Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного

Ексклюзивно
Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
Медикиня з Рубіжного Ольга Мартиненко, фото: архів Ольги Мартиненко

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
Ольга Мартиненко завідувала інфекційним відділенням Рубіжанської центральної міської лікарні, фото: Ольга Мартиненко. Ольга Мартиненко завідувала інфекційним відділенням КНП "Рубіжанська центральна міська лікарня", фото: Ольги Мартиненко

Медикиня з невеличкого міста Рубіжне у 2021 році отримала почесну міжнародну нагороду "Світло справедливості" як українка, що зробила великий внесок в боротьбу с пандемією COVID–19. Експертка Департаменту охорони здоров’я за напрямом "Інфекційні хвороби" Луганської обласної державної адміністрації, до квітня 2022 року - завідувала інфекційним відділенням КНП "Рубіжанська центральна міська лікарня". З квітня 2022 року призначена виконуючою обов’язки завідувачки інфекційного відділення КНП "Кременецька опорна лікарня" Тернопільської області. Про те, як під обстрілами покидала рідне місто, чому відмовилася від запрошення працювати за кордоном в одній із відомих європейських клінік, Суспільному розповіла лікарка – інфекціоністка вищої категорії, переселенка з території бойових дій Ольга Мартиненко.

Наш досвід, знання зараз потрібні в Україні. Кожен українець має свій фронт

Пані Ольго, в вашому рідному Рубіжному практичне вже немає вцілілих житлових будинків, зруйнована вся інфраструктура. І квартира, де ви з родиною прожили багато років, розбита…У місті йдуть запекли бої. У 2014 році містянам прийшлося пережити тимчасову окупацію. Але ж українські військові звільнили місто. Пройшло вісім років. І тепер вам прийшлося виїздити "буквально в нікуди"… Можна так сказати?

"Звісно. Події розгорталися дуже швидко. 24 лютого почалася війна. Сєвєродонецьк вже обстрілювали… А мер нашого міста Рубіжне Хортів зник саме в перший день війни. Але ж незабаром з'явився вже з кадировцями. В Інтернеті "гуляло" відео, на якому Хортів називає окупантам прізвища патріотів України, а головний лікар Центральної Рубіжанської лікарні Кравченко дякує командиру бойовиків за допомогу. Моя проукраїнська позиція відома всім мешканцям нашого містечка. І ризикувати життям членів моєї сім'ї, та й своєю, було не можна. Мій чоловік також лікар – інфекціоніст, мама – пенсіонерка. Ми, втім як і багато жителів Рубіжного, взяли документи, і виїхали. Коли зупинилися на безпечній території, я одразу почала обдзвонювати колег з інших областей. Ми з чоловіком вирішили, що залишимося там, де буде для нас робота. Коли почалася пандемія на COVID -19, саме наше відділення перше приймало таких пацієнтів. Мені доводилося проводити семінари, тренінги для лікарів із різних куточків України, багато спілкуватись з іноземними колегами".

Ольга Альбертівна згадує, що в той момент, коли шукали, де можна працевлаштуватися в нашій країні, їй зателефонували із-за кордону. Головний лікар одної з європейських клінік запропонував працювати в його медичному центрі. Спеціалістка зізнається, що пропозиція була дуже приваблива. Однак медики дізналися, що на Тернопільщині є дві вакансії лікарів – інфекціоністів, і без сумніву прийняли рішення: їх досвід і знання зараз потрібні в Україні. Кожен українець має тепер свій фронт. І вони поїхали до Кременця. Спочатку новим співробітникам надали невелику кімнатку у лікарні, потім їм вдалося знайшли квартиру. Так почалося нове життя, і справді, ніби з нуля.

Незалежність – дуже дороге поняття не лише у своєму значенні, а й в ціні, яку Україна сплачує за свободу

Ви маєте почесну нагороду "Світло справедливості". Ця відзнака заснована канадкою українського походження Анастасією Шкільник на честь її батька Михайла Шкільника, видатного юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917-1920 років. Михайло Шкільник боровся за незалежність. Що для вас означає саме ця нагорода?

"Для мене ця нагорода є великою честю. Мені її дали за боротьбу з COVID. Але, повірте , ця відзнака теж пов'язана з визначенням слова "НЕЗАЛЕЖНІСТЬ". І я її сприймаю як нагороду всім медичним працівникам, що стали на боротьбу із небезпечним вірусом. Це нагорода усьому колективу Рубіжанського інфекційного відділення. Ми розпочинали першими. Тоді ніхто і не знав, що це за хвороба та як її лікувати. Усім було страшно. Але жоден зі співробітників не пішов з установи, усі залишилися. Ми врятували, вилікували сотні людей. І самі ризикували життям. То теж був наш фронт!".

Вони, саме їх колектив, — вважає лікарка, — довели, що в Україні є спеціалісти — медики високого класу! А слово "Справедливість" для неї завжди було найголовнішим, найважливішим правилом, яким повинна керуватися людина. Пані Ольга пояснює, що "Незалежність країни" для неї дуже дороге поняття. І не лише у своєму значенні, а й у ціні, яку Україна сплачує за свободу.

"Зараз я бачу, як народжується справжня українська нація! Нині ми реально стали народом, нацією. Подивіться, як згуртувалися. Я пишаюся нашим народом!

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
Колектив Рубіжанської лікарні, фото: Ольга Мартиненко. Колектив рубіжанської лікарні, фото: Ольга Мартиненко

І ще скажу, бо не можу про це не сказати. У 2014 році ми в нашій державі зробили величезну помилку. Не покарали зрадників! Хочете приклад з нашого міста? Всі знали, що міський голова Хортів представник того самого "руського міру". Всі містяни! Його за махінації вигнали навіть з ОПЗЖ, а він вступив до партії "Наш край" і знову став керівником міста. Спеціально ігнорував створення територіальної оборони. В місті не було ні єдиного підготовленого на випадок бойових дій бомбосховища… А хто ж з колаборантів за вісім років відповів за свої дії? Нашому суспільству, нашому народові треба виправляти помилки, не пробачати зраду. Безкарність породжує ще більш тяжкі злочини. Тепер в нас є тому багато доказів".

Там, в рідному місті, всім пацієнтам, котрих вже виписували до дому, колектив співробітників відділення дарував медичну маску зі смайликом. Добра, лірична, символічна традиція. Смайлик "переїхав" з вами до нового місця роботи? І відразу друге питання. Тепер, коли в вашої родини немає домівки, треба ж щось вирішувати з житлом, отримати матеріальну компенсацію, гарантовану державою, будувати… З вашим досвідом, ім’ям в медицині, можна обирати. Наприклад, після нашої перемоги поїхати працювати в столицю… Ви вже міркували про майбутнє?

"На жаль, я зараз стала "тимчасово переміщеною особою". Мені це офіційне визначення не подобається. Скажу просто, ми вперше стали переселенцями. Я, мій чоловік, моя мама. І їхали ми у нікуди. Просто рятувалися від снарядів та бомб... Смайлики, на жаль, залишилися у Рубіжному. Це така історія нашого колективу, нашого осередку. Я хотіла відразу запровадити й тут таку традицію, але поки що не змогла. Напевно, має пройти якийсь час. Поки що надто гострі, болючі спогади. Тут, певно, є свої традиції. Але зараз я подарувала б наші смайлики нашим захисникам з ЗСУ, з територіальної оборони, волонтерам, усім, хто захищає зараз Україну".

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
Смайли, фото: Ольга Мартиненко. Смайли, фото: Ольга Мартиненко

Пані Мартиненко пояснює, чому так сильно любить рідне Рубіжне. Там особиста енергетика, яка надає людині силу. Лікарка закінчила медичний університет в Донецьку. Ще студенткою вийшла заміж за однокурсника. Чоловік жив в Донецьку. Молода дружина вмовила його поїхати до Рубіжного.

"В нас тут дуже гарно. Ліси, озера..., — розповідає лікарка. — Я тут народилася, виросла, закінчила школу. Після закінчення університету пішла працювати до Рубіжанської лікарні. І тут, у нашому місті, я створила свій колектив. Справді, я створила його. Дружний, професійний. Я настільки сумую зараз за своїми співробітниками. Наступного року виповнилося б 20 років, як я стала завідувачкою", — і нотки смутку чути в голосі моєї співрозмовниці.

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
Коллектив Рубіжанської лікарні, фото: Ольга Мартиненко. Коллектив рубіжанської лікарні, фото: Ольга Мартиненко

Вона визначає, що тут, у Кременці, її родину дуже добре прийняли, і колектив відділення теж дружний, професійний. Але серце лишилося там, у рідному місті.

"Я дуже чекаю на перемогу, і мрію відразу повернутися до свого міста! — дуже впевнено вимовляє Ольга Альбертівна. — Я реалістка, я розумію, що міста вже немає... Російські військові просто стирають його з лиця землі... Але я вірю, навіть знаю: ми його відбудуємо, жителі повернуться. Так, ми приїдемо, поплачемо над нашими розбитими квартирами… А потім почнемо будувати Рубіжне! Ми зробимо його одним з найкращих, найкрасивіших українських міст. У ньому більше не буде колаборантів. Тут житимуть люди, котрі люблять Україну. Я не дочекаюся тієї хвилини, коли голова нашої Луганської обласної державної адміністрації Сергій Гайдай скаже: "Повертайтесь! Вже можна!". І ми поїдемо".

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

  • "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини

Читайте усі новини Донбасу у Telegram та Viber

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди