Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог із Луганськом

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог із Луганськом

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог із Луганськом
Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Катя Алійник спробувала багато способів здобути художню освіту: читала книги Анрі Перушо про Тулуз-Лотрека, Сезана і Гогена, куплені на базарі в Луганську, вчилась малюнку в дружини місцевого священника у Рівному, де жила в евакуації, закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури заради гуртожитку. А ще слухала онлайн-лекції про сучасне мистецтво на YouTube. "Після цих лекцій я подумала: «Тобто в тому, що я в брудній куртці лежу в сугробі біля академії і пишу кусти, насправді нема майбутнього?»" — коментує свій поворот до сучасного мистецтва художниця. Після цього вона пройшла курси КАМА і "МетодФонду".

У 2021 році Алійник працювала над темою Луганщини і створила серію медично-політичних фантазій про регіон — живописні роботи, що зображують місцевий ґрунт у розрізі, викриваючи мутації рослин під землею. "Це метафора невидимих нехороших процесів, які відбуваються на сході, по той бік кордону, процесів, які ми не можемо засвідчити, а можемо лише уявити", — пояснює Катя. З повномасштабним вторгненням серія отримала чимало уваги з боку культурних професіоналів, а роботи Алійник були показані на виставках у Варшаві, Кракові, Берліні, Відні та Бухаресті.

Окрім живопису, Алійник працює з художнім письмом як формою мистецтва. У 2023-му вона разом із кураторкою Наташею Чичасовою випустила зін "Колективні фантазії та восточные ресурсы", що торкається теми особистого переживання переселення.

У розмові з Лізою Корнейчук художниця розповідає Суспільне Культура про довгу дорогу додому і Луганськ, який завжди з нею. Публікація створена у партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" та UMCA (Український музей сучасного мистецтва) про українське мистецтво часу повномасштабної війни, в межах підготовки вебплатформи "Архів мистецтва воєнного стану".

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Художниця Катя Алійник. Надано художницею

До ковіду ми з мамою і сестрою кожне літо їздили в окупований Луганськ. На окупованих територіях лишаються мої бабуся і дідусь, а також родина батька. В перші роки на маршруті була купа блокпостів, дорога була роздовбана, було важко, але потім ми якось звикли. Щоб проїхати, ми отримували офіційну перепустку від держави. Деякі люди через Росію їздили, але ми через Станицю-Луганську. Потяг доїжджав до Рубіжного, з Рубіжного автобус, який дуже-дуже довго їхав до Станиці, і там починались черги. Зазвичай усі з величезними сумками, з речами стоять в чергах на українському кордоні, потім усе те саме на кордоні з так званою "Луганською народною республікою", а уже звідти на маршрутці додому. Займало це трошки більш як добу, десь 28 годин.

Дуже багато років я думала, що на мене це ніяк не вплинуло. Лише нещодавно я зрозуміла, що застрягла в тому часі. Мені здається, коли я їздила в Луганськ, я дисоціювалася від свого життя — місто застигло в часі, його ніяк не оновлювали, нічого не будували, тріскався асфальт. Воно пилилось, ставало занедбане і безлюдне. Коли я туди поверталася влітку, здавалося, що мені знову 13 років і життя в Києві — це сон.

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Катя Алійник, з серії "Медично-політичні фантазії про Луганськ", акрил на полотні, 2021–2022. Надано художницею. Надано художницею

Коли почались мітинги у 2014 році, люди не усвідомлювали, що щось погане може статися. Жили далі своє життя, ходили на роботу і навіть не звертали увагу на те, що в центрі щось відбувається. А потім сталася окупація. Ми тоді були на морі й довго не могли повернутись в Луганськ через обстріли, тож застрягли в селі Белбасівка під Слов'янськом на кілька місяців. Цей час ми пережили разом з родичами — десять людей в одній хаті, спали на підлозі. І мені тоді здавалося, що це якесь затягнуте "пріключеніє", що я героїня якоїсь гостросюжетної книжки. Я думала, що зараз цей цікавий сетап скінчиться, усе знову стане нормально, тож треба якось цікаво прожити цей період.

Коли ми повернулися у Луганськ і ховалися у підвалі серед закруток, я читала діду вголос "Графа Монте-Крісто", а дід казав: "Справжні пригоди завжди дуже дискомфортні". Ми усі не вірили до останнього і не хотіли розуміти, що відбувається. Я розумію, що жахливо називати ці події "дискомфортною пригодою", але це був захисний механізм і він трохи допоміг пережити той час.

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Катя Алійник, "Занедбана частина саду", акрил на полотні, 2022. Надано художницею. Надано художницею

Я зрозуміла, що життя змінилось безповоротно, коли ми поїхали в Рівне до родичів і я пішла там в школу. Це була зміна менталітету, зміна місця, зміна клімату. В Луганську сухе повітря, степ, до якого я звикла. У Рівному волога зима, тож на мене напала ужасна апатія. Відтоді увесь час в Рівному мене не полишало відчуття, що життя стало на паузу, там, в Луганську, і я досі чекаю, коли можна буде натиснути на play.

З 2014-го за мною залишився внутрішній страх того, що усе доведеться покинути знову. У Києві я ніколи не обживалася ніде, де жила, майже не купувала речі й книжки. Я жила у фоновому режимі напруги та очікування. Тому коли почалась повномасштабна війна, я трошки видихнула — "як добре, що я не зібрала собі цю бібліотеку, як добре, що у мене немає речей". Звісно, я не зраділа, але було якесь полегшення через те, що цей страх знайшов логічне завершення. Тепер мені більше не здається, що моє життя на паузі.

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Катя Алійник, "У нас квитки у перший ряд", акрил на полотні, 2023. Надано художницею. Надано художницею

Напередодні 24 лютого я дізналась від родичів, що у Луганську росіяни зганяють техніку, я тоді поплакала і зрозуміла, що війна точно буде. Коли почалося вторгнення, ми з друзями переїхали у сховище Інституту автоматики. Перший тиждень ми там жили, робили "коктейлі Молотова" для тероборони Татарки, читали новини, жили у бруді й пилу. Через тиждень ми зрозуміли, що так далі не можна, тому ми поїхали у Франківськ, де я три місяці працювала на резиденції "Робоча кімната".

З війною я відкрила для себе номадичний спосіб життя, він виявився для мене дуже комфортним, попри те, що я всі ці роки страждала від того, що не можу їздити додому, як нормальна людина. Перші місяці я і мої колеги серфили на хвилі адреналіну, тому працювалося доволі добре. А мені для живопису багато не треба: акрил, полотно, пензлі і якась кімната. З 2014 року в мене був час обдумати окупацію, тому коли з'явилося приміщення і матеріали, я просто почала дуже багато працювати. Робота замість паніки і відчаю мене врятувала, давала відчуття суб'єктності.

Я також відчувала, що мені багато що треба розказати через моє походження і родину. Імідж Донбасу не завжди коректно представлений, тож мої тексти спрямовані на те, щоб руйнувати міфи про Донбас. Через це я відчуваю себе трохи на службі. Я сподіваюсь, що своєю роботою я формую і випікаю "кірпіч", який ляже в основу сильного фасаду іншого донбаського образу. Може, я забагато на себе беру (сміється).

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Катя Алійник, "Що ще принести на стіл?", акрил на полотні, 2023. Надано художницею. Надано художницею

З початку повномасштабної війни багато часу я провела на резиденціях в ЄС, і це допомогло мені зрозуміти, що мистецтво, яке робиться в заможних і більш "благополучних" суспільствах, дуже далеке від мене. Там, у Європі, звісно, класно, мені подобається, як все там влаштовано, через це сумно за нашу долю. Але все одно мені хочеться вертатися сюди, я тільки на заробітки туди виїжджаю і потім, як заробітчанка, збираю гроші й повертаюся додому.

Без ґрунту: художниця Катя Алійник про безперервний діалог з Луганськом
Катя Алійник, "Українська річка", акрил на полотні, 2022. Надано художницею. Надано художницею

З письмом у мене довгі стосунки: вдома в Луганську усі читали дуже багато. З 2018-го я почала писати короткі тексти, збирати нотатки. Я називаю свій спосіб письма bottom-up processing. Це коли ти концентруєшся на деталях, збираєш їх у патерни і шукаєш між ними парадокси. Через те, що я їздила в Луганськ після окупації, мої образи зібрались у групи "до початку окупації", "після", і "вічні", на які війна не вплинула.

Текст "Кто еще жизнь ложками ест?" для зіну "Колективні фантазії та восточные ресурсы" я написала російською мовою з вкрапленнями діалектів, які є на Донбасі. В текстах я намагаюсь передати свій страх того, що фізичні руйнування місць і людей тягнуть за собою руйнування нематеріального спадку: історії сім'ї, історії регіону, діалектів, знань про культивацію ґрунту і так далі. Такі речі можуть бути втрачені назавжди, і я ніяк не можу до них повернутись, перевірити їх. Тому я вибрала цю форму письма, де розказую історії такою мовою і таким тоном, як я робила це в Луганську, як я звикла. Люди, які читали цей текст, вказували на те, що це дійсно звучить дуже "по-донбаськи". Мені дуже хотілося це зберегти хоча б для себе, бо боюсь, що ці спогади розвіються і я їх втрачу.

Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архів мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільне Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).

Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок