Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Вперше - у 2014, а вдруге - у 2022.
Ця жінка в 2014 врятувала 69 малюків, яких з Луганської області окупанти намагалися насильно вивести в Росію. Ця історія облетіла весь світ.
В тому ж 2014 році головна лікарка зареєструвала новий Луганський обласний будинок дитини в Сєвєродонецьку. Маленькі вихованці називають її Катя. Вона - одна з дев'яти учасників Міжнародного соціально-інформаційного проєкту "Герої наших сердець", у центрі якого – реальні справи дев’яти людей. Їх життя змінила війна на сході, але вони створюють історію і майбутнє України.
Про те, як вдалося вже вдруге евакуювати з війни вихованців Луганського обласного будинку дитини, Суспільному розповіла головна лікарка Луганського обласного будинку дитини, доцентка кафедри педіатрії Луганського державного медичного університету, кавалер ордену княгині Ольги Катерина Донцова.
День 24 лютого 2022 року
Це для вас була вже друга евакуація, перша - в 2014 році. Тепер 40 дітей опинилися під обстрілами.
"Ми ще довго згадуватимемо 24 лютого 2022 року. О 5:40 мені зателефонувала заступниця голови Луганської державної обласної адміністрації і сказала, що потрібно терміново евакуювати дітей. Ми готувалися до такого розвитку подій. У нас вже була домовленість із Львівським будинком дитини. Моїх вихованців було сорок. Це малюки віком від двох місяців (16 з них – це діти до року), малеча від року до двох. Одному хлопчику шість років, він має складний діагноз, тому з ним поруч завжди знаходиться вчитель - дефектолог", – розповіла Катерина Донцова.
За словами пані Катерини, дітей треба було годувати кожні дві - три години, переодягати, міняти підгузки, готувати молочні суміші.
"Зі мною поїхало 20 співробітників, серед них були юристи, інженер з техніки безпеки, три вихователі та медичні сестри. Ми прибули на залізничний вокзал міста Лисичанськ. Співробітники сиділи в автобусах і тримали по двоє-троє дітей на руках. Зовсім недалеко було чути обстріли, а на пероні знаходилося дуже багато людей. Мене сповістили, що евакуаційний потяг спізнюється на кілька годин. Залишатися на вокзалі було небезпечно. Автобуси з дітьми могли стати мішенню".
Катерина Донцова додала, що їм допомогли раніше виїхати представники обласної влади та МНС.
"Залізничники виділили три вагони у поїзді "Лисичанськ – Хмельницький" для дітей з державних закладів. Один – для наших малюків, другий – для вихованців Сєвєродонецької санаторної школи, третій – для вихованців Гірського інтернату для дітей з особливими потребами. Тільки коли поїзд поїхав, коли я пройшла по всьому вагону, оглянула всіх діточок, потім перевірила, що весь наш скарб ( коробки з дитячим одягом, памперсами, їжею, ліками, іграшками…) на місці, тільки тоді прийшло, те болісне почуття… Знаєте яке? Ми знову їдемо з дому, котрий побудували… Вже вдруге в моєму житті. Але це так, лише хвилинка спогадів, на котрі в нас не має часу. Далі сьогодення – наші малюки!", – зазначила лікарка.
Протягом двох діб співробітники кип’ятили воду, годували сумішами, мили дітей, міняли їм памперси, гралися з малими, співали колискові. А в Хмельницькому довелося вирішувати питання, яким транспортом маленькі мандрівники будуть добиратися до місця призначення.
"На пропозицію "дістатися до Львова автобусами", я відповіла категоричним "ні", – згадує Катерина Михайлівна. – Для таких маленьких дітей це просто неможливо. Про це я повідомила телефоном Луганську державну обласну адміністрацію. Пізніше наші вагони приєднали до складу поїзда, що йшов до Львова".
Діти їхали у звичайному плацкарті два дні та дві ночі.
"Тут їли, спали, грали. Мої дівчата - співробітниці укладали спати малюків, а самі лягали на краї полиць, щоб ніхто з дітей не впав... Провідниці допомагали нам у всьому... На станціях підходили волонтери, питали, що нам треба... Ми дісталися місця призначення глибокої ночі 26 лютого, – згадує головна лікарка Луганського обласного будинку дитини. – Я та ще п'ять медсестер залишилися у Львівському обласному будинку дитини з малюками. Інші – повернулися до своїх родин".
Будинок дитини – це заклад, де виховують та лікують дітей
Пані Катерина підкреслила, що завдання колективу закладу виховати здорового розвиненого малюка, створювати для нього умови, як в родині. А визначенням дитини в сім’ю займаються соціальні служби.
"У будинку дитини живуть діти від нуля до повних чотирьох років, – пояснила головна лікарка Луганського обласного будинку дитини. – Це єдина установа охорони здоров'я (а ми відносимося саме до цієї системи), де не лише лікують, а й виховують. Якщо батьки покинули свою дитину чи їх позбавили батьківських прав, малюка направляють до лікарні, а потім до нас. Доки дитина не буде усиновлена, вона знаходиться в нашому закладі. Ми годуємо, виховуємо, лікуємо. І ще любимо наших малюків, віддаємо їм тепло нашої душі. Ось це наше основне призначення".
Спогади літа 2014 року. Про ці події тоді багато писали у ЗМІ українські та іноземні журналісти
"Луганськ вже був окупований, будинок дитини не встигли евакуювати. Тоді в закладі знаходилося 69 вихованців віком з кількох місяців до чотирьох років. Обманним шляхом мене та моїх 69 дітей бойовики так званої "ЛНР" під дулами автоматів змусили сісти у вкрадені десь автобуси. Це забути неможливо! – відзначає Катерина Донцова. – Я є офіційним опікуном цих дітей. Нам казали, що нас відправляють до Криму на оздоровлення, але ж я чітко розуміла, що бойовики хочуть вивезти моїх дітей до Росії. Тому я відповіла тим озброєним людям, що це українські діти, і я поїду зі своїми вихованцями лише до України. Були погрози, майже рукоприкладство. Вони кричали, що я більш не повернуся сюди, що мене розстріляють. Зі мною були мої співробітники, 15 людей, які не могли залишити малюків. Супроводжували нас бойовики та їхні дружини".
Пані Катерина згадує, на щастя, в Луганську ще був телефонний зв'язок, і їй вдалося через родичів та знайомих додзвонитися до уповноваженої ВРУ з прав людини.
"Валерія Лутковська почула в трубці дитячий плач і зрозуміла, що наші малюки в небезпеці. Окупанти довезли тоді нас до Донецька Ростовської області. Майже добу ми з дітьми стояли в полі. Спека була 40 градусів. Знаєте, ні в мене, ні в моїх працівників страху тоді не було. Відповідальність за життя та здоров’я кожної дитини домінувала. Ми шукали воду, їжу для дітей...", – розповідає медикиня.
В цю ситуацію втручалися різні структури української влади, міжнародна громадськість.
"Нас повернули на Батьківщину. Вже наступного дня наші діти були в Україні. В таких складних умовах співробітники рятували дітей, як могли. І що важливо, ніхто з наших малюків не захворів. Після цього я вивезла вихованців у будинки дитини Харківської області. А потім зареєструвала Луганський обласний будинок дитини у Сєвєродонецьку. І там, тоді ще в гарному затишному місті, розпочалося будівництво нашого нового дому", – констатувала головна лікарка Луганського обласного будинку дитини.
Головна лікарка каже, що не може забути одного журналіста, який запитав: "Ну, а чого ви не поїхали до Росії, ви ж могли вивезти дітей туди?"
"Тепер, коли вже іде страшна війна, ця провокаційна фраза звучить дуже гостро, неоднозначно… Мабуть, вже в 2014 році Росія готувалася до такого нелюдського сценарію. І в її плани входили й наші діти… Ну це так, роздуми… А що до моєї відповіді на те "Чого не поїхали…"? Все дуже просто. Я знала, що мої діти – українці, і вони будуть жити в Україні!" – зазначила Катерина Михайлівна.
Вона згадує, через два місяці, коли будинок дитини зареєстрували у Сєверодонецьку, почали приїжджати працівники. До 24 лютого 2022 року у будинку дитини працювало 36 співробітників, які приїхали разом з головною лікаркою з Луганська у 2014.
За інформацією з різних джерел, російські окупанти примусово вивезли вже 121 000 українських дітей. Це і сироти, і ті, хто має батьків. Про це повідомила у Facebook Уповноважена з прав людини Людмила Денісова. Російська Дума за дорученням Путіна готується ввести зміни до законодавства щодо прискореної процедури усиновлення дітей з Донбасу. Що ви про це думаєте з правової точки зору та з точки зору безпеки дітей?
"З моральної та правової точки зору я думаю одне - це продаж дітей у рабство. Думаю, що всі ці 8 років у Луганську чинилося беззаконня, бо дітей там всиновлювали не за законами України, а за наказами міністерства так званої республіки. Це вже не правове поле. Я більше можу сказати: той будинок дитини, який я створювала та відкривала у 2002 році у Луганську, практично 20 років тому, у 2014 році залишився на непідконтрольній Україні території. Деякі співробітники продовжили працювати там і по суті зрадили нашу країну. Моя колишня колега з перших днів окупації Луганська очолила там будинок дитини. А нещодавно пройшла така інформація, що ця жінка, нібито рятуючи дітей від обстрілів, вивезла їх до Таганрогу. Боюся, що про долю цих малюків ми вже не дізнаємося ніколи", – визначила лікарка. І додала: "28 лютого 2022 року до будинку дитини в Сєвєродонецьку влучив російський снаряд. Саряд потрапив прямо в групу, де могли знаходитися наші діти. Слава Господу, що ми вже на той час виїхали...".
Автор проєкту "Історії, які вражають": Наталія Федорова
Читайте також
- Беру участь в конкурсах, аби місто помітили: історія про жительку Гірського, яка ліпить скульптури
- 17 разова чемпіонка України: історія про спортсменку, яка у 12 років переїхала заради мрії
- В першу чергу художник, а лише потім витинанкар: історія про витинанкаря з Донбасу
- Акордеонист з Донбасу у 9 років підкорив світ
- Юний житель Луганщини агітує всіх позбуватись пакетів і пластику
- Хлопець з прифронтового Нью-Йорка бореться за нове футбольне поле
- Юнак з Торецька хоче відновити авіаракетомоделювання
