19 червня в боях на Ізюмському напрямку загинув командир батальйону "Карпатська Січ" Олег Куцин. 22 червня з ним попрощалися в Києві. Олег Куцин у 2014 році ініціював створення добровольчої штурмової роти "Карпатська Січ". Разом із бійцями брав участь у боях в районі Донецького аеропорту. "Карпатська Січ" була одним із підрозділів, що стали першими на захист столиці, коли росіяни розпочали повномасштабне вторгнення в Україну.
Пройшовши бої на Київщині, "Карпатська Січ" разом зі своїм очільником вирушила боронити схід країни. Суспільне публікує останнє інтерв'ю із командиром, яке ми записували для проєкту про перші 100 днів війни. У ньому Олег Куцин пригадав, як "Карпатська Січ" тримала столицю.
"Ми були добровольцями з автоматами, проти яких ішла повноцінна армія"
Ми заснували "Карпатську Січ" ще у 2014 році, тому, коли Росія повномасштабно вторглася в Україну, більша частина наших бійців уже служила в різних підрозділах. Найбільше з них — у 93-тій окремій механізованій бригаді "Холодний Яр", частина — демобілізувалася.
"Проти нас йшла повноцінна російська армія з підтримкою гелікоптерів, авіації, ракет. А ми були добровольцями з автоматами".
Перед початком вторгнення ми відчули, що війна почнеться. До мене почали дзвонити друзі: "Що будемо робити, якщо все почнеться?" Я зібрав старшин, наближених бійців у Холодному Яру десь за три тижні до початку війни. Обговорили план, вирішили, як чинитимемо, якщо Росія нападе, де зустрінемося, яку зброю можемо із собою взяти, кого можемо залучити до відновлення добровольчого підрозділу. Вирішили, що зустрінемося або у Холодному Яру, або на Київщині. Одразу домовилися, що найважливіше для нас — відстояти Київ, якщо на нього нападуть, і лише опісля можна буде воювати на інших напрямках. Так і сталося.
Уже 24 числа мої бійці почали з'їжджатися до Києва на визначене місце збору і одразу ж почали обороняти Київ. На 1 березня у нас було біля сотні бійців. Ми узгодили дії із ЗСУ. Нам доручили захищати ірпінський напрямок. Тож ми зайняли позиції і до останніх днів боїв за Київ не полишали їх. Спочатку були на в'їздах у столицю на броварському і західному напрямках. Там, де є напис "Київ", ми з двох сторін дороги зробили окопи, бліндажі, приготували вогневі позиції. Були готові жорстко зустріти ворога. На ірпінському напрямку ми спочатку зайняли частину села Романівка. Почали просуватися вперед, вибили ворога. На кільці на в'їзді в Ірпінь зайняли оборону в декількох напрямках. Основне наше завдання було не пустити ворога у Київ.
Проти нас йшла повноцінна російська армія з підтримкою гелікоптерів, авіації, ракет. Йшли танкові колони, бронемашини. Тобто потужна, як вони кажуть, друга за силою армія світу. За кількістю їх точно можна такими вважати. А ми були добровольцями з автоматами. Подекуди мали кулемети і протитанкові засоби, які на початку війни через якісь свої зв'язки змогли дістати. Хто що мав, те й тягнув. Хтось мав ще з першої фази війни на Донбасі якісь запаси прикопані, довелося викопати. Потім, коли ЗСУ побачили, що ми здатні, почали нам надавати потрошку якесь озброєння. Але це максимум були якісь протитанкові засоби.
Я багато де чув, що росіяни понабирали абикого, що вони не фахові. Але насправді вони були дуже фаховими. Особливо їхня артилерія. Сили були надзвичайно нерівні, але запал у моїх бійців був дуже великий.
Читайте також: "Чому б не допомогти людям, якщо можеш". Київські волонтери розбирають завали у чернігівському селі
В основному ми вели позиційну війну. Тобто не дивилися ворогу в обличчя, скажімо так. Але декілька разів вони намагалися на нас вийти. Ми тоді відбилися з гранатометів і стрілецької зброї. Потім ми засіли на верхніх поверхах будинків і відбивали ворога на дальніх підступах. Працювали наші снайпери, кулеметники. Проти нас працювала чеченська група. Вони засіли у сусідньому житловому масиві. Їх було не менше роти. От фаховості чеченців я не побачив. Хто з них воїн, хто ні. Я бачив лише їхні надуті щоки й понти у Фейсбуці і Телеграмі.
Переважно у нас була із ними перепалка. До нас на той час приїхало багато грузинів, близько 30-ти, й дуже просилися на нашому напрямку працювати. У них свої, особливі рахунки з чеченцями. Тож спочатку чеченці крутилися у нас під носом, але після того, як ми їм насипали декілька разів, то їх тільки в бінокль бачили.
От так от місяць ми провели в постійних боях. Втратили на тому напрямку трьох наших бійців й мали близько сорока поранених. Але ми витримали всі їхні наступи, атаки, щоденні бомбардування. Я вважаю, що ці хлопці, які були зі мною, зробили героїчні вчинки.
"Хлопці організували партизанський рух у тилу ворога"
Частина наших диверсійних груп працювала і на броварському напрямку. Ми навіть заходили в тил до ворогів через Київське море, аж під Чорнобиль. Це була операція, щоб відрізати шляхи постачання росіян із Білорусі. Ми висадили зведену диверсійну групу із 40 бійців з різних підрозділів. Керував нею наш командир — "Татарин".
"Ми мінували дороги, підривали мости, або, коли йшла колона, підбивали один, другий танк, і вся колона зупинялася".
Один із власників чи директорів автомобільного салону на початку вторгнення виділив нам вісім новеньких автомобілів, ще дві власні машини, два квадроцикли і один великий катер. На випадок, якщо доведеться через Дніпро переправлятися. Ще один катер ми знайшли на розбомбленому подвір'ї. Маючи ці два катери, ми спланували операцію, зв'язалися з місцевими рибалками. На лівому березі Дніпра, на Київському водосховищі організували флотилію. Уся наша десантна група погрузилася на ці катери й із вечора приплила на острів серед Дніпра. Там переночували на якійсь чи то мисливській базі, чи то в санаторії.
На ранок, коли ледь-ледь сіріло, знову сіли в катери. Їх було до десятка. Перепливли на правий берег і почали відсікати їхні дороги, робити засідки, заглибилися у ліс. Катери в цей час підвозили набої, хлопці їх ховали в лісі.
Ми мінували дороги, підривали мости, або, коли йшла колона, підбивали один, другий танк, і вся колона зупинялася і ставала помітною, наче на долоні.
Читайте також: "Неоціненний життєвий досвід, який нікому не варто пережити" — історія лікаря з Маріуполя
Ми готувалися до довгої партизанської війни, щоби відрізати їхні шляхи сполучення, бо армія без підвозу боєприпасів, палива, харчів швидко втрачає можливості і бойовий дух. Але партизанили ми не довго. Невдовзі росіяни почали відступати. Може, це теж зіграло свою роль: вони побачили, що у них в тилу є партизанський рух, зрозуміли, що якщо ми розріжемо їхні шляхи постачання, то вони просто під Києвом загрузнуть.
"Ми не відсиджувалися у підвалах, а постійно давали відсіч"
Найяскравіший момент для мене був тоді, коли ми пішли зачищати Стоянку. У нас не було ні засобів радіоелектронної розвідки, ні аеророзвідки, лише один невеличкий квадрокоптер.
"Росіяни сподівалися, що українці злякаються, що їх чекатимуть з квітами. А Київщина не просто їх чекала, а опиралася всіма силами".
Там було серйозне протистояння, але нам вдалося практично без втрат його пройти і вибити ворога. Це неможливо забути, бо після цих боїв росіяни почали відходити з цього напрямку й не зупинялися аж до білоруського кордону. Ми вже їх навіть не могли наздогнати. Було відчуття, ніби це ми змогли їх вибити. Звісно, я думаю, що це був якийсь їхній вже запланований вихід, бо вони розуміли, що не можуть воювати таким широким фронтом. І, ймовірно, ці події співпали, але нас все одно переповнювало щастя, що ми їх вибили.
Але, може, це частково і наша заслуга, бо ми постійно давали їм відсіч, не відсиджувалися по підвалах, а виходили на ближній стрілецький бій. Вони відчували, що ми будемо відбиватися до останнього. Вони бачили, що з нашого боку є вмотивовані бійці, які готові на жертви.
Ми усі із націоналістичних середовищ. Ядро — це були члени партії "Свобода", мої друзі, звідти і я. Ми не прийшли сфотографуватися, заселфитися чи на блокпосту постояти. Ми всі прийшли з готовністю віддати життя. І тому з цими бійцями було дуже легко воювати. Їх не треба було змушувати, переконувати, вони чітко розуміли: "Якщо вистоїть Київ, вистоїть і вся країна".
Читайте також: "Евакуація гвинтокрилами – це було божевілля". Як витягали поранених з "Азовсталі"
Саме націленість армії й загалом української нації на боротьбу зламала росіян. Тому що це не тільки наша перемога. Це перемога українського суспільства, волонтерів, які дуже багато нам допомагали.
Росіяни сподівалися на легку прогулянку. Сподівалися, що українці злякаються, що їх чекатимуть з квітами. А Київщина не просто їх чекала, а опиралася всіма силами. То там, то там виникали невеликі загони місцевих партизанів, територіальної оборони, які з-за рогу, з лісу відстрілювали окупантів. Вони побачили, що загрузнуть у серйозну партизанську війну, а взяти Київ — це для них була б ще складніша задача. Вони навіть не змогли зайти в столицю із декількох спроб. У Києві вони б загрузли у вуличних боях, витратили купу часу, сил і засобів. Київ зустрів би їх пострілами з кожного вікна.
Я пишаюся тим, що мої хлопці зробили на Київщині. Я пишаюся тим, що воював з ними пліч-о-пліч.
Читайте також
Оборона Слов'янська та обстріли Лисичанська. Фоторепортаж
Бої за Сєвєродонецьк: чи може стати завод "Азот" новою "Азовсталлю"
"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова
