Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Переселенець з окупованого Луганська, генеральний директор комунального некомерційного підприємства "Центр психічного здоров’я", відзначеного національним дипломом "Краще підприємство України 2020 року". Людина, яка нагороджена орденом "Лідер України 2020 року". Завідувач кафедри неврології, психіатрії та наркології Луганського державного медичного університету, професор, доктор медичних наук, Заслужений лікар України Микола Овчаренко розповів Суспільному про ті руйнування, що принесла війна в обличчі "руського міру" на Луганщину, а саме в Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ. І про те, як, попри всі негаразди, медична команда закладу буде працювати в вільній Україні і втілювати в життя нові плани.
Взяли з собою найнеобхідніше і вирушили до міста Дніпро. Так почався новий етап нашого життя.
— Пане Миколо, Вам прийшлося виїжджати з міста Рубіжне, де Ви прожили більш ніж сім років. Там розміщався і Луганський державний медичний університет, там працював і "Центр реабілітації ветеранів війни" ( частина комплексу "Центр психічного здоров’я"). Пам’ятаєте той день, коли вам з дружиною прийшлося покинути Луганщину?
"Це не так просто забути. 24 лютого російські агресори вдерлися в Україну. І наша Луганщина опинилася на передовій, як і у 2014 році. Але виїхати з міста відразу я не міг. Потрібно було вирішити купу питань як керівнику: допомогти виїхати пацієнтам, що проходили стаціонарне лікування, забрати всю документацію, поговорити з колективом, зустрітися з фахівцями Департаменту охорони здоров’я, визначити долю нашої установи… І все це під страшними обстрілами", — говорить пан Микола. Його дружина, лікарка-дитячий психіатр, працювала в Лисичанську в обласній дитячій лікарні. Вони зуміли виїхати з Рубіжного тільки 13 березня. А до того прийшлося багато часу проводити в підвалі. Взяли з собою саме необхідне і вирушили до міста Дніпро.
"Так почався новий етап нашого життя", — згадує лікар.
Ці варвари скинули туди шість снарядів. Там все згоріло, було знищено!
— Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ – ці три міста Донбасу знаходяться поруч один з одним, це практично міська агломерація. В Рубіжному відразу розпочалися запеклі бої, потім місто окупували війська РФ, в тому числі "кадирівці". Тому врятувати унікальне лікувально-діагностичне обладнання було неможливо. "Центр психічного здоров’я", визнаний кращим підприємством в Україні у 2020 році, більше не існує? Це дуже важко усвідомлювати…
— Чому не існує? Він є, тому що зберігся наш унікальний професійний колектив. Високофахові лікарі, медичні сестри – це моя золота команда. Наші спеціалісти стажувалися в Ізраїлі, США, переймали досвід лікування пацієнтів з посттравматичними стресовими розладами, приймали участь в міжнародних конференціях, симпозіумах, вебінарах. Сьогодні у нас є свої, розроблені саме нашими фахівцями, методики реабілітації і лікування пацієнтів постраждалих від війни. Це не тільки учасники бойових дій, а й люди, що пережили обстріли, втратили домівки, ті, в кого загинули рідні. Наші психіатри, психотерапевти, психологи, неврологи, терапевт та кардіолог і сьогодні працюють, — підкреслює генеральний директор. — В наших непростих умовах ми зуміли налагодити дистанційну роботу нашого "Центру психічного здоров’я".
Микола Овчаренко додає, що бухгалтерія та матеріальний склад підприємства знаходився у Сєвєродонецьку в одній будівлі з логістичним центром надання гуманітарної допомоги мирному населенню.
"Ці варвари скинули туди шість снарядів. Там все згоріло, було знищено. Як і у 2014 році ми вимушені все починати з нуля, — з болем у голосі каже професор. — Нам вдалося тут, в місті Дніпро, відновити документи установи. Нашим пацієнтам зараз ми надаємо консультації онлайн. Ми виплачуємо заробітну плату співробітникам, підтримуємо один одного, спілкуємося".
Микола Олексійович стверджує, що всі працівники установи впевнені: вони повернуться на свою рідну землю, на своє медичне підприємство. І не тільки в Рубіжне, Сєвєродонецьк чи в Лисичанськ, а і в рідний Луганськ.
"Ми розробили дуже сміливий план – створити в Луганській області "Центр психічного здоров’я!".
— Ви знову згадуєте 2014, Луганськ. Пройшло майже вісім років. Стільки було після того подій, а в душі ще болить?
"Це ж наше рідне місто! 2014 рік. Моїй родині прийшлося вісім років тому приймати непросте рішення. Життя моє і моєї родини складалося в Луганську досить успішно. Був наш теплий дім, який ми побудували практично своїми руками. Я 15 років працював головним лікарем обласного наркологічного диспансеру. Коли мене призначили, я прийняв напівзруйновану будівлю. За кілька років наполегливої праці – це вже була сучасна клініка, одна з найкращих в Україні. На кафедрі неврології, психіатрії та наркології ми створили чудову наукову лабораторну базу. Але, на жаль, у 2014 році в Луганськ прийшов оцей ганебний "руській мір"! — пояснює пан Микола. — Я на власні очі побачив, що це таке "руській мір". Він несе розруху, війну, розпач і смерть!".
За словами Миколи Олексійовича, квітучий Луганськ перетворився в "сіру зону". Тоді в родині Овчаренка ні в кого, ні в дружини, ні в доньок, не було сумніву в тому, що треба виїздити на підконтрольну Україні територію.
"І все ж таки Луганськ – рідне місто! Сумували по дому! Врятувала робота!" — емоційне, з хвилюванням згадує лікар. І після невеличкої паузи продовжує вже з гордістю: "У 2014 році ми дуже швидко відновили роботу Луганського обласного наркологічного диспансеру. В Лисичанську на території місцевої лікарні знаходилася сторічна покинута будова. На кошти обласного бюджету ми створили сучасний високотехнологічний спеціалізований медичний заклад. Це вийшло тому, що зі мною поруч були спеціалісти з Луганська, моя фахова команда. А потім ми розробили дуже сміливий план – створити в Луганській області "Центр відновлювального лікування та реабілітації ветеранів війни" — такий комплекс послуг для учасників бойових дій та їх родин, переселенців, просто громадян, яким потрібна психологічна чи медична допомога".
Будемо налагоджувати життя, роботу, не будемо здаватися!
— Тепер розкажіть, будь ласка, про ваші плани на майбутнє. Це ж не так просто все знову починати з нуля. Ви ще керівник кафедри в Луганському державному медичному університеті. А цей виш теж став переселенцем вдруге, тепер буде працювати в Рівному.
"Скажу відверто, перший раз переїжджати було важко, дуже переживали. Другий раз, з набутим досвідом, сентиментів практично не було, — з легкою посмішкою згадує пан Овчаренко. — Їхали й розуміли, що іншого варіанту бути не може. Ми вже знаємо: будемо налагоджувати нове життя, роботу, не будемо здаватися, і все буде добре! Ми взяли тільки саме необхідне, коли виїхали з Рубіжного. А там прожили вже сім років в новому чотирьохповерховому будинку у двокімнатній квартирі. Облаштовували її. Все, що купували, залишилось там. Той дім повністю тепер знищено авіабомбою. Війна! Війна іде повним ходом!".
Потім говорить про плани на майбутнє. Будуть працювати в Рівному, і там відновлювати роботу "Центру психічного здоров’я". Медичний університет – переселенець з Луганщини вже отримав нову юридичну адресу і зараз йде організаційна робота. "Найближчим часом ми плануємо туди їхати та організовувати роботу кафедри, клініки. І я впевнений, що ми це зробимо", — констатує завідувач кафедри неврології, психіатрії та наркології.
Микола Олексійович, як і вся його родина, вважає, що кожен українець повинен зробити свій внесок в майбутню перемогу: "Чоловік моєї старшої доньки військовослужбовець — підполковник, захищає Харків з перших часів війни. Чоловік молодшої доньки — військовий лікар, працює в військовому шпиталі. І ми всі, як можемо, допомагаємо фронту!"
Я вірю, що все у нас вийде, бо в нас дуже сміливі й патріотичні люди!
— Ми всі віримо в перемогу! Та все ж таки, надайте, будь ласка, поради тим людям, що потрапили в складні обставини війни. Тим, хто в евакуації.
"Перше. Найголовніше. Ви евакуювалися. Ви зберегли своє життя. Життя – це найцінніше, що є у кожної людини. Друга позиція. Треба шукати точку опори зараз і тут, знаходити в кожній ситуації варіант вирішення існуючих проблем. Не треба жити постійно з важкими думками, спогадами Я вірю, що все у нас вийде, бо ми — великий, непереможний народ! У нас дуже сміливі і патріотичні люди!" — з впевненістю каже психотерапевт. І наводить значущий приклад із реального життя: "Лікарка нашого центру разом з чоловіком, він теж лікар, потрапила в полон до "кадирівців" у Рубіжному. Там ідуть бойові дії, і люди ховалися від обстрілів в бомбосховищі. Туди ввійшли російські військові, взяли громадян в заручники. П’ять годин йшли допити, над цивільними знущалися… Ці двоє – наша лікарка зі своїм чоловіком — змогли втекти із катівні. І в чому були, без грошей та необхідних речей, вибралися з окупованого міста, доїхали до центру України… Тепер вони працюють в лікарні! От такі у нас мужні люди! І це надихає!"
Експерт пропонує кожному відповісти на два запитання. Що нам заважає бути щасливими? Що виводить нас із рівноваги? Це жаль за минулим, це тривога за майбутнє, це невміння цінувати те, що є сьогодні.
"Але ж є якась робота в цьому місті, якась матеріальна допомога від держави, є наш минулий досвід. Дуже важливо підтримувати один одного. Важлива наша згуртованість, віра в те, що ми все здолаємо! – пояснює професор Овчаренко. — Зараз усім важко, усім! Треба жити заради своєї родини, заради своєї країни! Я, наприклад, хочу жити тільки у своїй країні! Іншої у нас немає! Ми обов’язково переможемо і після перемоги станемо ще сильнішими, відбудуємо все зруйноване ворогом, будемо працювати та втілювати в життя всі свої мрії!"
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька