Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ

Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ

Ексклюзивно
Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
Лікарка Людмила Теплинська. Фото з особистого архіву Теплинської

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

Вона народилася в місті Рубіжне Луганської області. Тут навчалася в школі, сюди повернулася після закінчення Луганського державного медичного університету у 1976 році. І все своє життя присвятила лікарській роботі, має вищу кваліфікаційну категорію. Отоларинголог – хірург, згодом – спеціаліст фізичної реабілітаційної медицини. Багато років працювала з дітьми. Є офіційним свідком воєнних злочинів РФ в Україні. Про те, що прийшлося пережити під час бойових дій на рідній землі, про те, як рятувалися всією родиною і де знайшли притулок, а ще про свої мрії та надії Суспільному розповіла лікарка Людмила Теплинська.

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинська
Лікарка Людмила Теплинська. Фото з особистого архіву Теплинської.

Від минулого залишився тільки попіл та спогади

— Війну, яка почалася в України, в Рубіжному було чути одразу, вже з ранку 24 лютого 2022 року. Але ж ви виїхали з міста 30 березня. Як жили весь цей час?

"Для мене війна розпочалася із телефонного дзвінка онука - студента третього курсу Сумського державного медичного університету. "Бабуся, почалася війна!" — сказав Денис. Ці слова я буду пам’ятати завжди. Війна – поділ життя тисяч людей, коли все добре за одну мить стає трагедією! А через декілька хвилин я побачила в телефоні відео з Веретенівки. Це село в Сумській області вже палало! Гриміли обстріли! Паніки на той час у мене ще не виникало, а тільки страх. Ворог був від моєї рідної людини на невеличкій відстані! Тут, в Рубіжному, поруч зі мною жили мої сини. Так разом ми вирішували, куди вивезти нашого студента. Але ж знали, що в Рубіжне теж їхати небезпечно, бо з 2014 року в нашому регіоні спокійно себе не почували. Розуміли й те, що ворог піде завойовувати весь Донбас. І не могли знайти вихід. Я кожного дня спілкувалася з Денисом, обговорювала з ним різні варіанти, куди йому можна виїхати", — згадує Людмила.

До 2 березня 2022 року вона працювала лікарем спортивної медицини в дитячій юнацькій школі та лікарем фізичної реабілітаційної медицини в неврологічному відділенні міської лікарні.

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинської
Людмила Теплинська працювала лікарем спортивної медицини в дитячій юнацькій школі. Фото з особистого архіву Теплинської.

"Для жителів почалися страшні часи. Палав картонно-тарний комбінат, житлові будинки! — наголошує лікарка. — Мої сини Руслан та Андрій, вся родина мого племінника зі своїх квартир перейшли до моєї оселі, бо тут був підвал. Там ми всі ховалися, коли були обстріли. З 9 березня у місті не стало світла, зник зв’язок, я вже не могла спілкуватися з онуком".

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинської
Зруйнована багатоповерхівка, в якій жив син Людмили. Фото з особистого архіву Теплинської.

Щоб задовольнити потреби у воді, мешканцям доводилося збирати сніг. Кип’ятили оту воду зі снігу, пили її, мили посуд…

"Треба було чимось нагодувати таку велику сім’ю, десь знайти продукти, — згадує Людмила Яківна. — А виходити з дому було дуже небезпечно. Частину міста контролювали кадирівці. Обстріли не вщухали. Приходилося практично весь день та всю ніч сидіти в підвалі чи ховатися в сараї".

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинської
Зруйнований батьківський дім Теплинської. Фото з особистого архіву Теплинської.

25 березня в батьківський дім, в якому ця жінка прожила багато років, влучив ворожий снаряд. Все було зруйновано вщент. Будівля, двір – все згоріло за декілька годин.

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинської
Зруйнований батьківський дім Людмили Теплинської. Фото з особистого архіву Теплинської.

"Про пожежників і мріяти не треба було. В поливній ямі води вже не було. Так й поруч горіли всі домівки. Пекло! Слава Господу, на той час я й мої рідні знаходилися на відстані 50 метрів від будинку в одному з підвалів, тому й залишилися живі. А орки( російські військові — прим ред.) на відстані спостерігали за тим, як стирають з лиця землі наше українське місто. Нам прийшлося покинути місце, де тільки що був батьківський дім… Від минулого – сімейних фотографій, улюблених книг, простих, але дуже важливих у побуті речей, залишилися лише попіл та мої спогади", — зітхає пані Людмила, і в її голосі чути такий біль… А потім, після короткої паузи продовжує: "Ми завжди носили з собою шматок білої тканини, коли виходили на вулицю, бо в Рубіжному панувало багато російських окупантів, наші українські хлопці намагалися їх вибити з Рубіжного, в місті йшли вуличні бої". Лікарка пояснює, що білу тканину використовували як прапор, як ознаку того, що по території переміщуються цивільні. Так з цим білим шарфом їх родинна група на свій страх і ризик бігла через все місто до будинку, де знаходилися квартири синів Людмили. Рашисти декілька разів зупиняли сім’ю для перевірки документів. По місту гатили з важкої зброї прямо по сховищах, де рятувалися люди.

Нас, українців, неможливо зламати. Історії жительки Рубіжного Людмили Теплинської
Зруйновані багатоповерхівки Рубіжного. Фото з особистого архіву Теплинської.

Врятувало, що в Людмили була медична сумка

Вам прийшлося пережити в цей день не тільки втрату свого рідного дому. Можете розповісти про ці страшні події ? Хоча про таке тяжко згадувати.

"Так. Я вважаю, що ці події – свідоцтва воєнних злочинів РФ. І про них треба говорити, як би це не було тяжко. Нас з молодшим сином Андрієм в той день поранили. Все сталося миттєво. На наших очах було знищено п’ятиповерхівку, стіни якої обрушилася за одну хвилину за декілька метрів від нас, — зазначає медикиня. — Мій старший син Руслан нас обох відтягував подалі від купи уламків, а ми не могли отямиться, бо були контужені вибуховою хвилею, в тому числі і Руслан. Тому я і Андрій почали відчувати біль не відразу. Я помітила, що в мене розірвано рукав куртки і велика рана на передпліччі, а у сина прострілена нога". Врятувало, що в Людмили була медична сумка. Жінка змогла зупинити кровотечу, наклавши жгут собі, та надати першу допомогу Андрію.

"Прийшовши до тями, ми знайшли укриття і просиділи там годин п’ять, — констатує гіркі факти лікарка. — Потім вже вирушили до багатоквартирного дому, до помешкання моїх синів. І знову нас зупиняли рашисти (російські військові — прим. ред) та документи вже не дивилися, адже побачили, в якому ми стані. Наш одяг весь був в крові".

До лікарні звернутися постраждалі не могли, бо вздовж дороги до медичного закладу стояли російські танки та бронетранспортери. Але ж поранені, ці мужні люди, все ж таки дійшли до своєї квартири – і знову опинилися на лінії вогню!

"За нами обстрілювали будинок соцзахисту, управління поліції. Навколо літали снаряди. Чотири доби у підвалі вже цього будинку я робила перев’язки сину та собі. Потім до нашого сховища прийшли наші українські солдати. Хлопці допомогли нам вибратися з підвалу та відвели в більш безпечне місце. Звідти волонтери довезли нас до Сєвєродонецька, а далі до лікарні імені Титова в Лисичанськ. І тільки там, після дослідження, лікарі поставили нам діагнози", відповідає тихо, але з таким хвилюванням, ніби все це відбувається зараз, у ці хвилини. Напевно, такі спогади залишаються у нашій пам'яті болем назавжди.

Коли відбудеться наступна евакуація ніхто не знав

Дорога до операційної виявилася для вас і вашого сина дуже довгою. П’ять днів після травмування ви провели в підвалі, а потім ще добиралися до лікарні в місті Дніпро. Як витримали такі випробування?

"Непросто було, але це війна! Випробування ми пройшли гідно. В мене було осколкове поранення – два осколки в передпліччі, у Андрія — кульове поранення ноги з роздробленням малогомілкової кістки, — уточнює Людмила Яківна. — Мене взяли в операційну, але незабаром хірурга відізвали на декілька хвилин. Виявилося, що до лікарні в Лисичанську прибуло п’ять автомобілів швидкої допомоги для евакуації травмованих пацієнтів. Коли відбудеться наступна евакуація, ніхто не знав, бо в таких умовах не має ніяких гарантій, що вона завдяки буде".

Медики Лисичанської лікарні вирішили евакуювати поранених Теплинських разом з іншими пацієнтами в тил. Дорога була складна. Траса Лисичанськ — Бахмут прострілювалась. В автомобілях швидкої допомоги — по десять людей в кожній. Вибухи протягом всього шляху, зупинки для введення хворим знеболюючих та ін'єкцій інсуліну… На щастя, за десять годин машини доїхали до лікарні міста Дніпро.

"Вночі мене прооперували, а в сина витягли кулю з ноги та наклали гіпс. Через кілька днів нас з Дніпра перевезли до лікарні швидкої і невідкладної допомоги у місто Кропивницький. На всіх етапах лікування до нас приходили робітники військової прокуратури, і ми розповідали їм про обставини, при яких отримали поранення. Кулю та осколки, які я б хотіла залишити собі на згадку про наші поранення, слідчі вилучили. Тепер це докази воєнних злочинів РФ", — підкреслює Людмила Теплинська. Вона дуже вдячна усім медичним працівникам, які лікували її та сина. Вдячна волонтерам, просто небайдужим людям, які допомагали родині.

Наші захисники найближчим часом знищать ворога і ми повернемося

— Все завершилося добре. Ви разом з родиною. Рани фізичні загоїлися. Які плани на майбутнє? Про що мрієте?

"Я часто задаю собі питання, чому не виїхала в перші дні війни з Рубіжного, чому не переконала своїх рідних в тому, що треба виїхати на безпечну територію? Бо ми ж реально могли загинути. Але відповідь знайти дуже непросто, — міркує жінка. – Може тому, що дуже люблю своє місто. А ще вірили, що ці трагічні події дуже скоро закінчиться. Ми ж пережили справжні бойові дії у 2014 році. І тоді Рубіжне дуже скоро звільнили. Думали, мабуть, що зараз буде саме так. Ні. Тепер інша війна, більш агресивна, більш трагічна. Той дім, де жили мої сини, зруйновано вщент, як і мій, батьківський. Сусіди вислали нам фотографії на телефон, ще коли там був зв’язок".

Волею долі так склалося, прихисток родина Теплинських знайшла в Кропивницькому. Тут орендують житло. Сюди з Сум переїхав і онук Людмили Яківни. Він навчається в медичному університеті дистанційно. А в тій самій лікарні, де лікувалася, Людмила тепер працює за своєю спеціальністю — лікарем фізичної реабілітаційної медицини у відділенні гострої судинної неврології для пацієнтів, які перенесли інсульт.

Людмила Яківна визнає, що минуле не дає спокою, такі події дуже важко згадувати, але не можна й забути…

"Ворожим вогнем було знищено все наше майно, дім, де я народилася і багато років жила з надією на спокійну старість. Окупанти лишили нас всього!" — каже емоційно, з обуренням. А далі продовжує спокійно та дуже впевнено: "Попри те, що російські військові кинули величезні сили, щоб захопити всю територію Луганської області, попри важкі бої, українські військові найближчим часом знищать ворога і ми повернемося в рідне місто та відбудуємо його. Мрію, щоб це сталося скоріше. Нас, українців, неможливо зламати! Це властивість українського характеру — боротися за свою свободу, за свою культурну спадщину. Все буде Україна! І наша Луганщина – буде звільнена!"

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

Читайте всі новини Донбасу в Telegram та Viber

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди