Після підриву росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023 року на поверхню, яка останні пів століття була затоплена водою, вивільнився Великий Луг. Це величезна екосистема річкових плавнів уздовж лівого й правого берегів Дніпра — від острова Хортиця на Запоріжжі й униз до Нової Каховки на Херсонщині, де й була ГЕС. Коли росіяни підірвали греблю, вода з Каховського водосховища ринула на міста й села нижче дамби. Водночас території вище, затоплені у 1950-х, висохли, забуяли вербовим лісом і очеретом, і почали відновлюватися до природного стану.
Коли почалася дискусія про доцільність відновлення Каховської греблі, очільник Новоронцовської військово-цивільної адміністрації Андрій Селецький був чи не єдиним головою прибережної громади, хто виступив проти. Нововоронцовка — приблизно за 13 кілометрів від російських позицій на лівому березі Херсонщини. У день підриву дамби, коли вода почала "тікати" із селища, Селецький розумів, що для сіл і містечок нижче греблі — це катастрофа як людська, так і екологічна. Але для прифронтової нині Нововоронцовки та й інших сіл вище від греблі, сходження води стало шансом відновити природну історичну місцевість, знищену Радянським Союзом.
Яким був Великий Луг до будівництва Каховської ГЕС, що новий вербовий ліс змінив для фронту на Херсонському напрямку та як природа бере своє зараз там, де раніше була лише велика вода — у репортажі Суспільного з Херсонщини.
"Батьківська хата пішла під воду"
Будинок Тамари Костянтинівни ховається серед червоних маків завбільшки з долоню. Жінка повільно проводить нас від кованої хвіртки до затінку під накриттям біля будинку, аби не сидіти просто неба. Від російських позицій на лівому березі Дніпра до Нововоронцовки FPV-дрони долітають за 3 хвилини. А 90-річна Тамара Костянтинівна так швидко сховатися від них уже не подужає, треба хоча б під навісом сісти, аби з неба не було видно.
Це третій її дім у Нововоронцовці. Цю хату вони будували разом із чоловіком. Другий дім, старіший, — у сусідньому дворі. Його звів батько на початку 1950-х, коли радянська влада оголосила про будівництво Каховської ГЕС і, відповідно, затоплення плавнів, поблизу яких був перший родинний дім Тамари. Плавнями, або поляною, місцеві називали Великий Луг.
Тамара Костянтинівна памʼятає, як любила ходити в дитинстві на річку в сусіднє село купатися. Як пірнала з одного боку, а вигулькувала з другого, як її несла течія. Памʼятає, як рибалки виходили на човнах у плавні. Її дім був там, де тепер росте вербовий ліс, а перед цим була вода. Після затоплення від села лишилася тільки одна вулиця.
У 1950-х, коли заговорили про виселення, нову хату людям, у найкращому разі, міг побудувати колгосп. Якщо дім був камʼяний, влада змушувала мешканців розібрати його й зібрати наново вище у селищі. Але зазвичай було так: приїздила комісія, складала акт опису майна, тобто будинку, садка, дерев — і видавала 5 тисяч карбованців на нове будівництво. Це якщо родина жила в глинобитній хаті, яку неможливо перенести. Так було з домом Тамари Костянтинівни.
Батьки нічого не могли вдіяти з переселенням, та й ніхто не міг. Голова сільради, який після Другої світової повернувся без руки, був героєм війни, але жив біля плавнів у сусідній хаті, теж мусив її переносити.
Батько Тамари працював на машинно-тракторній станції трактористом, мати — у польовій бригаді в колгоспі. Тамара була найстаршою серед шістьох братів і сестер. Будинок біля плавнів був добротним, мав два поверхи, багато кімнат. А переїхати їм довелося увісьмох до трикімнатної хатини на пагорбі, де не було ані колодязів, ані дерев — лише пустка, бо селяни жили біля води.
— Люди ходили в будні на роботу, у пʼятницю готували заміс, а рано-вранці в суботу всі приходили й ставили стіни, — згадує Тамара Костянтинівна. — Для чотирьох хат поставили одну стіну, потім вона сохне тиждень, і в наступні вихідні ставлять далі. За місяць — чотири стіни. Приходив хто міг, працювали безкоштовно. Господарі просто робили обід і воду, щоб люди хоч раз поїли.
Були люди, які відмовилися виселятися зі своїх будинків і лишалися жити у плавнях. Не хотіли брати грошей. Їхні хати стояли на стовпах, бо коли сходив сніг після зими, плавні підтоплювало. А на літо вода висихала. Люди, які жили в тих будинках, були старожилами й не вірили, що їх затопить назавжди. Навіть тоді, коли греблю вже добудували, водосховище почало наповнюватися, а вода стояла в городах і не висихала, а тільки прибувала — вони все одно не вірили. Старожили покинули свої домівки лиш коли там стало геть неможливо перебувати.
— Плакали і привикали, плакали і привикали. Перебралися сюди, — розповідає Тамара Костянтинівна, показуючи на сусідню хатину. — А батьківська хата? Батьківська хата пішла під воду.
Мрія про Великий Луг
6 червня 2023 року приблизно о пʼятій ранку Андрія Селецького розбудив телефонний дзвінок представника поліції. Він повідомив, що росіяни підірвали Каховську ГЕС. Як голова Нововоронцовської громади, Селецький зібрав антикризовий штаб, аби пояснювати людям про подальші дії та почати набирати воду. Берег Нововоронцовки мілів зі швидкістю один метр води на годину. До кінця липня вода повністю зійшла. А потім усі маленькі природні річки Великого Лугу — Скарбна, Бистра, Базавлук, Підпільна — відновилися.
— Катастрофа була в селах нижче від греблі, а в нас не було, — каже Андрій. — Зміліли дві насосні скважини з чотирьох, ще дві росіяни добили своїми дронами. Зараз у нас вже є вісім нових, у всіх є вода. Проблема лишається тільки з трубами, бо водогін із 1965 року, і як його поклали, ніхто не оновлював.
Нововоронцовку Андрій називає землею, поцілованою Богом. Під час російської окупації Херсонщини селище було єдиним на правому березі Дніпра, яке не змогли захопити. Через це сюди їхали багато переселенців. До повномасштабного вторгнення тут мешкало понад шість тисяч людей, зараз — три тисячі, більш як 700 з яких — переселенці.
Від російських позицій селище відділяє Великий Луг. Набережна й пляж поросли, а там, де ще пару років тому була вода, уже навіть натяку на неї немає — лише густі верби аж до обрію. Через близькість до російських позицій навіть виходити на набережну небезпечно: дрони долітають швидко. До свого кабінету Андрій веде нас, тримаючи в одній руці частину кованого декору з будівлі XIX століття, а в другій — уламок дрона, який цю будівлю знищив.
Оскільки люди не мають можливості ходити там, де колись була вода, Великий Луг отримав ідеальні умови для відродження екосистеми — від обмілілих ділянок, де спершу оселилися земноводні та комахи, до повернення чапель, журавлів, качок і, зрештою, степових хижаків.
— Це природний заповідник, крутіший будь-якого в Україні, — каже Андрій. — Браконьєрів немає, мисливців немає, урбанізації немає, люди не ходять. Науковці кажуть, що кисню тут більше, ніж будь-де, тому дерева в екстраоптимальних умовах для росту. Такого ніде ніколи не бувало, щоб за три роки верби виросли на 6 метрів. А, виявляється, таке може бути. Тому що родючий ґрунт — і зверху ще 70 сантиметрів мулу. Зараз у Великий Луг просто зайти вже неможливо, настільки густий рослинний килим. Треба, як у джунглях Амазонії, прорубувати шлях мачете.
Андрій Селецький народився у Нововоронцовці й у дитинстві мріяв, аби селище розвивалося, були екскурсії, локальний туризм, щоб набережна світилася ліхтарями. Після школи він вчився на історика, а тоді працював гідом та мав невеликий бізнес у Херсоні з виробництва бекмесу — варення з кавуна без додавання цукру. Хотів перенести справу в Нововоронцовку, але під час окупації Херсона все стало на паузу. Андрій почав вивозити людей на підконтрольні Україні території. У жовтні 2022 року Андрія призначили головою Нововоронцовської ВЦА.
Андрій ніколи не приховував, що був противником водосховища ще задовго до війни. Він перелічує села, які повністю перенесли під час затоплення ГЕС — Милове, Золота Балка, Гаврилівка, Михайлівка. Так, формально ці села існують, бо люди залишилися. Але старі кладовища, муровані вулиці, камʼяні будинки — усе зникло під водою.
— У нашій громаді є село Леонтіївка, яке було затоплене повністю, а людей звідти, які були одне одному ріднею, розселили за професійною ознакою, — розповідає Андрій. — Село розірвали на інші села. До початку вторгнення вихідці з Леонтіївки щороку збиралися на кладовищі свого села, бо це єдине, що від нього залишилося. Це була їхня зустріч.
Андрій погоджується, що півдню України потрібне зрошення, але не в таких масштабах, як гадали в Радянському Союзі. Бо розмір іригаційної системи, тобто Північнокримського каналу, по якому надходила вода в Крим і на лівобережжя Херсонщини та Запоріжжя, і розмір Каховського водосховища, з якого цей канал брав воду, були неспівмірними.
— Північнокримський канал мав три суттєві недоліки. По-перше, це була відкрита водойма, з якої половина води, поки доходила до Керчі, просто випаровувалася. По-друге, система була негерметичною. Це, по суті, була утрамбована земля, на яку поклали залізобетонні блоки. Десь третина води ще просочувалася вниз. По-третє, це був загальнодоступний канал і будь-хто, хто мав біля каналу земельну ділянку, за воду не платив. Люди кидали помпи й смоктали воду звідти. А страждав від цього хто? Великий Луг. Чому? Бо він затоплений повністю, — вважає Андрій. — Тобто не те щоб ми страждали прямо-таки. Водосховище та й водосховище. Але є таке розуміння як памʼять. Великий Луг спас цю землю від голоду, годував людей. А після Другої світової тільки люди відновилися, як прийшла радянська машина й сказала, що тут буде море, а якщо ти не згоден — на Сибір. Тому люди мовчали. Тужили, горювали, але жодної народної пісні, жодного вірша, жодної картини, жодної творчої рефлексії на втрату Великого Лугу не було. Чому? Бо тоталітарна машина це все діло забороняла. Зараз люди звикли до водосховища, на морі виросло вже три покоління. Але це просто питання звички, а не стратегічного бачення. Я згоден, що меліорація має бути. Але для цього можна робити підземні канали, арочні зводи, труби, з яких вода не буде просочуватися вниз, не буде випаровуватися, яку не будуть красти. Для цього водосховище треба набагато менше. Не треба вертатися до технологій 1950 років.
Андрій довго не міг знайти жодної дореволюційної фотографії чи листівки Нововоронцовки, хоча це був величезний торговельний вузол із власною пристанню і щось мало б зберегтися. Тому він формує колекцію артефактів: викуповує археологічні знахідки на аукціонах та шукає нестандартні шляхи відновлення історії Великого Лугу. До повномасштабного вторгнення він долучився до проєкту OldMaps — архіву карт, аерознімків та супутникових фотографій міст і селищ України. Завдяки цьому проєкту Андрій купив скан-копії аерознімків Великого Лугу, які під час Другої світової війни робили німецькі розвідники ВПС "Люфтваффе". Оригінали зберігаються у США. Завдяки цим знімкам вдалося відновити карту Великого Лугу до затоплення. Тепер збільшені копії фотографій висять у кабінеті Андрія.
— Дякуючи цим картам, ми дослідили морфологію вулиць, будинків, архітектурних об'єктів. Я їх ще ніде не публікував, хочу це зробити в науковому середовищі. На деяких знімках видно навіть снопи після сіножаті й те, як церква тінь відкидає. У 2023 році наші військові просили вже ці карти. Їх не цікавило, де які вулиці були — більше цікавила берегова система й структура Великого Лугу. Зараз це вже не потрібно: дронами все чітко видно і без того.
Річки, що повертаються у русла
З неба видно, як річки Великого Лугу звиваються між острівцями верб. Ніби довгими щупальцями, вони огинають ділянки суходолу, заходячи вглиб лісу, утворюючи плавні й маленькі озерця. Взимку менші притоки Дніпра вкриваються кригою, а навесні вивільняються й розливаються, щоб улітку поступово відступити, даючи Великому Лугу знову рости.
Цього не побачити з берега зараз. Відео з повітря показують бійці 121-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, які нині працюють на Херсонському напрямку. Один з їхніх підрозділів розвідки ось уже кілька років спостерігає з неба, як змінюється Великий Луг. Екіпаж працює з тактичним розвідувальним БПЛА "Гор", що може літати на відстані до 80 кілометрів від точки зльоту.
Пілот із позивним "Турбат" розповідає, що зараз росіяни дуже мало пересуваються на бронетехніці, бо за останні роки на цьому напрямку покращилася можливість цю техніку знищувати. Активізація польотів дронів на Херсонщині спричинила утворення кіл-зони, відтак можливості працювати, наприклад, системами залпового вогню зменшилися, а танки через річку не дістають. Тому росіяни або закопують бронетехніку, або тримають її на відстані. А от пересування на лівому березі піхоти, будівництво окопних споруд спостерігається регулярно. Нині ураження живої сили — пріоритетна ціль для Сил оборони.
— На лівому березі дуже багато населених пунктів, які розташовуються прямо на березі, — пояснює Турбат. — У нас так само вони на березі, тільки вже "розібрані". На тій стороні це ж наші села, тому наші їх не знищують. Ми бачимо, що на тій стороні хати майже цілі. А їм (росіянам — ред.) все одно. П*дари переважно ховаються по посадках, але, думаю, що десь половина хат на тій стороні заселена російськими військовими. Але ти ж не побачиш, чи це точно військові: вони ходять без форми. А там і бабульки є, і діти є, курятники є. Там великі села.
З весною болота починають заростати зеленню і стає важче простежити якісь пересування, бо всі ховаються у "зеленці". Заховатися серед метрових верб легко, єдиною перешкодою залишаються річки, які треба перетинати на човнах. Це складно, адже бронетехніку через воду не переправиш, лише піхоту. Але всі екіпажі безпілотних систем працюють цілодобово на те, щоб не допустити жодних пересувань.
— Нема такого, що побачив воду й це безпечно, — каже Турбат. — Кабани там бігають і кабанів точно бачать. А якщо кабан може пройти, то й росіяни можуть так само лізти. Просто зараз, думаю, всі лише готуються.
Екіпаж Турбата потрапив на Херсонщину у грудні 2023-го й вони вже не бачили великого водосховища. У цивільному житті Турбат часто по роботі бував на Запорізькій АЕС. Він пояснює: станція використовувала воду з водосховища для охолодження реакторів. Вода в басейнах ЗАЕС не була радіоактивною, просто постійно циркулювала. Турбат вважає, що якщо і є сенс відбудовувати водосховище, то тільки на потреби роботи ЗАЕС. Бо зараз, коли великої води не лишилося, є тільки Дніпро і його невеличкі притоки.
— Я десь в інтернеті знаходив мапи 1940 років, ще військові, до будівництва ГЕС, — каже Турбат. — Там були оці маленькі річечки, такі змійки. Коли ми літали, я бачив приблизно таке ж. Тобто все стало, як у 1940-ві — ріки повернулися в свої русла.
Останні кілька днів крило, з яким працює екіпаж Турбата, не літає. Поривчасті степові вітри не дають дрону нормально злетіти, а якщо він і злетить, то є високий ризик втратити борт. Тому Турбат показує старі відео, які їм вдалося зняти під час своєї роботи: підконтрольна сторона, окупована сторона, а між ними звивистий річковий ландшафт і кабанячі стежки.
— Отак от дивишся на той берег і думаєш, що все таке гарне. Це ж усе наше. Тільки люди там зараз не ті.
