Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті

Ексклюзивно
Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Переселенка Христина Хорошилова. Фото з особистого архіву дівчини

Христина Хорошилова переселенка з Донецька. З 2015 року пекла смаколики у Слов’янську, де відкрила кілька кав’ярень. Розвивати свій бізнес молода мама згодом переїхала до Грузії. Там родина відкрила сімейний ресторан і все б нічого, якби не COVID. Справа не пішла, але неочікувано Христина отримала привабливу пропозицію по роботі у Маріуполі. Вона очолила напрямок Horeca у мережі гіпермаркетів "Дзеркальний". Наразі колишня вже маріупольчанка знову пече торти й смачнющі тістечка, але вже в Австрії. З Україною має тісний зв’язок, бо продовжує волонтерити та допомагати біженцям. Про життя в облозі Христина поділилася з журналістами Суспільне Донбас.

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Христина Хорошилова. Фото з особистого архіву дівчини.

У те, що можлива повномасштабна війна з Росією вірити не хотілося, розповідає Христина. 24 лютого, коли почалися бойові дії вона, як відповідальна керівниця немалої команди, пішла на роботу. Була ще там і 25-го, і 26-го лютого.

Після 2014 року мені здавалося, що я маю імунітет…

28 лютого стало зрозуміло, що вийти не те що на роботу, а просто з дому вже неможливо. Маріуполь російські окупанти взяли в кільце.

"У нас ще була надія, що ми виїдемо. Ми жили у центральній частині міста. Це поряд зі школою №66, яку розбили ракетним ударом. Але вже з 1 березня у квартирі залишатися стало небезпечно і ми спустилися у підвал".

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Маріупольці ховаються у підвали від обстрілів. Фото з особистого архіву Хорошилової.

Підвал був капітальним, тому сховище люди почали швидко облаштовувати теплими речами, ковдрами та подушками, запаслися харчами. Але думки про те, що треба тікати з Маріуполя не лишали. Автівка стояла поряд з будинком і лише дивом лишалася цілою.

"Коли отримали звістку про "зелений коридор", то зібрали речі й готові були їхати. Однак, ми навіть не встигли виїхати, як побачили, що людей завертають. Обіцяного коридору не було".

Ситуація у місті погіршувалася з кожною годиною. Було холодно і страшно. Телефони заряджали від автівки. Питної води не було взагалі. На 8 березня випав сніг, його люди збирали та топили на воду. У ній варили картоплю на цілий двір, згадує Христина.

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Маріупольці збирали сніг та топили його на воду. Фото з особистого архіву Хорошилової.

"У перші ж дні, коли вимкнули світло, газ — почалося мародерство. Усі магазини та аптеки пограбували. Запасів у людей не було і почалася паніка. Адже ніхто не розраховував, що все це може набути таких масштабів. Ми з жителями нашого дому об’єдналися і почали спільно готувати, підтримувати один одного. Мій чоловік був "шеф-кухарем" нашого двору, він навіть складав меню".

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Маріупольці готували їжу біля будинків. Фото з особистого архіву Хорошилової.

На такій польовій кухні пекли хліб і навіть смаколики дітлахам.

"Коли світла вже не було, ми бігали на восьмий поверх до бабусі, у якої була газова духовка, я замішувала тісто на всіх і ми пекли хліб. За кілька днів зник і газ – перейшли на вогнище. Чоловік між обстрілами на багатті готував нам усім їжу. Коли прилетіло в сусідню школу, то він ледве встиг вскочити в під’їзд. Ударною хвилею його добряче відкинуло. Але, Слава Богу, відбувся переляком та незначними подряпинами".

Нам було мало врятувати лише власну родину, коли інші залишались в небезпеці

Коли почав пробиватися зв’язок біля театру, чоловіки домовилися прориватися з міста. Вони мали повідомити, якщо врятуються. У них вийшло, тож наступного дня родина почала збиратися у дорогу.

"Однак почався такий щільний обстріл, що ми не могли посадити дітей в автівку, попри те, що вона стояла у 20 м від під’їзду. Бомбили з літаків. Снаряд прилетів і в наш двір, але, на щастя, не розірвався".

Коли ж все-таки вдалося доїхати до Приморського району, там вже була чимала колона автівок. Величезна черга чекала поки розмінують дорогу. Від Маріуполя до Юр’ївки шлях у 20 км забрав понад шість годин.

"Їхали довго, пошкодили колесо уламком снаряда. Із собою в машину взяли ще одну родину, тому майже всі речі довелося лишити в Маріуполі".

Вони виїхали з Маріуполя. Дорога була важкою, але тепер родина почувалася у безпеці. Утім вони прийняли рішення повернутися.

"Ми організували рятувальні групи, усім світом збирали паливо. Допомагали з цим навіть друзі з Донецька. За тиждень на двох автівках нам вдалося врятувати ще 120 людей".

"Я обіцяла… "- однією із найскладніших задач став порятунок Влада

У Влада мама загинула під час бомбардування міста. Там було пряме влучання в будинок. Про порятунок хлопця благала його тітка. Вона написала про це Христині з Франції. 9-річна дитина лишалася у підвалі зруйнованого будинку.

"Я пообіцяла їй знайти хлопця. І ось п’ять днів наші чоловіки їздили за маріупольцями, але через щільні обстріли й близько до будинку, де ховався Влад, підійти не могли. Щодня вони робили спроби, але марно. Я заспокоювала себе, що принаймні ми намагалися".

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Влад з Христиною та своїм рятівником. Фото з особистого архіву Хорошилової.

Того дня, коли родина Хорошилових мала виїжджати на Запоріжжя, пролунав дзвінок від друга родини. Той повідомив, що хлопця знайшов і везе його разом з бабусею.

"Це було щастя. На кілька днів Влада з бабусею у себе розмістили місцеві з Юр'ївки. Далі вони поїхали на захід країни".

Центр підтримки для маріупольців у Дніпрі

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Це мама Христини передає гум вантаж переселенцям. Фото з особистого архіву Хорошилової.

Родина поселилася у Дніпрі. З квартирою допомогли знову друзі з Донецька. До Христини почали звертатися за допомогою ті, хто виїжджав з Маріуполя.

"Мене просили про допомогу. Я давала розголос у мережі й люди відгукувалися, потім додалися волонтерські організації до нашої ініціативи. Так з’явився пункт допомоги родинам з Маріуполя. За місяць до нас звернулося понад тисячу людей. Потрібні були спальні мішки, подушки, дитячі речі, харчі, одяг".

Допомога їхала з Волині, Львова, Івано-Франківська, Полтави. Для потреб гуманітарного штабу один із торговельних центрів міста безоплатно надав приміщення під склад. Знайомі й незнайомі люди з Дніпра приходили допомагали ті речі сортувати та розвозити.

Остання крапля

Потім була Одеса. Христина привезла свою родину до батьків. До волонтерства приєдналися її мама та сестра. Але вже наступного дня по приїзду Хорошилових, в Одесу полетіли ракети.

"Ракета летіла просто в мене над головою. Всі люди падали вниз, ховалися. А я бігла в той бік, куди вона летіла, бо там у перукарні я лишила дитину. У неї саме був день народження, я завела її на стрижку, а сама пішла по магазинах".

То була межа. Усі страхи та тривоги, що накопичувалися в Маріуполі вийшли на зовні.

"У мене молодший син перестав спати. Діти були налякані, кожен шурхіт викликав напругу. Я сказала — досить, більше не можу. Ми прийняли рішення вивезти їх з країни".

Біженців з України дружньо прийняла Австрія

Христина взяла дітей і гуманітарним автобусом поїхала до чужої країни. Нині вони проживають у передмісті Австрії. Молода мама вчить мову та дивує друзів своїми кулінарними здібностями.

"Друзям спекла торта. Був день народження їхньої дитини. Усім сподобалося, я почала отримувати невеликі замовлення. Ба більше, в Австрії мені вдалося повернутися в ресторанний бізнес! Я отримала пропозицію роботи в одному з найпопулярніших кафе міста Гмунден".

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Торт, який приготували Христина. Фото з особистого архіву дівчини.

Волонтерство Христина так само не покинула. Продовжує направляти вантажі в Одесу, де її сестра вже підхопила почату нею справу. Зараз їхній центр вже отримав офіційний статус волонтерської організації.

"Я зрозуміла, що це мене тримає в тонусі, відволікає. А ще додає сил, бо, якщо кожен з нас докладеться до доброї справи, будемо один одного підтримувати, то перемога буде ближчою".

Христина тілом за кордоном, а душею в Україні. Тут лишаються її рідні, зокрема й на Донеччині. Згадує, як вперше тікали від куль з Донецька, то змогли вивести дорогі серцю речі: фотографії, намальований портрет родини, підгузки, дитячі іграшки. Тепер від минулого не лишилося нічого. Все, що було у квартирі порізане, спалене і сплюндроване. Сусіди кажуть, що там жили і буряти, і кадирівці…

"Мені дуже болить… Але ми не маємо права здаватися. Ворог хоче, щоб ми страждали, а ми маємо бути сильними. Ходити в салони, продовжувати жити та розвиватися!"

Ми втратили сон і спокій, але війна нас об’єднала. Жителька Маріуполя про життя в окупованому місті
Христина з родиною. Фото з особистого архіву дівчини.

Читайте також

Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди