"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом

"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом

Ексклюзивно
"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Подружжя Безбородових. Фото з обобистого архіву Олени Безбородової

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Подружжя Безбородових. Фото з особистого архіву Олени Безбородової.

Корінна сєвєродончанка, у рідному місті навчалася в четвертій школі. Перша вчителька Тетяна Іванівна Зварич з такою повагою та любов’ю відносилася до дітей, що дівчинка ще в першому класі вирішила обов’язково обрати саме цю професію. Але після закінчення вишу стала вихователькою дошкільних закладів та дефектологом. Має двох синів. Молодший – готується до вступу до національного університету "Львівська Політехніка". Старший син – служить в ЗСУ, захищає Україну на фронті. Про те, що прийшлося пережити цій жінці і всій її родині, де знайшли притулок, і чому навіть у безпеці, в красивій мирній країні сумують за своїм домом Суспільному розповідає жителька міста Сєвєродонецьк Луганської області Олена Безбородова.

"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Родина Безбородових. Фото з особистого архіву Олени Безбородової.

Хто знав, хто міг повірити, що у двадцять першому столітті можуть статися такі події

— Традиційне питання в цьому проєкті. Як для вас почалася війна?

"Для мене війна почалася, мабуть, як і для всіх українців. 24 лютого я прокинулася від "бахкання". Дуже важко, практично неможливо було повірити, що снаряди падають поруч з нашими будинками. Так, було страшно. "Але ж до мене в дитячий садок хтось вранці приведе свого малюка, і мені треба потурбуватися про вихованців, скільки б їх не було. Так я розмірковувала в ті хвилини", — згадує Олена.

24 лютого 2022 року вона пішла на роботу у свій дитячий садочок. Батьки привели декілька дітей. Завідувачка сказала, щоб виховательки поясняли дорослим: дітей зараз приймати не можна, бо місто обстрілюють. Батькам обов’язково зателефонують, коли заклад почне працювати.

"Хто знав, хто міг повірити, що у двадцять першому столітті можуть статися такі події, - тихо, з болю в голосі продовжує пані Олена. – Всі наші працівники навіть не здогадувалися, що це був наш останній робочий день в цій дитячій установі".

Олена Володимирівна підкреслює, що російські військові обстрілювали з перших днів війни школи, дитячі садочки, будинок дитини… І ще додає: "Мій чоловік народився в місті Білоріченськ у Краснодарському краї. В 1986 році з батьками переїхав до Сєвєродонецька. Для Юрія це місто стало рідним, він поважає і любить Україну. Тому для нього вторгнення Росії в Україну – дії, які просто не можна ні зрозуміти, ні пояснити. Не можна нічим виправдати. Це злочин проти людства! Росія – для нас всіх ворожа країна! Старший син ще до 2022 року вступив в лави ЗСУ, і зараз боронить Україну".

Ховалися в підвалі, між обстрілами готували їжу

— Ви не відразу прийняли рішення виїхати з Сєвєродонецька. Але ж події ставали все більш трагічними?

"В душі у кожної людини завжди теплилася надія, що трагічні події скоро закінчяться. На цей раз так не сталося", — нарікає Олена. За її словами , сини відразу стверджували, мов нічого чекати, треба евакуюватися, бо це війна. Голову сім’ї Юрія Олексійовича до армії не взяли за станом здоров’я. Втрьох — молодший син, який тільки закінчив коледж, Олена та Юрій ще якийсь час залишалися в Сєвєродонецьку. Ховалися в бомбосховищі, між обстрілами готували їжу, поралися по господарству. Потім не стало газу, води, світла.

"З 24 лютого у підвалі 4 школи оселилося багато людей. Там було дуже холодно, але жильці мікрорайону були вимушені ховатися в цьому приміщені з маленькими дітьми, несли туди своїх домашніх улюбленців… Ми не змогли врятувати нашого папугу – він замерз…", — розказує жінка. Говорить повільно, з паузами, бо занадто важко таке згадувати. Але забути теж неможливо. Страшні події раптом оживають, стають реальністю

"8 березня о четвертій ранку в квартиру молодшого сина "прилетіло"…— продовжує Олена. — Слава Господу, хлопець знаходився у сховищі! А вночі бахнуло біля нашого будинку. В під'їзді, в нашому помешканні вибиті вікна, уламки від снарядів… Було загоряння квартири на нижньому поверсі…"...

"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
Квартира Олени Безбородової. Фото з особистого архіву Олени Безбородової.

Вони виїхали з міста в середині березня. Просто в нікуди… І тільки тоді, коли добралися до станції "Лозова" (Харківська область), задались питанням: "Куди далі?".

"Хвала Господу, — уточнює Олена, — зустріли знайомих. Вони й розповіли про евакуацію людей з інвалідністю з Луганської області (Юрій має групу інвалідності). До Львова їхали з земляками".

Потяг вирушав зі станції, але провідники не вмикали світло, тому що це було небезпечно. Дорога — важка, людей багато. На станціях волонтери швидко передавали бутерброди дітям.

У Львові прибулих з Донбасу поселили у лікарні, там людям допомагали волонтери. Також поруч з переселенцями знаходилася психологиня Олеся Бік. "Велика їй подяка, — наголошує пані Олена. – Психологиня з кожним розмовляла, допомагала вирішувати гуманітарні питання, проводила екскурсії по Львову. А нашим куратором був Микола Надулічний — голова спілки інвалідів Луганської області. Він і запропонував нам виїхати до Італії".

Молодший син залишився во Львові, готується до навчального року в університеті. Вже кілька місяців Олена і Юрій живуть в Італії, в невеликому містечку. Тут красиво, поруч заповідник. Тихо, мирно, спокійно, комфортні умови проживання. Спілкуються телефоном з молодшим сином, а коли виходить, зі старшим сином. Переживають за свого захисника і моляться за нього. Готові працювати, тому почали вивчати італійську мову.

Думки про повернення до дому не дають спокою

Про що ж ви мрієте в затишній Італії? Які плани на майбутнє?

"Думки про повернення…Нас вони переслідують постійно, бажання таке велике, що викликає сльози. Згадки про те , "що над нами літає – град, бомби, міни, що прилетіло, куди, звідки, де руйнування", не дають спокою. Наші квартири в Сєвєродонецьку пошкодженні", – констатує гіркі факти жінка. Попри все, перемагають сильніші емоції. Вони визнають, що сумують за домом. І це дуже болить. Тому Олена не приховує своїх почуттів: "Переживання за синів, спогади про все життя, життя у рідному місті, про мирне життя на Батьківщині іноді лишають сну. Кажеш собі, все гаразд, все буде добре і це на деякій час відволікає від болю за рідне місто Сєвєродонецьк, за Батьківщину. Мрія — знайти роботу, заробити на житло і повернутися туди, де всі тебе розуміють, на Батьківщину, до рідної неньки України!"

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди