Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026

Україна на Венеційській бієнале: історія, проблеми, виклики
Історія присутності України на Венеційській бієнале. Суспільне Культура/Вікторія Желєзна

До листопада 2024 року триває Венеційська бієнале, на якій українське мистецтво представлено у Національному павільйоні України та Польщі, а також на виставках паралельної програми. Цього разу не обійшлося без скандалів і критики — більше читайте в окремому матеріалі.

Куратор та критик Борис Філоненко спеціально для Суспільне Культура розповідає історію української присутності на Венеційській бієнале та говорить про те, як Росія продовжує просувати свої наративи.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Борис Філоненко. Суспільне Культура

В Джардіні-делла-Бієннале у Венеції, де проходить щодворічна міжнародна виставка мистецтв, на схилі пагорба стоїть двоповерхова будівля кабачкового кольору. Її фасад виходить на центральну алею, а задні вікна й тераса — на парк уздовж лагуни. Це один із 29 національних павільйонів у Садах бієнале, відкритий в 1914 році за проєктом архітектора Олексія Щусєва і меценатської підтримки Богдана Ханенка, політика та підприємця з України часів імперії.

Вже у своїй другій участі в міжнародній виставці цей павільйон перейшов від Російської імперії до Радянського Союзу, потім закривався на роки сталінського терору та Другої світової війни, змінювався, старішав і ще до розпаду СРСР потребував реновації. Вона була проведена відносно нещодавно: в межах підготовки до виставки Бієнале архітектури 2021 року, об'єднаної темою-питанням "Як нам жити разом?".

Російсько-японське архітектурне бюро KASA втілило свій проєкт за кошти газової компанії "Новатек" російського бізнесмена Леоніда Міхельсона, за результатами конкурсу на тему Open!. За рік до повномасштабного вторгнення в Україну на міжнародній культурній події Росія використовувала павільйон у гібридній війні, позірно демонструючи свою відкритість світові та залучаючи до спільної справи представниць і представників з різних країн. В описі проєкту реконструкції є рядки про те, що "оновлення інституції павільйону Російської Федерації спирається на «турботу» та «інклюзивність» як модель для встановлення більш чуйних і значущих зв'язків між архітектурним і цифровим середовищем, людьми та екосистемами". Багато років на павільйоні написано слово Russia.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Мапа національних павільйонів в Джардіні-делла-Бієннале. inexhibit.com

Через рік після реновації павільйон було закрито — вперше з 1934-го. Почалася нова фаза війни Росії проти України. Запрошений куратор із Литви Раймундас Малашаускас заявив про припинення участі російського проєкту на 59-й Венеційській бієнале 2022 року, а до зачиненої будівлі була приставлена охорона.

Перед павільйоном відмежовувались від воєнних злочинів афілійовані з Росією художники, окремі українки та українці висловлювали протест жестом піднятого в бік будівлі середнього пальця, проходили акції проти воєнної агресії, з'явилося графіті Belo додане до літер Russia тощо. У 2023 році на 18-й Бієнале архітектури павільйон також був зачинений, хоча у вікнах верхнього поверху подеколи можна було бачити світло. Скляні двері й стіни виглядали запльованими. А місяць тому, на ювілейній 60-й Венеційській бієнале 2024 року, павільйон було знову відкрито — проєктом Багатонаціональної Держави Болівія "Вспоминая минувшее будущее, мы движемся вперед".

В Україні про переосмислення павільйону в Джардіні почали активно міркувати 2022 року, у перші місяці війни високої інтенсивності. Ім'я Богдана Ханенка лунало частіше й формувало розмову про подальшу долю будівлі та її належність також до українського контексту. Як самостійна держава Україна офіційно бере участь у Венеційській бієнале з 2001 року. І хоча міжнародна виставка має статус однієї з найбільш вагомих подій такого типу та є найстарішою бієнале у світі, в Україні про неї мають досить умовне уявлення навіть у професійних колах.

Причин багато: так склалося частково через те, що книжки історика мистецтва Олега-Сидора Гібелінди "Українці на Венеційській бієнале: сто років присутності" і "La Biennale di Venezia. Мотори арту" є бібліографічною рідкістю; частково через важкий доступ до події — дорогої й далекої; частково через відсутність сталого представництва у ролі комісара від країни; частково через відсутність фахової журналістики, яка, якщо й з'являється, часто страждає на відсутність фактчекінгу; частково через те, що мистецтво і культура загалом перебувають на периферії державних інтересів, а культурна дипломатія залишається однією зі слабкорозвинених ланок у побудові Україною міжнародних партнерств і безпеки під час опору російській агресії.

Дискусія 2022 року про місце України на Венеційській бієнале триває, а питання про павільйон, заснований в 1914 році, залишається нерозв'язаним. Що робити з цією будівлею: тримати зачиненою, переосмислити, переозначити, зовсім прибрати із садів, звільнивши місце для нового павільйону? Яким чином Україна може отримати легітимний голос в обговоренні майбутнього цієї будівлі? Можна сказати, що перші думки без належного обґрунтування і через ускладнений доступ до джерел аргументації рухаються з місця повільно.

Тому в цьому почасти спекулятивному тексті, по суті — переліку тез чи фокусів уваги, моїм завданням є назвати й окреслити деякі можливі напрями такої роботи.

1. Два роки України в Джардіні, 2022, 2023

Історія Венеційської бієнале починається в 1895 році в Джардіні, а національні павільйони відкриваються на цій території з початку XX століття. Україна не мала тут свого павільйону зі зрозумілих причин, але художники і художниці були багато разів представлені: в павільйоні, який зараз називається російським; в центральному павільйоні головної виставки, яку роблять щоразу нові запрошені кураторки й куратори; або в павільйонах інших країн. Наприклад, українська секція робіт у павільйоні USSR була виділена окремо в 1930 та 1934 роках — як Ucraina. В 1924 і 1932 роках твори художників і художниць атрибутувалися за містами — Karkif, Kief, Pokrovsk тощо. У 1920 році крім 81 твору в павільйоні della Russia була окрема Mostra individuale di Alexandre Archipenko (персональна виставка Олександра Архипенка).

Венеційська бієнале — одна з багатьох версій динамічної історії мистецтва, в якій простежується українська присутність. Поза межами національного павільйону України, що змінював локації з 2001 року, такі художники й художниці, як Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Анатоль Петрицький, Казимир Малевич, Сергій Братков, Тетяна Яблонська тощо, були показані в павільйоні СРСР і павільйоні Росії (тобто в тій самій будівлі). Олександр Ройтбурд, Віктор Марущенко, Микола Рідний, Жанна Кадирова, Олександра Екстер і Марія Примаченко — в головних кураторських проєктах різних років. У цьому році "Відкрита група" представляє павільйон Польщі з роботою "Повторюйте за мною ІІ".

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Зйомки проєкту "Повторюйте за мною" Відкритої групи, Відень, 2024. Надано Мартою Чиж

У 2022 році повномасштабне вторгнення спричинило стрімкий перегляд місця України на мапі Венеційської бієнале. З одного боку, з'явилася потреба побачити українську присутність у попередніх виставках, з іншого — представити роботи художниць і художників, які продовжували працювати під час нової фази війни.

На запрошення кураторки 59-ї Венеційської бієнале Чечільї Алемані на центральній ділянці Джардіні був створений додатковий тимчасовий павільйон України — Piazza Ucraina (Майдан Україна), проєкт, курований нами втрьох з Лізаветою Герман і Марією Ланько, з архітекторкою Даною Косміною та за участі більш ніж 70 авторок і авторів, чиї роботи експонувалися у форматі змінної плакатної акції. У 2023 році президент бієнале Роберто Чікутто і кураторка Леслі Локко прийняли пропозицію від нашої з Іриною Мірошниковою і Олексієм Петровим кураторської групи — попрацювати на цій локації вдруге.

Так павільйон України повернувся на Бієнале архітектури після 9 років відсутності, об'єднавши дві локації — простір в Арсеналі й галявину в Джардіні. До проєкту під загальною назвою "Перед майбутнім" долучилися близько 40 українських архітекторок і архітекторів, а також агентів з різних сфер — мистецтва, історії, археології, екології тощо. 2022 і 2023 роки стали часом значної уваги міжнародних спільнот до України, а також підтримки з боку бієнале як інституції.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Before the Future. Павільйон України на 18-й Бієнале архітектури у Венеції, 2023. Кураторки — Ірина Мірошникова, Олексій Петров, Борис Філоненко. Національний павільйон України на архітектурній бієнале у Венеції. Джерело: Борис Філоненко

Сьогодні порушувати питання про павільйон України в Джардіні означає вести дискусію одразу на декількох рівнях: заявляти про власні позиції, але також потрапити в розмови, які вже тривають. Зараз цей момент можна схарактеризувати як переосмислення самої моделі павільйонів через їхню деконструкцію, автокритику чи обмін просторами.

Імперський спадок побудованих павільйонів та сам принцип державного представництва — тема, яка критично опрацьовується як ззовні, так і всередині бієнале (наприклад, важливим етапом була виставка Чечілії Алемані "Тривожні музи. Коли бієнале зустрічається з історією" 2020 року, а в павійльонах Польщі, Іспанії, Нідерландів, Скандинавії можна було побачити проєкти ромської художниці, художниці з Перу, естонський проєкт, художників і художниць саамі, Гренландії тощо). Говорити про необхідність, а тим більше про будівництво нового павільйону, означає будувати стратегію всупереч цим напрямам думок. Тому це потребуватиме великої роботи — як дипломатичної, так і наукової.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Тривожні музи. Коли бієнале зустрічається з історією, 2020. Кураторка — Чечілія Алемані. Архітектура — Formafantasma. Formafantasma

2. Незручності павільйону України в Арсеналі, 2019 — по сьогодні

На сьогодні національний павільйон України у Венеції важко назвати інституцією. Це радше місце чи явище у розвитку, яке створюють тимчасові спільноти, що за результатами конкурсу, за призначенням або на запрошення беруть відповідальність його втілити. Тяглість цього явища забезпечують кураторки, куратори й команди, деколи агентки державних інституцій, але ніколи — інституція, яка номінально несе відповідальність за цю тяглість.

В України таких інституцій дві: Міністерство культури для мистецької бієнале і Міністерство інфраструктури — для архітектурної. Роль комісарки / комісара залишається в цих установах або відсутньою, або нестабільною. Одна кураторська команда може пережити кількох комісарок за рік роботи, а знання й навички попередніх проєктів залишаються невідомими для майбутніх кураторів і комісарів.

Уявити український павільйон, що тяжіє до тривалої присутності та видимості на бієнале, а можливо й відзнак на цій події, означає також більш професіоналізовану роль комісарок / комісарів у системі культурної політики: вони мають добре знати контекст бієнале, нюанси участі в тому чи іншому році, тримати постійний зв'язок із командою бієнале, іншими павільйонами, з агентами мистецького / архітектурного поля в Україні, а також забезпечити роботу кураторів, які виграють у конкурсі на представлення національного павільйону.

У 2019 році комісарка павільйону України Світлана Фоменко оголосила про намір Міністерства культури орендувати на десять років простір в Арсеналі. Раніше Україна перебувала в постійному пошуку приміщень для своїх проєктів на території міста, що зазвичай означає меншу видимість і важкодоступність проєкту для відвідувачок і відвідувачів. Тому фіксоване місце в Арсеналі ставало суттєвим кроком для національної презентації. Однак після чотирьох проєктів, які були реалізовані на другому поверсі арсенального Sale d’Armi з 2022 по 2024 роки, щоразу посилююється розмова про необхідність пошуку кращого місця.

Проблема полягає в тому, що кімната павільйону України є радше проміжним простором, роздоріжжям, що веде до інших павільйонів або до виходів з будівлі. Шість проходів та великі вікна ускладнюють роботу команд. Архітектурна студія "ФОРМА" у 2021 році порахувала обмеження в користуванні цим простором — і виявила, що корисної площі в приміщенні залишається лише 44 %, тоді як 56 % неможливо займати відповідно до технічних вимог.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Тінь "Мрії" падає на Джардіні. Павільйон України на 58-й Венеційській бієнале, 2019. Куратори — "Відкрита група" (Юрій Білей, Антон Варга, Павло Ковач, Станіслав Туріна). Павільйон України на 58-й Венеційській бієнале/Facebook

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Павло Маков. Фонтан виснаження. Acqua Alta. Павільйон України на 59-й Венеційській бієнале, 2022. Кураторки — Лізавета Герман, Марія Ланько, Борис Філоненко. Павільйон України на 59-й Венеційській бієнале/Євген Нікіфоров

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Before the Future. Павільйон України на 18-й Бієнале архітектури в Венеції, 2023. Кураторки — Ірина Мірошникова, Олексій Петров, Борис Філоненко. Олександр Курмаз

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Плетіння сіток. Павільйон України на 60-й Венеційській бієнале, 2024. Куратори — Макс Горбацький та Вікторія Бавикіна. Rob Battersby

Роздоріжжя — загалом хороша метафора. Українські проєкти враховують ці незручності та використовують їх собі на користь. Утім, все частіше лунають думки про те, щоб залишити цей простір — і від агентів культурного поля, і від ширшої української аудиторії, яка часом втрачає фокус уваги до проєкту через маленький масштаб приміщення. Це веде до кількох варіантів розвитку подій: вкладати в національну присутність більші бюджети й мати можливість працювати з проєктами більшого масштабу (наприклад, у тому самому Арсеналі) або повернутися до формату кочового павільйону (що призведе до більшого навантаження на роботу команди, і без того перевантаженої).

3. Аргумент Ханенко

Є й третій сценарій: санкції та/або репарації. Перебування у війні сформувало таку лінію роздуму: Росія має віддати чи буде позбавлена павільйону в Джардіні на користь України після поразки на полі бою або в межах нових пакетів санкцій, що можуть бути накладені на країну-агресора. Хоча тут немає прямої кореляції, але в таких роздумах із високою ймовірністю з'являється ім'я Богдана Ханенка і нагадування про його роль у будівництві павільйону.

Натрапити на ім'я Ханенка у Венеції непросто. В популярній книжці Марко Мулаццані "Гід павільйонами Венеційської бієнале від 1887 року", що продається в усіх місцевих книжкових магазинах, про нього не згадано. В архівах на материковій частині Венеції B. Khanenko записаний в офіційному каталозі бієнале 1914 року як один із патронів павільйону, а також як ініціатор участі Російської імперії у венеційській міжнародній виставці через його прямі зв'язки з Академією мистецтв у Петербурзі. В іншій папці, в тогочасній британській пресі можна знайти згадку про Ханенка як про "щедрого поціновувача мистецтва".

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Богдан Ханенко. Музей Ханенків

Сама собою прив'язка до Ханенка веде до низки інших питань. Чи може патрон архітектурного проєкту, виборний член Державної Ради Російської імперії 1906–1912 років претендувати на статус опорної фігури у розв'язанні сьогоднішнього питання про український павільйон у Венеції? Що важить: те, що Ханенко підтримував культурні проєкти як меценат, чи факт його участі у створенні павільйону як ідейного натхненника? Історичні документи, які могли б підсилити ту чи іншу лінію аргументації лишаються важкодоступними для українських науковиць та науковців.

Дослідниця Мар'яна Варчук звертає увагу на те, що в Україні таких документів немає, а архіви будівництва Російського павільйону зберігаються в Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. Міжнародні дослідники не згадують про Ханенка, вочевидь, спираючись на доступну їм російську версію історії.

На мою думку, аргумент Ханенка стає сильнішим завдяки сучасній історії, серед іншого — завдяки діяльності Музею Ханенків у Києві, зокрема під час повномасштабного вторгнення. Зв'язок, що існує між будівництвом павільйону в Венеції і музеєм на вулиці Терещенківській в Києві, створює простір для поступового й ґрунтовного переосмислення історичної перспективи, в якій Ханенко опиняється в центрі української версії історії, але й під деколоніальною лінзою як політик і промисловець XIX століття.

Висновки можуть бути непростими, але наукова робота є запорукою сильної позиції. Важить не лише постать у минулому, а й формування сьогоднішнього погляду, що викристалізовується у розмові й співпраці з багатьма агентами культурного поля: у 2022–2024 роках у Музеї Ханенків відбулися виставка Павла Макова "Фонтан виснаження" (павільйон України 2022 року), виставка і дискусійна програма "Перед майбутнім" (павільйон України 2023 року) та пресконференція "Плетіння сіток" (павільйон України 2024 року).

Коли місток перекидається в давні часи, виникають й інші питання до дискусії: чому павільйон, який зараз називається російським, до цього — радянський, а перед цим — імперський, має перейти саме Україні? Хто ще має брати участь у цій дискусії з міжнародних колег? Можливо також, що озирання на первинну сцену будівництва павільйону і питання про те, хто його породив, може бути не найнадійнішою позицією.

4. Казус Кабаков, 1993 і 2015

Є і ближча історична дистанція в цій розмові. Чому павільйон у Джардіні зараз належить Росії? Чи було так завжди? Швидкий огляд проєктів після розпаду СРСР показує, що ні. У 1993 році він навіть не називався російським павільйоном, а був павільйоном Comunità Stati Indipendenti (Співдружніх незалежних держав). У Венеції є декілька спільних павільйонів, наприклад Чехословаччини та Скандинавських країн. У 1993-му таким був і будинок на пагорбі, тоді ще не кабачкового кольору.

Виставка на 45-й Венеційській бієнале називалася "Червоний павільйон", а автором проєкту був Ilja Kabakov, зазначений в каталозі як художник із Dnepropetrovsk, Ucraina, який народився в 1933 році й живе в Нью-Йорку. Тобто незалежні держави представляв міжнародний український митець (зі складною біографією).

Так само як ім'я Ханенка не надто згадується в російській історіографії, затирається і забувається, так і участь Іллі Кабакова зазнає переозначення через подальшу діяльність павільйону Росії. У 2015 році художниця Ірина Нахова представляє свій проєкт "Зелений павільйон", який переосмислює "Червоний…" в руслі історіографії російського мистецтва і московського концептуалізму, тяглості між російськими митцями XXI століття та попередниками. Ця тяглість вибудовується крізь віки й ставить питання про сучасні виклики: людину у світі одвічних політичних систем і нової екологічної повістки. Павільйон 1993 року тут послідовно називається "російським", закриваючи можливості для альтернативної інтерпретації. Під кольорами екології ховаються методи культурної політики зрілого путінізму.

У 2017 році проєкт Іллі Кабакова переміг у національному конкурсі на павільйон України. Після початку роботи над проєктом художник зв'язався з кураторською групою (Пітером Дорошенко і Лілею Куделею) та відмовився від участі, посилаючись на хворобу. Одночасно він готувався до великої ретроспективи в лондонському музеї Тейт Модерн, яка відкрилася під час торічної Венеційської бієнале.

5. Болівія та Україна

В історії про те, як Болівія отримала павільйон в Джардіні у 2024 році, віддзеркалюється історія про те, як Україна втратила право на власну репрезентацію після 1993 року. Міцна зв'язка війни і культури проявляється в обміні ресурсів на можливість / неможливість репрезентації на Венеційській бієнале в обох кейсах. У червні 2023 року Болівія підписала угоду про видобуток літію з компанією атомної енергетики "Росатом", а у 2024 році ця співпраця проявилася на майданчику міжнародної виставки.

У своєму кураторському тексті Есперанца Гевара дякував Російській Федерації за прийом Болівії в самому серці бієнале. Водночас експорт до Росії літієвих акумуляторів підпадає під санкції, адже їх використовують у виготовленні зброї, зокрема дронів, якими Росія щоденно воює проти ЗСУ і здійснює терористичні атаки на українські міста.

Що сталося між 1993 і 1995 роком, коли павільйон Співдружніх незалежних держав перейшов до Росії? Процес передання збігся з розвитком російської газової війни, протягом якої Україна отримала російський газ на 1994–1995 роки в обмін на закордонні активи й нерухомість часів СРСР.

Україна на Венеційській бієнале, роки уваги — 1914, 1993, 2025–2026
Maarja Kask, Ralf Lõoke. Газова труба від павільйону Росії до павільйону Німеччина на 11-й Бієнале архітектури у Венеції, 2008. Проєкт Естонської архітектурної асоціації/biennaal.arhliit.ee

Максим Еріставі пропонує формулу російського колоніалізму: "маніпуляція — вторгнення — винищення". В історії павільйону в Джардіні вона розгортається так: "газова війна — переписування історії (щоб не лишалося незручних винятків, як-от 1993 рік, або двох прочитань щодо прив'язки Кабакова до російського мистецтва) — запрошення Болівії (під комісарством Міністерства культури, деколонізації та депатріархалізації Болівії) — …".

На зв'язку з Болівією був також міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров, який також підтримує вступ цієї країни до економічного союзу БРІКС. У той самий час донька Лаврова Єкатєріна Вінокурова є однією із засновниць та власниць компанії Smart Art — номінального комісара павільйону Росії з 2019 по 2029 рік (за актуальним контрактом). Можна пригадати слова директора Ермітажу Міхаіла Піотровського на початку повномасштабного вторгнення: "До початку «спецоперації» в Україні виставки російських музеїв були всюди. Це і була наша, якщо хочете, спецоперація, великий культурний наступ".

В сучасній історії павільйону Росії принцип неподільності війни і культурної дипломатії втілено в конкретних персоналіях. Політику країни-агресора на міжнародних майданчиках як у цьому році, так і раніше й надалі визначає найближче оточення Владіміра Путіна.

6. Перспективи

На 60-й Венеційській бієнале, якщо рахувати павільйонами, присутність України і Росії можна підсумувати умовним рахунком 2:2.

Проєкт "Плетіння сіток" кураторського колективу Макса Горбацького і Вікторії Бавикіної, за участі художниць і художників Каті Бучацької, Олександра Бурлаки, Лії Достлєвої та Андрія Достлєва, Андрія Рачинського і Даніїла Ревковського та проєкт "Повторюйте за мною ІІ" від "Відкритої групи" з кураторкою Мартою Чиж в павільйоні Польщі були тактично врівноважені участю Болівії, яка дякує Росії літієм, та павільйоном Австрії, який представляла художниця Анна Єрмолаєва з проєктом про боротьбу з путінським режимом через репетицію балету (окрема тема).

Враховуючи динаміку останніх трьох років, видно, що Україна залишається помітною і більш самостійною на міжнародній виставці, але також Росія знайшла за цей час можливість для репетиції власного повернення.

Якими будуть Венеційська бієнале архітектури у 2025 році та мистецька бієнале 2026-го — значною мірою залежить від роботи багатьох агенток і агентів культурного та політичного полів всередині України. Я пишу про це зсередини середовища, з розумінням того, скільки часу й зусиль потребує та чи інша тема: Богдан Ханенко і Варвара Ханенко, Ілля Кабаков і Емілія Кабакова, історія та критика павільйону, побудова відкритих сталих інституцій — лише деякі з них. Щоб мати набір коротких тез, які можуть стати фундаментом для побудови стратегії, потрібно провести довготривалі й не такі динамічні дослідження, до яких також додаються перепони: часові й фінансові ресурси, панівна відсутність визнання державою агентів і агенток культурного, мистецького, гуманітарного полів, обмежений доступ до архівів тощо.

Але є і частина роботи, яка потребує невідкладних дій: конкурс на кураторів павільйону України на 19-й Бієнале архітектури досі не оголошено, а сама наявність процедури конкурсу залишається під питанням. Чи може Україна дозволити собі пропустити участь у цій події під час війни? Чи може дозволити втратити результати попередніх років роботи? У таймлайні історії української присутності на Венеційській бієнале прямо зараз ми перебуваємо тут.

Цей текст став можливим завдяки підтримці Українського інституту, завдяки якій відвідав 60-ту Венеційську бієнале та працював у архівах та опубліковано у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.

Підтримайте збір Суспільного Мовлення разом із Фондом "Повернись живим" для батальйону безпілотних авіаційних систем 14-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок