Від початку вторгнення Росії міста і селища під Києвом — одні із найгарячіших точок війни. Ірпінь, Буча, Гостомель, Макарів — частково окуповані військами РФ. Там ведуться бої, РФ бомбить житлові будинки і розстрілює тих цивільних, які намагаються врятуватися. Суспільне публікує історію Ярослави Камінської, якій із чоловіком, на щастя, вдалося вирватися.
Ми з сім'єю — я, мій чоловік, його батьки і бабуся, (далі "ми" в тексті — це всі зазначені вище) з початку війни лишилися в селищі, де живемо, — Немішаєве, Київська область. Ми до кінця не вірили, що орки прийдуть. Наївні ідіоти.
28 лютого танки зайшли в Немішаєве. З цього часу ми були в окупації. З цього часу:
— не можна вийти на вулицю, перед тим потрібно перевірити, чи нема колони ворожої техніки, чи не стріляють;
— чи не ходять по вулиці підозрілі люди;
— чи не їздять дивні машини;
— коли вийшла, ставай за хатою, щоб не було видно і чути, туди, де не долетять кулі;
— ми розрізняємо звуки гаубиці, кулемета, стрілкової зброї (снайперів), "Калашникова", "Градів", танків, БМП, літаків, вертольотів. До слова, ні дня не було тихо;
— не можна ходити навіть на сусідню вулицю. Ми перебігали за парканами, попід дворами, ховались за стінами. У власному селі. На власній землі. В своєму домі!
— вчора в селі орки підстрелили чоловіка, який вигулював собаку.
— голова ОТГ звалив після першого обстрілу. Його слова, коли орки влучили в чиюсь хату: добре, що не в мою;
— орки розстріляли тероборону. Ми вже тиждень не чули, чи є живі наші хлопці;
— орки вбили знайомого, який був волонтером і возив ліки;
— від одного із снарядів у власному будинку загинув чоловік в колясці. Люди ховали швидко, навіть не знаю, чи на кладовищі, бо там орки;
— магазини розграбовані нашими же людьми;
— люди виносять все: телевізори, монітори до компа, пиво, коньяк прямо тєлєжками тягнуть додому;
— наркомани і алкоголіки активізувалися;
— народжуються діти, добре, коли вдома. Одна народила недоношене і відмовилась, забрали сусіди;
Читайте також: Щоденник. П’ятий день, війна, Ірпінь
— люди пробували проходити пішки через блокпост. Сім'я — мати, батько, син шість років, бабуся 56 років. Біля їх дому стояли танки, дулом в сторону хати. Вони вирішили спробувати вибратися. При підході до блокпосту до них долучилися двоє місцевих, теж хотіли перейти, але псіханули і побігли. Орки почали стріляти. Мама, батько і син сховались. Бабусю схопили орки, допитували: "Где четвертый человек?" Вона намагалася переконати, що це був шестирічний хлопчик, вдарили прикладом по спині. Сім'я добралась пішки додому, а ввечері орки привезли бабусю на БТР, живу, забрали в неї тільки їжу, навіть вибачались, що дали прикладом;
— місцеві обривали лінію "Червоного хреста", сказали, що заявку може лишити місцева влада, яка звалила, ха-ха;
— БТРи і танки їздили по нашій вулиці;
— в перший день орки поставили на одній із головних вулиць снайпера, який лякав людей, стріляв у руку чи ногу, щоб не висовувались;
— орки ходили по хатах, світили ліхтариком у вікна;
— стріляли в підвали багатоповерхівок, просто так, про всяк випадок, поки сміливий чоловік не попросив припинити, бо в одному з підвалів ховались діти;
— одного разу, коли по нашій вулиці в черговий раз пройшла колона, останній танк повернув дуло і стрельнув по хатах. Прилетіло в хату через одну від нашої. Бабуся там дивом вижила. Я в цей час була на вулиці, не добігла до хати, ледь не оглохла і тряслась ще години зо дві. Тварини в домі трясуться теж, постійно ховаючись від звуків;
— ми перестали голосно говорити і намагалися зачиняти тихо двері, тихо ставити чашку на стіл, тихо рухатися. Я боюсь звуків і буду боятися ще довго;
— я боюсь світла, бо ВОНИ можуть побачити;
— сьогодні до нас в машину попросились Міша 16-ти років з мамою Ліною. Вони проходили повз нашу машину з білими стрічками. Коли йшли в бомбосховище, зрозуміли, що ми пробуємо виїхати. У них був час взяти лише один рюкзак і сумку. Лише на мить обняти тата і дідуся, які лишилися через стан здоров'я. Вони ридали обоє всю дорогу на волю;
— Ліна і Міша жили тиждень в бомбосховищі. Спали на піддонах одягнені і взуті, вкривались вологими ковдрами;
— Міша допомагав готувати їжу, поки літали кулі.
— їжу ділили на всіх, але за своїми "правилами", я навіть не знаю, як розповідати про стосунки між нами ж українцями в цей час. Про голодних людей, які не діляться їжею, про боротьбу за зарядку телефону від генератора, коли п’ять днів не можеш додзвонитися до рідних.
Читайте також: Жінка, яка любила квіти. Спогади про Ірину Цвілу. Вона загинула, боронячи Київщину у війні проти РФ
З 28 лютого ми прожили без води, без електрики, без опалення. Нам пощастило — газ був до останнього дня, до вчора. Але коли зник останній промінь вогню, ми зламалися. Ми кричали один на одного, ми принесли війну в дім. Рішення їхати далось нам я навіть не можу описати, як тяжко. Ми знали, що можемо загинути. Вирішили вмирати по дорозі на волю, а не в погребах.
Я написала смс брату і подрузі, сказала про наш план і що, якщо не вийде, люблю їх. Ми не взяли нічого, тільки кота, змінний одяг і гітару. Ми не мились тиждень. Але це мене перестало хвилювати давно. Це не має значення. Важливе лише життя. Твоїх рідних і твоє.
Ми змогли виїхати сьогодні, я не можу писати деталей, як. Я боюсь за людей, які будуть пробувати виїхати в наступні дні. Я не знаю, що станеться з нашим селищем в наступні дні, тижні, місяці. Чи лишаться люди живі, чи вистачить їжі, чи не почнуть мерти від хвороб. Я не знаю, до чого доведе людей війна.
В мене не лишилося фото цього часу, перепрошую. Ми видалили всі фото, відео, чати і соціальні мережі, бо орки перевіряли це на блокпосту. Солдат запитав мене: "Не хотите в Россию?" Чесно, мені було страшно відповідати, думала, це провокація, але я сказала: "Ні".
Сьогодні мій брат зміг вийти з іншого окупованого селища Київської області, Димера, де я народилась і виросла. Вони були в окупації з третього дня війни. Жили в погребі разом з дітьми. Він наважився і йшов пішки в сусіднє село, з дружиною та дітьми — моїми любими племінниками, п’яти і трьох років, яких везли в тачці. Там перейшли міст і вирвались.
Моя мама лишилась в Димері. А з нею шматок мого серця. Я знаю, що Росія робить з нами. Це не війна — це винищення, це геноцид.
Ярослава Камінська
Читайте також
"Люди просили на стільчику посидіти": куди евакуюватись та де шукати житло переселенцям
Евакуація та повернення: історії людей, які виїхали та повернулися до України
Укриття в Україні: де шукати. Інтерактивні карти та пункти надання допомоги
Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС
