Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Жителька Сєвєродонецька, закінчила педагогічний університет, а потім вже переїхала до селища Нижнє Луганської області. Її дорослий син разом зі своєю родиною поїхав у велике місто. У 2011 році жінка прочитала про братика та сестричку, яких покинула мати, дідусь помер, і тепер малі живуть в дитячому будинку. Вона одразу поїхала до того державного закладу, познайомилася з дітьми, потім оформила необхідні документи… І дуже скоро стала офіційною опікункою трирічної Альбіни та п’ятирічного Максимки. Про складові простої людської любові, які зовсім не залежать від кровних зв'язків… Про щасливі події мирного життя і трагічні історії війни Суспільному розповіла соціальна працівниця благодійного фонду "Хесед Нер" Ірина Хомякова.
Люди різного віку, діти та старі люди, вискакували з підвалу під гуркіт вибухів прямо в евакуаційний автобус.
- Ірино Володимирівно, що вашій родині прийшлося пережити в перші місяці війни?
"Наша сім’я – це Альбіна, їй 14 років, Максим, йому 16, та я, їх опікунка та просто бабуся. Той день, коли ми покинули Сєвєродонецьк, місто, яке стало для нас рідним, напевно, забути не зможемо ніколи. Хоча… краще таке забувати. Люди різного віку, діти та старі, вискакували з підвалу без речей, хто в чому був, під гуркіт вибухів прямо в евакуаційний автобус без речей. Головне – взяти з собою документи. А паспорти, свідоцтва про народження дітей або ще якісь важливі папери люди завжди носили з собою… В автобусі ми дізналися, що їдемо до міста Дніпро. Ми плакали, коли прощалися з Сєвєродонецьком. Кругом горіло, всюди чорний дим і розруха!" – згадує пані Ірина.
Для цієї жінки все ніби повторюються. Війна… Війна почалася вісім років тому. А здавалося, що це вже десь далеко, відбувається вже не з нами… А "рускій мір" вдарив ще страшніше, підло і цинічно.
"Знаєте, — пояснює опікунка, — я та мої діти пережили багато негараздів. Але у нашому житті було й не менш щасливих днів. Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге. У Нижньому – у 2014, у Сєвєродонецьку – у 2022. З 24 лютого ми провели майже тридцять днів та ночей у бомбосховищі. Зрідка виходили до магазину, діставали якісь продукти, приносили літнім людям їжу та воду, готували на багатті. Всі сподівалися, що незабаром обстріл закінчиться. Але бомбардування тільки посилювалися".
Ірина Хомякова каже, що її сім’я дуже вдячна воїнам ЗСУ та волонтерам, які допомагали. І наводить приклади героїчної поведінки тих, хто рятував сєвєродончан: "Одного дня був сильний обстріл, і снаряд прилетів до нашої будівлі. Тут від обстрілу ховалися мирні жителі та діти. Усі були налякані та розуміли, що потрібна евакуація. Із зони бойових дій нас вивезли волонтери Федерації єврейських громад. Щиро їм дякуємо! А мої батьки, яким зараз по 85 років, тоді залишилися у Сєвєродонецьку без їжі, води та електроенергії. Ми знаходилися з ними у різних районах і заїхати за ними не змогли. Їх за кілька днів прямо з дому, за моїм проханням, забрали волонтери єврейської громади".
І знову підкреслює з хвилюванням у голосі: "Під обстрілами ці мужні люди проводили евакуацію городян. Багато жителів зобов'язані їм життям. Я зустрічала маму та тата вже у місті Дніпро. Там ми зняли невеликий будиночок. І вже вдруге стали переселенцями!".
2021 рік був по-справжньому щасливим!
- І все ж таки ви згадуєте і про щасливі події в житті…
"У 2014, коли селище Ніжне опинилося на лінії вогню, перевезла дітей у Сєвєродонецьк, зняла маленьку квартиру за типом гуртожитку. У Сєвєродонецьку були всі умови для освіти та розвитку дітей. Максим займався спортом, Альбінка – танцями. Діти добре навчалися. Ми брали участь у всіх містких заходах – ходили на концерти, суботники, зажали дерева тощо. А вдома випікали разом наше улюблене печиво та пригощали друзів. У нас в Сєвєродонецьку було багато друзів!" – з усмішкою каже Ірина.
Хоча говорить і про сумне. Кілька років тому вона несподівано тяжко захворіла, перенесла операцію. І, слава Господу, одужала. Все закінчилося добре! Гадає, що таке сталося завдяки лікарям і, звичайно, завдяки любові до дітей!
"Я дуже їм потрібна, я дуже їх люблю! – впевнено каже Ірина Володимирівна. – А 2021 рік був по-справжньому щасливим!" І перелічує те, що сталося. Максим поступив до Сєвєродонецького політехнічного фахового коледжу. Хлопець мріяв про це! Родині дали квартиру в самому центрі міста, відремонтовану, з побутовою технікою!
"Я працювала у благодійному фонді, займалася соціальною роботою, доглядала за пацієнтами похилого віку, – продовжує Ірина. – Наш колектив невеликий, але дуже дружний, згуртований. Я від цієї роботи завжди отримувала задоволення. Щасливе, спокійне та мирне життя. Так, 2021 був для нас чудовим! А у 2022 – все паплюжила війна!".
Проблем у переселенців багато
- Як вплинули на ваше життя ті обстріли, ті події, що прийшлося пережити?
"А що мене непокоїть? За ті 30 діб, що ми сиділи у підвалі, нам ніхто не зателефонував з соціальних служб, не спитав, де ми, не надав інформацію про евакуацію. Дуже раді, що ми вже таки виїхали з зони бойових дій. Нам дав притулок Дніпро. Після всього пережитого мені прийшлося проходити медичне обстеження, а моя мати практично осліпла", – з болю каже пані Ірина. І з гордістю продовжує: "Мої діти – чуйні, добрі, комунікабельні, небайдужі... Дивовижні! Це було помітно у важкі дні та ночі, які ми провели у бомбосховищі. Там Альбінка та Максим не тільки у всьому допомагали старшим людям, вони підтримували їх морально, заспокоювали, дбали про тварин, які опинилися у підвалі разом із господарями. Тепер Альбіна мріє стати поліцейською-кінологинею. А коли приїхали сюди, у дітей почалася депресія, але вони з нею впоралися. Зараз брат та сестра здобувають знання, підключившись до всеукраїнської школи онлайн. Дуже хотілося б, щоб у дітей було дистанційне навчання зі своїми та викладачами".
Жінка зі свого досвіду знає про негаразди переселенців. І нагадує про ті проблеми, що виникли в їх родині. Студентам Сєвєродонецького політехнічного фахового коледжу ім. В. Даля досі не виплатили соціальної стипендії. Немає виплат пенсіонерам ще за березень, саме тим, що отримували виплати на Укрпошті. Немає виплат "переселенських".
"Безумовно, ми розуміємо, що зараз іде війна, – наголошує жінка. – Але все ж таки переселенцям потрібно якось жити і влаштовувати свій побут".
Повернемося до Сєвєродонецька і щиро подякуємо нашим героям за перемогу!
- Які в вас і ваших онуків плани на майбутнє?
"Плани на майбутнє? Звичайно ж повернутися! Будемо допомагати у відновленні міста та почнемо все знову, з нуля! – переконана Ірина Хомякова. – Ми всі сумуємо за своєю домівкою, молимося за наших бійців! Коли ми були в бомбосховищі, Альбінка зв'язала з ниток два браслети та подарувала солдатам – Миколі з Одеси та його побратиму. Ми дуже сподіваємось, що браслет – оберіг, зроблений дитиною, захистить військових. І колись, після війни, ми обов'язково зустрінемося з нашими героями і щиро подякуємо їм за перемогу!".
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
