Дорога з окупації ніколи не буде простою: від рішення покинути дім, а часто і рідних, щоб почати життя з нуля, до самого маршруту на підконтрольну Україні територію або в країни Європи. Після початку повномасштабного вторгнення люди виїжджали з окупації через численні блокпости, де їх могли затримати, забрати у катівню, пограбувати. Хтось зникав безвісти або гинув від обстрілів. Автівки стояли по кілька діб, бо окупанти не хотіли їх пропускати. У спеку, посеред замінованих полів. Не всі наважувалися на такий шлях. І не всі з тих, які наважились, змогли його подолати.
Зараз з окупації є кілька шляхів — у країни Євросоюзу та на вільну територію України. Усі вони пролягають через Росію. Щоб виїхати, потрібно мати гроші, бути готовим до процедури фільтрації, обшуків, виснажливої дороги. А ще до того, що тебе можуть не випустити.
Що ми знаємо про дорогу з окупації, а часом і в окупацію? "Нічого, якщо самі її не долали", — говорить одна з героїнь цього тексту. А інша називає цей досвід найстрашнішим у житті.
Як люди виїжджають з окупації, що на них чекає в дорозі та чому і як повертаються туди — у розповідях очевидців.
"Я хотіла дочекатися звільнення села, але довелося виїжджати"
Коли 24 лютого 2022-го в село Кринки на Херсонщині увійшли військові РФ, 50-річна Наталя з мамою вирішили, що не виїжджатимуть. Тут їхній дім, життя — якось перечекають. План був такий: не виходити зайвий раз за межі двору, не провокувати окупантів, дбати про сад і город, щоб було що їсти, допомагати сусідам і рідним.
"Першим у село пішов увесь зброд — такі неадекватні! — згадує Наталя. — Кадирівці ці заїхали. Ми ночами чули, як вони, п’яні, влаштовували перестрілки. Розказували нам, що отих людей вбили українські військові, а тих — "бандери", а там ще НАТО щось накоїло. Таке дурне мололи! Ми-то знали, що вони це ж і робили".
Якось на подвір’я до жінок прийшли російські солдати, щоб вирити окопи й засідку для снайпера. Вони копали рови попід хатами: декого насильно виселяли, щоб ті не заважали їм.
"Я їм казала: не можна тут копати, це мій город — але що їм! Один із них тиждень копав ту засідку, накрив її потім всяким сміттям і лежав там, націлившись на плавні. Дуже вони боялися наших, — розповідає Наталя. — Поки копав, дивувався, як дві жінки в селі мають і світло, і пралку, і душ та туалет у домі. Я тоді не витерпіла і сказала: "Бо треба працювати, а не їздити в чужі країни людей вбивати!". Він якийсь такий був сумний і все наче сповідувався. Казав, що всі ті історії про НАТО і українських військових вони вигадали, щоб приховати свої злочини. Казав, тепер, коли прийшла Росія, ми теж житимемо бідно. А через кілька днів він загинув — здається, свої ж і вбили. Жодного жалю. До жодного з них".
На початку березня у двір Наталі прилетіло два снаряди. Один розбив кухню (вона була окремою будівлею у дворі), інший зніс пів будинку. "З того моменту нам не було де жити, — згадує жінка. І додає: — Але і тоді ми ще не думали про виїзд". З мамою вони переїхали до літніх сусідів.
6 червня 2023 року росіяни підірвали дамбу Каховської гідроелектростанції — і за одну добу Кринки пішли під воду. Наталин родич із сусіднього села — Козачі Лагері — встиг вивезти туди її маму і сусідів. Сама ж Наталя з іншими сусідами на деякий час ще залишилась у селі у двоповерховому будинку. "Вода зупинилася якраз на рівні другого поверху. Одноповерхові будинки, сади, городи, худоба, кури — все пішло під воду. Люди теж тонули — і наші з села, і окупанти. Вже як вода зійшла, росіяни за селом викопали котлован і згребли туди мертву худобу. Кажуть, що і своїх туди теж згребли". У Наталі тоді загинув родич, вона їздила його упізнавати. "Але як його упізнаєш — тіло тиждень плавало у воді, чіплялося за все… Ох, хто не пережив окупації, не бачив всього цього, не зможе зрозуміти", — зітхає вона.
Врешті й Наталя переїхала у Козачі Лагері. Тоді на окупованому Лівобережжі уже працювали українські штурмові групи. Окупанти, згадує жінка, стали знервованими — вривалися у хати, обшукували, чи не ховають там українських військових: "Але найгірше — вони змушували брати паспорти РФ".
Наталя розповідає, що без них вже не можна було ні в магазин, ні в аптеку, ні до лікаря — нікуди. І тоді вони із сусідами вирішили виїжджати. Говорить: "Лякала дорога, але ще більше лякала перспектива жити за російськими паспортами".
Дорога з окупації: довга і страшна
На початку повномасштабного вторгнення українці зі щойно окупованих частин Херсонської та Запорізької областей могли виїхати на підконтрольну Україні територію через Запорізьку область, зокрема через Василівку чи Новофедорівку. Це було небезпечно. Росіяни обстрілювали автобуси й автівки, люди зникали безвісти, у чергах на пункті виїзду доводилося стояти по 5–7 діб. Були випадки, коли люди від виснаження і спеки вмирали. Водночас цей шлях був коротшим і дешевшим.
Альтернативний маршрут — через Крим, Росію, Білорусь, країни Балтії, Польщу — був значно довшим і дорожчим. До того ж у Криму люди проходили фільтрацію. Але так їхати було безпечніше, бо шлях не пролягав через зону активних боїв.
Тетяна (ім’я героїні змінено) влітку 2022-го вивозила з окупованої частини півдня двох дітей: одна має інвалідність, друга потребує особливої уваги через розлади поведінки та емоцій. Виїжджали з 20-річним водієм, який шукав пасажирів з інвалідністю, щоб напевне самому виїхати з окупації. Їхали на Василівку. Там — кілометрові черги: окупанти лише кілька годин на добу пропускали машини. "Траса на сонці, узбіччя заміновані. Діти ходили в туалет просто поміж машин, — розповідає жінка. — На пункті пропуску кадирівці сказали: "Ми вас звільнили, а ви тікаєте — то хоч здохніть!". Тоді в Тетяни стався мікроінсульт. Вона згадує: "Віднялась рука, нога, перекосило обличчя, говорити не можу, слина капає. Діти вже були неадекватні. Син блював і завивав, донька була просто в істериці. Зрештою нас пропустили. Пожаліли, певне".
У грудні 2022-го окупанти закрили пропускний пункт у Василівці.
"Беремо оплату в доларах, рублях і гривнях"
Зараз є два основні шляхи виїзду, обидва проходять через територію РФ. У Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій ще влітку 2022-го заявили: виїзд до Росії за таких умов — не порушення закону.
Перший шлях виїзду — через Крим. На вʼїзді до нього росіяни створили "кордон". Люди тут заповнюють "міграційний документ". В ньому вказують кількість днів, яку планують бути в Криму чи на території Росії, з цим "документом" вирушають далі. Другий маршрут — через окуповані Маріуполь та Новоазовськ.
З цих територій України до Росії вивозять перевізники. Виїхати можна і на власній автівці, проте окупаційна влада змушує отримувати російські номерні знаки, а частина країн ЄС заборонила вʼїзд до себе з номерами РФ, тож автівку доведеться залишити на кордоні з Євросоюзом. Це ж стосується і КПП "Колотилівка (Бєлгородська область РФ) — Покровка (Сумська область України)". Через цей двокілометровий гуманітарний коридор можна потрапити одразу в Україну, але тільки пішки — Росія заборонила перетинати його на авто.
Також з РФ можна виїхати в Білорусь і там перейти білорусько-український кордон. Цим шляхом часто користуються тяжко хворі та люди старшого віку, адже тут немає пішого коридору, а волонтери та "швидкі" можуть зустріти людину, одразу як вона пройде перевірку.
Розклад, вартість квитка, маршрут та решту умов перевізників дізнаються у численних телеграм-каналах, чатботах та фейсбук-групах. В декого — переважно у великих перевізників — умови сталі. Дехто працює у менших масштабах, і тоді ціни залежать тільки від фантазії водія. Зараз ціни у різних групах варіюються від 250 до 600 доларів. Перевізники зазначають: "Беремо оплату в доларах, рублях і гривнях". Дехто хоче окрему плату і за домашніх улюбленців.
"В Україні вас зустрінуть і допоможуть"
Волонтер Влад із командою допомагає перетинати пункт "Колотилівка — Покровка". "Ми з українського боку зустрічаємо людей, які проходять цей двокілометровий коридор, працюємо в кооперації з благодійними організаціями, що мають доступ до нейтральної території, щоб допомогти її пройти", — розповідає він.
Коли люди потрапляють на територію України, їх перевіряє СБУ. Там же здають російські паспорти та рублі, якщо мають такі. "Краще бути щирими й чесними, не намагатися приховати російський паспорт абощо. Тоді не буде проблем. Звісно, були випадки, коли траплялися недоброчесні люди, їх везли на перевірку на детекторі брехні, — розповідає Влад. — Але загалом ставлення наших структур до тих, хто приїжджає з окупації, людяне".
Влад розповідає, що серед тих, хто виїжджає з окупації, молоді чоловіки в меншості. Росіяни їх не випускають. "Переважно їдуть чоловіки 60 років і старші, жінки, бабусі, діти, — говорить волонтер. — Часто люди до останнього лишаються з надією, що ось-ось буде деокупація, але коли в юнаків підходить мобілізаційний вік, родина зрештою наважується виїхати. Я чув історії від молодих хлопців, що їм довелося занести чималі гроші в місцеві медзаклади, щоб отримати фальшиві довідки. Бо часто окупанти їх розвертають зі словами: "Ти вже приїхав".
Влад розповідає про схеми заробітку російських прикордонників. Зокрема, вони співпрацюють із місцевими готелями. Затримуючи людей на кордоні на кілька днів, змушують їх ночувати в них, а ті потім віддають частину заробітку. Або затримують людей з українськими паспортами, поки ті їм не заплатять. Середня ціна — 200–250 доларів.
"У мене в окупації хворий батько, я не можу не їздити до нього"
Люди не лише виїжджають з окупації, а й з різних причин повертаються на ці території. Це поїздки і до літніх та хворих родичів, і щоб засвідчити право власності на майно, адже окупаційна влада, якщо господар не дає про себе знати протягом певного часу, виставляє житло на продаж, поселяє росіян або визнає ці квартири своєю власністю. Є випадки, коли люди повертаються, бо хочуть додому. Це не завжди означає, що вони вболівають за Росію.
Зараз в’їхати на окуповану територію можна двома шляхами — обидва через Росію. Перший — через пункти пропуску між Європою та РФ, якщо є внутрішній російський паспорт. Проте Росія 16 жовтня 2023 року закрила усі пункти пропуску, крім одного на латвійсько-російському кордоні. Там вони пропускають до 10 пішоходів і до 10 автівок на добу.
Другий шлях — через московський аеропорт "Шереметьево". Для цього потрібно мати український закордонний паспорт. До цього аеропорту дістаються рейсами з третіх країн. Є також перевізники, які пропонують подолати частину шляху наземно. Ціна в такому разі — в середньому 500 доларів з людини.
Жінка, яка попросила не називати її імʼя, розповідає, що їздить на окуповану територію, бо має там хворого батька. Вона виїхала у перші дні окупації, російського паспорта не має, тож, каже, кожна поїздка — це лотерея. З українськими документами заїхати на окуповані території можна тільки через "Шереметьєво". Там всі проходять так звану фільтрацію: у людей перевіряють телефони, відновлюють нещодавно видалені програми та переписки, дивляться соцмережі за кілька років. Можуть не пропустити за фотографію з українським прапором чи лайк під постом, присвяченим Володимиру Зеленському. Декому ставлять заборону відвідувати Росію на десять років. "Але у мене в окупації батько, я не можу не їздити до нього", — говорить жінка.
Інша героїня нещодавно їздила в окупований Маріуполь, щоб оформити право власності на квартиру. Вона виїхала з міста у перші дні повномасштабного вторгнення, в її квартиру було кілька влучань, але будинок вистояв. Розповідає: там росли діти, на стінах висіли їхні малюнки та родинні фотографії, тож їй боляче думати, що в цю квартиру заселяться окупанти. Вона хоче здати її маріупольцям та повернутися після деокупації.
Обидві жінки бояться навіть анонімно розповідати свої історії. Не знають, чи не зашкодять ці поїздки рідним — і в окупації, і на підконтрольних Україні територіях. Єдине — просять не засуджувати їх.
Водночас українські правозахисники нагадують, що поїздки на окуповані території є ризикованими. "Для людей, які туди їдуть, Україна як держава не ставить перепон: це жодним чином не врегульовано. Водночас кожна така поїздка — це потенційні +1 заручник, +1 незаконно затриманий, +1 політв’язень. Є приклад незаконно ув'язненої кримської татарки Леніє Умерової, яку росіяни затримали, коли вона їхала в окупований Крим провідати хворого батька. Тож Україна не заохочуватиме людей їхати в окупацію, не комунікуватиме цю тему, окрім як те, що така поїздка — це значні ризики, що можуть обернутися тривалим строком позбавлення волі", — говорить директорка з адвокації центру прав людини ZMINA Альона Луньова.
"Нам треба вижити!"
З Кринок Наталя з мамою і сусідами виїжджали під обстрілами, двома машинами. Першим — легковик на донецьких номерах, за ним — бусик на херсонських. "Я так зрозуміла, перевозкою займався місцевий колаборант, ох і витріпав він нам нерви! — згадує Наталя. — Взяв з кожного по 200 доларів. Їхали майже дві доби — якимись полями блукали, верталися, бо він не знав дороги чи свідомо щось об’їжджав".
"Спочатку перевізник казав: "Україна переможе, ми переможемо!", а потім в дорозі почав казати, що це Україна зруйнувала Маріуполь, посилає хлопців на смерть, що це все ледь не ми самі заварили, — розповідає жінка. І додає: — Ми всі мовчки їхали, хоча, звісно, хотілося йому відповісти. Коли в Маріуполі проїжджали зруйнований завод "Азовсталь", у машині всі плакали".
Маршрут пролягав через окуповані Мелітополь та Маріуполь, російський Ростов, Воронеж і Бєлгород. У Ростові, говорить Наталя, вони розповідали прикордонникам, що їдуть до родичів у Росії, ставили адресу: "Там же, в анкеті, треба було вказати, що ми "За єдіную Росію! За СВО!", інакше мали би проблеми.
Водій намагався збирати у нас додаткові гроші для прикордонників. Ніч ми провели на заправці. Коли нарешті приїхали до пункту "Колотилівка — Покровка", нас там не особливо обшукували, мій телефон взагалі не перевіряли. Було моторошно, коли ми пішли цим гуманітарним коридором, а російські прикордонники, людей 20, стояли і спостерігали. Було відчуття, що нам постріляють у спини. Ми були в окупації, знаємо, що до росіян не можна повертатися спиною, — говорить Наталя. І раптом починає усміхатися: — Ми йшли ці два кілометри. Я несла три сумки. Сусідка штовхала візок з чоловіком, мама теж речі несла. А потім почався невеликий дощик і ми побачили над українським пунктом пропуску дві веселки. Я тоді відчула: все буде добре".
Наталя говорить, навіть ця складна дорога вартує того, щоб опинитися на підконтрольній Україні території. Єдине, про що шкодує — що залишила у Козачих Лагерях родинні фото, боялася, що окупанти під час фільтрації їх заберуть. Тепер переживає, чи збережуться ці знімки з того, ще мирного життя.
Зараз Наталя живе в одному з регіонів України. Посадила біля дому ті ж квіти, що росли у неї в Кринках. Говорить: і вона, і її родичі, сусіди, яких війна розкидала по Україні і країнах Європи, хочуть після деокупації повернутися додому. "Кринки зруйновані, але вільні. Ми все відбудуємо, головне — щоб там не було окупантів".
