареєструвалися та перейшли кордон. Їх зустріли волонтери і перевезли до пункту для біженців. Знайшли родині житло. Польська родина прихистила сім’ю і віддала новим мешканцям цілий поверх свого будинку безкоштовно.
"Поляки – неймовірні! – впевнена пані Ганна. — Вони щиро допомагають українцям! По польському телебаченню кожен день перед новинами показують всі ті жахи війни, яку веде Росія проти України. Поляки теж не можуть повірите, що таке може відбуватися в сучасному світі".
Вчителька розмірковує, що коли вона і донька трошки оговталися після пережитого, відразу прийняли рішення — треба шукати роботу. Не можна сидіти на шиї людей, які тобі задарма все пропонують. Та і необхідно було підтримувати імідж України. Обидві жінки працевлаштувалися.
"Так і почалася наша історія, зв’язана з "Українським Домом" в місті Вроцлав", — каже пані Ципіна. І наводить статистичні дані: "Тільки в цьому польському місті зараз перебуває більш ніж 187 280 українців, з них — 42 090 діти. 200 українських громадян проживають в "Українському Домі". Скільки буде продовжуватися війна, ніхто не знає. Але наші польські друзі налаштовані створювати для українців комфортні умови життя, роботи, навчання на необмежений час".
"Український Дім" саме во Вроцлаві створили не випадково
"Українські діти повинні ходити в школи, в дитячі садочки, — каже викладачка Ганна Ципіна. — Але в цих закладах у Польщі просто немає вже місць. І для того, щоб дітей навчати, щоб діти адаптувалися в новому суспільстві, треба було розробляти та втілювати в життя нові програми. 15 квітня в Україні дистанційне навчання оновилося, но вже не в нашому регіоні, де йде війна. А тут, в Польщі багато українських вчителів, і ми з колегами взялися налагоджувати освітній процес. Я особисто шукала різні варіанти, дивилася освітні сайти… І натрапила на повідомлення про те, що створюється нова школа саме во Вроцлаві. Написала координатору про себе, про те, що дуже хочу працювати в цій школі. І мене запросили на співбесіду. Там я зустрілася зі своїми колегами з України.
Велика сучасна будівля в центрі міста, де закінчується ремонт, нові меблі, затишні класи, групи для дитячого садочка, сімейні житлові кімнати, — все це мене вразило! На приміщенні було написано "Український Дім". Це був для мене добрий знак. Мене прийняли на роботу". І ще додає, бо не може не сказати: "Коли поляки питають, звідки я, і чують "З Сєвєродонецьку", то бачу такі співчуття в очах цих людей! Вони дуже добре знають назви міст Луганщини, і знать про те, що наші ЗСУ борються за кожен шматочок землі нашого регіону".
Тепер вона працює вчителем біології та хімії в "Українському Домі". Тут навчається і старший внук, а молодший — ходить в дитячий садочок.
"Український Дім" у Вроцлаві виник волею долі. Його створили співробітники Фундації "Побач мене". Раніше ця благодійна організація працювала за іншим напрямком. Це були волонтери, які шукали гроші для лікування онкохворих дітей, покупали ліки і передавали в Україну. Про ту історію оновленого "Українського Дому" Ганна знає саме від благодійників, тих людей, що опікуються цією установою.
24 лютого 2022 року з Києва до Польщі прибуло кілька автобусів з командою підлітків – футболістів. Юнаки приїхали на міжнародні змагання. Тільки команда переткнула українсько – польський кордон, тренери отримали повідомлення, що в Україні почалася війна. Батьки хлопців просили тренерів поки не повертатися на Батьківщину, бо столиця під страшними обстрілами. Наші юнаки прийняли участь в змаганнях, а після турніру польська сторона запропонувала команді з України залишитися. Хлопців розмістили в дуже комфортних умовах безкоштовно. Через деякий час до підлітків приєдналися їх родини. В кожній сім’ї є діти різного віку. Набралося понад двісті людей. Для благодійної організації вже встало питання, що робити далі. І волонтери вирішили створити "Український Дім".
"Ми, вчителі, там і працюємо з нашими українськими дітьми, — пояснює Ганна Валентинівна. — Нам надали всі необхідні шкільні приладдя. канцелярію, ноутбуки тощо. Зараз налаштовують комп’ютерний клас. Школярі навчаються за українською програмою. Кількість учнів в нашому "Українському Домі" збільшується. Керівниця благодійного фонду Агнешка Александрович дозволила співробітникам залучити своїх дітей до навчання тут. Зі мною поруч працює землячка з сусіднього з Сєвєродонецьком міста Кремінна Тетяна Соковська – вчителька української мови та літератури Луганського обласного ліцею – інтернату фізичної культури і спорту. І її син теж навчається в нашій школі в четвертому класі. Є в нас старшокласники – дівчина і хлопець. Ми їх готуємо до здачі ЗНО за індивідуальною програмою. Ми постійно співпрацюємо дистанційно з фахівцями управління державної служби якості освіти в Луганській області.
Днями до нас завітали волонтери з Лос-Анджелесу, які дізналися про українську школу во Вроцлаві. Ці люди опікуються українськими приватними навчальними закладами в США, а тепер вже зацікавилися нашим досвідом, і будуть допомагати. В України ми часто говоримо: "Чужих дітей не буває!". Я чітко знаю, що когось з моїх учнів, моїх дорогих учнів, вчать мої колеги в різних куточках України і за її межами. Тож і я повинна зробити в такі важкі часи все, щоб всі наші діти навчалися. Хай хтось дистанційно, а хто в діючій школі. Я з великим задоволенням виконую свою справу. Щиро дякую полякам за все, що вони роблять для українців!" — натхненно каже пані Ганна. І впевнено наголошує, мабуть, саме для неї головне: "Повертатися на Луганщину, в рідний Сєвєродонецьк, планую обов'язково! Сім'я та учні чекають! Готова пів дня працювати будівельником, щоб якомога швидше відновити рідне місто, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!".
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
Читайте всі новини Донбасу в Telegram та Viber
