З фотографій на оголошеннях про пошук людей, зниклі переважно щасливо усміхаються. Коли військові вважаються безвісти зниклими, спецслужби, що займаються пошуками, просять рідних не публікувати у соцмережах їхні фото в амуніції чи зі зброєю. Тому для оголошень близькі обирають знімки з весіль, випускних, відпусток.
В Україні зниклими вважаються близько семи тисяч військових, серед яких службовці ЗСУ, Нацгвардії, Держприкордонслужби, Нацполіції тощо. Розслідування обставин зникнення може тривати місяцями і весь цей час сімʼї живуть у невідомості. Загибель? Полон? Чи десь переховується? Ніхто не знає, поки немає чітких доказів.
Родини безвісти зниклих військових не втрачають надії на їхнє повернення додому живими. Водночас вони готуються до сумніших новин, бо знають, що на війні герої помирають. Однак невідомість для них гірше смерті.
Тато зник
— Мій тато раніше не воював, але коли йому повідомили, що їхній підрозділ направляють у Попасну, був налаштований рішуче. Було видно, що татові страшно. Він знав, що на нього чекає. Але казав — не може сидіти вдома і дивитися телевізор, поки молоді хлопці на фронті гинуть.
"Ми дзвонили у Центральне пошукове бюро Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві, але туди важко додзвонитися. Я лишила повідомлення, мені ніхто не передзвонив".
Батько Ярини, Богдан Пронів, зник безвісти наприкінці березня під час боїв на Луганщині. Йому 42 роки, до 24 лютого він працював будівельником, двадцять років тому служив в армії. У військкомат пана Богдана викликали 23 лютого. Вже наступного дня він поїхав до військової частини. А за два дні повідомив дружині та доньці, що його підрозділ вирушає в зону бойових дій. На знімку, який родина опублікувала в соцмережах для пошуку, він стоїть поруч з дочкою — вона в червоній сукні, він у білій святковій вишиванці.
— Тато сказав, що його можуть відправити або під Київ, або на Луганщину, — говорить Ярина. — Я запитувала, як він буде воювати, якщо навіть стріляти не вміє. Він усміхнувся і відповів, що там вже навчиться. 26 лютого його таки відправили в Луганську область. Він не казав, куди саме, але щодня відзвонювався мені або мамі. Останній дзвінок був 19 березня. Після цього тато зник.
За тиждень родичі зателефонували до військової частини. Там їм повідомили, що 21 березня батько не вийшов з бою і вважається зниклим безвісти. Ярина розповідає, що їм вдалося додзвонитися до батькового командира, який врятувався. Однак розмова була короткою — командир перебував в госпіталі, слухавку взяла медсестра. Через два тижні командир загинув. Кілька разів Ярина з мамою приїжджали до військової частини. Там їм надали документи про те, що батько вважається зниклим безвісти. Але більше ніякої інформації не було.
За процедурою про зникнення людини має повідомити командир військової частини у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, тобто у військкомат, до якого приписаний військовий. Там протягом семи днів мають оповістити родичів про зникнення. Заяву про розшук у Нацполіцію може подати як працівник військкомату, так і військова частина. Але найкраще, коли це зроблять родичі, оскільки наступний крок — здати ДНК на експертизу на випадок ідентифікації загиблих. Після цього дані вносяться до реєстру осіб зниклих безвісти і починається розшук.
Читайте також: Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Ярина з мамою подали заяву до Нацполіції і здали аналізи для ДНК-експертизи. У поліції заяву взяли неохоче. Казали, батько ще вийде на звʼязок. Про те, що він зник, Ярина залишала заявки на всіх можливих державних гарячих лініях, у Національному інформаційному бюро. Але тиждень за тижнем інформації не було.
— Ми навіть не знаємо, як довго проводити пошуки, — говорить Ярина. — Нас направляють або в СБУ, або в Генштаб, або в Міністерство оборони. Ми до них подавали запити, але вони не мають інформації. У Генштабі повідомили, що серед полонених тата немає. Але чи є серед загиблих зрозуміти важко, бо нам сказали, що тіла загиблих після бою відвезли на окуповану територію. Ми дзвонили у Центральне пошукове бюро Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Женеві, але туди важко додзвонитися. Я лишила повідомлення, мені ніхто не передзвонив. І так вже триває три місяці. Ми постійно дзвонимо на всякі гарячі лінії, а точної інформації немає.
"Найкращі пошуковці наших військових — це їхні родичі"
Очікуючи місяцями на інформацію про рідних, родичі вдаються до власних пошуків. Є чат-боти та телеграм-канали, якими для цього рекомендує користуватися ГУР. Однак на практиці люди користуються будь-якими платформами, які теоретично можуть допомогти. У Фейсбуці та Телеграмі є спільноти, де родичі можуть або викласти оголошення про пошук, або ж моніторити фотографії інших. Адміністратори цих груп акумулюють інформацію також з російських телеграм-каналів, де викладають фото та відео з загиблими і полоненими. Суспільне намагалося сконтактувати з адміністраторами деяких таких спільнот, аби дізнатися, хто ці люди і чому займаються такою справою, однак відповідей на повідомлення не отримало.
"Людей на окупованих територіях ховають у братських могилах. Через деякий час звідти буде майже неможливо отримати ДНК".
Після проходження усіх етапів пошуків на гарячих лініях, Ярина з мамою виставили оголошення у Фейсбуці. Таким чином вдалося розшукати родичів побратимів батька.
— Раніше командир нам повідомив, що разом з татом зникло 13 людей. Але імен та прізвищ ми не знали. Ми моніторили російські телеграм-канали, щоб знайти хоча б фото чи відео, що він живий. А потім в їхніх новинах зʼявився список з іменами безвісти зниклих військових, серед яких був мій батько. Там були контакти й інших родичів.
Так Ярина дізналася, що всі, хто був з татом 21 березня, або загинули, або в полоні, або також вважаються зниклими безвісти. Декого з тих тринадцяти, родичі бачили полоненими на фото та відео в російських пабліках. Декому військові дзвонили з полону. Тіла загиблих росіяни забрали на окуповану територію. 9 травня частину з них повернули під час обміну тілами. ДНК-співпадіння з батьком Ярини не було. Вона каже, з татового підрозділу наразі про пʼятьох людей немає жодної інформації.
Пошук військових в Україні регулюється законом України "Про правовий статус осіб зниклих безвісти". У квітні 2022 року Верховна Рада схвалила до нього низку правок. Зокрема, розширився перелік тих, хто має право отримувати інформацію про зниклих, був створений Єдиний реєстр осіб зниклих безвісти за особливих обставин, яким опікується МВС. Також тепер закон чітко визначає, що особливими обставинами зникнення є збройний конфлікт, воєнні дії, тимчасова окупація, надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.
Безпосередньо пошуком зниклих безвісти військових в Україні займається кілька спецслужб — військові частини (протягом перших 15 діб з моменту зникнення — ред.), Національна поліція, СБУ, ГУР, Мінреінтеграції, громадські організації. З одного боку залучення такої кількості інституцій пришвидшує пошук та дозволяє родичам краще зрозуміти, що відбувається під час розслідування обставин зникнення. З іншого — в Україні немає чіткого алгоритму визнання військового зниклим безвісти та немає єдиного відповідального за пошуки органу і це ускладнює процес комунікації з рідними.
Завдяки правкам до закону в Україні запрацював новий інститут Уповноваженого з питань зниклих безвісти за особливих обставин. На цю посаду Кабмін наприкінці травня призначив Олега Котенка. Він з 2014 року очолював громадську організацію "Група "Патріот", що займалася пошуком зниклих військовослужбовців.
— Найкращі пошуковці наших військових — це їхні родичі, — пояснює Котенко. — Військові частини не мають можливостей пошуковців. Вони воюють. Так, Генштаб фіксує всі випадки зниклих і передає в Національне інформаційне бюро і Нацпол. Але найбільше інформації знають саме рідні.
Читайте також: "Пам’ятаєте, як в Донецькому аеропорту? Люди витримали. А бетон — ні. Тут так само". Гайдай про Лисичанськ та окупацію
Такі пошуки можуть тривати роками, офіційних термінів немає. Через півроку після зникнення, родина може через суд зафіксувати, що людина загинула. Однак часто тіло загиблого неможливо забрати або відшукати, якщо місце загибелі окуповане. Олег Котенко каже, Росія не проводить централізований пошук тіл і погано їх облікує, тому куди діваються загиблі часто невідомо. Водночас в Офісі уповноваженого є інтерактивна карта місць, на якій фіксують зникнення українських військових. На ній позначено більше тисяч точок. Після деокупації мапа дозволить ефективніше проводити пошуки загиблих.
— Коли військові утримують рубежі, а їх накриває російською артилерією, основний підрозділ може відступити, але частина людей може залишитися в окопах, — пояснює Котенко. — Ми не можемо їх забрати, не можемо підтвердити чи вони поранені, чи загиблі, чи полонені, бо досить швидко на позиції заходять російські війська. Для того, щоб зʼясувати, хто не вийшов з бою, підрозділ має надати повний список людей, яких вони вважають зниклими. Ми тоді можемо зрозуміти, де саме це сталося і спробувати офіційно або неофіційно дізнатися, що з людьми.
— Думаєте, знайдуть всіх?
— На превеликий жаль, ні, — каже Котенко. — Наприклад, у Маріуполі росіяни привозили контейнери, в яких спалювали тіла загиблих. Людей на окупованих територіях ховають у братських могилах. Через деякий час звідти буде майже неможливо отримати ДНК. Багато неофіційних поховань буде важко знайти. Але я наголошую, що найголовніший доказ — знайдене тіло. У нас є багато випадків, коли зниклі дзвонили родичам, або самі поверталися в підрозділ через деякий час. Коли ми розуміємо, що людина жива, вітаємо з цим рідних, навіть якщо йдеться про полон. Їм треба підтримка. Бо без підтримки надія згасає.
Офіційно та неофіційно
Офіційно пошук відбувається через посередників у Міжнародному комітеті Червоного Хреста. Вони мають можливість, відповідно до Женевської конвенції, вести перемовини і зʼясовувати долю людини, що зникла в певному районі.
У коментарі Суспільному в МКЧХ зазначили, що інформацію про зниклих акумулюють Національні інформаційні бюро, які створені як в Україні, так і в Росії. Центральна пошукова агенція в Женеві вимагає надавати Росію інформацію про військовополонених, загиблих та зниклих українських військових, аби мати змогу передавати її в Нацбюро.
— Ми також звіряємо запити, які надходять безпосередньо до МКЧХ, з інформацією зі списків. Ця інформація дозволяє повідомити родичів про долю розшукуваної близької людини, — каже прессекретар МКЧХ Олександр Власенко.
"Зараз у розшуку перебуває сім тисяч людей. Щодня ми отримуємо інформацію про 3-5 людей".
Також МКЧХ супроводжує процес обміну тілами військовослужбовців між Україною та Росією. Тіла загиблих потрапляють у морги Києва, Харкова, або Дніпра. Найближчим часом планується долучити також морг у Запоріжжі. Щоб упізнати загиблих родичі мають здати аналіз на експертизу ДНК. Завдяки роботі єдиної бази ДНК це можна зробити в будь-якому українському місті одразу після того, як подається заява в Нацполіцію про зникнення.
Часом родичі неохоче здають ДНК, оскільки не вірять, що військовий міг загинути. Однак без експертизи неможливо підтвердити особу людини і змінити статус зі зниклого безвісти на загиблого. Водночас, сам процес доволі довгий, адже в Україні бракує лабораторій для проведення таких аналізів, а експертиза може тривати до чотирьох тижнів.
Наразі в Україну вдалося повернути більше 400 тіл загиблих військових у межах обмінів. Більшість з них уже упізнали. Переважно — це загиблі на "Азовсталі". Котенко каже, родичі захисників "Азовсталі" чітко розуміли, що їхні рідні могли там загинути і здавали ДНК, тому ідентифікувати загиблих вдається швидше.
Неофіційно, як говорить Котенко, розшук може відбуватися через мережу проукраїнських контактів на окупованих територіях.
— Там залишилися люди, які виконують завдання з виявлення зниклих, — говорить Котенко. — Ми підключаємо усіх, хто може надати інформацію стосовно місця перебування людей, прізвищ, кількості тощо. Наприклад, якщо в морг на окупованій території Луганської області надходить 50 тіл після бою, ми припускаємо, що це можуть бути наші люди. Далі через МКЧХ ведемо перемовини, щоб тіла нам повернули назад.
— Мамі дуже важко три місяці не знати, де її чоловік, де мій батько. Ми розуміємо, що тато міг загинути, — каже Ярина. — Пройшло багато часу і на тих позиціях було багато загиблих. Ми зараз намагаємося податися на обмін тіл, аби хоча б дізнатися чи знаходиться татове тіло на окупованій території, чи ні. Поки що це нікому не відомо.
Читайте також: "Вони виконали нереальну місію, якої світ ще не бачив" — наречена захисника "Азовсталі" на позивний "Фрост"
Олег Котенко наголошує — статус безвісти зниклого не завжди означає загибель. Загалом у Національному інформаційному бюро зафіксовано 7200 повідомлень про зникнення. Приблизно 10% стосується цивільних, а решта — військових. Інколи бійці, які перебувають у розшуку, самі через певний час виходять на контакт з родичами і повідомляють, що вони в полоні. Ймовірно, з семи тисяч зниклих більшість полонені.
— Зараз у розшуку перебуває сім тисяч людей, — говорить Котенко. — А щодня ми отримуємо інформацію про 3-5 людей. У перший день роботи я особисто прийняв 300 дзвінків. У мене в кол-центрі працює восьмеро людей, в Національному інформаційному бюро в рази більше. Але ніхто не встигає обробляти інформацію. Якщо в нас зʼявляється інформація про їхніх близьких, ми одразу з ними звʼязуємося, щоб рідні трохи заспокоїлися.
Знайти живими
Скільки людей вважається військовополоненими в Україні точно сказати важко. Частина з них досі має статус безвісти зниклих, попри те, що людина може знаходитися у полоні ще з березня. Лише зараз родичі зниклих військових поступово дізнаються, що їхні рідні можуть бути живими.
— Наприкінці травня мені подзвонили з військової частини і сказали: не чекайте результатів експертизи ДНК, ваш син у полоні, — говорить по телефону Тетяна. Її син вважається зниклим безвісти з 11 березня.
— Він народився у Донецькій області, а в 2014 році, коли йому було 19, ми переїхали в Харків, — розповідає Тетяна про сина. — Через пару років він підписав контракт і став військовим. Відслуживши за контрактом, пішов вчитися в університет заочно. Але хотів повʼязати життя з військовою справою і отримати офіцерське звання. У вересні 2021 року він переїхав у Чернівці і підписав контракт там. 17 лютого дзвонив мені в Харків і казав, що їх відправляють кудись на кордон. Наказав забрати молодших брата і сестру і їхати до нього в Чернівці. Я не послухала, не вірила, що війна буде аж так різко. Переїхала на початку березня, але він уже служив, а де не казав.
"Я була готова до того, що він загинув, коли здавала ДНК. Але коли подзвонили і сказали, що він у полоні, я не знаю, як сприйняти, якщо виявиться, що насправді він загинув".
Син телефонував Тетяні щодня. Останній дзвінок був 9 березня — сказав, що може не бути звʼязку, що любить усіх, просив молитися за нього, щоб він зберігся сам і зберіг побратимів. Два тижні Тетяна чекала, а потім вирішила все ж звернутися у військкомат. Там їй повідомили, що син офіційно вважається безвісти зниклим.
Спершу Тетяна шукала сина в лікарнях та моргах, але марно. Потім поїхала у військову частину, де їй видали документ, де були написані обставини і місце зникнення. Так вона дізналася, що 11 березня в Київській області після авіанальоту зникло 20 бійців, серед яких був її син.
— Заяву в поліції спершу брати не хотіли і брати аналіз на ДНК теж, — розповідає Тетяна. — Слідчий кричав, що тут поліція, а не лікарня. Потім вийшла інша слідча, все прийняла, дала номер справи і згодом перетелефонувала, що пошуками займається СБУ. Там мене просили надіслати фото сина, задавали багато уточнюючих питань. Там зі мною нормально контактували.
Далі Тетяна написала у Фейсбуці оголошення про пошуки сина і так знайшла інших хто шукав військових з одного батальйону, які зникли в одному місці в один час. Декому з родичів, після деокупації Київщини, вдалося зʼїздити на місце авіаудару і поспілкуватися з місцевими. Ті казали, що збирали рештки тіл загиблих, закопували, а потім вже місце поховань показували військовим. Ті, своєю чергою, говорили, що побратими були на місці авіанальоту через дві години і нікого з живих не знайшли. Збирали рештки загиблих і направляли в житомирський морг. Через експертизу ДНК вдалося ідентифікувати одного бійця.
Суспільне також поспілкувалося з Оленою, дружиною іншого військового, який зник разом з сином Тетяни. Вона розповіла — попри те, що її чоловік має статус зниклого, у військовій частині були впевнені, що він загинув. Слідчі в справі повідомляли, що знайшли телефон її чоловіка, разом з рештками, однак як вони його ідентифікували вона не знає. У судово-медичній експертизі підтвердили, що телефони бійців дійсно є, але вони настільки обгорілі, що неможливо встановити навіть марку. Водночас, співпадінь ДНК не було. Інші особисті речі її чоловіка в морг також не надходили.
Наприкінці травня Олені та Тетяні подзвонили з військової частини і повідомили, що в полоні відшукали сімох людей, які зникли під час авіаудару. Серед них рідні Олени та Тетяни. Про це військову частину оповістили в координаційному центрі. Статус обох чоловіків при цьому залишається незмінним — безвісти зниклі.
— Душа болить, я шукаю підтверджень, — каже Тетяна. — Шукаю прізвища, його фото в російських пабліках, але нічого не бачу. Один раз на відео помітила схожого на мого сина чоловіка — носик лиш видно і походка така. І все, більше ніякої інформації немає.
Як пояснили Суспільному в Офісі уповноваженого з питань зниклих безвісти, МКЧХ передає свої списки полонених. Однак деяка частина людей в них не потрапляє, бо росіяни не підтверджують полон. Тоді залишається статус безвісти зниклий, поки немає чітких доказів. У випадку загибелі військового чіткий доказ — ідентифіковане тіло, у випадку полону — підтвердження з Росії.
МКЧХ має мандат на відвідування військовополонених, що мало би спрощувати пошуки, однак наразі Росія такого доступу не надає.
— Коли українські солдати залишали територію заводу "Азовсталь", там були наші фахівці, які реєстрували всіх охочих, — відповів на запит Суспільного прессекретар МКЧХ Олександр Власенко. — Список цих людей ми маємо. Також у нас є список тих, чиї родичі звернулися до нас із проханням про допомогу у розшуку зниклих безвісти. Наразі ми ведемо діалог із представниками відповідних структур у Росії з метою надати нам доступ до українських військовополонених та інших затриманих.
Читайте також: Хто з російських військових стоїть за вбивством родини у Бучі. Розслідування
Якщо в списках загиблих, які передає Україні МКЧХ, немає багатьох прізвищ, українська влада припускає, що ці люди живі, але знаходяться в полоні. Тоді починається робота зі звільнення. Цим уже займаються СБУ і ГУР, яке головує в координаційному штабі з пошуку зниклих.
В офісі уповноваженого з питань зниклих безвісти також є аналітичний відділ, який займається моніторингом російських пабліків та соцмереж, шукаючи збіги облич зниклих українців. Дізнаватися про те, що сталося зі зниклими після боїв допомагають й інші військові. Окрім свідчень побратимів, спецслужби опитують тих, кого вже вдалося звільнити з полону. Наразі це 144 військовослужбовців. Вони можуть підтвердити перебування певних людей в СІЗО і колоніях в Росії або на тимчасово окупованих територіях України. Так вдається зʼясувати, що людина жива і перебуває в полоні.
— Чесно скажу, я була готова до того, що він загинув, коли здавала ДНК, — говорить Тетяна. — Я готувала себе, що це війна, що так може бути. Але коли вже подзвонили і сказали, що він у полоні, я не знаю, як сприйняти, якщо виявиться, що насправді він загинув. Перший час, коли він був ще на звʼязку, я молилася, аби його не захопили, аби над ним там не знущалися. Але зараз, якщо це правда, я дякую Богу, що він у полоні.
Читайте також
З-під обстрілів — через Крим: як українці виїжджають з тимчасово окупованих регіонів на півдні
"Неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто пережити" — історія лікаря з Маріуполя
"Евакуація гвинтокрилами – це було божевілля". Як витягали поранених з "Азовсталі"
