"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Вчителька Ганна Ципіна у Вроцлаві, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

Вчителька біології та хімії середньої загальноосвітньої школи № 4 міста Сєвєродонецьк Луганської області, вчитель вищої категорії, старший вчитель, стаж роботи – 26 років. Виїхала з рідного міста у березні 2022 року с донькою та онуками у зв’язку з бойовими діями. Отримала тимчасовий прихисток в Польщі, працює в місті Вроцлав в "Українському Домі" за своєю спеціальністю. Свою історію Суспільному розповідає уродженка Сєвєродонецьку Ганна Валентинівна Ципіна.

Повірити в те, що трапиться, було важко

Пані Ганно, як особисто для вас почалася війна?

"Розпачом, болем, незрозумілістю… Весь час ставила собі питання: "Як може таке відбуватися у 21 столітті в центрі Європи?" Та відповіді не знаходила. І зараз не вкладається в голову, але реальність бере своє… Тоді, 24 лютого, під гуркіт гармат я все ж таки побігла на роботу. Я як вчитель дуже хвилювалася за своїх учнів. Деякі учні прийшли до школи. Ми, викладачі, проводжали дітей додому, дзвонили батькам. В школі пройшла коротенька нарада. Тим часом обстріли посилилися. І кожен для себе вирішував, чи йти додому, чи залишитися в школі, щоб дочекатися тиші… Повірити в те, що трапиться, було важко!" — визначає вчителька.

Вона згадує, що її родина ще тиждень жила у Сєвєродонецьку. Вистоювали великі черги за продуктами, ховались в підвалі свого будинку. Донька з двома онуками, мама, сестра…Спочатку здавалося, що все скоро закінчиться, як у 2014 році…

"Ми ж вже були в окупації, але тоді нас швидко звільнили, — згадує корінна сєвєродончанка. — Але ж ми побачили, що російські війська стріляють по житлових будинках, по школах, дитячих садках. Дочка сказала: "Дітей потрібно вивозити, щоб не руйнувати їх психіку!".

Так 5 березня жінки і діти цієї родини з Лисичанського вокзалу виїхали евакуаційним поїздом до Львова.

"Чоловік з сином допомогли нам всунутися в поїзд, а самі повернулися до Сєвєродонецьку (тепер вони в Дніпрі). Ми з дітьми їхали майже дві доби стоячи. Во Львові житла вже не можна було знайти. Моїй донці зателефонувала подруга, що з сім’єю з 2014 року живе в Польщі. Сказала: "Приїжджайте". Так ми потрапили до Польщі у місто Вроцлав", — тихо продовжує Ганна, і не можна не помітити, що жінці важко говорити про пережите.

Продовжує після короткої паузи: "Так. Цей шлях був дуже тяжкий. Я ніколи і думки не мала, що зможу витримати таке моральне та фізичне навантаження. Але страх за долю малечі переборов усе. На кордоні було багато людей: жінки з маленькими дітьми, інваліди. Всі налякані, втомлені… І всі чекали спасіння, допомоги".

Поляки неймовірні! Вони щиро допомагають українцям!

Як склалося ваше життя в Польщі? Вам же прийшлося все починати з нуля в незнайомій країні.

"Уявіть собі – стоїть такий кремезний чоловік у військовій формі, усміхається нашим діткам, і вони йдуть до нього на руки. Цей прикордонник несе малюків до теплого намету. Він пригощає їх йогуртом, печивом, водичкою. На вулиці холодно, вітер, але намети з обігрівом. Митники дарують малим іграшки, несуть наші речі… Це надає виснаженим людям сили, почуття страху зникає", — констатує Ганна Валентинівна.

Вони з донькою та онуками зареєструвалися та перейшли кордон. Їх зустріли волонтери і перевезли до пункту для біженців. Знайшли родині житло. Польська родина прихистила сім’ю і віддала новим мешканцям цілий поверх свого будинку безкоштовно.

"Поляки – неймовірні! – впевнена пані Ганна. — Вони щиро допомагають українцям! По польському телебаченню кожен день перед новинами показують всі ті жахи війни, яку веде Росія проти України. Поляки теж не можуть повірите, що таке може відбуватися в сучасному світі".

Вчителька розмірковує, що коли вона і донька трошки оговталися після пережитого, відразу прийняли рішення — треба шукати роботу. Не можна сидіти на шиї людей, які тобі задарма все пропонують. Та і необхідно було підтримувати імідж України. Обидві жінки працевлаштувалися.

"Так і почалася наша історія, зв’язана з "Українським Домом" в місті Вроцлав", — каже пані Ципіна. І наводить статистичні дані: "Тільки в цьому польському місті зараз перебуває більш ніж 187 280 українців, з них — 42 090 діти. 200 українських громадян проживають в "Українському Домі". Скільки буде продовжуватися війна, ніхто не знає. Але наші польські друзі налаштовані створювати для українців комфортні умови життя, роботи, навчання на необмежений час".

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину - за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
"Український Дім" у Вроцлаві, фото з особистого архіву Ганни Ципіної. "Український Дім" у Вроцлаві, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

"Український Дім" саме во Вроцлаві створили не випадково

"Українські діти повинні ходити в школи, в дитячі садочки, — каже викладачка Ганна Ципіна. — Але в цих закладах у Польщі просто немає вже місць. І для того, щоб дітей навчати, щоб діти адаптувалися в новому суспільстві, треба було розробляти та втілювати в життя нові програми. 15 квітня в Україні дистанційне навчання оновилося, но вже не в нашому регіоні, де йде війна. А тут, в Польщі багато українських вчителів, і ми з колегами взялися налагоджувати освітній процес. Я особисто шукала різні варіанти, дивилася освітні сайти… І натрапила на повідомлення про те, що створюється нова школа саме во Вроцлаві. Написала координатору про себе, про те, що дуже хочу працювати в цій школі. І мене запросили на співбесіду. Там я зустрілася зі своїми колегами з України.

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину - за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Приміщення групи для дитячого садочка, фото з особистого архіву Ганни Ципіної. Приміщення групи для дитячого садочка, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

Велика сучасна будівля в центрі міста, де закінчується ремонт, нові меблі, затишні класи, групи для дитячого садочка, сімейні житлові кімнати, — все це мене вразило! На приміщенні було написано "Український Дім". Це був для мене добрий знак. Мене прийняли на роботу". І ще додає, бо не може не сказати: "Коли поляки питають, звідки я, і чують "З Сєвєродонецьку", то бачу такі співчуття в очах цих людей! Вони дуже добре знають назви міст Луганщини, і знать про те, що наші ЗСУ борються за кожен шматочок землі нашого регіону".

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину - за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Приміщення для школярів, фото з особистого архіву Ганни Ципіної. Приміщення для школярів, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

Тепер вона працює вчителем біології та хімії в "Українському Домі". Тут навчається і старший внук, а молодший — ходить в дитячий садочок.

"Український Дім" у Вроцлаві виник волею долі. Його створили співробітники Фундації "Побач мене". Раніше ця благодійна організація працювала за іншим напрямком. Це були волонтери, які шукали гроші для лікування онкохворих дітей, покупали ліки і передавали в Україну. Про ту історію оновленого "Українського Дому" Ганна знає саме від благодійників, тих людей, що опікуються цією установою.

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину - за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Ганна Ципіна з колегами, фото з особистого архіву Ганни Ципіної. Ганна Ципіна з колегами, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

24 лютого 2022 року з Києва до Польщі прибуло кілька автобусів з командою підлітків – футболістів. Юнаки приїхали на міжнародні змагання. Тільки команда переткнула українсько – польський кордон, тренери отримали повідомлення, що в Україні почалася війна. Батьки хлопців просили тренерів поки не повертатися на Батьківщину, бо столиця під страшними обстрілами. Наші юнаки прийняли участь в змаганнях, а після турніру польська сторона запропонувала команді з України залишитися. Хлопців розмістили в дуже комфортних умовах безкоштовно. Через деякий час до підлітків приєдналися їх родини. В кожній сім’ї є діти різного віку. Набралося понад двісті людей. Для благодійної організації вже встало питання, що робити далі. І волонтери вирішили створити "Український Дім".

"Ми, вчителі, там і працюємо з нашими українськими дітьми, — пояснює Ганна Валентинівна. — Нам надали всі необхідні шкільні приладдя. канцелярію, ноутбуки тощо. Зараз налаштовують комп’ютерний клас. Школярі навчаються за українською програмою. Кількість учнів в нашому "Українському Домі" збільшується. Керівниця благодійного фонду Агнешка Александрович дозволила співробітникам залучити своїх дітей до навчання тут. Зі мною поруч працює землячка з сусіднього з Сєвєродонецьком міста Кремінна Тетяна Соковська – вчителька української мови та літератури Луганського обласного ліцею – інтернату фізичної культури і спорту. І її син теж навчається в нашій школі в четвертому класі. Є в нас старшокласники – дівчина і хлопець. Ми їх готуємо до здачі ЗНО за індивідуальною програмою. Ми постійно співпрацюємо дистанційно з фахівцями управління державної служби якості освіти в Луганській області.

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину - за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Діти під час навчання, фото з особистого архіву Ганни Ципіної. Діти під час навчання, фото з особистого архіву Ганни Ципіної

Днями до нас завітали волонтери з Лос-Анджелесу, які дізналися про українську школу во Вроцлаві. Ці люди опікуються українськими приватними навчальними закладами в США, а тепер вже зацікавилися нашим досвідом, і будуть допомагати. В України ми часто говоримо: "Чужих дітей не буває!". Я чітко знаю, що когось з моїх учнів, моїх дорогих учнів, вчать мої колеги в різних куточках України і за її межами. Тож і я повинна зробити в такі важкі часи все, щоб всі наші діти навчалися. Хай хтось дистанційно, а хто в діючій школі. Я з великим задоволенням виконую свою справу. Щиро дякую полякам за все, що вони роблять для українців!" — натхненно каже пані Ганна. І впевнено наголошує, мабуть, саме для неї головне: "Повертатися на Луганщину, в рідний Сєвєродонецьк, планую обов'язково! Сім'я та учні чекають! Готова пів дня працювати будівельником, щоб якомога швидше відновити рідне місто, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!".

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

Читайте всі новини Донбасу в Telegram та Viber

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди