"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається

Ексклюзивно
"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Каріна Віткалова з сином та донькою. Фото з особистого архіву Віткалової

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Каріна зі своїми дітьми. Фото з особистого архіву Віткалової.

Ця молода жінка – уродженка Сєвєродонецька. Ще в шкільному віці переїхала до Луганська. Там навчалася в школі, потім закінчила університет. Багато років займалася плаванням та п’ятиборством. Майстер спорту з сучасного п’ятиборства. Вперше стала переселенкою у 2014 році, коли обласний центр Луганської області був тимчасово окупований Росією. Разом з чоловіком та двома маленькими дітьми переїхала до Сєвєродонецька. Працювала тренеркою з сучасного п’ятиборства та плавання. У 2022 році з двома дітьми та мамою виїхала з зони бойових дій. Про те, що прийшлось пережити її родині, де знайшли притулок, та про свою головну мрію Суспільному розповіла тепер вже двічі переселенка Каріна Віткалова.

Це було справжнє кохання! І справжнє щастя!

— Каріна, війна, окупація Луганська різко змінила ваше життя, як і багатьох громадян України. Які події з мирного життя до 2014 року ви найчастіше згадуєте?

"Так, мабуть, створена кожна людина. Ми запам'ятовуємо найбільше щасливі події та трагічні… Але почну з щасливих. Коли я почала навчатися у першому класі, мати відвела мене до секції плавання. Це було непросто – тренування, тренування і ще раз тренування, – пояснює спортсменка. – Після уроків – два заняття в басейні, підготовка до змагань, потім змагання. Боротьба за перемогу. Складно перемагати, але це щасливі хвилини й неймовірні почуття. Спорт завжди виховує сильний характер. Після дев’ятого класу вже займалася сучасним п’ятиборством. Коли навчалася в університеті , я представляла Україну на міжнародних змаганнях".

Пані Каріна цитує Арнольда Шварцнеггера: "Перемога не дає силу. Силу дає боротьба. Якщо ти борешся і не здаєшся — це і є сила". І потім зазначає, що часто згадує те висловлювання, бо в цій фразі – філософія життя, правило, яке дуже допомагає у складних обставинах.

А далі Каріна продовжую перераховувати значні для неї події: "Ще я раділа, коли закінчила економічний факультет Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. У 2013 році я вийшла заміж. Це було справжнє кохання! І справжнє щастя! Я часто говорила собі: "Тепер я не тільки спортсменка, а й кохана дружина". А у 2014 в нас народилася двійня – хлопчик та дівчинка. Ми обрали їм красиві імена – Дамір та Злата".

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Дамір та Злата на пляжі у Рубіжному та на прогулянці у Сєвєродонецьку. Фото з особистого архіву Віткалової.

Так. Народження дітей – це саме головне щастя в житті кожної людини! Але ж в травні 2014 року Луганськ перетворювався в зону бойових дій. Віткалови вірили, що місто встоїть. Але не сталося. Вулиці обстрілювали, навкруги все палало, біля їхнього будинку розривалися снаряди.

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Дамір та Злата пішли до першого класу у Сєвєродонецьку.Фото з особистого архіву Віткалової.

Життя налагоджувалося. Здавалося, що всі трагічні події в минулому

— І все ж таки вашій родині прийшлося покинути Луганськ. Так?

"Так. Я дуже боялася за життя своїх малюків, не знаю якими словами можливо передати все те, що коїлось в моїй душі. В цей час сильну підтримку отримала від чоловіка та батьків, — стурбовано каже жінка. — Через деякий час ми вимушені були залишити Луганськ та виїхати до безпечного місця в Сєвєродонецьк. Життя потихеньку приходило у належне русло: знайшли житло, діти зростали… А потім… Трапилося нещастя. Мій чоловік помер у 2017 році від невиліковної хвороби. Він мужньо боровся за недугою заради мене й дітей… Але хвороба виявилася сильнішою".

Молодій вдові та її 3-річним малюкам треба було жити далі. Вони переїхали до батьків Каріни, діти відвідували садок, ходили в різні дитячі розвиваючи центри.

"Потім не стало мого батька, захворіла мама. Трагедії й війни ніколи не проходять без наслідків. Я боролася за життя своєї матусі, і ми з нею перемогли!

І мені знову сприяли ті самі слова Арнольда Шварцнеггера: "Силу дає боротьба. Якщо ти борешся і не здаєшся — це і є сила", — визнає Каріна.

І додає, що у 2020 році вона закінчила Навчально-науковий інститут фізичного виховання і спорту. У 2021 році Дамір і Злата пішли в перший клас. Їм дуже подобалася навчатися, хоч й дистанційно. "В нас були великі плани, — зітхає тренерка. — Після закінчення карантину діти хотіли займатися спортом, їздити на екскурсії тощо. Я працювала в спортивній школі, там наші вихованці вже показували хороші результати. Життя налагоджувалося. Здавалося, що всі трагічні події в минулому".

Наразі, не маючи нічого, я стараюся не думати про майбутнє

— Як змінилося ваше життя після початку війни? Через які перипетії вам прийшлося пройти? В яких умовах ви живете зараз?

"Настало 24 лютого 2022 року. Цей ранок у мене, гадаю, як і в інших громадян України, назавжди залишиться у пам'яті. За 8 років Сєвєродонецьк став для нас рідним містом. Тут було безпечно. І раптом тут — розриваються бомби, летять снаряди! В одну мить нормальне життя – робота, наша квартира, заняття з дітьми – змінилося на підвал, де знаходилися десятки людей. Я розуміла, що тепер вся відповідальність за життя та здоров’я рідних на мені — мати, яка ще не отямилася від тяжкої хвороби, та двоє малолітніх дітей", — тихо, але дуже впевнено говорить Каріна.

Мешканці під’їзду разом облаштовували підвал під сховище. Але все ж таки підвал є підвал: пил, вологість… Місяць життя у сховищі без тепла, нормальних умов для дітей… І постійні бомбування міста.

Спогади Каріни про той час тривожні, болючі: "Діти не можуть так жити" — думала я. Перебування в підвалі було нестерпним. Діти плакали та просилися до квартири. В сирому приміщення підвалу малі захворіли. Треба було рятувати восьмирічних дітей та вже хвору мати. Я прийняла рішення їхати до Дніпра. Нас вивезли волонтери до міста Дніпро. Там ми перебували у центрі для переселенців".

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Злата та Дамір на прогулянці у Сєвєродонецьку. Фото з особистого архіву Віткалової.

На початку квітня знайомий запропонував цій родині виїхати до Італії, стверджував, що там сім’ям з дітьми наддають житло, а люди, у яких є проблеми зі здоров’ям, отримують медичну допомогу.

"Мої діти не хотіли виїжджати з України, були і сльози, і складні розмови про те, що в Україні зараз небезпечно… Для сина та доньки шлях до місця призначення був дуже складний. Їхали потягом до Львова, потім автобусом до Італії. На душі в мене було неспокійно", — нарікає переселенка.

"Якщо ти борешся і не здаєшся - це і є сила!" Історія тренерки з Сєвєродонецька, яка ніколи не здається
Злата та Дамір. Фото з особистого архіву Віткалової.

Зараз родина проживає в Італії, в затишному містечку. Влаштувалися добре. Маленьке село в горах, тихо, свіже повітря, багато лісових тварин.

"В перший місяць знаходження тут мої діти здригалися від гучних звуків. Казали мені: "Пішли ховатися. І тут почалося". Щодня сльози перед сном. Хотіли додому. Тепер все змінилося. Дітям подобається. Перший клас Дамір і Злата закінчували в українській школі онлайн. І далі вчитися ми плануємо в Україні, — наголошує Каріна. — Так, тут гарно, безпечно, діти тут щасливі, я бачу їх блискучі очі. Я відвідую курси італійської мови і працюю в дитячому таборі вихователькою. В цей табір ходять Дамір і Злата. Про наш дім в Сєвєродонецьку я нічого не знаю. Навряд чи він зберігся. Наразі, не маючи нічого, я стараюся не думати про майбутнє. Але впевнена, що воно настане, тільки гарне, щасливе, і без війни! А все ж таки іноді так додому хочеться, що пішки пішла б. Я вірю — моя сім'я обов'язково повернеться на Батьківщину, у мій Сєвєродонецьк, у нашу Луганську область!"

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди