Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
До 2014 року він був головним лікарем одної з багатопрофільних лікарень Луганська, керівником приватного медичного центру, депутатом Луганської міської ради. Війна розтрощила вщент мирне життя його родини, його міста…Чому не варто зневірятися і боятися? Як із будь-якої складної ситуації вийти переможцем? Як створити практично з нуля цивілізований світ разом зі своєю сім'єю, своїм колективом та не зламатися? Про це Суспільному розповів генеральний директор київського приватного багатопрофільного медичного центру, доцент, кандидат медичних наук, член Європейської асоціації колопроктологів, переселенець з Луганська, нагороджений Подякою Президента України "За вагомий особистий внесок у розбудову Української держави", Михайло Міщенко.
"Мені вдалося виїхати передостаннім потягом"
Ви керували одним з найкращих медичних центрів в Луганську. Коли в місті почав панувати "руській мір", вам і колективу установи прийшлося виїхати. Розкажіть, будь ласка, про ті події.
"Я був свідком ні тільки того, як "руській мір" прийшов, а й свідком того, як він шов. Так, того часу в Луганську були і такі люди, що не підтримували Майдан в Києві, ті, що були за "рускій мір". Вони збиралися в парку біля пам’ятника Тарасу Шевченко (що саме по собі виглядало парадоксально) і кликали Росію. Але ж таких було не багато, всі вони говорили тільки фразами — лозунгами… І ніколи не ставили питання про відокремлення від України аж до 6 квітня 2014 року. В той день так звані "орці за свободу" захопили Луганське СБУ", — пояснює Михайло Володимирович. І продовжує: "Так сталося, що 5 квітня вночі я їхав з Донецька в Луганськ на своєму авто. І по дорозі бачив, як на трасі із автобусів з російськими номерами виходила велика кількість чоловіків. Вони пересаджувалися в легкові машини та колоною прямували до Луганська. Мій дім знаходився поруч з СБУ, і зранку я вже побачив саме ці транспортні засоби на прилеглих вулицях".
Лікар підкреслює, що знає про розвиток подій не з чужих слів, а бачив на власні очі, як до місцевих маргіналів, наркоманів та просто не дуже розумних людей приєдналися професійні провокатори та бойовики.
Далі уточнює, що саме ці персонажі били луганчан — учасників мирного Євромайдану. Саме ці персонажі захоплювали й обласну державну адміністрацію, обласне управління МВС. У натовпі завжди були бабусі з іконами, жінки та чоловіки зрілого віку і, звичайно, сильні молоді люди, що вигукували свої вимоги лозунгами "руського міру". Усіх цих так званих "жителів Луганська" від місцевих мешканців дуже відрізняв "руській" акцент.
Коли вже державні установи почали евакуювати із міста, стало ясно, що залишатися у Луганську небезпечно. Бойовики самі обстрілювали місто з Градів та мінометів, переміщаючись з однієї точки до іншої. На вулицях було повно озброєних людей. То вже була справжня війна.
"Одного зі співробітників нашої лікарні викрали "нові силовики" так званої республіки, — додає пан Михайло. — Довго допитували чоловіка, катували, цікавилися про людей, що мають проукраїнські погляди. Нам вдалося витягнути нашого колегу із катівні. Той попередив, що ці "захисники руського міру" докладно знали про значну кількість людей з проукраїнською позицією. Колега порадив, щоб я негайно покинув Луганськ. Мені вдалося виїхати передостаннім потягом. Через день поїзда з Луганська до Києва перестали ходити. І то велике щастя, що родину я евакуйовував із міста ще на початку весни".
Не треба боятися труднощів. Тоді обов’язково все заплановане збувається
Як Вам вдалося побудувати новий сучасний медичний центр — багатопрофільну лікарню, де працюють висококласні спеціалісти?
"Майже усі лікарі медичного центру, яким я керував до 2014 року, на початку тих подій вже покинули Луганськ. Роз’їхалися по різних містах України. Хто чим міг допомагав армії: купляли тепловізори, форму, взуття, амуніцію… Ми тоді вірили, що скоро повернемось додому. Наші воїни успішно звільняли окуповані території Донбасу. Але сталося вторгнення російських військ. Так ми остаточно втратили свої будинки. Гадали, що виїжджаємо на два тижні, а вийшло назавжди. Тоді і народилося рішення створити медичний центр у Києві. До складу нашої медичної установи відразу ввійшли не тільки лікарі, але й медичні сестри та представники технічного персоналу, з котрими разом ми працювали в Луганську багато років. Наші луганчани сміливі люди, класні спеціалісти, професіоналізму нам не займати. Саме тому в нас відразу повірили інвестори, які не побоялися вкладати значні кошти в нову для них справу. Потім до нас приєдналися медики зі столиці і з інших регіонів України. Почали працювати — і все в нас вийшло!" — каже пан Міщенко.
Генеральний директор підкреслює, що сьогодні їх клініка велика сучасна багатопрофільна лікарня. Медичний центр розміщується у новій окремій будівлі. Співробітників – триста людей. А переселенців тепер не більше п’ятнадцяти відсотків колективу на відміну від 2014 року (тоді майже всі працівники переїхали з окупованих територій сходу України). Медичний центр постійно розвивається. До його структури вже входить потужний діагностичний центр, декілька хірургічних відділень, онкологічна служба, невідкладна медична допомога, відділення реанімації, дитяче відділення, велике відділення пластичної хірургії та косметології, навіть свій навчальний центр є.
"На базі нашого медичного центру ми планували займатись підвищенням кваліфікації лікарів, тобто відкрити курси післядипломної освіти. Почали оформили на цей вид діяльності документи... І тут наші плани знову порушила війна вже 2022 року. Але, вважаю, що цього разу це ненадовго", – впевнений генеральний директор.
Пан Михайло стверджує, що не треба боятися негараздів у житті. Так побудований цей світ – завжди може трапитися подія, що заважає вашим планам, а інколи здається, і руйнує життя… Але це не привід відмовлятися від своїх цілей, а варто йти вперед, виконувати намічене завдання. В 2014 – 2015 роках відроджувати медичний центр було дуже важко. Тепер, у 2022, відновити роботу медичного центру після навали російської армії на Київ було набагато легше. Завдяки мужньому колективу медичний центр працював навіть в часи, коли навколо точилися вуличні бої із диверсійними групами загарбників, а у двір лікарні прилетіло декілька ракет та ударною хвилею вибило вікна.
Пан Міщенко вважає, що саме своєю професійністю та мужністю медичні співробітники центру здобули авторитет в Києві, в Україні, та тепер і в інших країнах.
"Особисто я за місяць до війни прооперував громадянку Сполучених Штатів Америки, – каже лікар. – А мого пацієнта із Казахстану війна застала у відділенні безпосередньо після операції. Про те, як він повертався до дому, можна розповісти окрему історію. А зараз ми, як і в 2014 році, допомагаємо армії та людям, які постраждали під час цієї війни. Дистанційно лікуємо пацієнтів, що перебувають в окупації, працюємо із гуманітарною допомогою. П’ятеро наших колег служать у ЗСУ, кілька – у територіальній обороні. Так і живемо, робимо свою справу, не дивлячись на обставини".
Ми, українці, стоїмо на боці добра
Є в Вас особисто така зворушлива історія, якою ви готові поділитися ?
"Я, признатися, не вірив, що буде повномасштабна війна. А вийшло так… Мені довелося на початку обстрілів України Росією вести на авто своїх дітей, які навчаються в іншій країні, на кордон. Я ніколи не бачив такої кількості людей, що їхали з України… Розгублених малих та жінок, яким було дуже страшно. Це була справжня евакуація. Таке раніше ми бачили тільки в кінофільмах. І, на жаль, все тепер здається дрібницями у порівнянні із тим, що зараз відчувають діти та дорослі у деяких, нині широко відомих всьому світові містах України. Але маю сказати, роки 2014 та 2022 дуже відрізняються. Зараз я відчуваю велику хвилю патріотизму, унікальне єднання нації, таке бажання перемогти! Це просто приголомшливе враження!" – констатує Михайло.
Він визначає, що всі ми постійно думаємо про Маріуполь, Сєвєродонецьк, Херсон… "Звичайно ж, це таке дивне відчуття: ти їж, спиш, спілкуєшся з друзями, а в цей час десь гинуть наші солдати та мирні люди… Душа розривається. Просто зводить з розуму ця думка. Але з цим треба навчитися жити!", – впевнений лікар. Пан Міщенко стверджує: "Українці об'єдналися як єдиний народ. "Свобода", "Незалежність" перестали бути просто словами. Це справжні почуття, прагнення, стан серця та душі. Я бачу в очах наших військових, моїх колег та друзів таку віру у перемогу! Ми воюємо з абсолютним злом, і ми обов'язково його переможемо! В цьому не може бути жодних сумнівів. І, безперечно, після перемоги втілимо свої амбітні плани, яким завадила війна. Так що сьогодні, на мій погляд, уся наша боротьба за свободу, усі ті трагедії, усі поразки та перемоги - все це є одна особиста зворушлива історія – одна на всіх!".
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
