Щоденник війни. Ірпінь
Щоденник війни. Ірпінь
Фото: Макс Левін

У Ірпені війна розпочалася із вибухів у районі Гостомельського аеропорту, що зовсім поруч: кілька днів росіяни намагалися висадити на летовищі десант. Українські військові вдало давали відсіч. На четвертий день війни фронт посунувся ще ближче: запеклі бої увесь ранок точилися в сусідній Бучі, окупанти пробували прорватися від неї до Ірпеня, а далі прямувати на Київ. На щастя, невдало, а втім, кілька будинків у місті знищені ворожими ракетами. Суспільне публікує щоденик війни мешканки Ірпеня.

Уранці сон був слабким і тривожним. Кожні три хвилини дзвонив будильник (бо з першого разу ніколи на нього не реагую). І я щоразу зависала між сном і думкою, що треба б уже встати і терміново дописати статтю, поки є світло й інтернет. Вперше за п’ять днів прокидалась не від обстрілів і без страху, щоб нічого не прилетіло у мій будинок. Навіть зважилась підійти до вікна поближче. Холодне весняне сонце закотилося у кімнату крізь привідсунуту ковдру, навішену на склопластиковій рамі. Навряд чи ковдра сильно укріплювала шибки у разі ударної хвилі, та все ж додавала трохи впевненості. Майже нормальний ранок.

Ілюзія миру несподівано оприявнилася в моєму Ірпені на п’ятий день від початку війни — після майже цілого дня боїв, які точилися у довколишніх містечках і на підступах до самого Ірпеня. Так, я вже навіть не намагаюся пригадати дату і день тижня. Тепер у днів з’явилися більш вагомі визначальні риси. Скажімо, п’ятий день війни: півдня тихо, ніч була спокійною, навіть жодного разу не довелося тікати у підвал від обстрілів. А ось на четвертий гатили в районі Бучі й Ворзеля. На третій знову було неспокійно у районі летовища в Гостомелі, вертольоти у тому напрямку сновигали над нашим домом. Я перестала здригатися від незвичних звуків — звикла.

Цими днями для орієнтування у локальній географії головним інструментом є вуха: ми уже досить точно вгадуємо локації боїв та вид озброєнь за звучанням. Це ще й частково компенсує відсутність докладних новин з полів і тривожні сирени, які тут, здається, взагалі ніколи не вмикають — навіть коли справді небезпечно. Але найяскравіше аудіальне враження останніх днів для мене — співи птахів на тлі гуркоту "Градів", такі по-абсурдному гучні й радісні, ніби хочуть перекричати війну. Якби я писала про пережите колись книжку, у її назві, мабуть, перефразувала б Вітольда Шабловського з його "Кулеметами і вишнями". У мене б точно були "Гради" і пташки".

Читайте також: "Люди просили на стільчику посидіти": куди евакуюватись та де шукати житло переселенцям

Це для більшості Ірпінь, Блиставиця чи Буча почали означати щось тільки зараз — із новин. Для мене ж це місця, де я в дитинстві шукала пригод із подругами, пробивала шини, гасаючи на старенькому велосипеді, і на заході сонця приїздила дивитися на красиві озера. Тепер там на вулицях пройшлися непрохані гості з північного кордону зі своєю військовою технікою — і ще не звідусіль вдалося їх "попросити". Подекуди ворожі снаряди поцілили у будинки місцевих. Ці місця зараз геть не такі, якими я пам’ятаю їх з дитинства.

У часи Другої світової — такої далекої від мене, що вона завжди здавалася уже чимось напівміфічним — мій Ірпінь був частиною лінії оборони Києва. Колись влітку на шкільних канікулах ми з татом блукали лісами на окраїнах міста, де досі залишилися ДОТи (довготривалі оборонні точки) — німі, закинуті сміттям і сосновими голками свідки давнього стримування ворога на шляху до міста-героя, до столиці. Я не думаю, що вони, як і ми усі, колись могли уявити, що стануть свідками нової війни.

Щоденник. П’ятий день, війна, Ірпінь
24 лютого, вид з Ірпеня на Гостомель. Фото: Олена Куренкова

Мій Ірпінь тепер перетворився на острів — маленький і незалежний: учора після запеклого бою росіян у місто усе ж не пустили. Та усі шляхи до інших населених пунктів перекриті: або точаться бойові дії на виїздах з міста, або ж мости підірвано нашими військовими, аби завадити просуванню ворожої техніки до Києва. У найперші дні це турбувало, бо прийшло усвідомлення, що звідси я не потраплю до столиці, де минала більша частина мого щоденного життя. Коли перекрили усі сполучення з Бучею, з’явилася більша проблема — як безпечно забрати з бучанської лікарні додому бабусю, яка одужувала там від ковіду? Це питання не вирішене досі, бо на блокпостах нам усе ще не дозволяють виїхати з Ірпеня, попереджаючи про ДРГ, які сновигають місцями вчорашніх боїв.

Читайте також: Будинки, садочки та мости. Яку інфраструктуру пошкодили останніми днями

Комендантська година передбачає ще більше звуження простору — лишень до нашого будинку, а в моменти близької стрілянини — і до нашого підвалу. Хто б міг подумати, що банкам з огірками, перцями і квашеними яблуками колись доведеться потіснитися, аби помістити компанію людей та собаку. Я жену від себе думку, що усе це — доволі хистка безпека, коли у твою домівку летить снаряд. Але усім нам у такі часи треба вірити у щось близьке, стійке та умовно стабільне. Ще ніколи сентенція "мій дім — моя фортеця" не була такою болісно актуальною.

І я справді у неї вірю, і мені тут не страшно, навіть коли відповідно до норм воєнного часу уночі ми залишаємося у повній темряві. У ній зараджують свічки, ліхтарик на телефоні і навички з музею "Третя після опівночі", куди я завбачливо зводила батьків на екскурсію пару місяців тому. І звісно ж, рідні люди та дві собаки, яких можна обіймати щохвилини і з якими я готова перечікувати скільки завгодно негараздів та труднощів, аби потім разом святкувати нашу перемогу. Вона ж неодмінно буде, я тут нікому не дозволяю у цьому сумніватися. І я хочу святкувати це саме тут, вдома — тому про евакуацію у нас не було й мови.

Щоденник. П’ятий день, війна, Ірпінь
25 лютого, Новоірпінська траса на Київ. Фото: Оперативний ЗСУ

А ще важливо, що крізь перебої у зв’язку між підвалом і світом нагорі можна пробитися телефонними дзвінками й повідомленнями до інших близьких, друзів, колег і навіть тих, хто несподівано став майже рідним, хоча ми й не спілкувалися зі шкільних років. Усе, що відрізняло нас, більше не має значення: вони, як і я, зараз сидять вдома, у сховищі чи підвалі, 24/7 живуть на стрічці новин, моляться за цілість свого дому (навіть якщо досі не вміли) і за своїх близьких та любять країну, заради якої хочеться жити. І намагаються посильно пришвидшити її перемогу.

Читайте також: Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС

В Ірпені є дві головні візитівки, про які усі знають — це річка, яка й дала назву місту. І залізниця, яка гуде електричками зранку й поїздами дальнього слідування уночі. Коли в усій Україні і тут настане мир, я обов’язково прийду посидіти на набережну, споглядаючи нерухому, зелену, але все одно мальовничу воду. А ще — знову засинатиму під стукіт коліс по рейках і гудки. І не прокидатимуся щохвилини від повідомлень "У Києві — загроза артобстрілу!", "Чернігів, можливі авіаудари!", "Харків, негайно в укриття!". Зараз мені здається, що я практично не пам’ятаю, яким було моє життя п’ять днів тому, до війни. Але мені чомусь легко уявити, яким воно буде після — у вільній, прекрасній країні, де ми як ніколи сильно цінуватимемо мир, а Крим і Донбас нарешті повернуться додому.

А поки я не припиняю дивуватись тому, як багато у мені любові до моєї країни і як багато ненависті до тих, хто прийшов її нищити. Висловити першу мені простіше: кошти на українську армію, щойно накриває хвиля тривожності, можна легко переказати і з підвалу (до слова, дописую цей текст я уже там, під звуки обстрілів). У призначенні платежу вкажу "Слава Україні!" — і тим, хто на передовій особливо сильно відчуває важливість цих слів.

Читайте також

Гроші, маскувальні сітки, донорство крові — чим та де можна допомогти армії

Чат-боти, поради та інструкції від волонтерів

Перелік офіційних державних каналів для отримання оперативної інформації

Укриття в Україні: де шукати. Інтерактивні карти та пункти надання допомоги

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди