"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває

Ексклюзивно
"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Вероніка Закірова з онуком. Фото з особистого архіву Вероніки Закірової

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Вероніка Закірова. Фото з особистого архіву Закірової.

Ця жінка народилась і прожила багато років у місті Стаханов (тепер Кадіївка) Луганської області. Вони з чоловіком Ренатом виховували двох дітей, а в 2005 році вирішили прийняти в свою родину дівчинку, в якої не було батьків. Потім до сім’ї прийшли інші діточки… І для них вона стала справжньою матусею. Мама мріяла про дитячий будинок сімейного типу, щоб дітки, позбавлені батьківського піклування, росли в її домі щасливими. Тоді ця мрія не збулася. Завадила війна. В 2014 році сім’я вимушена була залишити своє житло та під обстрілами переїхати з окупованої території до міста Лисичанськ. І все починати з нуля. Про те, як втілювали свою мрію, що пережили в лютому та березні 2022, і де знайшла прихисток ця велика родина, Суспільному розповіла мати – вихователька дитячого будинку сімейного типу і вже двічі переселенка Вероніка Закірова.

З серпня 2014 року у Лисичанську ми розпочали своє нове життя

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Діти Вероніки Закірової. Фото з особистого архіву Вероніки.

Вероніка Миколаївна, всій вашій великій родині прийшлося вже вдруге покинути свій дім, скоріше треба сказати цілих три домівки. Ваші старші діти – Юля та Рустам теж наслідували ваш приклад і створили дитячі будинки сімейного типу. Так?

"Так. До 2014 року в нашій родині вже виховувалося п'ятеро дітей. Двоє вже дорослі. Чотирнадцятий рік не віщував нам жодного лиха. І він починався з добрих подій, бо ми готувалися до весілля старшої доньки. 29 березня 2014 року старша донька вийшла заміж. Святкували всією великою родиною на цьому весіллі. Потім почалися обстріли нашого міста, не працювали магазини та банки. Люди вже не отримували зарплати, не було ніяких виплат. Ми ще довго залишалися в Стаханові, бо сподівалися, що все це скоро закінчиться. Але в серпні 2014 року нам таки довелося виїхати з усією родиною до міста Лисичанськ, — згадує Вероніка Миколаївна. — З серпня 2014 року у Лисичанську ми розпочали своє нове життя".

Спочатку вони орендували будинки для своєї родини і родини старшої доньки. Ще в 2013 році в Стаханові Вероніка та Ренат хотіли організувати дитячий будинок сімейного типу, і дочка Юля та син Рустам батьків підтримали. Але ж Закірови не встигли здійснити цю ідею. Війна перешкодила!

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Родина Закірових в Лисичанську. Фото з особистого архіву Закірової.

"А вже у Лисичанську ми з Ренатом відразу звернулися до служби у справах дітей й стали оформлювати документи, щоб отримати статус батьків-вихователів дитячого будинку сімейного типу, — резюмує Вероніка.— Чому ми зробили саме так? В дитячому будинку сімейного типу можна виховувати десять неповнолітніх. Ми дуже хотіли допомагати дітям, які потребують батьківського піклування, любові мами й тата".

Закірови впевнені, що коли дитина потрапляє в сім'ю, вона для батьків вже рідна, що діти повинні мати батьків, це їхнє право.

"Ніколи не можна проходити повз біду дитини. Наша Іра, це перша наша прийомна дитина, вже доросла, закінчила університет, вийшла заміж, і зараз готується стати мамою. Ірочка – наша, наша рідна дівчинка, наша донька!"

Їх мрія здійснилася. Вони отримали статус дитячого будинку сімейного типу. З годом старші діти – донька Юля і її чоловік Сергій Голдан та син Рустам Закіров з жінкою Юлією, теж стали батьками-вихователями.

Ми хотіли, щоб наші діти росли у затишку та в красі. І в нас це виходило!

Як ви налагоджували ваше життя в Лисичанську? Як впоролася з тим, що прийшлося все починати заново?

"В Лисичанську ми власноруч купили великий двоповерховий будинок для нашої родини. І з 1 серпня 2015 року до нас почали приєднуватися нові діти. Хлопчаки та дівчата з різними долями, з різними характерами", — пані Вероніка говорить про це зі сльозами на очах, а потім вона дійсно плаче. Мабуть, спогади і добрі й гіркі перемішуються в пам’яті.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Доньки Вероніки. Фото з особистого архіву Вероніки Закірової.

"Треба було жити далі. Ми дуже старалися. Ми звикли завжди йти вперед, завжди робити щось. Я не можу плисти за течією", — пояснює Вероніка. І вже з усмішкою каже про значне: "2015 рік приніс нам ще одну велику подію – 7 березня у мене народився перший онук. Його няньчила вся наша велика родина. І дівчата та хлопчики. Ім'я ми йому дали дуже гарне. Оскільки ми пережили 2014 рік, донька назвала його Даміром. Це ім’я означає "Хай буде мир". І все було гаразд. Діти навчалися в школі, ходили у гуртки, у секції. Там здобували медалі, приносили грамоти".

Вони всі разом збудували дитячий майданчик біля свого будинку. Донька Юлія з чоловіком Сергієм також купили будинок. І там, як завжди всі разом, теж збудували дитячій майданчик.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Дитячий майданчик біля будинку. Фото з особистого архіву Закірової.

"Нам допомагали сусіди, каже Вероніка. Ми зробили спільний дитячий майданчик для дітей усієї вулиці. Син і зять самі зробили гойдалку. Життя вирувало. Ми хотіли, щоб кожен день в нашому житті був яскравим. Хоча в нас вже було багато втрат залишалися без дому, без квартири, майна, всі ми не піддавалися розпачу, знаходили у собі сили все будувати наново".

У 2017 році старша дочка Юля Голдан створила свою прийомну сім'ю, а потім і дитячий будинок сімейного типу. Спочатку у Даміра з'явилися три сестрички. Всі красуні. Потім з'явилися ще й брати.

"В нас усі свята проходили спільно, разом відзначали дні народження. На подвір'ї нашого будинку був мангал, варили куліш. Їздили з дітками на екскурсії, наголошує пані Вероніка. Син Рустам і його дружина у 2020 році вирішили наслідувати наш приклад. Після народження своєї дитини Рустам і його жінка Юлія теж створили дитячий будинок сімейного типу. Рустам та чоловік моєї старшої доньки Сергій працювали на шахті, роботу не кидали. Хотіли, щоб у дітей було все необхідне. Так само, як і ми, Рустам також купив свій будинок. Ремонтували, перебудовували, добудовували усі три будинки разом. Перед нашими будинками було висаджено багато квітів, дерев. Ми хотіли, щоб наші діти росли у затишку та в красі. І в нас це виходило!"

Пишаємося своїми дітьми, бо вони у нас найкращі!

— Вже вдруге налагоджене життя вашої родини зруйновано війною. І знову все починається з нуля. Як зараз живете? Тепер про що мрієте, на що сподіваєтеся?

"Настав день 24 лютого 2022 року. Ранок почався як завжди. Діти збиралися йти до школи. Я готувала сніданок. Збиралася після того, як проводжу дітей, готувати обід, потім зустрічати молодших зі школи. Все було як завжди. Але о 6.30. ми почули дуже гучні залпи, і навіть не зрозуміли одразу, що відбувається, з тривогою і болю в голосі констатує тяжкі факти багатодітна мати. Хоча діти старші, які пройшли зі мною цей період 2014 року, казали: "Мамо, знову щось починається". Так, у дітей був страх, але вони поводилися мужньо, молодці, настільки всі трималися".

Вже в о сьомій ранку чоловіки з родини Закірових побігли відкривати бомбосховище, щоб можна було дітей туди відвести. За їх словами, це тільки назва "бомбосховище", а в реальності – звичайний підвал. І з 24 лютого по 12 березня всі три родини, а можна сказати вся велика сім’я, знаходилися практично в цьому приміщені. Підвал обладнали, як змогли. Добре, що там був інтернет. Рятували гаджети, діти там знаходили ігри, читали інформацію, дивилися фільми.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Діти у приміщенні вокзалу Лимана та діти у бомбосховищі. Фото з особистого архіву Закірової.

"У нашому районі на той час ще було світло, вода. Будинок доньки знаходився близько до бомбосховища, пояснює Вероніка. — У її будинку ми й готували. Старші діти допомагали. Виходили з підвалу по кілька людей. Дорослий і дві-три дитини. Дітей купали, і вони знову поверталися до підвалу".

Дорослі розуміли, що довго так продовжуватися не може, бо почастішали обстріли дуже сильно. Вже розбомбили шахту, з-під завалів діставали людей... Наражати на небезпеку життя і здоров'я дітей батьки не мали права.

"Нам допомагали поліцейські — хлопці привозили хліб дітям, іграшки, щоб чимось діти відволікалися, — додає старша Закірова. — 10 березня мені зателефонувала Боровська Світлана Валентинівна – директорка 28 школи, та сказала: "Вероніка, я знаю, що ви знаходитесь у підвалі. Треба виїжджати, бо скоро ви вже й не зможете виїхати". І 12 березня нам адміністрація надала автобуси. Поліцейські привезли до нас п’ять вихованців з Лисичанського притулку і попросити взяти їх з собою. Звісно, ми погодилися. Виїжджати допомагали військові. Спочатку нас відвезли до станції Золотарівка. Там нас пересадили на дизель до Лимана, це Донецька область. Ми вже думали, що все залишилося позаду. Але 13 березня залізничний вокзал в Лимані був обстріляний винищувачами".

Мама великою родини нарікає: "Це було дуже страшно! І в ці страшні хвилини я пошкодувала, що ми виїхали. Але, на щастя, все обійшлося!"

Потім були поїзди... Доїхали до Полтави. Там їх зустрів волонтер, який довіз родину до Пирятина.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Родина в Ізмаїлі. Фото з особистого архіву Закірової.

"Там нам дали притулок у дитячому садочку "Берізка", де ми жили два з половиною тижні. Наші всі 32 дитини, та п’ять діточок з притулку. Потім соціальні працівники цих п'ятьох дітей відвезли до Львова, – продовжує Вероніка Миколаївна. Тоді наш волонтер зателефонував ректору Ізмаїльського гуманітарного державного університету Ярославу Валерійовичу Кічуку, і той погодився розселити нашу велику родину (всі три дитячі будинки сімейного типу) у гуртожитку на невизначений час, поки не закінчяться всі ці події. І першого квітня ми на автобусі виїхали на Одещину до Ізмаїла. На другий день о п'ятій ранку ми вже були в Ізмаїлі. Нас зустрічали, одразу дітей нагодували, нам дали все необхідне – зубну пасту, зубні щітки, постільну білизну… Поселили у гуртожитку. У нас там 5 боксів. В кожному боксі по дві житлових кімнати, душова та туалетна кімнати. Є кухня. Волонтери подарували нам дві електроплити та духовку".

За словами Закірових, ними постійно опікуються волонтери – Сергій Вікторович та Наталія Вікторівна Зуєви. Наталія Вікторівна – психолог, і зараз займається з дітьми цієї родини. Тут, в Ізмаїлі, діти шкільного віку навчалися в режимі онлайн до кінця травня.

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Діти в Ізмаїлі. Фото з особистого архіву Закірової.

"Мій чоловік Ренат, я, мій син Рустам та його дружина Юля, моя дочка Юля та її чоловік Сергій – ми всі батьки. В нас разом 32 дитини. Ми намагаємося не нагадувати їм про пережите – про шістнадцять днів, проведених у підвалі, про страшні події у Лимані, наголошує мати – вихователька Вероніка Миколаївна. — Троє дітей – випускники, здали мультитести та стали студентами університету. Тут наші діти займаються спортом, ходять на вільну боротьбу. За час, що ми перебуваємо в Ізмаїлі, наші діти заробили 20 медалей та 20 грамот. Наші діти вивчають англійську мову, ходять на танці, на гімнастику. Молодші із задоволенням займаються у гуртку "Вмілі руки", виготовлюють аплікації, різні вироби та відправляють на фронт, щоб підтримати наших захисників. Пишаємося своїми дітьми, бо вони у нас найкращі!

Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Фото з особистого архіву Закірової.

Що з нашими будинками у Лисичанську, ми не знаємо. Ми дуже хочемо повернутися до своїх домівок. Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге. І ще… Я часто думаю про дітей, які під час цієї страшної війни втратили своїх батьків. Скільки таких… В мене за них серце болить. Ми готові приймати, виховувати цих дітей! Ми зможемо!

Буде перемога! І життя продовжуватиметься далі!"

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
Доньки Вероніки Закіровою. Фото з особистого архіву Закірової.

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди