На Радіо Культура з 5 по 23 жовтня тривав третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили».
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Прослухати тексти можна на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
«Троно» — так називають його місцеві. Ще й промовляють швидко, на короткому різкому видиху — «Троно» — що й не розчути з першого разу. Та навіть із другого. Або ще неформальніше — «Трона». І спробуй здогадайся, що це — Торонто. Три склади, які містяни уміщують в один видих.
Може, тому це місто, найбільше, до речі, в Канаді (втричі більше за столицю Оттаву), як не парадоксально, залюбки можна помістити у таку собі невелику скляну кульку, в якій завихрюватиметься сріблястий сніг, якщо її потрясеш. Таким у моїй пам'яті тримається Торонто, де я провела зо два місяці в різні роки, коли літала туди на конференції чи їздила зі Штатів навідати сестру, яка навчалася там на докторантурі.
Під час першого мого візиту, взимку 2009-го, вона мешкала в районі Етобіко, що був колись окремим містом, а став частиною Торонто після приєднання у 1998 році. Етобіко мовою індіанців племені Міссісаґа означає «місце, де ростуть вільхи». Спочатку так називався струмок, а потім назва «виструменіла» на всю місцевість, як це часто буває.
До слова, Торонто мовою індіанців означає «місце, де дерева стоять у воді», або «місце, де у воду встромлено дерев'яні рибальські палі чи клинки». Мені подобається ця метафора. З кам'янистого берега Онтаріо в Етобіко, де ми любили блукати з сестрою, здалеку виднівся гостроверхий силует Торонто, наче встромленого у воду всіма шпилями хмарочосів і голкою найвищої оглядової вежі CN Tower. Воістину місто, що виростає, струменить із води.
***
Звідси, з цього берега, я любила спостерігати, як змінюється панорама Торонто з денної на нічну. Як у сутінках, що спускаються, мов завіса, місто починає вияскравлювати свої софіти, аж доки не разить в очі вогняним скайлайном. Сяє, міниться, мерехтить, видовжуючись у темній воді Онтаріо міріадами місячних доріжок.
Пригадую, одної новорічної ночі акурат опівночі ми вийшли на берег подивитись на святкові феєрверки над містом. Але їх не було, принаймні таких масштабних, аби ми з Етобіко їх побачили. Ми страшне задубіли, фотоапарат перестав працювати на третьому кадрі — теж замерз. Тоді було мінус десять градусів за Цельсієм, але через вітер здавалося, ніби всі мінус вісімнадцять. У Канаді для цього вживають термін «вінд-чілл» (вітровий холод), тобто показник того, наскільки холодно відчувається людському тілу через поєднання морозу й вітру. Тут своя математика холоду: канадські прогнози погоди повідомляють два показники — температуру та її відчуття, причому канадійці орієнтуються саме на другий. Адже він реальніший за правду.
Утім, із тієї ночі я найбільше пригадую не холод, а звук. Найдивовижніший звук, який я коли-небудь чула у своєму житті. Його навіть складно описати, бо він радше відчувався нутром, ніж вухами. Він видобувався з темної цупкої води при березі, де терлись одна об одну тонкі льодові пластини в крижаному лататті. Як це описати? Це не хрускіт льоду під ногами. Не тріск порцеляни. То був наче скрегіт скла, але на дуже низьких частотах. У канадійців є метафора «співучого льоду», що нагадує звуки китів і утворюється під кригою замерзлих Великих озер, але то був не він. Це був якийсь інфернальний, моторошний, зловісний, потойбічний звук. Закликання води, яка до останнього опиралася замерзанню. Глухе металеве клацання крижаних щелеп, яке відлунювало не над водою, а під. І ти чуєш ці вібрації ногами, через прибережне змерзле каміння, а не через повітря. Тої миті мені здалося, що так перешіптуються мертві. І я випадково їх підслухала.
***
Онтаріо майже ніколи не замерзає повністю. Надто велике і надто глибоке, воно довго прогрівається влітку і потім довго віддає тепло, повільно перемішуючи течії у своєму кам'яному казані. Зрештою, за більшістю версій, назва озера з ірокезької означає «велика вода». І таки-так, велика. Дарма що Онтаріо найменше за площею з п'яти Великих озер – воно таки нагадує море. На горизонті тут не видно протилежного берега, а під час осінніх і весняних штормів хвилі сягають кількох метрів. А ще воно дивовижно і різноманітно синє: кобальтове на сонці, сапфірове вдалині й індигове перед сутінками.
А проте мілководдя тут узимку замерзає, тому біля озера повсюдно можна натрапити на таблички із категоричною забороною годувати лебедів чи інших водоплавних птахів. Адже тоді вони не відлітають, шукаючи кращого місця, і в найгіршому разі можуть умерзнути в лід.
***
Через люті морози й вітри Торонто ховає в собі, мов у рукавичці, ще одне місто — підземне. Торонтівці називають його PATH (що з англійської означає шлях, стежка). Це понад 30 кілометрів підземних переходів, що з'єднують офісні вежі, торгові центри, станції метро, готелі й парковки. Фактично це найбільший у світі підземний торгово-пішохідний комплекс. Та найдивніше — часом тут можна втратити відчуття, що ти під землею. Будинки й галереї під високими скляними атріумами, освітлені мармурові холи, крамниці, кав'ярні й ресторани. Узимку тут залюбки можна пересуватися центром міста, не виходячи на завітрену поверхню. Жити в корінні міста. У корінні «дерев, що стоять у воді».
Якби я була дизайнеркою цієї різдвяної сніжної кулі з містом усередині, я би зробила так, аби Торонто ніби віддзеркалювалось від центру у дві півсфери: наземне і підземне місто. Так само подібне і не подібне до себе, як крона і коріння великого дерева. То-ро-ки То-рон-то.
ТО-РОН-ТО — симетричне за першим і кінцевим складом. Однакове, якщо читати з кінця по складах — ТО-РОН-ТО. І гармонійно цілісне у своїй віддзеркаленості.
***
Хоч би в якому місті я була під час подорожей, намагаюся роздивитись його мінімум із трьох перспектив: здалеку, звисока і максимально зблизька, зсередини. Панорама міста промальовує його силует, як-от вогняний вечірній скайлайн Торонто з берега в Етобіко. Панорама згори розгортає місто перед очима як на долоні: проявляє його лінії життя і любові, плямки і родимки, гайвеї і провулки, маківки хмарочосів і впадини площ. Макрооптика зблизька занурює в душу міста, вкарбовуючись у пам'ять деталями. Блукання всередині міста — його венами й артеріями — дає відчуття його пульсу, темпоритму життя, температури й швидкості містообігу. Якщо я ґавлю бодай одну з перспектив, місто залишається мені недопізнаним, а отже, недовпізнаваним. (Утім, ясна річ, пізнавати місто можна нескінченно, як і доповнювати його з-містом.)
Торонто звисока найкраще розглядати з його легендарної оглядової вежі CN Tower (CN розшифровується як Canadian National, назва канадської залізничної компанії, Tower — вежа). А легендарна вона мінімум із двох причин. По-перше, від її відкриття 1976-го року вона вважалася найвищою окремо розташованою спорудою у світі протягом 32 років (до появи Бурдж Халіфа в Дубаї). По-друге, саме тут було встановлено скляну підлогу для огляду міста звисока. У 1994 році це без перебільшення стало світовою архітектурною сенсацією, а пізніше — і світовою модою. Одна річ — дивитись на місто крізь вертикальні панорамні вікна, і зовсім інша — витати над ним на рівні 342 метрів (приблизно на рівні стодесятиповерхівки). Наче над урбаністичною безоднею.
Моя сестра таки наважилася стати на скло, хоча має страх висоти. Деякі туристи пробували акуратно виповзати на нього навкарачки, але одразу вертались. Архітектура запаморочення піддається не всім, але вабить-примагнічує багатьох. Це такий собі обман тіла: розумом ти відчуваєш, що в безпеці (адже за технічними характеристиками ця скляна підлога може витримати 38 тонн). Але очі бачать безодню — і тіло пручається. Направду дивовижне відчуття. І себе над містом, особливо коли розпластатися на скляній підлозі, розпростерши руки, як крила. І самого міста під тобою, яке дивиться знизу просто тобі в очі, закинувши голову.
Отож, яке Торонто звідси, згори? Розлоге, прозоре і повне світла. Особливо під час заходу сонця там, над Етобіко. У мене з вежі мільйон світлин. Я люблю їх збільшувати, як ґуґл-мапу, і розглядати вулички, якими ходила. Мости, які перетинала. Дахи хмарочосів і нижчих будинків, що їх ніколи не видно знизу, тож там завжди помічаєш щось несподіване, як-от затишну сховану від очей перехожих терасу чи якусь надбудову невідомого призначення. Згори намагаєшся вловити логіку лабіринту міста, але марно.
Пробуєш блукати очима з умовної точки А (нехай це буде велика бетонна сфера-годинник у парку Гарбор-сквер на набережній) до точки Б (нехай це буде схожа на білий китовий скелет галерея Аллена Ламберта в центрі фінансового кварталу). Утім, погляд постійно збивається на манівці або заблукує у глухий кут, квадрат чи трикутник. Прокласти візуальний маршрут майже завжди неможливо. Тоді очі стрімко виковзують по вертикалі на поверхні будинків і стрибають разом із сонячними зайчиками міріадами сходинок міста — плиг! плиг! плиг-плиг! плиг! — на всі 360 градусів довкруж. А коли падає завіса ночі, ти не можеш відірватись від симфонії світла, яка вимережується від нижніх регістрів гайвеїв і площ до найвищих нот хмарочосів, аж у темне крещендо зоряного неба…
Саме з вежі я й угледіла цю ковзанку. Тобто я спочатку взагалі не могла зрозуміти, що це. Планетарій? Просто внизу посеред вечірнього міста вигулькнула латка зоряного неба. Як таке може бути? Я почала приглядатись. На латці розгледіла ковзанярів. А! Це ковзанка! Ну, це ж треба, як вигадливо хтось придумав: дати ліхтарі-зорі під лід. І ти ковзаєш по зоряному небу! Пізніше я дізналась, що схожий задум уже втілювала американська архітекторка-дизайнерка Мая Лін: у 2001 році вона створила ковзанку-зоряне небо під назвою «Екліптик» у місті Гранд-Рапідс у США. Тоді, коли я зачудовано розглядала зоряну ковзанку з вежі в Торонто, я ще не знала ані про Маю, ані про те, що закохаюсь у Торонто і виберу його як «місто сили» для одного майбутнього есеїстичного проєкту, але я точно знала, що ця зоряна латка проковзуватиме в моїй пам'яті і снах, наче приватний магічний 25-й кадр.
***
Нарешті, вени й артерії міста. Містообіг тут досить повільний, як на мегаполіс із майже трьома мільйонами мешканців (а в агломерації з передмістями — з усіма сімома мільйонами). Торонто ду-у-у-уже розпросторений: великі квартали, широкі вулиці й тротуари, відкрита набережна, чимало паркових зон і затишних скверів. Тут немає постійного поспіху, тисняви й натовпів, що їх пригадую у Нью-Йорку, Лондоні, Мюнхені чи Парижі. Навпаки, місто дихає, глибоко і повільно, ритмічно і стишено, ніби медитуючи на озеро довгим зосередженим «О-о-о-о-м-м-м-м-м...»
У теплі пори року в цю медитацію вплітається смолянистий запах жовтого кедра від широких дерев'яних настилів уздовж набережної. Не поспішайте уявляти їх звичайними пласкими платформами: це «WaveDecks» — хвилясті дерев'яні тераси, які створило нідерландське бюро ландшафтної архітектури не просто як покриття для прогулянок, а як ландшафтну скульптуру. Ці настили наче повторюють і продовжують хвилі Онтаріо, витворюючи ілюзію руху води в саме місто. Тут можна неквапливо дрейфувати завертами, «прилягти» чи «присісти», спершись на хвилю, помедитувати на прибережні човни або Торонтські острови неподалік, до яких щопівгодини відчалює пором. Тоді до вас неодмінно підлетить великий сріблясто-білий мартин із міцним жовтим дзьобом і наполегливо й голосно випрошуватиме їжу, яку залюбки вихоплюватиме просто з рук.
***
Ще одне місто в місті — кампус університету Торонто, який більше нагадує Оксфорд і Кембридж, аніж американські студентські містечка з просторими скляними корпусами. Тут, поміж старих кленів і дубів, — університетські корпуси з червоної цегли і сірого пісковику, неоготичні коледжі з башточками і вузькими вікнами, стіни й арки, обвиті плющем, затишні внутрішні дворики, в яких під час занять панує монастирська тиша і спокій. Особливо красиво у місті восени, коли знамениті канадські клени (символ країни) спалахують золотом, бурштином і міддю, пломеняться вогняними відтінками помаранчевого, кармінового, рубінового і густо-багряного. Я не стрічала більше ніде такого виразного, густого і насиченого кольоропису осені.
На кампусі в мене є дві улюблені місцини. Перша — бібліотека Робартса. Коли я вперше її побачила, подумала, що це якась голограма, адже монументальна конструкція аж ніяк не вписувалась у кампус за своєю архітектурою і настроєм. Гігантська бетонна споруда трикутної форми, наче Міністерство правди з орвеллівської антиутопії «1984». Один із найяскравіших прикладів класичного бруталізму в архітектурі (з французької béton brut — «необроблений, сирий бетон»). Справжня фортеця знань! Місце, де «граніт науки», тобто «бетон науки», звучить не так уже й метафорично. Однак усередині тут світло й затишно, а книжкові фонди — найбільші з-поміж інших бібліотек університету.
Друге моє улюблене місце — абсолютна протилежність бібліотеці Робартса — невеличкий вікторіанський каретний будиночок на два поверхи, захований у лабіринті внутрішніх двориків кампусу (тут і справді колись зберігали карети й тримали коней, а пізніше відреставрували й пристосували до університетських потреб). А згодом відкрили Центр культури і технологій Маршалла Маклюена, одного з найвпливовіших канадських теоретиків медіа ХХ ст. (саме йому належать метафори «глобального села» чи «медіа є повідомленням»). На тепер Центр функціонує як академічний і дослідницький осередок, де проводяться лекції, семінари й наукові зустрічі. Утім, ні разу мені так і не пощастило туди потрапити — Центр зачинений для вільного відвідування, а під час мого побуту в Торонто там не проводилось жодних подій. Але нехай. Має ж у місті залишатися щось для наступних візитів?
***
Дрейфуючи з кампусу далі венами міста, постійно наштовхуєшся на дивовижні, різьблені з чорного, зеленого чи білого каменю скульптури. Полярні ведмеді й тюлені, моржі й кити, качки, риби і сови — у вітринах банків і галерей, крамниць і майстерень, у вестибюлях офісних веж і культурних центрів. У тіло міста повсюдно інкрустовано мистецтво інуїтів, корінного народу Арктики, який живе на півночі Канади. До слова, Торонто – один із головних центрів збереження, вивчення й популяризації інуїтського мистецтва.
Якось мені навіть пощастило побачити роботу різьбяра-інуїта у майстерні при галереї: він вирізав невелику скульптуру тюленя з моржевої кістки. Я не можу знайти у своїх цифрових архівах цей відеозапис, але пригадую, що запитала його, як знати, кого вирізати з кістки. Майстер відповів, що це не він створює тюленя, а той сам звільняється від кістки в його руках.
Я досі закохана в інуїтську скульптуру і графіку. В ній тонко й абсолютно точно митці-інуїти передають дух, рух, грацію, внутрішню силу звіра чи птаха. А якщо прикласти вухо, в ній можна почути голос Півночі, що переповідає свої давні міфи й легенди.
***
Цікаво дослухатись, як у багатоголоссі міста відлунюють мови корінних народів, зокрема у назвах: Торонто, Онтаріо, Етобіко, Міссіссаґа, Міміко, Ошава, Ніагара. А ось моє улюблене акустичне відкриття — «Spadina». Спедайна — мовою корінного народу «високе місце», «пагорб», «підвищення». Це назва станції метро і проспекту в Торонто, які й справді височіють над навколишнім ландшафтом. «Spadina, Spadina Station», — оголошення станції метро можна слухати на повторі нескінченно, як музику.
Звукова доріжка Торонто нашаровує й інші мовні пласти, витворюючи унікальний поліфонічний палімпсест. Поряд із мовами корінних народів тут звучать і сліди колоніальної історії — передовсім британські назви: Ізлінгтон, Блур, Кінг, Квін, Веллінгтон, Дандас. Французький слід тонший, але теж відчутний, наприклад, у бульварі Шамплена, вулицях Квебек і Монреаль, названих на честь інших канадських топонімів. До речі, що далі рушаєш на схід від Торонто, то більше французька перебирає на себе голос публічного простору. У Квебеку переклади англійською на дорожніх знаках, вивісках і в меню поступово зникають, і, не знаючи як слід французької, мимоволі починаєш ґуґлити кожне друге слово або переходиш на мову неоковирних жестів.
Для Торонто культурне багатоголосся природне і прикметне. Я ніде в Європі й США не відчувала навколо себе такого національного різноманіття. Ну, точно тобі місто-рукавичка для емігрантів, які тут (усі! без винятку) чуються як удома. Повноправно і самодостатньо. У нас із сестрою навіть була така гра: у метро ми пробували відчитувати із зовнішності містян їхню національність. Балакали поміж собою, ясна річ, українською. Аж якось на одній зі станцій до нас підійшов чоловік і привітав українською з Різдвом Христовим. Не пригадую, до кого ми тоді його зарахували, але після цього кумедного випадку почали зважати на наші розмови у публічних місцях.
Так от, Торонто мені імпонує тим, що тут не йдеться про асиміляцію. Це не «melting pot» (плавильний казан), як у США, де кожен намагається стати американцем, виглядати як американець, говорити без акценту. Навпаки, в Канаді цінується, толерується і плекається інакшість. Тут працює інша метафора — «культурної мозаїки». Різні культури тут не розчиняються одна в одній, а зберігають свою самобутність, утворюючи спільне суспільство.
У Торонто мирно співіснують десятки етнічних кварталів і культурних осередків — Чайнатаун, Маленька Італія, Гріктаун, Кореятаун, Маленька Індія, Маленька Португалія, Маленька Ямайка, Малий Тибет. У місті живуть люди понад 250 етнічних походжень, які розмовляють 180 мовами. А протягом року Торонто приймає сотні культурних подій і фестивалів. Мабуть, саме тут я скуштувала найбільше страв із кухонь різних народів світу, зокрема китайської, японської, індійської, ефіопської, ліванської та інших.
***
Неподалік від Union Station (дослівно — Вокзалу Єднання) є велика бронзова скульптура, яка називається «Сім'я іммігрантів». Добре її пам'ятаю. Тут чоловік у капелюсі з валізами і жінка з немовлям на руках: він дивиться на неї, а вона — на дитятко. Дуже емоційна скульптура, хоча й зображена трохи у наївній, узагальненій стилістиці, аби кожен міг упізнати себе. Очевидно, це історія не однієї сім'ї, а мільйонів іммігрантів, для яких Канада стала новою домівкою. Серед них — і українці, одна з найдавніших, найпомітніших та найбільш організованих діаспор країни.
Віднедавна це також історія сотень тисяч українців, які змушені були емігрувати в Канаду через повномасштабну війну. Здебільшого матері з дітьми. І я хочу вірити, що Торонто відкриє їм своє велике добре серце, повне світла й любові, краси і тепла. Озветься до них мовою великої води, вільхових берегів, інуїтських скульптур, а також дерев, що стоять у воді.
***
Постскриптум. Міста сили живлять тебе на відстані. Навіть через Атлантику. Ти відчуваєш із ними тонкий нерозривний зв'язок, чуєш пульсацію їхнього живого серця. У моїй мініатюрній копії міста у скляній сфері — наче у доброму горокраксі — я тримаю частинку душі Торонто. Бо це моє місто-побратим, місто-посестра — бо хіба не може і в людей бути споріднених, двоюрідних міст?
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
