Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Він народився в Грузії. 24 роки тому переїхав до України, в Сєвєродонецьк Луганської області. І це місто стало для цього чоловіка та його сім’ї рідним. Тут він створив мусульманську громаду, збудував разом з парафіянами ісламський культурний центр та мечеть. Волонтер, військовий капелан, нагороджений духовним управлінням мусульман України "УММА" медаллю за служіння ісламу та Україні. Про те, що прийшлося пережити, про біль втрат та про велике значення перемоги добра над злом Суспільному розповідає голова регіональної релігійної організації "БІСМИЛЛЯ" міста Сєвєродонецьк, імам – хатиб Тємур Бєрідзе.
Серед наших парафіян немає колаборантів, немає зрадників
— Перше та традиційне питання цього проєкту. Як для Вас розпочиналася війна?
– Для мене війна почалася ще 2014 року. Тоді на околицях міста точилися бої. І в нашу орендовану квартиру прилетів снаряд, було вибито всі вікна. Влітку Сєвєродонецьк звільнили наші українські війська. У 2015 році я став військовим капеланом. Ми, капелани – представники різних віросповідань, постійно їздили на передову, допомагали нашим братам, котрі захищали Україну на лінії фронту. Я часто виступав на радіо, давав інтерв'ю нашим та зарубіжним журналістам, бо увесь світ повинен знати, що насправді відбувається в Україні. Здавалося, що цю трагедію переживають лише у Луганській та Донецькій областях. Але війна вже точилася. Я розповідав про свою проукраїнську позицію не лише своїм парафіянам, а й говорив про це на різних зустрічах, на заходах. Я завжди намагався, щоб наші громадяни правильно розуміли, чому йде ця війна, за що бореться Україна. Я хотів, щоб у скрутну хвилину вони могли ухвалити патріотичне рішення – і це спрацювало! Серед наших парафіян немає колаборантів, немає зрадників. Немає таких людей, які можуть очорнити нашу роботу, очорнити нашу віру, очорнити нашу Україну.
Зв'язувався зі своїми парафіянами, говорив, щоб вони терміново виїжджали і, якщо в автомобілях вони мають вільні місця, забирали своїх знайомих
— Вам прийшлося організовувати евакуацію? Як вивозили свою родину?
– 24 лютого для мене стало датою, яка дала нам зрозуміти – тепер відкрито розпочалася повномасштабна війна. І це означало, що її наслідки будуть зовсім іншими. Про те, що вже йдуть бойові дії за лінією розмежування, я дізнався о шостій ранку. Вже вранці почалися обстріли Сєвєродонецька. Я розумів, що людей треба терміново евакуювати. Зв'язувався зі своїми парафіянами і говорив, щоб вони терміново виїжджали і, якщо в автомобілях вони мають вільні місця, забирали своїх знайомих. Надвечір обстріл посилився. У мене велика сім'я – дружина та четверо дітей, три дочки та син. Я посадив усіх у вантажний автомобіль, постелив там матраци — і ми виїхали. На блокпосту нам сказали, що дорога відкрита тільки на Дніпро. Хлопці порадили : "Слідуйте туди, потім розберетеся". Декілька днів ми провели у Дніпровському ісламському культурному центрі, куди з'їхалися люди з різних міст, і не лише мусульмани. До Вінниці ми добиралися із друзями, їхали вже п'ятьма машинами. На дорогах – величезні затори, на заправках не було бензину. Дорога до Чернівців була важкою та довгою. Я залишився у Чернівцях, живу та працюю в ісламському культурному центрі "Буковина". Моя родина зараз у Німеччині. Моя донька має серйозні проблеми зі здоров'ям, і їй потрібне лікування саме в цій країні.
Я займався не лише своєю громадою, а допомагав усім, хто звертався
— Ви військовий капелан, волонтер, імам… Сьогодні ви, як і раніше, виконуєте та поєднуєте ці обов'язки? Чи підтримуєте зв'язок із парафіянами з Луганської області?
– Маю величезний досвід волонтера. Тут, у Чернівцях, я одразу почав допомагати людям із евакуацією, збирав для них гроші, продукти, речі, допомагав знайти житло, допомагав порадами, молився за те, щоб вони змогли знайти для себе безпечне місце. Я займався не лише своєю громадою, а допомагав усім, хто звертався. Тут, у Чернівцях, був депутат Грузинського парламенту. І ми разом з ним допомагали жінкам та дітям, сім'ям військовослужбовців. А з парафіянами із Сєвєродонецька спілкуюся. Дистанційно, звісно. Це вже стосується не щоденних обрядів, а по можливості, коли десь збирається група людей, дистанційно проводимо обряд.
– Наприклад, багато наших людей зараз перебувають у Дніпрі. Я підтримую зв'язок і в телефонному режимі. Намагаємося організувати для тих, хто потребує, якусь допомогу, матеріальну, продуктову. Паралельно виконую свої обов'язки в ісламському культурному центрі "Буковина". Тут основний імам із Запорізької мечеті. Він прибув сюди із сім'єю, але зараз часто їздить до Запоріжжя. Я залишаюся і виконую свої духовні обов'язки імама.
Багато мусульман героїчно борються у складі ЗСУ, захищають нашу землю
— Ви ж з 2015 року – військовий капелан. До початку повномасштабної війни ви постійно бували на лінії розмежування, на фронті. Підтримували наших хлопців. Зараз працюєте як капелан?
– На жаль, зараз у мене проблеми зі здоров'ям, тому на передову я доїхати не зможу. Але постійно тримаю зв'язок із своїми братами, колегами, які їздять на фронт. Звідси я допомагаю фронту як волонтер. А наш колишній муфтій – військовий капелан зараз перебуває на Донбасі, один наш брат захищає Україну у складі ЗСУ, ще один капелан, який очолює нашу службу, служить у територіальній обороні. Навіть можна сказати, що зараз роботи більше, бо можливості зменшилися, обставини ускладнилися. Але я роблю все, щоб усі звернення до мене виконувати. Ті, хто з наших парафіян залишилися в країні, спілкуються зі мною. І роблять усе, аби допомогти Україні. Багато мусульман героїчно борються у складі ЗСУ, захищають нашу землю. І я не можу про це не сказати.
В середині червня трапився ось цей цілеспрямований, я наголошую, цілеспрямований злочин - обстріл запальними касетами
– Ви створили з нуля ісламський культурний центр "Бісмилля" у Сєвєродонецьку. Тоді, а це зазначалося і в українскій пресі, відбулася значна подія в Луганській області. Там була мечеть і величезна бібліотека. Цей центр окупанти зруйнували. Чи вдалося щось врятувати? Я розумію, що на цю тему важко говорити, але про такі трагедії повинні знати і пам'ятати. Це ж справжній воєнний злочин?
– Так, про цю трагедію боляче говорити, але треба знати людям усього світу. На жаль, це факт: наш духовний центр і мечеть вже не існують. Ми урочисто відкривали його у 2019 році, хоча з 2017 року він розпочав свою роботу ще в період ремонтів. А 2022 – його було знищено російськими військами. На початку квітня туди було перше влучення, було пошкоджено передню стіну, обидва входи, дах та вікна. Потім почалося мародерство. Спочатку викрали автомобіль, який належав нашому парафіянину. Потім мечеть пограбували, винесли все, що могли. Але під час обстрілів у мечеті постійно ховалися люди з прилеглих житлових висотних будинків, у нашій двоповерховій будівлі було безпечніше. Там мешкали й ті, у кого вже розбомбили квартири. А в середині червня трапився ось цей цілеспрямований, я наголошую, цілеспрямований злочин — обстріл запальними касетами.
Почалася пожежа, а після повторного удару звалився дах. Згоріло все! На території згоріло три машини. Вогнем було знищено понад півтори тисячі книг, зокрема унікальних. Я збирав старовинні екземпляри, священні книги – Корани по всьому світу. Там зберігалося 150 Коранів, які я колекціонував. Різне оформлення, різні переклади, роки видання. Наприклад, Коран, який я привіз із Саудівської Аравії у 2009 році. У нас, на мою думку, була найкраща бібліотека з усіх ісламських центрів в Україні. Для мене це дуже боляче і трагічно, бо для мене в ці видання було вкладено стільки енергії, емоцій, переживань. Це була багаторічна старанна робота. Нам не вдалося нічого зберегти! Це воєнний злочин, якому немає жодних виправдань! Це зробили ті, хто не має серця, немає душі, немає віри! Вони дадуть відповідь перед Всевишнім за цей злочин!
Аллах забороняє чіпати релігійні установи, лікарні, школи, важливі об'єкти цивільної інфраструктури.
– Я знаю, що до цього злочину доклали руку кадирівці, буряти та інші російські військові. Аллах забороняє чіпати релігійні установи, лікарні, школи, важливі об'єкти цивільної інфраструктури… Забороняє обстрілювати жінок, дітей, людей похилого віку, знищувати пам'ятки культури. А російська сторона порушує усі ці заповіді. Тому я звертався і звертаюся до міжнародних правозахисних організацій, я повідомляю про такий страшний факт вандалізму. Винні мають відповісти за свої військові злочини. Хоча їх наздожене, я впевнений, Божа кара навіть без нашої участі в цьому.
Росіяни знищили не просто центр, а джерело величезного добра
— Давайте згадаємо літо 2020 року, коли Сєвєродонецьк постраждав від пожеж і довкола все горіло. Тоді ви та ваші парафіяни надавали допомогу сотням постраждалим, людям різних віросповідань. Приносили продукти, збирали гроші, речі… З 2019 року діяла гуманітарна програма "Нагодуй голодного". Десятки людей приходили до мечеті та отримували там гарячі обіди. Ви у ісламському духовному центрі постійно займалися соціальними проєктами. Ще якісь соціальні завдання ви перед собою ставили?
– Наш центр називався ісламським, але виходив далеко за межі релігії. Так, основна робота була для наших парафіян, але її виконувала мечеть. А ісламський духовний центр поставив завдання надавати допомогу всім, хто потребує, наша община приймала участь в вирішеннях соціальних питаннь в нашій громаді. Це був центр культури та духовності. Ми брали участь у всіх соціальних та культурних проектах в нашому регіоні. Наприклад, у нашому центрі ночували люди похилого віку, що приїжджали з тимчасово окупованих територій для того, щоб отримати пенсію або будь-яку допомогу, пройти медичне обстеження. Зупинялися й ті, хто не мав грошей на хостел, на їжу. У наших стінах ці громадяни України знаходили притулок. Треба визнати, що парафіян у нас було небагато, порівняно з православними церквами. На всі наші проєкти, на будівництво зокрема, потрібні були гроші. Але в нас завжди були справжні друзі, волонтери, підприємці, городяни, які розуміли, який великий внесок у розвиток культури та духовності області робить наш центр. Ми зуміли стати частиною нашого українського суспільства, росли та розвивалися разом з ним. Про те, що в Сєвєродонецьку є ісламський культурний центр, знали буквально всі жителі Луганщини. І в чому був секрет популярності? Добро! Це був центр добра. Тому зараз дуже важко усвідомлювати, що вже нема того центру, який приносив стільки добра людям. Росіяни знищили не просто центр, а джерело величезного добра. До нас йшли насамперед поділитися своїми проблемами: у когось сталося нещастя в сім'ї, комусь не пощастило в житті, хтось втратив житло… У духовному центрі завжди отримували моральну, духовну, матеріальну підтримку. Небайдуже ставлення до кожної людини, незалежно від її віросповідання, освіти, статусу у суспільстві – це наш головний принцип. Знаєте, часто до мене зверталися з питаннями: "Як позбутися алкоголізму? Як створити хорошу сім'ю?" тощо. Людям завжди потрібна психологічна допомога, моральна підтримка. Російські вояки знищили добро у величезних масштабах! І не йдеться про те, що шкода втратити храм культури. Будівлю завжди можна звести. Страшно, що окупанти принесли на нашу землю домінанту зла, видаючи її за добро! Я думаю, що ми дамо їм на це гідну відповідь.
Всі загиблі – мирні жителі, і серед них не було жодного мусульманина
— Скільки людей загинуло того страшного дня - 16 червня о 9 годині ранку, коли було знищено ісламський духовний центр?
– На подвір'ї центру була свердловина. І люди із навколишніх будинків приходили туди набирати воду. Саме тоді, коли на подвір'ї було багато людей, туди прилетіли запальні касети. І було точне влучення. Чи треба пояснювати, що це була цілеспрямована акція ворога, і ще раз повторюю, військовий злочин проти людства. Скільки там загинуло людей, ми можемо лише припускати. За словами очевидців, приблизно двадцять. І всі загиблі – мирні жителі. Серед них не було жодного мусульманина. Ці мешканці сусідніх будинків майже всі згоріли до попелу! Впізнали лише шістьох, і поховали прямо там, у дворі центру. Під завалами будівлі можуть бути ще тіла... Після трагедії окупанти цинічно оголосили, що це Україна сама знищує свої культурні цінності.
Ми повернемося до своїх міст і сіл, відбудуємо все зруйноване
– Тємуре, а як ви думаєте, що потрібно робити кожному громадянину України, щоб наблизити перемогу?
– Потрібно робити те, що ти можеш у цій ситуації. Наприклад, я працюю як капелан, зустрічаюся з військовими тут, у тилу, підтримую їх морально. Допомагаю фронту як волонтер. Ми всі працюємо з різних позицій. Мусульмани воюють за Україну, і таких дуже багато. Вони служать зараз у ЗСУ, у територіальній обороні, у всіх регіонах, у всіх батальйонах. Є чеченський батальйон, є татарський, воюють люди різних національностей. І всі ми – український народ! Це, гадаю, тепер ми всі усвідомили. Усі наші українські воїни налаштовані лише на перемогу. І всі вони розуміють, що жодні переговори з Росією неможливі.
Багато хто думав, що війна швидко закінчиться. А війна триває. Але ми впораємося з ворогами. Україна дійде до перемоги. У нас хоробрі та мотивовані на відміну від ворога воїни! Українці борються зі страшним злом! Але добро завжди перемагає зло! Ми повернемося до своїх міст і сіл, відбудуємо все зруйноване. І наш ісламський культурний центр у Сєвєродонецьку теж! Скільки б не знадобилося на це сил та часу. Ми точно знаємо, що перемога буде за нами, бо ми на боці справедливості!
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Куди їхати, чим добиратися, ніхто не знав!" Історія мами – виховательки, яка вміє втілювати дитячі мрії
- "Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
- "Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн
- "Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
- Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
- "Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
- "Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram
