"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — історії лікарів Чернігова
Головний лікар Чернігівської міської лікарні №2 Владислав Кухар, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Бої за Чернігів — центр області, яка межує з Білоруссю та РФ, звідки російські війська вторглися в Україну, почалися з 24 лютого. Місто армія Росії не захопила, проте до початку квітня воно було в облозі та постійно обстрілювалося. Чергова частина проєкту Суспільного про лікарів на війні — про медиків Чернігівської міської лікарні. Вони розповіли про те, як стали воєнним шпиталем, працювали без води та опалення й робили операції під світлом ліхтарів.

Для головного лікаря Чернігівської міської лікарні №2 Владислава Кухара 24 лютого мало бути звичайним четвергом. Чоловік планував вихідні, а також як депутат міської ради готувався до наступної сесії, яка мала початися у понеділок.

"Зранку ми почули потужні вибухи, у місті завили сирени. Увімкнули з дружиною телевізор одразу, зрозуміли, що почалася війна. Я поїхав на роботу і більше з лікарні не виходив. Наступні п’ятдесят діб злилися в один безкінечний день.

Перші поранені у нашій лікарні з’явилися майже одразу. Медперсонал швидко зорієнтувався, але найбільші проблеми почалися, коли пропало світло, вода, тепло, зник зв’язок. Люди почали виїжджати з міста, в тому числі і медичні працівники, зокрема й ті, хто працював у стаціонарі. Деякі зникали просто без попередження. Це була одна з найболючіших проблем. У кожного своя історія, ситуація, я нікого не засуджую. Натомість війна розкрила багатьох колег, які залишилися, зціпили зуби і весь складний час виконували роботу. Зрештою працювали ми половиною колективу, половина виїхала".

"Коли зникло тепло, то лягали спати в шапках, у взутті. Пацієнтів накривали двома-трьома ковдрами. Якщо вдавалося нагріти трохи води в чайниках, гріли людей пляшками з теплою водою."
"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Владислав Кухар біля головного корпусу Чернігівської міської лікарні №2, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Медицина залежна від електроенергії. Без неї, наприклад, неможливо проводити стерилізацію, бо не працюють автоклави. Владислав каже: коли зникла електроенергія, працювали на генераторах. Вночі, коли були обстріли, — з налобними ліхтариками.

"Коли зникло тепло, то лягали спали в шапках, у взутті. Пацієнтів накривали двома-трьома ковдрами. Якщо вдавалося нагріти трохи води в чайниках, гріли людей пляшками з теплою водою. Ми тепер усі маємо досвід виживаня і роботи в надскладних умовах. Спочатку було важко адаптуватися. Далі легше не стало, але стало зрозуміліше: як працювати, як себе поводити.

У якийсь момент я помітив, що персонал нервує через відсутність зв’язку, ніхто не розуміє, куди "прилетіло", що сталося й де. Тому я дозволив забрати усім в лікарню сім’ї. Коти, собаки, папуги, "Ноїв ковчег": кого тут у нас тільки не жило. Але це було правильне рішення. Так, я не був впевнений, що тут безпечніше, але вони були разом. Це давало змогу медперсоналу працювати спокійно. Моя родина також жила в лікарні: дружина, дві доньки і кішка".

Читайте також: "Медикам нити не можна. В окопах ще гірше" — історії лікарів Донбасу

Члени сімей медиків приносили воду, мили підлоги, готували на польовій кухні. Допомагали, хто чим міг, розповідає Кухар. Жили в кабінетах поліклініки, яка не працювала.

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Нашу лікарню обстріляли 17 березня. Гарний весняний день, сонячний, пташки співали, і — "прилетіло". Влучили у травмпункт. Повилітали майже всі вікна. Коридори наповнилися густим білим димом від штукатурки. У той час працювали дві операційні. Обидві бригади завершили операції, перевели пацієнтів в безпечне місце і тільки після того спустилися у підвал. Двоє лікарів з пораненнями, неважкими, але постраждали.

Без вікон стало ще гірше. Денний і нічний холод постійний. Ми забивали дірки, чим могли: фанерами, дошками. Але впоралися, витримали".

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Пробиті осколком снаряду двері в однову з корпусів лікарні у Чернігові, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

***

Завідувачка приймальним відділенням екстреної медичної допомоги Наталія Ястремська працює у Чернігівській міській лікарні №2 з дня її відкриття. Лікарка чергувала ще з 22 лютого, а коли 24-го почалися обстріли, додому вже так і не потрапила. Відділення, розповідає його керівниця, з першого дня боїв перетворилось на воєнний шпиталь.

"Коли зникло світло, спочатку використовували великі свічки. Вночі вони завжди горіли. Потім з гуманітаркою надійшли ліхтарі".

"Перший день треба було пережити, а на другий вже звикаєш до всього. Ми приймали потік поранених: записували дані, вимірювали тиск, сатурацію, слухали дихання і серцебиття. Комусь надавали амбулаторну допомогу, інших госпіталізували. Медсестрам довелося вести паперові журнали, бо не працювала наша електронна система.

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Завідувачка приймальним відділенням Чернігівської міськлікарні №2 Наталія Ястремська, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Медики приймального відділення на робочому місці в лікарні, Чернігів, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Найбільше пацієнтів поступали з мінно-вибуховими травмами. З травмпункту лікарі і медсестри майже не виходили. Оглядові кімнати працювали на прийом поранених, а поряд розташували одну з операційних. Важко було переживати смерть пацієнтів, особливо молодих.

Спочатку ми всі працювали в білих халатах, у масках, як потребував протиепідемічний режим, але потім цього всього не стало, бо не було чим прати одяг. Коли зникло світло, спочатку використовували великі свічки. Вночі вони завжди горіли. Потім з гуманітаркою надійшли ліхтарі.

Спати хотілося, але не завжди вдавалося, бо кинути приймальне відділення було не можна. Хтось спускався у бомбосховище, хтось — ні. Ставали під стіни у коридорі, поки були ракетні нальоти".

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Наталя Ястремська у підвальному приміщенні Чернігівської міської лікарні, яке під час активних бойових дій використовували як бомбосховище, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
У підвалі Чернігівської міьскої лікарні №2, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне
Читайте також: "Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"

Родина Наталі була з нею у лікарні весь час боїв біля міста. Жили у бомбосховищі. Онуки допомагали, прибирали у приймальному відділенні, розвантажували гуманітарну допомогу.

"Найголовніше те, що ми не розгубилися, колектив був єдиним. Дехто виїхав, але ті, хто лишився, працювали пліч-о-пліч і допомагали усім. У колег ні в очах, ні в словах я не бачила жодного разу сумніву чи розпачу".

***

Завідувач хірургічним відділенням Ігор Дворник 24 лютого був на чергуванні. Зранку почули з колегами сирени. Каже: спершу виписали тих пацієнтів, яких можна було перевести на амбулаторне лікування. Інших згрупували по палатах, щоб легше було евакуювати у підвал. Коли ситуація у місті стала критичною, перемістили хірургічне відділення з високих поверхів на нижчі.

"Ревізію пошкодження лікарі робили просто руками. Анестезіолог в ручному режимі з мішком Амбу проводив наркоз".
"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Завідувач хірургією Чернігівської міської лікарні №2 Ігор Дворник в лікарняній палаті, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Розгорнули дві екстрені операційні на базі травмпункту і кабінету перев’язок. Терапевтичних хворих перевели в сусідній корпус інтенсивної терапії. Роботу налагодили так: одні хірурги йшли на прийом хворих, інші, розподілені по бригадах, включалися в операційну роботу. Одночасно працювали по дві-три бригади. По тривозі перевозили пацієнтів у підвал. Важких і нетранспортабельних клали на ліжках в коридорі або на підлозі біля стін.

Коли почалися бої, лікарня була знеструмлена — вимкнулося світло, опалення і водопостачання. Перші дні деякі апарати на батареях працювали, а потім вже все розрядилося. Працювали клінічно тільки. Ревізію пошкодження лікарі робили просто руками. Анестезіолог в ручному режимі з мішком Амбу (ручний апарат для штучної вентиляції легенів, – ред.) проводив наркоз, а хірурги з налобними ліхтарями оперували. Руки, очі — це все, що було.

Напередодні обстрілу нашої лікарні 17 березня у нас не вистачало операційних, бо масово поступали поранені. Довелося розгорнути ще одну операційну на 7 поверсі. Хурурги там закінчували операцію вже під артобстрілами, а потім спускали пацієнта до реанімаційного відділення вниз".

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Ігор Дворник у коридорі хірургічного відділення Чернігівської міської лікарні, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Лікар покає осколки, які лишилися після прямого обстрілу лікарні у березні, Чернігів, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Два місяці медперсонал хірургічного відділення жив у лікарні. Ночували на підлозі у кардіологічному відділенні. Розбивалися по бригадах, чергували. Якщо одночасно привозили багато поранених, тоді підключалися всі.

Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва

"Поранення грудної клітки, черевної порожнини. Більшість хворих у стані шоку, дуже важкі. Треба було оперативно включатися в роботу. Часто допомагали травматологам, а вони нам. Ми на 2 поверсі, вони — на 3-му. Стабілізували хворого важкого — переводили до них на доліковування травм кінцівок. А інколи до них поступали з ураженням кінцівок, а додаткове обстеження показувало травму у порожнині. Тоді спершу ми забирали таких пацієнтів.

Найважчі випадки – це коли пацієнт не виживає. І таких було багато. У кінці березня до нас поступив чоловік з селища поряд з Черніговом. Вийшов у двір з сином дров нарубати, свист почули: син впав на землю, а він не встиг. Проникаюче важке поранення. Коли його привезли, він ще розмовляв, але поклали на операційний стіл, а там повністю розтрощена печінка. Найважче — відчувати безпорадність, усвідомлювати, що ти вже нічого не можеш зробити.

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Мій перший пацієнт, якого я оперував, — чоловік 58 років, поранення грудної клітини з наскрізним ураженням правої легені. Поступив у вкрай важкому стані, без тиску. Прооперували, ушили легеню, вдалося стабілізувати. На четверту добу перевели у торакальне відділення обласної лікарні".

Війна, каже Дворник, — це перевірка для лікаря на характер і професіоналізм. А для керівників підрозділу це ще і тест, наскільки ти можеш утримати і згрупувати колектив.

"Я колективом пишаюся: жоден з хірургів не покинув лікарню, більша частина молодшого медичного персоналу також залишилася. У складних умовах вони забезпечили функціонування відділення в повному обсязі. Так, зараз ми всі відчуваємо якусь виснаженість, але розслаблятися не можна, бо війна триває, треба бути готовими до всього".

***

Богдан Рожило, завідувач травматологічним відділенням та травмпунктом, працює у 2-й міській лікарні понад двадцять років. 24 лютого прокинувся від вибухів. Його будинок в місті знаходиться біля виїзду у напрямку російського та білоруського кордонів.

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Завідувач травматологією Чернігівської міської лікарні №2 Богдан Рожило, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Поїхав на роботу і майже одразу до нас почали поступати пацієнти з мінно-вибуховими пораненнями. Довелося переформатувати роботу відділення: більшість пацієнтів ми виписали. Перші дні я їздив додому, а потім став жити у лікарні. У нашому районі ловили диверсантів, постійні обстріли біля будинку, тому була небезпека, що одного дня я просто не доберуся до роботи або сам отримаю поранення".

"Коли ти вчишся однією чашкою води вмитися і ще і зуби почистили, коли на вулиці "нуль", а ти з поверху на поверх на обходи бігаєш, то в принципі уже не так і холодно".

Спочатку у лікарню зверталися пацієнти з незначними уламковими пораненнями, а потім почали привозити людей з розбомблених будинків з важкими травмами.

"У нас була жінка, яку з-під обстрілів привезли майже без обличчя. Чоловік, якому уламок снаряду потрапив у голову і перебив обидва зорові нерви. Він осліп майже одразу. Був молодий чоловік, який підірвався на міні. Його привезли без ніг і з розтрощеною рукою. Три доби за нього боролися, робили ампутацію за ампутацією, переливання крові. Але, на жаль, врятувати не вдалося.

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Богдан Рожило (в центрі) з колегами розглядають рентгенівський знімок пацієнта, Чернігів, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Пацієнтка з апаратом зовнішньої фіксації кісток у відділенні травматології Чернігівської міської лікарні, травень 2022 року. Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Пацієнти поступали зазвичай десь через півгодини після обстрілів. Ми вже були навчені: якщо чули обстріли, знали, що скоро поранених привезуть. Спускалися одразу вниз. Бувало, що одного привозили, а бувало, що по десять одразу.

Найтяжчий день був, коли чергу за хлібом розстріляли у нашому мікрорайоні. Привезли одночасно п’ятдесят пацієнтів. У трьох операційних було по 2-3 каталки. У коридорі і передопераційній лікарі обробляли менш важких і тих, кому не вистачило місця в операційних. Бригади травматологів та хірургів працювали одночасно. Декількох людей ми все ж втратили, бо там були дуже важкі травми".

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Після обстрілу лікарні травматологічне відділення роз’їхалося по декількох поверхах. У частині будівлі повилітали шибки у вікнах. Тримати там пацієнтів стало неможливо — температура повітря була близька до нуля. Людей переводили до палат, де вікна збереглися, зігрівали ковдрами. Медперсонал працював у верхньому одязі.

Читайте також: "До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі

"Ми два тижня працювали без світла, тепла і води. Я не міг собі уявити, що лікарня може працювати без електрики. Співробітники, волонтери носили пацієнтів на руках по східцях. Коли нам привезли ліхтарики і стерильні розчини, стало легше. Але якщо би мені раніше хтось сказав, що таке буде, я би ніколи не повірив. Коли ти вчишся однією чашкою води вмитися і ще і зуби почистили, коли на вулиці "нуль", а ти з поверху на поверх на обходи бігаєш, то в принципі уже не так і холодно. По-іншому на речі починаєш дивитися".

"Коли чули обстріли, знали: скоро привезуть поранених" — лікарі Чернігова
Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

***

Загалом через Чернігівську міську лікарню №2 за час боїв пройшли більше тисячі поранених. Найбільше пацієнтів лікарня прийняла в день обстрілу черги за хлібом у місті. У той день прооперували тридцятьох людей з п’ятидесяти з травмами різного ступеню важкості.

Чи на місці головний лікар, чи на місці мер Чернігова — питання, які постійно турбували медиків та їхніх рідних, розповідає Владислав Кухар. Усі шукали підтвердження, що ситуація контрольована, ніхто не здався і нікого не здали. У медперсонала з’явилась прикмета: виходили на ганок лікарні зранку і, якщо бачили сміттєвози, то розуміли — місто живе.

"Усі медики сьогодні — герої. Військові захищають нас, а ми повертаємо до життя тих, хто цього потребує. Наші знання і вміння — це наш автомат, наш танк", — каже Владислав Кухар.

Читайте також

"Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі

"Я не вірив, що Росія почне повномасштабну війну" — Вілкул про фронт Кривого Рогу, Царьова та українську мову

"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля

"Якось вони це все роблять — із задоволенням" — звільнений з полону староста на Херсонщині про катування й допити

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди