Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Вона народилася в місті Рубіжне Луганської області. Тут навчалася в школі, сюди повернулася після закінчення Луганського державного медичного університету у 1976 році. І все своє життя присвятила лікарській роботі, має вищу кваліфікаційну категорію. Отоларинголог – хірург, згодом – спеціаліст фізичної реабілітаційної медицини. Багато років працювала з дітьми. Є офіційним свідком воєнних злочинів РФ в Україні. Про те, що прийшлося пережити під час бойових дій на рідній землі, про те, як рятувалися всією родиною і де знайшли притулок, а ще про свої мрії та надії Суспільному розповіла лікарка Людмила Теплинська.
Від минулого залишився тільки попіл та спогади
— Війну, яка почалася в України, в Рубіжному було чути одразу, вже з ранку 24 лютого 2022 року. Але ж ви виїхали з міста 30 березня. Як жили весь цей час?
"Для мене війна розпочалася із телефонного дзвінка онука - студента третього курсу Сумського державного медичного університету. "Бабуся, почалася війна!" — сказав Денис. Ці слова я буду пам’ятати завжди. Війна – поділ життя тисяч людей, коли все добре за одну мить стає трагедією! А через декілька хвилин я побачила в телефоні відео з Веретенівки. Це село в Сумській області вже палало! Гриміли обстріли! Паніки на той час у мене ще не виникало, а тільки страх. Ворог був від моєї рідної людини на невеличкій відстані! Тут, в Рубіжному, поруч зі мною жили мої сини. Так разом ми вирішували, куди вивезти нашого студента. Але ж знали, що в Рубіжне теж їхати небезпечно, бо з 2014 року в нашому регіоні спокійно себе не почували. Розуміли й те, що ворог піде завойовувати весь Донбас. І не могли знайти вихід. Я кожного дня спілкувалася з Денисом, обговорювала з ним різні варіанти, куди йому можна виїхати", — згадує Людмила.
До 2 березня 2022 року вона працювала лікарем спортивної медицини в дитячій юнацькій школі та лікарем фізичної реабілітаційної медицини в неврологічному відділенні міської лікарні.
"Для жителів почалися страшні часи. Палав картонно-тарний комбінат, житлові будинки! — наголошує лікарка. — Мої сини Руслан та Андрій, вся родина мого племінника зі своїх квартир перейшли до моєї оселі, бо тут був підвал. Там ми всі ховалися, коли були обстріли. З 9 березня у місті не стало світла, зник зв’язок, я вже не могла спілкуватися з онуком".
Щоб задовольнити потреби у воді, мешканцям доводилося збирати сніг. Кип’ятили оту воду зі снігу, пили її, мили посуд…
"Треба було чимось нагодувати таку велику сім’ю, десь знайти продукти, — згадує Людмила Яківна. — А виходити з дому було дуже небезпечно. Частину міста контролювали кадирівці. Обстріли не вщухали. Приходилося практично весь день та всю ніч сидіти в підвалі чи ховатися в сараї".
25 березня в батьківський дім, в якому ця жінка прожила багато років, влучив ворожий снаряд. Все було зруйновано вщент. Будівля, двір – все згоріло за декілька годин.
"Про пожежників і мріяти не треба було. В поливній ямі води вже не було. Так й поруч горіли всі домівки. Пекло! Слава Господу, на той час я й мої рідні знаходилися на відстані 50 метрів від будинку в одному з підвалів, тому й залишилися живі. А орки( російські військові — прим ред.) на відстані спостерігали за тим, як стирають з лиця землі наше українське місто. Нам прийшлося покинути місце, де тільки що був батьківський дім… Від минулого – сімейних фотографій, улюблених книг, простих, але дуже важливих у побуті речей, залишилися лише попіл та мої спогади", — зітхає пані Людмила, і в її голосі чути такий біль… А потім, після короткої паузи продовжує: "Ми завжди носили з собою шматок білої тканини, коли виходили на вулицю, бо в Рубіжному панувало багато російських окупантів, наші українські хлопці намагалися їх вибити з Рубіжного, в місті йшли вуличні бої". Лікарка пояснює, що білу тканину використовували як прапор, як ознаку того, що по території переміщуються цивільні. Так з цим білим шарфом їх родинна група на свій страх і ризик бігла через все місто до будинку, де знаходилися квартири синів Людмили. Рашисти декілька разів зупиняли сім’ю для перевірки документів. По місту гатили з важкої зброї прямо по сховищах, де рятувалися люди.
Врятувало, що в Людмили була медична сумка
— Вам прийшлося пережити в цей день не тільки втрату свого рідного дому. Можете розповісти про ці страшні події ? Хоча про таке тяжко згадувати.
"Так. Я вважаю, що ці події – свідоцтва воєнних злочинів РФ. І про них треба говорити, як би це не було тяжко. Нас з молодшим сином Андрієм в той день поранили. Все сталося миттєво. На наших очах було знищено п’ятиповерхівку, стіни якої обрушилася за одну хвилину за декілька метрів від нас, — зазначає медикиня. — Мій старший син Руслан нас обох відтягував подалі від купи уламків, а ми не могли отямиться, бо були контужені вибуховою хвилею, в тому числі і Руслан. Тому я і Андрій почали відчувати біль не відразу. Я помітила, що в мене розірвано рукав куртки і велика рана на передпліччі, а у сина прострілена нога". Врятувало, що в Людмили була медична сумка. Жінка змогла зупинити кровотечу, наклавши жгут собі, та надати першу допомогу Андрію.
"Прийшовши до тями, ми знайшли укриття і просиділи там годин п’ять, — констатує гіркі факти лікарка. — Потім вже вирушили до багатоквартирного дому, до помешкання моїх синів. І знову нас зупиняли рашисти (російські військові — прим. ред) та документи вже не дивилися, адже побачили, в якому ми стані. Наш одяг весь був в крові".
До лікарні звернутися постраждалі не могли, бо вздовж дороги до медичного закладу стояли російські танки та бронетранспортери. Але ж поранені, ці мужні люди, все ж таки дійшли до своєї квартири – і знову опинилися на лінії вогню!
"За нами обстрілювали будинок соцзахисту, управління поліції. Навколо літали снаряди. Чотири доби у підвалі вже цього будинку я робила перев’язки сину та собі. Потім до нашого сховища прийшли наші українські солдати. Хлопці допомогли нам вибратися з підвалу та відвели в більш безпечне місце. Звідти волонтери довезли нас до Сєвєродонецька, а далі до лікарні імені Титова в Лисичанськ. І тільки там, після дослідження, лікарі поставили нам діагнози", — відповідає тихо, але з таким хвилюванням, ніби все це відбувається зараз, у ці хвилини. Напевно, такі спогади залишаються у нашій пам'яті болем назавжди.
Коли відбудеться наступна евакуація ніхто не знав
— Дорога до операційної виявилася для вас і вашого сина дуже довгою. П’ять днів після травмування ви провели в підвалі, а потім ще добиралися до лікарні в місті Дніпро. Як витримали такі випробування?
"Непросто було, але це війна! Випробування ми пройшли гідно. В мене було осколкове поранення – два осколки в передпліччі, у Андрія — кульове поранення ноги з роздробленням малогомілкової кістки, — уточнює Людмила Яківна. — Мене взяли в операційну, але незабаром хірурга відізвали на декілька хвилин. Виявилося, що до лікарні в Лисичанську прибуло п’ять автомобілів швидкої допомоги для евакуації травмованих пацієнтів. Коли відбудеться наступна евакуація, ніхто не знав, бо в таких умовах не має ніяких гарантій, що вона завдяки буде".
Медики Лисичанської лікарні вирішили евакуювати поранених Теплинських разом з іншими пацієнтами в тил. Дорога була складна. Траса Лисичанськ — Бахмут прострілювалась. В автомобілях швидкої допомоги — по десять людей в кожній. Вибухи протягом всього шляху, зупинки для введення хворим знеболюючих та ін'єкцій інсуліну… На щастя, за десять годин машини доїхали до лікарні міста Дніпро.
"Вночі мене прооперували, а в сина витягли кулю з ноги та наклали гіпс. Через кілька днів нас з Дніпра перевезли до лікарні швидкої і невідкладної допомоги у місто Кропивницький. На всіх етапах лікування до нас приходили робітники військової прокуратури, і ми розповідали їм про обставини, при яких отримали поранення. Кулю та осколки, які я б хотіла залишити собі на згадку про наші поранення, слідчі вилучили. Тепер це докази воєнних злочинів РФ", — підкреслює Людмила Теплинська. Вона дуже вдячна усім медичним працівникам, які лікували її та сина. Вдячна волонтерам, просто небайдужим людям, які допомагали родині.
Наші захисники найближчим часом знищать ворога і ми повернемося
— Все завершилося добре. Ви разом з родиною. Рани фізичні загоїлися. Які плани на майбутнє? Про що мрієте?
"Я часто задаю собі питання, чому не виїхала в перші дні війни з Рубіжного, чому не переконала своїх рідних в тому, що треба виїхати на безпечну територію? Бо ми ж реально могли загинути. Але відповідь знайти дуже непросто, — міркує жінка. – Може тому, що дуже люблю своє місто. А ще вірили, що ці трагічні події дуже скоро закінчиться. Ми ж пережили справжні бойові дії у 2014 році. І тоді Рубіжне дуже скоро звільнили. Думали, мабуть, що зараз буде саме так. Ні. Тепер інша війна, більш агресивна, більш трагічна. Той дім, де жили мої сини, зруйновано вщент, як і мій, батьківський. Сусіди вислали нам фотографії на телефон, ще коли там був зв’язок".
Волею долі так склалося, прихисток родина Теплинських знайшла в Кропивницькому. Тут орендують житло. Сюди з Сум переїхав і онук Людмили Яківни. Він навчається в медичному університеті дистанційно. А в тій самій лікарні, де лікувалася, Людмила тепер працює за своєю спеціальністю — лікарем фізичної реабілітаційної медицини у відділенні гострої судинної неврології для пацієнтів, які перенесли інсульт.
Людмила Яківна визнає, що минуле не дає спокою, такі події дуже важко згадувати, але не можна й забути…
"Ворожим вогнем було знищено все наше майно, дім, де я народилася і багато років жила з надією на спокійну старість. Окупанти лишили нас всього!" — каже емоційно, з обуренням. А далі продовжує спокійно та дуже впевнено: "Попри те, що російські військові кинули величезні сили, щоб захопити всю територію Луганської області, попри важкі бої, українські військові найближчим часом знищать ворога і ми повернемося в рідне місто та відбудуємо його. Мрію, щоб це сталося скоріше. Нас, українців, неможливо зламати! Це властивість українського характеру — боротися за свою свободу, за свою культурну спадщину. Все буде Україна! І наша Луганщина – буде звільнена!"
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
- "Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
