Понад 30 років тому у будинок за адресою Чорновола, 15 в Чернігові заселилися перші мешканці. Спочатку в один підʼїзд, потім в добудовані перпендикулярно два інших. А у березні 1989 року люди отримали квартири ще у двох нових підʼїздах, паралельних першому. Вони ж найбільше постраждали 3 березня 2022 року, коли російський літак скинув на житловий масив у Чернігові щонайменше шість авіабомб.
— Це був будинок літерою Z. Ви не звернули увагу? — запитує мене мешканка третього підʼїзду Інна Драник, яка 3 березня була вдома з дітьми та собаками.
Після першого вибуху в будинку обвалилася панельна стіна, частина першого і другого підʼїздів була знищена. Прокуратура повідомила, що офіційно встановили 14 загиблих з вулиці Чорновола. Серед них мешканці будинку, люди, які прийшли того дня в сусідню аптеку, ті, хто був того дня на вулиці. Але загалом тоді в різних точках міста загинуло 47 людей.
— Тридцять років тому у березні ми заселилися сюди, у березні й виселилися, — говорить Олександр Мороз, який жив на четвертому поверсі другого підʼїзду. Він стоїть біля входу в будинок і, показуючи на чорні вигорілі віконниці, перераховує сусідів, яких втратив 3 березня 2022 року.
"Мамо, ми всі живі"
Вранці 3 березня 2022 року дружина Олександра Мороза підняла чоловіка, аби йти в магазин. На той час Чернігів уже кілька днів обстрілювали російські військові. Не всі крамниці працювали, але вперше з 24 лютого під будинком відкрилася аптека і там уже збиралася черга. Також говорили, в сусідньому будинку роздаватимуть хліб.
Об 11:47 Олександр з дружиною вийшли на вулицю. Вдома лишилася дочка Лілія з двома дітьми та теща Олександра. Коли зʼясувалося, що в сусідньому будинку хліб не роздають, подружжя рушило в АТБ.
— Ми взяли хліб, аж раптом чуємо — все в АТБ полетіло, — пригадує Олександр. — Ми виглянули з-за рогу, а зі сторони нашого будинку валить чорний дим. Якби тоді ми потрапили в чергу за хлібом, то під час бомбардування були б якраз під будинком.
Російський літак скинув на мікрорайон, де знаходиться будинок Олександра щонайменше шість бомб. Пізніше слідчі встановлять, це були бомби типу ФАБ-500. Одна з них пройшлася впритул до будинку і знесла частину стояка одного з підʼїзду, винесла вікна, пошкодила стіни й балкони.
— Нас з дружиною тоді квартира взагалі не цікавила, — говорить Олександр. — Я такого собі навіть уявити не міг. Ми бігли додому, дружина кричала казна-що. Двері в підʼїзд з двох половинок були, вони вилетіли й перегородили дорогу. Я не знаю, звідки стільки сили в дружини взялося, але вона їх просто схопила і викинула. А потім ми почули, як Ліля кричить: "Мамо, ми всі живі".
— Ми з дітьми й бабусею були у квартирі. Я почула сирену і подумала, що треба вийти в коридор, — пригадує Лілія. — Раніше ми спускалися в підвал, але там було сиро і багато пилюки, діти стали кашляти, тому тато поставив лавку в загальному коридорі й там ми зазвичай сиділи під час тривог. Того дня, я по тривозі одягла дітей і кажу: "Бабуля, давай". Ми сиділи в коридорі й чекали поки повернуться батьки з магазину. Аж тут почула свист. У мене тільки промайнула думка, що треба лягати на підлогу, як був дуже-дуже-дуже потужний удар. Вилетіли вікна, двері, перед очима все сіре. Але може в Господа ще є плани на нас, бо ми як сиділи в коридорі на лавочці, так і лишилися сидіти — з нами все було гаразд. Сусід з іншого боку квартир, які найбільше постраждали, крикнув мені: "Вибігай!" А я не можу швидко бігти з двома дітьми та бабусею. Я просто навпомацки шукала речі, рюкзаки, документи й далі стала просто чекати. А потім почула крик мами: "Де мої діти?!"
Лілія з батьками схопили дітей, допомогли спуститися бабусі й нарешті опинилися на вулиці. На поверхах тероборонці допомагали прибирати двері, аби звільнити людей з їхніх же квартир. У дворі був хаос. Рятувальники й ТРО кричали виходити з будинку усім, хто може. Довкола горіли машини, скрізь були розкидані осколки від вікон, побиті дерева. Паніка, дим, крики.
— Я памʼятаю сусіда з виряченими очами, який стояв у вікні на першому поверсі й не розумів, що йому робити. Я просто плакала. Повторювала мамі: "Що ми тепер будемо робити? Що ви тепер будете робити?" Але це була хвилина слабкості. Тому що нам пощастило, що ми вижили. Бо багато сусідів, на жаль, загинуло.
— 12 людей загинуло зі стояка навпроти, — говорить Олександр. — Хоч і не поіменно, але я памʼятаю багатьох. Дядя Коля Молочко жив на сьомому поверсі. Його дружина пересувалася на візку. Її з двома доньками привалило плитою. Дядя Коля їх зміг звільнити, вони були живі. Він схопив одну доньку і побіг з нею в лікарню, а коли повернувся, друга дочка і дружина були мертві. На шостому поверсі загинув Віталік з дружиною і прийомним сином. Сусід, який кричав Лілі вибігати, за 10 секунд до вибуху вийшов в коридор і вижив. Не думав, що на наш будинок колись падатимуть бомби.
Олександр підіймає з підлоги знищеної квартири жовтого плюшевого ведмедя і ставить на підвіконня без вікна.
— Кожен раз, як приходжу сюди, ставлю цього ведмедя так, хтось прибирає, а я ставлю назад. Не знаю навіщо. Нехай буде.
Читайте також: Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни
Вогник
Про те, що будинок, у якому вона прожила усе життя, побудований літерою Z, Інна ніколи не думала. Вона звернула увагу на це вже після бомбардування 3 березня.
Інна з родиною та собаками живе в пʼятому підʼїзді. У ніч з другого на третє березня вони ночували у підвалі. Приблизно об 11 ранку родина піднялася у квартиру приготувати сніданок.
— Ми побачили літак, цей вогник, — згадує Інна. — Він летів дуже низько. Зразу був вибух. Я впала за долю секунди. Матір з сином відкинуло з одного краю кімнати в інший. На батька полетіли осколки з балкона. Я була вся в пилюці. У квартирі валялися осколки від снарядів. Сину розірвало руку, ми його витягли надвір. Чоловік зразу ж приїхав з роботи й ми повезли сина в лікарню. Одна з наших собак після вибуху злякалася і втікла. Ми її знайшли лише згодом.
Коли Інна повернулася з лікарні, все ще лунала повітряна тривога, але люди на вулиці ніби не звертали на неї уваги. Всі намагалися одне одному допомогти, кудись когось відвезти, щось комусь привезти. Близько пʼятої години вечора, після перевірки документів, Інну пустили у квартиру. Ні вікон, ні дверей. Вони з чоловіком закрили килимами й дошками вікна, трохи підремонтували двері та перебралися назад у підвал.
— Тієї ночі, після вибуху, я чула, як всю ніч літали літаки. Можливо, не в нашому районі, але таке враження було, ніби вони над нашим будинком. Постійне відчуття, ніби зараз знову щось буде. В підвалі було десь близько двадцяти людей, багато-хто з маленькими дітками. Одна жінка була з тримісячною дівчинкою. Їй було постійно холодно, вона не хотіла їсти, перевдягнути толком дитину теж було неможливо. Так ми прожили ще десять днів, а потім ми з сином і собаками виїхали в село.
У квартирі лишилися батьки Інни. Вони трохи прибрали скло, ретельніше закрили вікна. Інна з сином повернулися додому 9 травня.
— Я дуже хотіла додому, але повертатися було ще страшніше ніж лишитися. У нас маленьке місто, у кожному куточку живе хтось зі знайомих. Інколи говориш, слава Богу, живий. Ми з сусідами відтоді стали, як сімʼя. Ще до авіаудару треба було збирати допомогу для ЗСУ, ТРО, робити блокпости. Це все зʼявлялося за лічені секунди. Не памʼятаю, щоб хтось після повернення в Чернігів казав, що не буде більше тут жити, що війна задовбала. Ні, ми будемо робити все, щоб наші хлопці й дівчата вигнали цю нечисть з країни.
Інна кілька разів повторює, яким жахливий був той день. Кілька разів протягом розмови починає плакати, потім робить вдих і продовжує:
— До 24 лютого ми трошки більше працювали на матеріальне збагачення, а зараз більше часу проводимо з родиною. Знаєте, наш підʼїзд і ще два сусідніх Боженька ніби накрив. У нас були поранені, але не було загиблих. Тіла діставали з перших двох підʼїздів. Але зразу ти не розумієш, що міг загинути. Лише з часом усвідомлюєш, що йдеш додому і не знаєш, що буде. Навіть зараз. Що все крихке. У відношенні до всього і до всіх.
Читайте також: "Женя, все вибухнуло, нас завалило, допоможи". Історії постраждалих та загиблих з будинку у Дніпрі
"Лягайте на підлогу!"
— Мама померла у 2016 році. Їй було дуже тяжко, але я інколи заздрю, що вона цього всього не бачила, — говорить сусідка Інни, Лариса Федько. Вранці третього березня вона готувала їжу, але доварити не встигла, бо почалася повітряна тривога. На момент бомбардування вона була з чоловіком та батьком у коридорі свого підʼїзду.
— Літак летів дуже низько. Коли він почав скидати бомби, я почула свист і ми упали на підлогу. У сусідів у квартирі було восьмеро людей, бо до них перебралися родичі. Я крикнула їм: "Лягайте на підлогу!" Діти кричали, були перелякані. Деякий час ми так і лежали, а потім почули, як сходами бігають тероборонці й кричать виходити з приміщення. Ми з чоловіком заскочили у квартиру взяти якісь речі й документи. Двері вхідні були вирвані, пройти уламками скла було важко. Я інстинктивно кинулася до холодильника і забрала з морозилки все мʼясо. Коли ми вийшли на вулицю, зрозуміла, що не я одна так зробила. Люди, які виїжджали, потім віддавали їжу тим, хто лишався.
Лариса каже, коли вийшла на двір, не одразу пішла на іншу сторону будинку, а тому ще не бачила, що двох підʼїздів вже майже не існує.
— Памʼятаю літнього чоловіка у домашньому махровому халаті. Він був весь побитий. Дуже плакав сусід, в якого доньку вдарило об стіну вибуховою хвилею. Зараз з нею все добре, але тоді здавалося, що в неї майже немає обличчя. А потім знову загули літаки.
Через деякий час Лариса з чоловіком і батьком пішли жити до свекрухи. Однак потім подружжя вирішило їхати на захід. Батько Лариси лишився в Чернігові. З речей взяли тільки документи та спальники. Перший одяг і зубні щітки вдалося купити через кілька днів, коли дісталися Вінниці. Того ж дня Росія обстріляла ракетами вінницький аеродром і Лариса вирішила, що треба їхати ще далі. Так вони опинилися в Самборі.
— Ми постійно моніторили новини. Коли не було світла і в батьків розряджалися телефони, я просила знайомих провідати їх. 16 березня мій батько потрапив під мінометний обстріл. Стояв в черзі за хлібом, а потім почалися вибухи, все накрило димовою завісою і він просто впав під стіну ларька. Він дуже тоді злякався, але вцілів. Увесь цей час, навіть після вибуху я не плакала. Заголосила тільки тоді, як дізналася, що розбомбили останній міст через Десну. Мені тоді здавалося, це кінець, я більше не повернуся додому. Думала, ми більше ніколи не побачимо батьків.
Повернутися все ж вдалося наприкінці травня. Спершу подружжя зустрілося з батьками. Потім поїхали на квартиру. Батько Лариси поки не було дочки намагався навести вдома лад, виносив сміття, підремонтовував вікна.
— Коли ми приїхали, мені здавалося, що батько аж почорнів, — говорить Лариса, підкурюючи цигарку на своєму балконі. — Може від холоду. Але він так змарнів. За літо йому стало набагато краще. Війна сильно нас змінила. Ми стали менш емпатичні, більш жорсткі. Я раніше сильно переймалася здоровʼям, ходила на обстеження. Зараз всі хвороби ніби зникли. Єдине, що досі хвилює — мої рідні.
Читайте також: "Тато, я тобі допоможу відбудувати" — як відновлюється звільнене навесні село Мощун
Повернутися додому
Одразу після вибуху у другому підʼїзді на пʼятому поверсі почалася пожежа. Ця квартира належала 72-річному Петру Андрійовичу, який прожив у будинку понад тридцять років. На момент бомбардування Петро Анатолійович з дружиною були на іншому кінці міста в бомбосховищі. Про те, що їхнього дому вже немає, вони дізналися з відео, яке хтось виклав в соцмережі того ж дня.
— Коли стався вибух, зять піднявся на гору на іншому кінці міста і дивився, як тут все горіло, — розповідає Петро Андрійович. — З моєї квартири не вдалося нічого врятувати. Стіни втиснулися, від пральної машини лишився тільки каркас. Книжки, зошити, усе згоріло. Пожежники заливали воду знизу, бо зайти сюди було неможливо.
Петро Андрійович повернувся додому після того, як місто деокупували. Він уже знав, що не має де жити, тому коли приїхав у квартиру, каже, нічого не відчув. Квартира дочки, яка жила на третьому поверсі, також була знищена.
— Я досі не розумію, як вдалося вижити тим, хто був у квартирах, — говорить Петро Андрійович. — Алла з другого поверху вижила, коли йшла на кухню. Казала, що нічого не зрозуміла, коли стався вибух, просто по ній потекла кров, обернулася — а скло летить і стіни немає. Володя Шурхало поставив машину у дворі, а сам кудись відійшов. Машина згоріла, а він лишився живим. На третьому поверсі були знайомі — Вася Грицик з дружиною. Обидва загинули. На другому поверсі сусідка з сином — вона роззувалася в коридорі, а він був в кімнаті. Дивиться у вікно і каже: "Летить!" Його тіло знайшли тільки на одинадцятий день. А мама вижила. Що далі буде з нами, ніхто не знає. Але ще ж і фіналу війни немає.
Петро Андрійович проходить повз купу розбитого посуду, що лежить на сходовому майданчику. Дістає з цієї купи понівечений, майже чорний чайничок, забирає його з собою, відкриває викруткою двері у квартиру і зникає за дверима.
Читайте також: Палаючий осколок за вікном. Репортаж з будинку Києві, куди влучили рештки російської ракети
"Вони думали, ми мертві"
— Настя, що перший, що другий, що девʼятий поверх — однаково зруйновані, — говорить Антоніна Прокопівна. Вона жила на останньому, девʼятому, поверсі першого підʼїзду. Тепер Антоніна Прокопівна з лежачим сином мешкає в гуртожитку, а до будинку приїжджає тільки отримати гуманітарну допомогу чи гарячий обід.
— Ми з сином перебралися в підвал майже з першого дня, — розповідає Антоніна Прокопівна. — Я тільки підіймалася у квартиру взяти їжі чи якісь речі. Того дня взяла сину поїсти й спустилася в підвал. Тільки переступила дві сходинки — вибух. Піднявся дим, пил, нічого не було видно. Ми стали з підвалу вибігати у двір. Я чекала поки всі вийдуть, потім взяла сина на плечі й потягла на гору. Досі не вірю, що змогла його витягнути.
На вулиці Антоніна Прокопівна впала на траву разом з сином. Люди, які вибігали у двір, прямували на іншу сторону будинку, де обвалилася стіна. Антоніна Прокопівна якийсь час просто не могла перевести дихання. Потім зрозуміла, поряд з нею рятувальники почали складувати тіла загиблих.
— Можливо вони подумали, що ми теж мертві. Рятувальники спускали людей височезною драбиною і коло нас клали. Я тоді перетягнула сина до пеньків, які лишилися від дерев. Ми сіли там. Не знали, куди подітися. Всюди все летіло, свистіло. Я побачила сусіда. Він вибіг на вулицю ледь не в самих трусах. А це ж березень був. Він помер в лікарні наступного дня.
Потім Антоніна Прокопівна крок за кроком перетягнула сина до підвалу в іншому будинку. Там вони жили чотири дні без жодних речей. Аж поки не приїхали волонтери. Вони допомогли перевезти сина і поселити їх до гуртожитку. Тоді ж вона знову піднялася у квартиру, аби взяти трохи їжі. Але все було побите, а що не побите — згоріле.
— Чи скучаю я за домом? Не те слово, не те слово, — повторює Антоніна Прокопівна. — Але як хочете, самі йдіть у квартиру. Я туди не піду.
Читайте також
- "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
- "Деякі намагаються стерти спогади не тільки з телефонів, а й з пам’яті" — Малолєтка про окупацію Маріуполя і війну
- "На мій садочок упав вертоліт". Репортаж з місця падіння гелікоптера у Броварах
