"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Зруйнований російськими військами театр у Маріуполі. Фото: АР

Рівно пів року тому, 16 березня 2022 року, літак армії РФ скинув бомбу на будівлю маріупольського Драмтеатру. У цей час в ньому могли знаходитися близько тисячі цивільних — точної цифри немає, адже коменданти театру вели списки лише тих, хто заселяється, але не контролювали кількість людей, що виїжджає. Поруч у сквері готували їжу. Біля входу в театр був напис великими літерами: "Діти". За даними міської ради під завалами Драматичного театру загинули близько 300 людей. Ми поспілкувалися з маріупольцями, які в той день переховувалися в будівлі театру. Далі — їхні історії.

Сергій Забогонський, актор театру

Я — актор. Останні 19 років працював в цьому театрі. Дружина працювала художницею по світлу. У лютому, коли почали бити по околицях, дружина сказала: "Піду в Драмтеатр". Я декілька ночей залишався вдома — приходив до театру вранці, приносив їжу. Поки ще міг щось приготувати. Потім, за декілька днів, у місті відключили світло, воду.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Сергій Забогонський, актор театру.

У Драмтеатрі офіційно бомбосховище було, але фактично воно не було готове. Від початку 2014 року там ніхто нічого не робив. Коли попередні власники поїхали — це було приміщення ресторану, все зняли звідти. Навіть плитку зі стін. Лишився унітаз, і то — не підключений до каналізації. Голі стіни, не було матраців. Стояла частина декорацій до вистав. Там можна було жити, коли там було 60 людей. Але 3 березня багато хто дізнався, що Драмтеатр оголосили бомбосховищем. Тоді люди почали приходити пересиджувати бомбардування.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Маріупольський драмтеатр через 40 хвилин після вибуху, 16 березня 2022 року. Фото: Сергій Забогонський

Дружина була коменданткою бомбосховища. 16 березня о шостій ранку вона обходила приміщення. Ми вранці і ввечері обходили театр, питали, чи всі живі, здорові, чи у всіх все добре. Я прокинувся о сьомій і теж пішов на обхід. Але у підвал саме під сценою в той день не заходив — знав, що там небагато людей. Був впевнений, що нас не будуть бомбити.

Потім ми зустрілился з дружиною та пішли в електроцех переговорити. Йшлося про те, щоб вона з донькою виїхали з міста. Дружина дістала обручку, спитала, де моя. І в цей момент я почув звук вибуху. Хлопок. Досить гучний.

На дружину летять металеві протипожежні двері. У мене летять такі самі. За ними — чорні клуби диму, пил. Ці двері звалили нас, зверху насипалася купа каміння, ще чогось. Декілька секунд я нічого не розумів. Кричу дружині: "Ти жива?". Вона: "Так, дайте світло!". Думаю, яке ще світло? Електроенергії ж немає. І ми почали вибиратися звідти.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Сергій Забогонський (праворуч) під час вистави в Драмтеатрі, 10 лютого, 2021 року, фото: Донецький академічний обласний драматичний театр Маріуполя

У нас були контузії. Дружині ногу пробило. Хотіли вийти через отвір, з якого вилетіли двері, і побачили: там, де була сцена, — блакитне небо, клуби пилу, купа металу. Над сценою висіло багато конструкцій. Софіти, світло, 40 штанкетів для одягу сцен — щось підіймається, щось опускається під час вистави. Усе це було розламано. Усюди крапала вода з пожежної системи.

Ми зрозуміли, що пройти повз сцену не вийде. Дружина пішла через підвал. Каже, що бачила труп чоловіка, біля нього плакала його дружина. Я пішов через вулицю. Повз польову кухню. Чоловіки розбирали завали, намагалися дістати людей. Я почав допомагати. Хлопчик один дуже кричав — його батько тоді був якраз біля польової кухні. Не знаю, чи він живий.

Мої діти в цей час були в бомбосховищі. Я прибіг туди, весь білий, в крові. Донька дивиться на мене. Питаю: "Все добре?" Каже: "Так". Потім я пішов у залу для глядачів. Звідти виходили люди в побілці. Загиблих я там не бачив.

У залі було небагато людей. Ми забороняли там знаходитися. На сцені у нас не було концертів, зібрань, діти там не грали, як десь там писали. По сцені могли ходити тільки працівники служб. Ну, люди теж ходили — в медпункт, але по краю сцени. Це був найкоротший шлях.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Сергій Забогонський (в центрі) під час вистави в Драмтеатрі, 22 жовтня, 2020 року, фото: Донецький академічний обласний драматичний театр Маріуполя

На польовій кухні — те саме, ми забороняли там знаходитися. Ще й саме в цей день, 16 березня, хлопці кажуть: "Сергію, дивись, там в будівлю поруч заїхали військові". Росіяни то були чи азовці, було неважливо — ми вирішили забарикадувати всі двері, лишили тільки один вихід. Тому що, якщо, приміром, у театр будуть бігти азовці — це все, смерть, театр розбомблять. Якщо росіяни — те саме буде. Це на мою думку.

У Драмтеатрі не було військових. Нами ніхто не "прикривався". Військові часом приїжджали, привозили продукти, ковдри, подушки. Замінувати театр зсередини теж було неможливо. Якщо б до нас заносили якісь ящики, ми б про це знали — я чи дружина.

У нас були списки тих, хто приходив. На момент вибуху в журналі було записано 2000 людей. Зареєстрованих, але не тих, хто виїхав. Не всі казали, що їдуть. Але 16 березня у нас було не більше 700 людей.

Про напис "Діти". Я не пам’ятаю коли саме, можливо, 11 березня. У той день на планірці керівників служб хтось запропонував зробити цей напис. Знайшли білу фарбу й намалювали.

Дітей було багато — десь 100-150. Від 4 місяців до 11-12 років. Біля сцени був монтувальний цех. Ми там розмістили сім’ї з маленькими дітьми. Там, по-перше, тепло, бо товсті стіни. По-друге — безпечно, бо є два виходи. Коли стався вибух, звідти всі вибралися, вижили.

Після цього ми з сім'єю виїхали з міста. Виїжджали під бомбардуваннями. На жаль, одразу виїхати в Україну не вийшло — "ДНР" нас туди вже не випускали. Ми виїхали через Бердянськ. Нині за кордоном.

Читайте також: "Де мій Віталік?". Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці

Марія Родіонова, мешканка Маріуполя

Знайома почула новину, що організовують зелений коридор і вивозитимуть людей із трьох точок збору. Найближча до мене — Драмтеатр. Це був початок березня. Я зібралася. У мене валіза, собаки, які не дуже хочуть йти. Ледве дійшла. І вже на місці з’ясувалося, що зелений коридор не підтвердили.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Марія Родіонова, мешканка Маріуполя.

Тоді в театр почали заселяти людей. Я залишилася, бо не бачила сенсу повертатися до квартири. У мене вона на дев'ятому поверсі, кутова. І я напередодні бачила, як у дах сусіднього будинку потрапив снаряд. Кут будинку, дев'ятий поверх, частина восьмого поверху просто, як шматок відрізаного пирога, з'їхали вниз.

16 березня. Здається, о восьмій годині у нас починався сніданок. І тоді ж відчиняли двері — на ніч театр зачиняли. У мене напередодні вкрали спальник, так що я вигуляла собак, повернулася і прив'язала їх до валізи — залишати речі було трохи страшно. Потім вийшла в хол Драмтеатру, відстояла чергу за окропом. Слідом якась жінка з кухні принесла для тварин очистки риби — нам не було чого їсти, собакам теж.

Біля входу до театру стояла цистерна з водою. Я зайняла чергу. Площею ходили люди. Хтось намагався поїхати — зупиняли машини і таке інше.

Тут — звук літака. Усі кинулися до театру. А в мене на той момент вже був етап прийняття, коли, ну, якщо я сьогодні здохну, то здохну. Думаю, не буду бігти.

І ось я стою за водою. Звук літака наближається. Лунає свист. Чоловік поряд хапає мене за шию, притискає до стіни, закриває собою. Нас засипає уламками будівлі. Я чула один вибух. Мене контузило. Свідомості я не втрачала, але якийсь шмат часу у мене випав просто. Як я зрозуміла, снаряд упав на дах Драмтеатру. І будівля склалася. Уламки розлетілися довкола.

Спершу я побачила людей, які лежали перед театром. Чоловік в уламках, у крові. У мене в театрі була велика аптечка. Я хотіла знайти її та вийти до нього. Але коли зайшла всередину, зрозуміла, що не знайду нічого, бо я сиділа якраз в концертному залі — там, куди дах склався. Я обійшла зал з усіх боків. Якщо чесно, забула, що хотіла допомогти людині на вулиці. Бо в мене всередині залишилися собаки. У мене більше нікого немає, вони — моя сім'я. Але все було завалено. Варіанту, що вони вижили, не було.

Я чула, як у театрі знайшли хлопчика, який сказав, що втратив, мабуть, у метушні маму. Його вивели, лишили біля машин. Не знаю, чи його маму знайшли. З іншого боку театру — там, де була польова кухня, багато осколків розкидало, засипало все. Наскільки я зрозуміла, основна частина людей загинула саме на польовій кухні.

Десь по той бік голосно кричала жінка. Чи то її син, чи то чоловік зайшов до театру перед вибухом. Вона кричала: "Навіщо ти туди пішов? Що мені тепер робити?". Я її не бачила, лише чула.

Люди виходили із речами. Обговорювали, що робити далі. Я просто на все це дивилася, у мене не було сил. Через якийсь час знову — звуки літаків. Люди почали розбігатися. Я вирішила ловити попутку. Багато машин проїжджало повз, але ніхто не зупинявся.

За день до того, як театр підірвали, люди — без офіційних коридорів, без військових, — домовилися, що о 09:00 зустрічаються на Драмтеатрі, і виїжджають колоною — якщо прорвемося, то прорвемося. До цього вже виїжджали кількома хвилями. Були чутки, що хтось прорвався до Запоріжжя. Хтось зник. Когось зупинили військові та відібрали все, що можна. Дехто казав, що відбирали машини і відпускали — ідіть пішки. Як це було насправді, ніхто не знав, тож їхали на свій страх та ризик.

У мене було дві собаки і кіт. У машини з тваринами не хотіли брати. І в мене не було грошей, щоб запропонувати за місце, бо за це просять, казали, досить великі гроші. А тепер у мене був лише рюкзак із ноутбуком та паспортом. Але все одно ніхто не зупинявся. Люди в паніці проїжджали повз Драмтеатр.

Якоїсь миті з театру вийшла група людей. Стояли, думали, що робити. Вирішили йти на Бердянськ, бо ніби там є якийсь перевалочний пункт. Я певний час йшла з ними. Але потім обігнала, спустилася до моря і йшла берегом. Я виросла на морі, тому мені там було спокійніше.

До Бердянська я йшла чотири дні. Зупинялась у кількох містах на ніч. У якийсь момент навіть зустріла людей із Драмтеатру. У мене травма спини. Весь шлях трималася на ібупрофені та гідазепамі. Втомлювалася.

Якщо десь годували, круто. Якщо ні, у мене було кілька шоколадних цукерок. Я з'їдала одну, випивала знеболювальне, заспокійливе і йшла далі.

Зрештою дійшла. Бердянськ був уже окупований. Російські військові допомагали людям сідати в автобуси та виїжджати у бік України. Записували приблизно по шістдесят людей на автобус. Я записалася, здається, на сто двадцятий автобус. А їх приїхало шість чи сім.

Перевалочного табору чи пункту для біженців у місті не було. А у мене не було сил. Коли закінчиться знеболювальне, я просто сяду і не зможу встати. Я підійшла до якогось військового. Кажу: "Я прийшла сюди тільки на знеболювальному. Мені сьогодні треба виїхати".

Він із кимось поговорив. Були якісь додаткові автобуси, які саме Бердянськ виділив. І мене посадили. Ну, як посадили — я стояла однією ногою на підлозі, однією на сходинці і трималася рукою за стелю. Разів зо три втрачала свідомість. Падала. Чула, що лаялися: "Ви всім заважаєте".

Ми доїхали до Запоріжжя. І, наскільки я знаю, наступного дня виїзд в бік України із Бердянська закрили. Тобто ми були останньою партією. Після цього всіх почали вивозити в бік Росії.

Читайте також: "У Донецьку — тиша". Як живуть люди, що опинилися в російській окупації до 24 лютого

Марія Кутнякова, мешканка Маріуполя

Я прийшла в Драмтеатр вранці 16 березня. Десь між 7 та 8 годиною ранку. До цього ми з мамою, сестрою та трьома сусідами шість днів жили в коридорі багатоповерхового будинку. Його сильно розбомбили — там вже були і танкові бої, і кулеметні черги. Ми розуміли, що знаходимося на лінії вогню і що треба рухатися в інше місце. Знали, що Драмтеатр був одним з центрів прихистку. Більше того — 16 березня ми зловили зв’язок і дізналися, що Драмтеатр – це одне з місць збору потенційної евакуаційної колони. Гумконвой з Бердянська наче мав приїхати в Маріуполь. Ми вирішили, що йдемо в Драмтеатр.

"Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Марія Кутнякова, мешканка Маріуполя.

На світанку 16 березня вийшли з будинку. У нашому дворі стояли українські танки. На алеї, десь через кілька будинків від нашого, стояв танк з літерою Z. Ми побігли. Цей танк почав рухатися за нами по проспекту. Коли ми вийшли на відкриту ділянку, він почав стріляти в наш бік. Ми заховалися у приватному секторі. Добігли до Драмтеатру через стару частину міста.

Переживали, що Драмтеатр переповнений, тому що так було у всіх бомбосховищах. Нам сказали, що дійсно, напередодні було дуже багато людей, але 15 березня була найбільша колона з приватних автівок, вона формувалася на площі перед Драмтеатром і багато хто з театру поїхав.

Нас зареєстрували в Драмтеатрі. Сказали: зелені коридори відкриваються з 9 години ранку, і якщо приїдуть евакуаційні автобуси, то саме на Театральну площу. Багато приходило сюди просто їх чекати.

Ми почали ходити по будівлі, шукати собі місце. Людей було все ще багато — всі гримерки, кабінети були зайняті. У концертній залі прибрали крісла, люди лежали на підлозі. Вільне місце ми знайшли на 3 поверсі.

У мене дядя живе близько до театру. Я пішла до нього, перевірити, як він. І коли поверталася, почула літак. Я, на жаль, знаю, як звучить літак, який скидає бомби, тому що ми тільки і робили, що їх рахували. Зазвичай у нього 4 або 8 бомб. Летів він скоріш за все зі сторони моря.

Я злякалася, але він десь скинув бомбу і пролетів. Я ще подумала: "Чудово, пронесло".

Завертаю на вулицю Куїнджі — вона виходить до театрального скверу, і бачу, що над сквером дим. Підходжу ближче і бачу: величезні шматки даху театру лежать на вулиці, обвалилася бокова стіна, 3 поверх почав горіти, люди лежать у сквері поранені, не рухаються. Хтось бігає, хтось просто кричить, хтось вигукує імена.

Ми заселилися на 3 поверсі, але в передній частині театру — якраз біля вікон на площу. Ця частина найменше постраждала. Як я розумію, удар прийшовся на центр, на концертну залу і на наближені до неї приміщення.

Починаю оббігати театр збоку. Бачу, що інша бокова стіна наче вивалилися з середини — там була польова кухня. Прям біля бокової стінки театру було кілька великих мангалів. Коли я йшла до дяді, багато хто починав готувати обід. Я побачила, що польова кухня завалена камінням. Біля неї бігають люди, кричать.

Там була жінка, я так зрозуміла, її син був під завалами. Вона просто рвала волосся на голові.

Люди намагалися розбирати каміння, надавати якусь допомогу. Я бачила жінку, в якої був відкритий перелом ноги. Їй просто якісь дві палки з дерева примотували до неї.

Я вибігла на площу, оминула театр і побачила, що там теж лежать люди. Розумієте, для нападу обрали дуже вдалий час. Якби все сталося вночі або ввечері, то постраждали би лише ті, хто жив у театрі. Але все сталося вранці. По-перше, на площу приїжджала машина з водою і була черга. Плюс, люди приходили, чекали на евакуаційні автобуси. А ще в театральному сквері готували їжу.

Я забігла всередину театру, в хол, там, де гардероб. Там було дуже багато людей — і поранених, і цілих. Почала через них пропихуватися, піднялася на 3 поверх, на оцей свій балкончик. Побачила на підлозі розводи крові і багато скла. Вікна і двері від вибуху повибивало. Я йшла по цьому склу, по цій крові, але моєї родини там не було. І речей також.

Я вибігла на вулицю, і почала кликати їх на ім'я. У мене і мама, і сестра — Галі. Мені почали відгукуватися. Я побачила якісь двері на стіні театру. Там були сходи. На них — моя сестра, вся в пилюці, в штукатурці, з котячої переноскою. Під час вибуху сестра і сусідка були на 3 поверсі з нашими речами. У тій частині повилітали вікна, двері, багато людей отримали поранення від скла. Але ці дві мої курочки якось так сиділи — їх з ніг позбивало, але поранень вони не отримали. Мама на момент вибуху була на 1 поверсі в черзі до медпункту у вузенькому коридорі. Каже, почула навіть свист. Відбувся вибух і ту частину завалило. Вона опинилася в темряві, щось з даху почало падати, прохід завалило. Там було кілька людей, в тому числі й 2 хлопці-волонтери. Вони ввімкнули ліхтарики і давай один одному передавали ці камені. Відкопалися і почали вести людей у бомбосховище. Ще сусіди — пара, чоловік і дружина. Вона видивлялися евакуаційну колону на головному вході театру. Від вибуху її повалило на ноги, вона забила собі лоба. А її чоловік був у холі на 1 поверсі. Там просто трухануло. Будівля здригнулася і штукатурка з даху чи стелі обвалилася. Вони були всі білі — як сніговики. Усі наші знайшлися, спустилися в бомбосховище і стояли на вході мене кликали.

Я починаю туди спускатися, але тут крик: "Виходьте, будівля горить!". Усі виходять з бомбосховища, в тому числі й поранені. І в цей час починається артобстріл театру та скверу. Виходить патова ситуація — ми не можемо знаходитися в сховищі, бо воно горить, а на вулиці не можемо бути, бо обстріл.

Усі розбігаються. І ми теж. Але я не розумію, куди саме. Люди починають перегукуватися: "Біжимо на вокзал! В університет! На Мелекіне!". Хтось каже: "Біжимо у філармонію". І ми — туди, бо це поруч із Драмтеатром.

Залишилися у філармонії, а ввечері її почали обстрілювати. Там був такий величезний вітраж на другому поверсі, дуже красивий. Від обстрілів він обсипався. І от вся філармонія лежить, ми чуємо бите скло, артобстріл, вітраж осипається. Я ще спитала в людей, які там жили вже 2 тижні, як часто їх обстрілювали. Сказали, що це був перший раз, коли стріляли прямо по філармонії. А ще нам сказали, що палац культури біля філармонії — там теж був центр прихистку — теж обстрілювали.

Тобто, спочатку здавалося, що скупчення людей — це безпечні місця, а тоді ми зрозуміли, що це хороша ціль. І от після Драмтеатру, після того, як ми опинилися в такій самій ситуації у філармонії, склалася думка, що вони прийшли нас не захоплювати, а вбити. Просто вбити.

Ми усвідомили, що треба якось виходити. Люди у філармонії почали скидатися грошима якомусь мужику, в якого був бусік, і він начебто вивозив людей. Ми теж скинулися, сіли в той бусік на наступний день і він нас довіз до українського блокпосту в селищі Моряков — це біля порту. Військові сказали, що ми в облозі, всюди окуповані території, траса замінована, треба дивитися під ноги, не ступати на ямки з піску, не сходити з дороги, видалити всі фото, прибрати будь-яку українську символіку, а якщо будуть питати — казати, що ми за "русскій мір".

І ми пішли по трасі. У нас була ціль — Запоріжжя. Дорога зайняла дев'ять діб. Спершу вийшли на Мелекіне. Там збирали людей на автобуси в "ДНР". Ми такі: "Боже, нам в "ДНР" не треба, нам треба в Україну". Я почала обдзвонювати всіх. Врешті знайомі знайомих нам дали ключі від літнього будиночка. Ми сиділи там чотири дні, поки не знайшли перевізника, який нас мав вивезти у Бердянськ.

Але на блокпості нас не пропустили, сказали: "У нас мєропріятіє". Це значить, що вони перекидають війська, техніку, і не хочуть, щоби цивільні бачили.

У Бердянськ ми доїхали іншим шляхом, через селище Ялта.

Там ми чотири дні спали на підлозі в спорткомплексі, від якого мали відходити автобуси. Пам’ятаєте, коли наші бахнули в Бердянську російські кораблі? Оце ми все застали. Росіяни після того стали дуже злі. Ми прям насолоджувалися. Пів Бердянська вийшло на оглядовий майданчик дивитися, як російські кораблі горять і йдуть на дно. Неймовірне враження. Краще, ніж святковий концерт на день міста.

Дорога Бердянськ – Запоріжжя в нас зайняла 36 годин.

Я переживаю за Маріуполь, це ж як рідна людина. Маріупольці зараз розпорошені. Частина твоїх знайомих — сепаратисти, колаборанти, зрадники, частина просто йо****ась. Але я реально вважаю, що ми повинні закрити писок стосовно людей, які знаходяться на окупованих територіях. У мене є знайомі, які були з проукраїнською позицією, і вони зараз там, і кажуть: "Усе не так однозначно, в мене є питання". Моя найкраща подруга з'їхала з глузду. Зайнялася обрядами чорної та білої магії. Людина, яка не вірила в гороскопи, тепер в’яже пташині пір’я з нитками. Я кажу: "На нас Росія напала!" Вона мені: "На мене порчу навели, мені її треба зняти".

Читайте також

"Немає чарівної західної палички, щоб зупинити Росію" — інтерв’ю з Енн Епплбаум

"Було розуміння, що домовленості можуть порушити, й Оленівка — приклад цього" — дружина азовця Дениса Прокопенка

"Я розумію, що я їх бачу востаннє". Як триває евакуація з Донеччини

"Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди