"Ми переможемо. Я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну

"Ми переможемо. Я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну

"Ми переможемо. Я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну
Валентина Головенко. Фото з особистого архіву Валентини

Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини. Кожна така історія – доказ воєнних злочинів Росії проти людяності.

Вона народилася в селі Солідарне Білокуракінського району Луганської області, закінчила професійно – технічне училище в Сєвєродонецьку. А обрала складну роботу на вугільному підприємстві. Навіть вже будучі на пенсії, вона продовжувала працювати на шахті "Первомайська" машиністкою насосних установок. Має двох дочок та двох онуків. Її чоловік, шахтар за спеціальністю, помер від отриманих виробничих травм багато років тому. Вимушена була виїхати з селища Золоте – 5, де проживала до 2014, а потім з міста Рубіжне у березні 2022 року. Про те, що прийшлося пережити цій мужній жінці та її рідним, де знайти тимчасовий дім, та про свою головну мрію, Суспільному розповідає двічі переселенка Валентина Головенко.

"Все буде Україна! Ми переможемо, я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну
Валентина Головенко в Ковелі. Фото з особистого архіву Валентини.

"Я завжди висловлювала свою українську позицію"

— Пані Валентино, ви двічі переселенка. Як і коли для вас розпочиналася війна?

— Знаєте, передумови трагедії, що насувається, можна було помітити ще навесні 2014. Спочатку з'явилися якісь козачки з нагайками. Ходили вулицями нашого селища Золоте - 5 і кричали: "Ми – Росія, ми єдині!". Почалася підготовка до референдуму. То там, то тут якісь збіговиська. Якось підходжу до групи людей, які ратують за "руській мір", і голосно так питаю: "Що? Путіна гукаєте?". Мої сусідки мене відтягли, під руки ведуть, умовляють: "Валю, це небезпечно! Будь ласка, мовчи!". Але я завжди висловлювала свою українську позицію. Згодом відбувся референдум. Я та мої близькі цей фіктивний захід проігнорували і не визнали так звану ЛНР. Ми сподівалися, що ця самопроголошена республіка дуже швидко зникне. Але, на жаль, цього не сталося. Так, я вважаю, що війна розпочалася ще 2014 року. Того літа в нашому селищі Золоте – 5 було чути вибухи з Лисичанська. Думали тоді, що погримить і перестане. Я ще ходила працювати на шахту. Але й у нас вже було небезпечно. Дочка Алла з Первомайська приїхала з сім'єю до мене в Золоте.

"Взяли біле простирадло, прикріпили на палицю, прив'язали до автомобіля, їхали якимись посадками…"

— А як вам вдалося вирватися з окупованого селища?

— Стріляли вже й у нас. Ми опустилися у погріб, бо моя квартира на четвертому поверсі, там було страшно. Багато людей вже ховалися у підвалах, у гаражах за будинками. Бомбосховищ просто не було. Та й ми скоро перемістилися у погріб гаража. Цінні речі та документи взяли з собою. Сподівалися, що там вони не пропадуть. А вийшло все навпаки. Почалися обстріли з Кіровська. Стріляли хаотично, куди потраплять. Було дуже спекотне літо. Між гаражами – дерев'яні споруди. Кудись потрапив снаряд, почалася сильна пожежа, яка поширювалася дуже швидко. Вибух за вибухом, вибух за вибухом! Вже в погрібі ми почали задихатися від диму. Я сказала доньці, що треба вибиратись звідти. Вона мені у відповідь: "Я боюся!". Моєму онукові тоді ще п'яти років не було, дитина знаходилась з нами. Малюк кричить: "Нам потрібна парасолька, дощ буде. Гримить грім!". Взяла онука Єгорку на руки, і ми всі разом буквально вискочили з небезпечного укриття. Наші телефони там і згоріли разом з речами, що брали з собою. І гроші, які збирала дуже довго на випадок якихось екстрених випадків, теж стали попелом. Дякувати Господу, що документи встигли схопити. Усі мешканці нашого будинку перемістилися до підвалу, хоча розуміли – це ненадійно. Жінки та діти плачуть, води у нас немає, довкола сиро та брудно. Я вийшла на вулицю дізнатися, чи можна виїхати у бік Гірського. Кого не спитаю, відповідають: "Це неможливо". Зрештою вдалося домовитися з одним водієм, який нас вивіз за певну суму з території обстрілів. Цей чоловік казав, що везе нас мінними полями. Уявляєте, що ми відчували, адже з нами в машині знаходилася маленька дитина! Взяли біле простирадло, прикріпили на палицю, прив'язали до автомобіля. Їхали по якихось посадках... Усі мовчали. Донька, я, онук і зять взагалі не розмовляли в дорозі, така була напруга... І вже коли ми доїхали до шахти "Карбоніт", побачили там українських військових, заплакали. Ми дісталися Рубіжного 2 серпня 2014 року. У цьому місті жила моя старша донька. Вважали, залишимося на тиждень-два і повернемося. А виявилося, що минуло вісім років... (про це Валентина згадує зі сльозами на очах).

— У Рубіжному ми орендували житло у затишному районі, що городяни називають "Южна". Сім'я молодшої доньи Алли винайняла квартиру, а я маленький приватний будиночок з городом. Дочка та зять знайшли роботу. Мені подобалося це містечко. Я ходила там до спортзали, до групи здоров'я. Ми там відвідували психолога. Але ми всі вісім років чекали, коли закінчиться війна, мріяли повернутись додому.

"Будь ласка, виїжджайте! Ви можете загинути!"

— 24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Вам і вашій родині довелося покидати тепер Рубіжне. Як пройшла ця, вже друга, евакуація?

"Все буде Україна! Ми переможемо, я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну
Дім в Рубіжному, де жила Валентина, після російських обстрілів. Фото з особистого архіву Валентини.

— Зізнаюся, не вірила в те, що може бути повномасштабна війна. Це було за межею людського розуміння. 21 століття на планеті Земля! Але вранці 24 лютого Росія напала на Україну. Вранці почалися обстріли. Мої рідні і я побігли до бомбосховища, яке знаходилося в школі. Там зібралося сімдесят дорослих та до двадцяти дітей. Тут ми влаштували спальні місця, тут були запаси води, туалетна кімната. У бомбосховищі ми перебували до 19 березня. Того дня до нас зайшли наші військові та запропонували терміново евакуюватися, наполегливо просили нас: "Будь ласка, виїжджайте! Ви можете загинути!" На вулиці на нас чекали автобуси. Коли я вийшла зі схованки, то побачила, що житловий масив поряд зі школою повністю зруйнований, і від того будиночка, що я орендувала, майже нічого не залишилося. Окупанти безжально винищували все довкола, хоча знали, що там перебувають люди. У мене ноутбук був з собою та сумочка невелика. І ми поїхали туди, куди нас повезли. Не обирали. Скрізь нас зустрічали волонтери, надавали допомогу, проводжали далі. Для нашої родини кінцевою зупинкою виявилося місто Ковель у Волинській області. До гарного місця нас привезли. Мабуть, так було завгодно Господу. П'ять місяців ми безкоштовно жили в гуртожитку у добрих умовах. Нас забезпечували всім необхідним. На Волині ми познайомились з дивовижними людьми, небайдужими та добрими. Місцеві жителі постійно приносять переселенцям продукти. Нас постійно питають, яка потрібна допомога. Зараз ми вже винаймаємо житло. Старша дочка без проблем знайшла роботу за фахом, молодша працює дистанційно у своєму ліцеї. Але онук, коли чує сигнал тривоги або інші гучні звуки, реагує болісно, ​​здригається, переживає. Таку ж реакцію я помічаю у всіх діточок-переселенців. Це діти війни, кожному з них потрібна психологічна підтримка… Такі події, мабуть, позначаться на здоров'ї тисяч і тисяч наших хлопчаків та дівчат. Я сама часто в думках повертаюся до недавнього минулого, намагаюся зрозуміти, як у сучасному світі може таке відбуватися… Наприклад, у нас там, в Рубіжному, на Южній, працював чудовий спорткомплекс – спортзал з басейном. Туди я ходила займатися в групу для людей старшого віку абсолютно безкоштовно. Тут часто відбувалися змагання. Працювали секції для дітей. Мій онук Єгор займався сучасним п'ятиборством п'ять років, і дуже пишався тим, що навчився плавати, фехтувати тощо. Російські війська знищили цей зал та басейн. Зруйнували не військовий об'єкт, а будинок спорту для дітей та дорослих... Це злочин, який просто не можна нічим виправдати, ніяк пояснити.

"Все буде Україна! Ми переможемо, я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну
Школа, де було бомбосховище. Фото з особистого архіву Валентини.

"А коли повернуся до Рубіжного, обов'язково посаджу чорнобривці!"

— Валентино, поділіться своїми планами на майбутнє.

— Я ніколи не відходила від своїх принципів, завжди любила і люблю Україну. Україна – моя Батьківщина та Батьківщина моїх дітей та онуків. Я коли онукам дзвоню чи зустрічаюся з ними, вітаюся так: "Слава Україні!". А вони мені відповідають: "Героям слава!". Майбутні захисники зростають!

Так, на сході нашої країни переважала російська мова. Я російськомовна українка. Точніше, була такою. Тепер я вивчаю українську мову і намагаюся говорити лише українською. І це для мене важливо. Мої онуки україномовні.

Я оптимістка і завжди кажу: "Все буде Україна! Ми переможемо, я впевнена, що переможемо!" Вчора побачила, як тут, у Ковелі, цвітуть чорнобривці. Вирішила, як відцвітатимуть, зберу насіння. А коли повернуся до Рубіжного, обов'язково посаджу чорнобривці, і в Золотому теж.

"Все буде Україна! Ми переможемо, я впевнена, що переможемо!" Історія двічі переселенки, яка вірить в Україну
Валентина Головенко. Фото з особистого архіву Валентини.

Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова

Читайте також

"Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста

"Поки що основне моє завдання, щоб мої діти були в безпеці!" Історія мами і її двох доньок, яким нікуди повертатися

"Куди їхати, чим добиратися, ніхто не знав!" Історія мами – виховательки, яка вміє втілювати дитячі мрії

"Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває

"Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн

"Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом

Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ

Історія імама з Луганщини, який переконаний – воєнні злочинці будуть покарані

"Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну

"Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету

"Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"

"Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини

"Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків

Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного

"Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко

"Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди