Вранці 8 квітня 2022-го росіяни обстріляли залізничний вокзал у Краматорську, на якому тисячі людей чекали на евакуацію. Згодом в СБУ повідомили: війська РФ використали ракету "Точка-У", а запустили її з окупованої частини Донеччини. Від вибуху на вокзалі Краматорська загинула 61 людина, ще щонайменше 121 отримали поранення. Серед травмованих був Владислав Копичко, тіло якого зібрало 33 уламки. Суспільне записало його історію.
На той час я був у Територіальній обороні Краматорська. На вокзалі проводив маму та зведеного брата. Мали їхати 7-го квітня, але тоді було потрапляння по рельсах і потяг евакуації скасували. Вночі наче все відремонтували. Зранку 8-го квітня ми поїхали на вокзал.
Я сидів на лавці з лівого боку вокзалу. Біля мене був ще хлопчик 15-17 років. Пролунав вибух. Я почав дивитися, де це сталося, бо наче близько. Потім почув свист і крикнув всім лягти. Хлопця, що був біля мене, накрив собою. Закрив собі вуха.
Читайте також: Обстріл залізничного вокзалу у Краматорську: спогади тих, хто в цей день працював та волонтерив на вокзалі
Далі — знову вибух. Почали падати "касети". Кудись тікати не було сенсу. Я отримав 33 уламки. 13 з мене витягли, 20 залишилися. Їх витягувати не будуть. Вони не несуть загрози життю.
Тоді, як наче б усе закінчилося, на мене відлетіло тіло чоловіка. Ми лежали хрестом. В нього не було ноги, руки, частини голови. Всі кишки були на мені. Коли я повернувся, хлопця, якого я поклав на землю, не було поруч. Я злякався, що це він. Яким чином це могло статися? Але потім виявилося, що не він.
Я побачив, що стікаю кров’ю — венозна й артеріальна, все було пробито. Трішки відштовхнув тіло чоловіка і почав повзти руками вперед. Було багато поранених, що кричали від болю. А ще було місиво — десь лежали руки, десь ноги.
Прибігла мама і почала з мене прибирати кишки того загиблого чоловіка. Думала, це мої. Я їй сказав, що треба джгути принести, бо в мене з собою не було. Витягнув ремінь, попросив її перетягнути. Ще біг чоловік. І вона попросила в нього ремінь також. Коли вона мене перетягувала, знову почалися вибухи. Як я розумію, це були автомобілі. Я злякався і штовхнув маму на асфальт, спробувавши накрити її собою. Слава Богу нічого більше не летіло.
Я лежав доки не приїхали військові. Пам'ятаю, як був в авто, як мені поклали аптечку під голову. Ще зі мною поклали чоловіка, в якого не було двох ніг. Потім підібрали ще одного з дитиною на руках. Їй в ногу осколок прилетів. І сам чоловік був поранений.
Ми приїхали в 3-тю поліклініку. Мене поклали в коридорі. Розрізали одяг. Уламок, який пробив тазову кістку, був понад 10 сантиметрів. Його витягли. Я лежав, дуже хотів спати й співав пісні, тільки б не вимкнутися.
Читайте також: "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
Десь о третій ночі приїхали швидкі. Казали, треба нас на Дніпро відправляти, але мене повезли у Павлоград. Я був там добу. Втратив півтора літра крові, тож операцію мені так і не зробили.
Їсти я не міг. Крапельниці постійно. В мене була блювота з кров’ю. Шанси вижити мені давали 50 на 50. Мати зателефонувала волонтеру з Краматорська. Він поспілкувався з лікарями. Сказав, що терміново треба їхати до Києва. Але всі відмовилися, не хотіли брати відповідальність, бо 80% було за те, що я не доїду.
Спершу мені відмовляли у переливанні крові. Наче її не було. Але ввечері знайшли. Влили десь 250 мілілітрів. Врешті ми поїхали в Київ, здається, там я був 11 квітня. Мене повезли на КТ, аби виявити уламки. Почали робити операцію.
Згодом одні лікарі казали, що треба швидше почати ходити, інші навпаки відмовляли це робити. В мене, приміром, тазова кістка досі не зрослася. Я в лежачому стані намагався ноги розминати. А потім в ходунках пробував ходити. Ноги атрофувалися, бо тривалий час просто лежав. Навіть повернутися в будь-який бік — це був нестерпний біль.
Потім я все ж почав шкутильгаючи ходити. Короткі прогулянки. Перший раз став на ноги десь за півтора місяця, якщо не помиляюся.
В грудні мені наснилося, що я на "нулі" і прилітає снаряд. Прокинувся від того, що полетів з ліжка. Якось ліг назад. А вранці вже знову не міг встати на ноги — пішло ускладнення.
Далі пересувався на ходунках. В якийсь момент ми дізналися, що приїхали лікарі з Чехії. Врешті, мене забрали лікуватися до них. Вже в Чехії планували операцію, але потім вирішили, не варто, просто буду проходити реабілітацію. 30 січня я знову почав ходити.
Я маю інвалідність другої групи. Зараз прогрес хороший та значно легше. Проте що не відпускає — це загиблі діти. Немає здивування тому, що робить "рускій мір". Я готував себе психологічно, що такі речі будуть.
Українці — сильні, помирати нам зарано, треба триматися всіма силами за життя! Я зараз з мамою та своєю дівчиною. Дуже хочу якнайшвидше в Україну.
Читайте також
- "Повітря кується на землі". Як на Донеччині працює армійська авіація: фоторепортаж
- "Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
- Будинок літерою Z. Історії тих, хто вижив під час одного з найтрагічніших авіабомбардувань Чернігова
