Восени 2019 року в Харкові відбулася Друга бієнале молодого мистецтва України, її назва "Здається, я заходжу в наш сад…" була інспірована написом на одній зі стін Харкова, створеним Андрієм Ревковським та Даніїлом Рачинським. Куратори запозичили цю назву, розпочавши розмову про сад як про метафоричний простір роботи із пам'яттю та культурою.
Спираючись на тезу польського соціолога і філософа Зиґмунта Баумана про роль садівника, котрий "уважає, що у світі взагалі не буде ладу, якщо він не пильнуватиме постійно і не докладатиме зусиль", куратори підкреслювали фундаментальність мистецтва та культури, які лежать в основі всього.
Минуло п'ять років і ми опинилися в умовах іншого саду: з одного боку, комеморативного, де родичі військових на щиті саджають або ж лікують на їхню пам'ять дерева. А з іншого, інші дерева — "Бук", "Орєшнік" , "Кєдр", "Тополь" — націлені на руйнування усього живого на нашій землі — інвазійні рослини, як могла б зауважити мисткиня Алевтина Кахідзе.
Як пов'язані бієнале українського молодого мистецтва та війна? Я повторюю собі думку Баумана про необхідність пильнування саду, який лежить в основі культури, і додам від себе: а культура — в основі війни (чи то війна в основі культури?).
Тож я б хотіла повернутися до своїх думок п'ятирічної давнини і переглянути їх у контексті сьогоднішнього повномасштабного вторгнення: що росте у нашому саду сьогодні, чим засівається земля та хто опікується рослинами й птахами, які літають цими територіями?
Думка про сад: перспектива мистецтва
"Ідея мистецтва — це ідея соціального організму, який має перебувати в стані постійного оновлення, і кожен дуб символізує еволюцію нової цивілізації", — так пояснював німецький митець Йозеф Бойс ідею своєї роботи "7000 дубів — озеленення міст замість міської адміністрації", виконаної для Documenta 7 у 1982 році в Касселі.
Для Бойса, як для художника та колишнього учасника Другої світової війни, мистецтво було не лише про минуле, а передусім про майбутнє. Сад із дубів, що зростають повільно та протягом часу, — про поступовий поступ, зміни, довготривалість та велику перспективу майбутнього, у якому важливою частиною піклування стає довкілля та земля, що ще донедавна страждала від вибухів й обстрілів.
Сади, ліси, дуби — це все про зцілення не лише середовища, але й самої людини, яка зазнала травматичних досвідів.
Посадити дерево — жест, до якого Бойс долучив інших людей і який був про те, що, як і травми, зцілення від цих травм також може бути колективним. І фактично про те, що у майбутньому є місце для всіх.
Думка про сад: перспектива майбутнього
Парамедикиня Ірина Цибух, що загинула під час бойового завдання, теж думала про пам'ять. На її думку, посадити дерево могло бути однією з тих форм комеморацій, які сьогодні може запропонувати Україна з думкою про своє майбутнє.
"Якщо, наприклад, замість меморіального гранітного пам'ятника посадити дуб — це ж дерево наших козаків-характерників. Висадити алею дубів — це набагато краще, бо ти доглядаєш за цим деревом, ти можеш, коли тобі стане сумно, відламати гілочку, це може бути персоналізований дуб для твоєї дитини", — коментує її колега Катерина Даценко.
Цю ініціативу підтримують у різних регіонах: майже щодня я читаю в новинах про те, що нові дерева висаджують на Київщині, Львівщині, Хмельниччині, Житомирщині, Запоріжжі.
Саджають не лише дуби, серед дерев — в'язи, горобини звичайні, таволги японського барбарису, груші, яблуні та інші "квітучі дерева".
На понівеченій водою та сухотою землі Каховки самостійно виріс вербовий ліс: він, щоправда, не став чекати майбутнього — природа верби така, що вона росте та оточує все навкруги дуже швидко. Майбутнє не стало чекати.
Там, де загибель — ростуть дерева. Алеї, сади, ліси. А що відбувається там, де гинуть дерева?
"Сад — впорядкована територія, що протиставляється невпорядкованості, хаосу", — говорила одна з кураторок Другої бієнале Дарина Скринник-Міська. Та складно собі щось уявити менш одночасно хаотичне і впорядковане, аніж війна.
Думка про сад: перспектива війни
Досить складно виявити, на честь якої рослини вперше було названо зброю, та мій погляд зупинився на вербі, або ж Willow Run / Air Force Plant 31 — завод США, який розробляв комплектовання для важких бомбардувальників Consolidated B-24 Liberator (власником був Генрі Форд).
Потреба цього заводу виникла на початку Другої світової війни і з завершенням війни аеропорт при заводі перекваліфікували в цивільний. Зараз його контролює адміністрація аеропорту округу Вейн, а з 1992 року це — музей.
Та повернемося у часи конструювання зброї. Все отримало свою назву: так, огляд шасі транспортного літака в цьому заводі назвали на честь невеликої притоки річки Гурон, яка петляла між полями для пасовищ та місцевими лісами.
Земля, де були розташовані аеродром та завод, належала американській родині фермерів, яка зрештою продала ділянку Генрі Форду. Він, своєю чергою, зацікавився позаміським стилем життя й намагався передати його в роботі заводу. Підприємство стало містоутворювальним: з одного боку, його мешканці продавали кленовий сироп, а з іншого — збирали комплектовання для військового літака.
Вочевидь, назва "верба" тут мала підкреслювати певні "природні властивості" виробів та роботи як такої: гнучкість, витривалість, адаптивність і вміння маневрувати. Але це стосувалося вже не літаків, а самих людей.
Думка про птахів: перспектива мистецтва
На Бієнале молодого мистецтва 2019 року однією з робіт, яка мене вразила та лишилася в пам'яті, була інсталяція Лії Достлєвої "Я люблю, коли співають канарки". У ній авторка розповідала історію забруднення повітря в шахтах: перед тим як спускатися під землю, шахтарі впускали в простір канарок — саме вони визначали вміст вуглецю в повітрі. Якщо співу не було, це означало, що повітря забруднене і канарка не змогла вижити.
"Середовище підтримує життєві функції організму: організм дихає повітрям, нормально функціонує тільки у певному температурному режимі, не може прожити без води і їжі. Але середовище — це ще й про соціальність і потребу взаємодії з людьми, тваринами, рослинами. Вже під час Першої світової війни стало зрозуміло, що ефективніше таргетувати середовище людини, а не саму людину. Якщо отруїти повітря хімічною зброєю, якщо поламати усі життєстверджувальні зв'язки, людські та інфраструктурні, можна нищити людей масово. І навіть якщо вони виживають, то втрачають функціональність. До відновлення ж зруйновані середовища надаються дуже повільно, якщо вони взагалі відновлювані", — повертаюсь я до тези науковиці Світлани Матвієнко про забруднення як зброю.
Робота "Я люблю, коли співають канарки" — один з останніх залів експозиції Другої бієнале, розміщеної у готелі "Харків".
Одразу після цієї зали був вихід на балкон, з якого виднілася площа Свободи та Держпром. Варто сказати, що основними локаціями тодішньої бієнале були історичні будівлі, які тепер регулярно зазнають обстрілів КАБами та бомбами.
Свобода — основна теза виставки. І свобода — основна теза війни.
Думка про птахів: перспектива війни
Сьогодні під впливом зброї змінюється довкілля, екосистеми. Усе живе адаптується до нових умов: наприклад, змінюють свої міграційні маршрути орли, що почали облітати українські території.
Чутливості птахів можна позаздрити. Людська чутливість стає витривалішою.
У військовій авіації винищувачі часто асоціюються з хижими птахами, оскільки вони символізують швидкість, міць і контроль у повітрі. Хоча, наприклад, назва радянського винищувача СУ-27 згідно з класифікацією НАТО — Flanker, що у перекладі означає "обхідник" або "той, хто атакує з флангу", його характеристика нагадує стратегії хижих птахів. Як F-16 — Falcon — американський винищувач "сокіл".
Я щодня моніторю новини і не часто можу дивуватися, але деколи я втрачаю пильність і довго розмірковую над тим, що сьогодні та як стає можливим. Наприклад, новина про те, що "створено зомбі-дрони з тіл мертвих тварин" — це розробка з Нью-Мексико (можливо не справжня).
Я би так не задумувалася над цією темою, якби не семінар Drones and the Bird’s-Eye View, який я відвідувала у 2021 році. Одна з лекторок розповідала про лелеку-перелітника, яку затримала єгипетська влада у 2013 році за шпигунство.
Авторка доповіді — художниця Геба Ю. Амін (Heba Y. Amin) — зацікавилася цією історією та написала книжку під назвою "Генеральський лелека" (The General’s Stork), натхненну біовладою та біодизайном. Вона розповідає про технології повітряного спостереження, "на тлі біблійних пророцтв, бойових дій безпілотників і колоніальних наративів — з висоти пташиного польоту", як ідеться в анотації до книжки.
Зрештою, дрони дійсно дають "пташиний погляд", або ж "погляд Бога" — у різних дослідженнях такий фокус уваги отримує різні метафори, але суть лишається однією: чим більше відстань, що охоплюється, — тим більш символічна влада. Це безпосередньо пов'язано з війною та сучасними формами -ізмів і колоніалізмів.
Художниця Геба Ю. Амін, окрім всього іншого, говорить про параною, яка керує політичними режимами та суспільствами, що прагнуть всеохопної влади. Про це, також говорить і Світлана Матвієнко, яка вважає, що сучасні форми колоніалізму не обмежуються державними кордонами, адже отруєне повітря розповсюджується всюди.
У деяких африканських країнах дійсно відстрілюють перелітних птахів, переважно лелек — в країнах Африки зимують найвідоміші українські лелеки Грицько та Одарка. За ними вже по поверненню в Україну ведуть цілодобове спостереження через вебкамеру, і все життя птахів стає справжнім національним реаліті-шоу: скільки цього разу буде лелек, чи хтось випаде з гнізда, чи всі навчаться літати, чи знов повернуться Одарка та Грицько на Полтавщину.
Перспектива повернення: мистецтво
Критик та редактор Борис Філоненко стверджує, що виставка "Влодзімєж Пухальскі. Domowroty / Повернення / Homing" (куратор — Андрій Бояров) у Львівському муніципальному мистецькому центрі — одна з найцікавіших у 2024 році.
"Інша знимка: котячий хвіст повторює лінію зморшки на обличчі. Шия цього лебедя-шипуна значно довша за руку Пухальского. На фото голова птаха накриває дашком людську голову. Якщо поміняти людину і птаха місцями, площа накриття може збільшитись: долоня Пухальского — як дві голови орла, як можна бачити. Міжвидова геометрія тіл: Пухальскі, подібно до хореографів в архітектурі Баугаусу, побудованій на основі параметрів середнього зросту людини, міряє тваринний світ довжинами власних кінцівок і площинами органів. Він межовий модерніст", — пише Філоненко у своєму есеї "Влодзімєж Пухальскі зазирає в пащу пелікана" для ArtsLooker.
"Пухальскі ставав фігурою, що пов'язує Польщу та Україну; через його практики розкривалося явище львівської фотографічної школи (Інститут фотографії Львівської політехніки, LFT — Львівське фотографічне товариство та Технічний гурток фотографів-аматорів при ньому, асистування Вітольду Ромеру тощо); окреме місце в цій розповіді посідали тварини у війні, евакуйовані з окупованих і обложених українських міст або залучені в рятувальні операції. Люди й тварини мігрували разом", — далі розмірковує автор.
Мистецтво, яке повертається, — так я могла би схарактеризувати контекст і 2019-го, і 2024-го. Починаючи з 2013 року в Україні відбувся цілий ряд ініціатив, які "повертають" дуже різне українське мистецтво Україні — навіть тих, хто, здавалося, і так були тут, але за збігом обставин та відсутності уваги опинилися на периферії, ставши витісненими.
"Львів (Lwów, גרעבמעל, Lemberg) є одним із тих міст, яке кардинально змінилось після Другої світової війни. І лише з плином часу до Львова почала повертатись пам’ять про тих, хто жив і любив у місті до карколомної трагедії дати 1939. Але чи змогли вони опісля фізично, психологічно або ментально повернутись до свого міста після війни? Коли і як вони повертались? Зрештою, що може означати «повернення»?" — говорить куратор виставки Пухальського художник Андрій Бояров. Той, завдяки якому до Львова повертається мистецтво.
Я додам: коли та як настане післявійни?
Перспектива повернення: війна
У другій наведеній цитаті Бориса Філоненка важливо звернути увагу на масштаб. Про масштаб також ішлося в описі погляду птаха.
Масштаб відіграє важливу роль — особливо коли одна країна, наділена великими можливостями виготовлення зброї, воює з тією, яка вчиться адаптуватися до нових обставин, ще донедавна не маючи такої амбіції.
Те саме відбувається і з культурою: культура, що тотально представлена у світі й ніколи не була "скасована" (адже таких механізмів немає), протистоїть тій, яка намагається бути гнучкою, витривалою — як та верба, що росте на Херсонщині, і та, на честь якої назвали завод винищувачів у США.
Внутрішній план стійкості Володимира Зеленського складається з 10 пунктів, серед них два — повернення та культура: створення Міністерства об'єднання України та проведення "культурного Рамштайну". Обидва пункти потребують ретельнішого пояснення, однак наразі подробиці невідомі.
Перспектива майбутнього: мистецтво
В інтерв'ю 2019 року Борис Філоненко каже: "Існує «наш сад» — про виклик турботи про власний простір, про увагу до контексту, до поєднання руїн, цар-балконів, кернесансу, до міста, де художні майстерні та галереї переважно перебувають у напівпідвалах та підвалах. Є «я заходжу», в якому важлива процесуальність та персональна оптика. Художник чи глядач, куратор чи випадковий перехожий зайдуть у цей сад по-різному. І «здається» — про невпевненість, межу між реальним і уявним, про час, коли захопливі узагальнення (зокрема кураторські) викликають швидше питання, ніж почуття теоретичної стійкості".
В есеї, що вийшов у книзі "Культура під тиском ООО/ОООО", Борис міркує над тим, чому мистецтво не стається, чому проєкти не можуть бути реалізованими, а літаки не летять, і зрештою відповідь на кожне з цих питань може бути своя, але всі ці відповіді так чи інакше зводяться до влади.
Я згадую і інший свій текст, де розмірковую над тезою російського митця Арсенія Жиляєва і думаю над тим, чи залишають країни-виробники атомної зброї утопію для інших, чи вона безпосередньо пов'язана з виробництвом зброї та колоніальними амбіціями імперій? Зрештою, космізм у його класичному розумінні міркує про життя після смерті та апелює до форм існування поза земними цивілізаціями, що також має колоніальну природу. Право на утопію і право на мистецтво — ціль колоніальної війни.
Перспектива майбутнього
Військовий та співзасновник дніпровської музичної спільноти Molule у Дніпрі Микита Козачинський писав нотатки про своє перебування в окопі: фіксував, як переміщувалися комахи та птахи. Його погляд було спрямовано не зверху, в знизу — він дивився на них врівень. Так, як дивиться на землю художниця Катя Алійник, що народилася на Луганщині. Її пейзажі показують цю зміну землі та те, на якому справжньому ґрунті виростає нова пам'ять.
Від початку повномасштабного вторгнення було багато публічних і приватних розмов про те, чи потрібне мистецтво в часі війни, яке, за яких обставин його можна створювати, хто має необхідну агентність та можливість метафоричного чи поетичного мислення, чи є в цій війні місце такому образному мистецтву, чи, зрештою, наша перспектива — це плакат і реакційність.
Яким має бути мистецтво? Що воно взагалі має чи не має нічого?
На виставці в Харкові 2019 року було багато робіт, які промовляли про війну. Але мистецтво 2019 року не могло передбачити війну — воно вже було створене в часі війни.
Контекст війни — важлива згадка про стан 2019 року: Харків у надзвичайній близькості до ворога, який у той час причаївся, мов лісовий звір.
З того часу інші надзвичайні істоти поселилися на станції харківського метро: учні студії Aza Nizi Maza, яка також стала учасницею бієнале 2019 року, у 2022 році, ховаючись від обстрілів, замість паперу малювали на стінах та колонах місцевого метрополітену.
Третя бієнале мала відбутися у 2021 році, та не відбулася. Напевно, з тих самих причин, чому літаки не злітають над венеційськими садами.
"Для роботи над проєктом такого масштабу потрібен значний штат працівників, якого в головного організатора бієнале (Муніципальної галереї), немає", — говорила про проблеми в організації того часу співкураторка бієнале Анастасія Євсєєва.
Внутрішні конфлікти в спільнотах, напруга, постійні тертя та дискомфорт — побічні проблеми, які штовхали не до підтримки й розвитку інституційності, а до саморозвитку та самоізоляції.
Чи станеться третя бієнале молодого мистецтва (колись)? Чи вони потрібні в часі та безчассі війни?
У 2024 році Україна взяла участь у двох міжнародних художніх бієнале — у Венеції та на Мальті. В обох проєкти представляють Україну як країну з глибоким мистецтвом і складним контекстом. Що буде з обома бієнале? Чи повернеться на них Україна та чи зменшиться у цих проєктах тертя й напруга?
Всі ці питання щороку культура спільнота ставить одне одному по колу. Врешті-решт, кінець мистецтва ще не настав.
Після однієї з таких розмов художниця Даша Чечушкова зробила нотатку: на малюнку чорна собака, на тілі якої написано "кінець мистецтва". Дивлюся цій собаці в очі — так само як Нікіта Казачинський дивився на комах.
Хто ще лишився в цій посадці, в цьому саді, у цьому лісі?
Перспектива
Для того щоб зрозуміти, чи є перспектива, можна подивитися прямо— на тварин, дерева та війну, що маскується у саду та причаїлася у лісах. За всім цим — перспектива майбутнього. Вистачило б тільки зору та бачення все це розгледіти.
Щоб розгледіти, я заходжу в наш сад.
Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14 Окремої механізованої бригади ЗСУ.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
