Третього липня ЗСУ відійшли з Лисичанська, місто окупувала армія РФ, того ж дня міністр оборони Росії Сергій Шойгу повідомив Путіну про повне захоплення Луганської області. Нині неокупованою на Луганщині залишається село Верхньокам‘янка, там йдуть бої. Що відбувається на непідконтрольній Україні території, та скільки людей вдалось евакуювати — в інтерв'ю з головою Луганської ОВА Сергієм Гайдаєм.
3 липня Генштаб повідомив, що ЗСУ відійшли з Лисичанська, фактично це означає, що вся Луганська область тепер в окупації. Поруч із цим ви залишаєтесь головою обласної адміністрації. Чи говорили з президентом щодо подальшої роботи?
Так, я доповів президенту, що область повністю окупована. Він вирішуватиме, що ми робитимемо, де будемо розташовуватись фізично. Ми не зупиняємось, працюємо далі.
З 24 лютого, із нашою допомогою і самостійно, з області виїхали понад 300 тисяч людей. Всі вони потребують допомоги — консультації, розміщення, майбутнє будівництво житла. Дитбудинкам сімейного типу — також потрібна допомога. Відновлюємо роздачу інсуліну. Тобто, має бути робота, навіть в такому режимі важкому, який є. Тому, що це ж не тисяча людей, а понад 300 тисяч. Ми будемо робити єдину базу. Вже запустили гарячу лінію, люди телефонують, ми їх скеровуємо, куди треба.
Читайте також: Як на перебіг війни вплине відступ з Лисичанська та "втрата" Луганщини
Тобто, ваша робота буде зосереджена на переселенцях?
Так. І ми продовжуємо допомагати нашим військовим, до речі.
Як саме?
Ми фінансуємо придбання техніки. Вони кажуть: нам потрібні, до прикладу, самоскиди. Ми купуємо, передаємо їм. Або кажуть: нам потрібні машини. Ми шукаємо волонтерів чи міжнародних партнерів — купуємо. Буквально кілька днів тому передав дві ручні гармати проти дронів. Кожна коштує по 70 тисяч євро. Це нам безплатно передали литовці. І передали дрони за 150 тисяч доларів. Це все постійна робота, не можна сказати, що ми сіли й нічого більш не робимо.
Раніше ви часто повторювали, що Сєвєродонецьк не має стратегічного значення, тому військові можуть відійти у Лисичанськ, який вигідніше розташований. Зрештою місто протрималось тиждень, бо наступ відбувся з іншого боку — зі сторони Гірського. Як ви думаєте, чи не надто обнадійливою була ваша комунікація щодо Лисичанська?
Ні. Говорили все те, що повинні були. І для ворога знати, що Лисичанськ потужно укріплений. І треба було знати, що вони довго будуть туди йти, а наші війська будуть триматися. Це все виграш в часі. А ми, в принципі, розуміли, де є проблемні місця.
У росіян достобіса боєкомплектів для артилерії. І вони просто нон-стопом обстрілюють позиції.
У чому було трохи легше з Сєвєродонецьком — у тому, що все ж таки, він тримався, трохи ближче підійшли на другий місяць. Десь стояли в Рубіжному довгий час, а потім вже зайнялися Сєвєродонецьком. Але увесь цей час з 24 лютого були обстріли. Всієї території Луганської області, підконтрольної Україні. І всі захисні споруди були вже пошкоджені або зруйновані. Тобто, їх залишали, переходили на інші, переходили знову на інші, тримали, наносили вогневе враження ворогу. Все було нормально. Але єдине, що все одно, не витримали. Пам’ятаєте, як в Донецькому аеропорту? Люди витримали. А бетон — не витримав. Тут так само. От як росіяни виграЮть? У них просто достобіса боєкомплектів для артилерії. І вони просто нон-стопом обстрілюють позиції. Тут, якби ти не хотів, а все одно, не витримає навіть саме укріплене бомбосховище.
Цими днями у соцмережах активно поширюють і обговорюють відео прокремлівських медіа, на яких жителі Лисичанська нібито дружньо зустрічають російських військових. Зрозуміло що за цим відео стоять військові зі зброєю, а що ви відчуваєте з приводу таких відео?
Я такі відео не дивлюсь, тому що мені болить, реально. І хто б на цьому відео не був — чи якась паскуда, яка здала батьківщину, колаборант, чи люди яких просто залякали і вони стоять там, а позаду стоять військові з автоматами, немає різниці. Неприємно, боляче.
Є і така мерзота, яка реально чекала "русскій мір". Нічого, ми все повернемо, відбудуємо, а з колаборантами буде інша розмова.
Скільки людей залишилося в Лисичанську?
До 15 тисяч людей.
Це ті люди, які взагалі не хотіли виїздити?
Ми про всяк випадок навіть відео знімали: спілкуємося з людьми, вони кажуть ні, ми залишимося на місці й все.
Скільки людей в Сєвєродонецьку залишилося?
Десь 8000 орієнтовно. Можна сказати, що звісно, хотілося спрацювати "в нуль", щоб взагалі нікого не залишилося і можна було не перейматися тим, що люди гинуть. Бо гинули діти, гинули жінки і вагітні, і чоловіки — всі гинули. Тож, хотілося по максимум відпрацювати, але ми евакуювали, саме ми, евакуювали, не те що люди самостійно виїжджали, ми вивезли десь близько 50 000 людей. Це для мене хороший показник, я внутрішньо відчуваю, що ми зробили хорошу роботу.
Це саме з Луганської області, 50 000?
Це з тої частини, де зайняли лінію оборони наші військові, коли вони відійшли на початку. Як лінія оборони була побудована: Кремінна-Рубіжне-Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Золоте, Гірське-Попасна. От на цій частині Луганської трималася лінія оборони довгий час. Там проживали, якщо сумарно, десь 330 — 340 тисяч людей, тому що 3 міста великі: Рубіжне, Лисичанськ і Сєвєродонецьк і ми десь 50 000 евакуювали. А взагалі понад 300 000 виїхали з Луганщини з 24 лютого.
Чи є інформація, що деяких людей можуть перевозити до Росії чи інших тимчасово окупованих міст?
Є інформація, що чоловіків змушують йти воювати проти України. Когось повивозили, у нас є інформація, з Попасної повивозили людей силоміць, з Рубіжного силоміць. Вивезли зерновий врожай "Камазами", техніку, спалювали книжки українською мовою. Тобто, нацисти 39-го року, крок у крок.
"У тій частині Луганщини, яка була окупована з 2014-го року, там дійсно чоловіків вже не залишилося".
Скільки минуло часу, як захопили територію і почали так робити. Це відразу починається? Чи можемо ми говорити, що в Лисичанську те саме вже?
Ні, не відразу. Все одно їм хоч хтось потрібен, щоб щось робити у місті, якась робоча сила. Але, все одно до цього все йде. Вони потім беруть чоловіків і кидають їх. Зараз от в тій частині Луганщини, яка була окупована з 2014-го року, там дійсно чоловіків вже не залишилося зовсім. Навіть тих, які працювали в стратегічних комунальних підприємствах критичної інфраструктури і були заброньовані, їм навіть бронь зняли і відправили на фронт воювати. Зараз роблять оголошення, що "запрошуємо водія на екскаватор, зарплата 5000 доларів", ну я перебільшую зараз, але для розуміння, величезна зарплата. Приходить людина, ведеться на це оголошення, влаштовується на роботу, а наступного дня приходять і дають повістку у військкомат і поїхав на фронт.
Після Лисичанська російські війська зараз просуваються у напрямку Сіверська, яка ситуація саме у прилеглих до Лисичанська селах?
Там, до речі, ще йдуть бої, важкі бої. Деякі населені пункти по 2 рази переходили, заходили росіяни, наші вибивали, потім вони знову заходили і там по декілька разів. Треба врахувати, що Донецька область набагато більша ніж Луганська. Не залишали з перших днів, з 24 лютого величезну територію, як у нас і поки Луганщина трималась ці 4.5 місяці, то Донецька мала можливість зариватись набагато більше, ніж ми. Тобто шанс пройти Донецьку область швидко — мізерний.
Тобто ще деякі села Луганської області не окуповані.
Верхньокам‘янка, там були бої.
Ви вже майже 3 роки очолюєте обласну адміністрацію, ви самі родом із Сєвєродонецька, це для вас рідна область. Що ви відчуваєте у ці дні і що вам дає надію?
Боляче. Де б я не працював, я віддаюсь повністю роботі, а коли призначили в Луганську область, то я казав, що найбільша проблема моїх опонентів, що мені подобається те, що я роблю, тому я із задоволенням просто робив свою роботу. Звісно, мені болить за область в цілому, за кожний населений пункт, а за місто Сєвєродонецьк — особливо. Тому, що це рідне моє місто.
Але річ у тому, що не можу дати собі можливість дати якісь емоції, тому що на мене рівняється величезна кількість людей, як жителів Луганщини, як ті що залишились в окупації, але вони проукраїнські, так і ті, які вимушено евакуювались. Також я спілкуюсь із усіма військовими, хто б це не був: підрозділи, прикордонники, нацгвардія, ЗСУ, СБУ, поліція — немає різниці. З усіма хто боронить Луганщину, з усіма спілкуюсь. Я навіть просто приїздив до них кави попити, кудись там в Сєвєр, чи Лисичанськ, щоб всі бачили, що я на місці. Вони кажуть: “Голова на місці, значить все нормально”. Постійна співпраця з ними. Немає можливості у мене показувати якісь емоції. Зараз же коли Луганщина майже повністю окупована, то я дочекаюсь, що скаже президент.
Подальші дії — ми все одно працюємо, адже ми працюємо як раз для допомоги тим людям, які евакуювались. Їм потрібно допомагати із ліками, з житлом, документами, навчання дітей. Всі аспекти, які є ми будемо допомагати людям. Але дуже хотілось 3-4 дні відпустки, тому що потрібно вдихнути. Це був такий нон-стоп. Ніхто із нас в таких умовах ніколи не працював. Та війна, яка в Луганській і Донецькій області, вона відрізняється від того, що було в Києві, Сумах, Чернігові. Настільки щільність вогню величезна, і в нас строковики, солдатики не заходили. В нас кадирівці, підрозділи "ЛДНР", які воювали 8 років. Тобто у нас зовсім інша війна, на жаль. Але пройшли.
Війна. Всі новини
