Від початку повномасштабного вторгнення з боку Росії відбуваються спекуляції та погрози щодо ядерної (не)безпеки. Цьому передували конкретні дії: на початку вторгнення війська захопили територію Чорнобильської АЕС, тепер триває шантаж довкола замінованої Запорізької АЕС. Одним з основних майданчиків для погроз та маніпуляцій стали цифрові медіа, які дуже швидко реагують і підхоплюють інформацію, що шириться.
Світлана Матвієнко — дослідниця та викладачка в Школі комунікацій при Інституті цифрових демократій університета Саймона Фрейзера у Ванкувері. Уже кілька років вона курує два напрями досліджень: "кібервійна та мілітаризація" і "медіа та середовище". Українським читачам вона відома завдяки книзі "Кібервійна і революція", написаній у співавторстві з Нiком Даєром-Вiзефордом та виданій в перекладі Андрія Бондаря видавництвом "Критика" у 2021 році.
Зараз дослідниця працює над наступною книгою — "Ядерна кібервійна", що торкається тем ядерного тероризму, колоніалізму та довгої історії забруднення середовища як зброї у війні від 1914-го року. Матвієнко впевнена, що російська війна в Україні демонструє нагальну потребу в такій розмові й ці теми, якими вона займалась до повномасштабного вторгнення, набули напрочуд гострої актуальності.
В інтерв'ю Суспільне Культура вона говорить про те, у який спосіб колонізуються території, як впливає озброєння та війна на довкілля та чому окупація Чорнобильської зони розпочалась задовго до повномасштабного вторгнення.
Розмова відбулася на тлі повідомлень про можливий теракт на Запорізькій АЕС та після експедиції дослідниці Чорнобильською зоною в межах нової книжки.
Про експертність та поняття "кібервійна"
Я почну розмову з дуже простого, але, як на мене, важливого питання: якщо сьогодні подивитись, чия думка подається в медіа як експертна, то складається враження, що коло експертів у ядерній безпеці та спеціалістів у виявленні ядерних загроз несподівано розширилось, ледь не до кожного ютюбера чи блогера. Та все ж таки, що ми маємо на увазі, коли говоримо про ядерну небезпеку? Хто є експертами? Як медіа формують ці уявлення і поняття?
Справді, наразі стан "експертності" печальний. Довкола ядерної теми створюється багато міфів, і це міфотворення підживлює інформаційну війну. Спеціалістів з ядерної безпеки у нас небагато. І лише дехто з них, на жаль, спілкується з медіа. Я можу назвати кількох експерток та експертів, які виконують важливу роз’яснювальну роботу — наприклад, наші науковиці та науковці Ольга Кошарна, Олена Паренюк, Катерина Шаванова, Володимир Борисенко, які б могли говорити про наслідки потенційного вибуху чи необхідну поведінку в такій ситуації.
Журналістам кортить говорити про можливість підриву Запорізької АЕС, але цього не може коментувати ніхто — ані Залужний, ані Зеленський, ані ChatGPT. І якщо хтось із керівництва країни це робить, треба розуміти, що маємо справу зі стратегічною комунікацією, наприклад задля привернення міжнародної уваги або іншої мети, але аж ніяк ми не маємо справи з прогнозами.
Мене цікавить ядерна тема в контексті кібервійни. І те, як із моїм співавтором Нiком Даєром-Вiзефордом ми визначили поняття "кібервійна", відрізняється від бачення експертів з безпеки чи воєнних експертів. Хоча чим далі, тим більше й вони тяжіють до схожого розуміння кібервійни як перерозподілу світового порядку та економічного контролю шляхом війни, яка залучає будь-кого у будь-який момент та будь-де завдяки дистанційним технологіям і можливостям зламу критичної інфраструктури: поле битви цієї війни рухливе. Але якою б дистанційною вона не була, кібервійна завжди має фізичний вимір, і для нас цей кінетичний аспект є дуже важливим: хоч кібервійна неодмінно має потужну дезінформаційну складову, експлуатуючи тіло, психіку, підсвідомість людини, її метою є фізичне знищення.
Війна, яку веде Росія в Україні, — це кібервійна. І вона демонструє, що все, що ми називаємо "кібер" невіддільне від крові й поту: чим інтенсивніше розвивається кібер- або дистанційно-цифровий вимір війни, тим інтенсивніше проливаються кров і піт — і по-іншому не буде. Війна накопичує методи знищення, нічого не полишаючи позаду в історії: ані окопів, ані гвинтівок, ані танків Другої світової — усьому є призначення і місце у цій надскладній та гібридній машині війни.
Але повернемось до ядерної загрози: ми бачимо, як на тлі нашої війни тема ядерного шантажу стає частиною інформаційної війни і формувальних операцій. Ядерний тероризм росіян формує таке середовище на окупованих територіях колишньої та активної атомних станцій, у якому будь-що може трапитись. І оце будь-що є справді будь-чим. Це простір, де керує випадок. Тотальна влада випадку, спричиненого загальним хаосом, недбалістю, неконтрольованою реакцією, страхом, люттю, безвихіддю, наркотиками чи алкоголем, а може, вселенським пофігізмом ядерних терористів, які окупували Запорізьку атомну станцію. Будь-що може трапитись, а може і не трапитись. Будь-що може стати тригером, і атомна станція може стати атомною зброєю. Саме таке сприйняття нав’язується Україні та світу. Ми маємо перестати дихати від страху, перестати боротись, перестати самі собі допомагати вижити, забути про звільнення інших, перестати бути собою. І це працює — не абсолютно, але працює.
Використання ядерної зброї як технології стримання відоме нам із часів Холодної війни. Тепер, навпаки, ми спостерігаємо, як ядерна зброя або перетворені на зброю не-військові об’єкти є технологією акселерації та посилення тиску Росії на Україну, тих країн, які її підтримують, та країн, які зацікавлені у світовий стабільності й збереженні теперішнього порядку речей.
Наскільки ядерна інфраструктура залучена до або є частиною інформаційної інфраструктури? Вона є частиною енергетичної системи і від неї залежить; але вона має бути видима моніторинговим системам МАГАТЕ, і виведення Запорізької атомної станції із зони інформаційної видимості — це теж метод ядерного тероризму, який створює середовище, де панує хаос та випадок, і де будь-що може трапитись.
Про локальну і глобальну солідарність, а також особисті, політичні та військові союзи
Як на тлі ядерних погроз працює солідарність між спільнотами та державами? Чи здатна вона протистояти тероризму?
Захист країни на фронті, волонтерство та збір доказів воєнних злочинів Росії на території України наразі в пріоритеті. Україна вступає сьогодні у дуже різні ситуативні тактичні та стратегічні альянси, альянси задля виживання, що уможливлюють просування наших військових метр за метром, відсуваючи ворога назад на його території, і що дозволили наший країні покращити захист багатьох міст, які постійно атакують ракети та дрони ворога.
Чи це солідарність? Не завжди. Ці союзи ситуативні для всіх учасників: у кожного свої пріоритетні потреби. Тому я радше кажу про солідарність на людському рівні. На державному і корпоративному рівнях — це політекономія, навіть під час війни. Особливо під час війни. Український журналіст нещодавно обурився від слів британського урядовця, який заявив, що його країна "не Amazon з доставки зброї", і намагався нагадати йому, що Україна — теж аж ніяк "не полігон для її витрачання". Але суть і проблематичність багатьох альянсів зі світовими державами та корпораціями, включно з російськими, полягає в тому, що ми є і полігоном для таких компаній, як SpaceX чи Palantir, скандально-відомих своєю антидемократичною, імперською позицією, і платформою для постачання російського газу до Європи, куди через Україну транзитом йде приблизно 35 млн м3 на добу (хоча обсяг газу уже зменшився майже на третину, цей транзитний контракт закінчиться лише в грудні 2024 року).
Жах війни в тому, що такі альянси — неминучі, що такі речі співіснують із нелюдською працею військових, які тримають лінію фронту. Миттєвість знищення населення, інфраструктури і середовища не можна порівняти з повзучою швидкістю санкцій, постачання зброї та припинення таких газових контрактів, коли весь час хтось ще стогне в соцмережах через повільність українського контрнаступу.
Говорячи про людську солідарність, окрім найбільш необхідних нам донатів і підтримки переселенців та біженців, я би хотіла згадати візити в Україну, особливо тих, хто могли би залишатись у своїх комфортних кабінетах, але наважилися приїхати сюди і побачити, як триває життя під час війни — просто аби знати. Ось наприкінці липня двоє моїх знайомих викладачів Карлового університету були в Україні. Вони до України не мають жодного стосунку: ані особистого, ані робочого. Вони приїхали, тому що ця війна — надзвичайно важлива подія, про яку неможливо прочитати, її треба бачити на власні очі. Мені вдалося показати їм Київ, Бучу, Гостомель, Ірпінь, Львів, познайомити з письменниками та митцями, активістами, видавцями, познайомити з людьми, які живуть і роблять свою роботу серед руїн, безпрецедентно будують меморіальні комплекси жертвам війни, поки ця війна ще триває, сидять у нічних коридорах під час атак і не припиняють джазові концерти під час сирен. Але Чехія сама не так давно залатала сліди від пострілів на фасаді Національного музею на Вацлавській площі, який радянські війська переплутали з чеським парламентом. Саме тому, мабуть, значення українських прапорів на вулицях Праги все ж таки інше, ніж у Берліні. Чехам не треба пояснювати, що є що.
У минулому, однак, і ми мало цікавились іншими війнами та, відверто кажучи, фетишизували усі імперії. Окрім, напевно, одної — сусідньої, тому що вона "наша" і нависає над нами, як підвішений на волосині Дамоклів меч. Я сподіваюся, що після війни ми збережемо значення солідарності й потребу солідаризуватися. Цікаво, що саме тепер, коли з кожної праски лунає слово "деколоніальність", українські депутати пропонують запровадити колоніальне свято так званого Дня подяки — "як це зроблено у деяких високорозвинутих країнах". Я сподіваюсь, коли закінчиться ця війна, ми таки зможемо по-іншому дивитись на світ і солідаризуватись не з імперіями, а проти імперій.
Ви вивчаєте інфраструктури. Солідарність — це, напевно, теж частина інфраструктури.
Можна і так сказати. Люди — частина інфраструктури. Інфраструктура підтримки, інфраструктура піклування, інфраструктура уваги. Солідарність — це діяти проти себе, вступатись за цінності та виживання іншого — далекого і близького.
У своєму тексті "Швидкості та вектори енергетичного тероризму" ви говорите про екологізацію війни і наводите теоретичні тексти німецького філософа Пітера Слотердайка, який вказував, що довкілля також перетворюється на зброю у війнах…
Справді, Слотердайк пише, що після того, як поняття "середовище" було введено у вжиток у дев’ятнадцятому столітті, цей концепт було застосовано і для ведення війни. Поняття "середовища" — передусім про зв’язки. Тобто середовище — це модерне розуміння, що речі навколо нас системні й пов’язані. Середовище підтримує життєві функції організму: організм дихає повітрям, нормально функціонує тільки у певному температурному режимі, не може прожити без води і їжі. Але середовище — це ще й про соціальність і потребу взаємодії з людьми, тваринами, рослинами.
Вже під час Першої світової війни стало зрозуміло, що ефективніше таргетувати середовище людини, а не саму людину. Якщо отруїти повітря хімічною зброєю, якщо поламати усі життєстверджувальні зв’язки, людські та інфраструктурні, можна нищити людей масово. І навіть якщо вони виживають, то втрачають функціональність. До відновлення ж зруйновані середовища надаються дуже повільно, якщо вони взагалі відновлювані.
Знищення середовищ поцілює одночасно минуле і майбутнє. Стирається пам’ять, якій бракуватиме матеріальних артефактів. Зруйновані середовища — це негативні простори, простори неможливості для людини, спільнот чи культур.
Для модерності взагалі характерне зрощення військового і цивільного, розмивання кордонів між війною та миром. Наприклад, те ж поняття "середовища" як щільності зв’язків приводить до думки про застосування отруйних газів під час Першої світової війни. Хоча, здавалося б, це поняття мало би змінити мислення у бік більш обережного ставлення до всього живого тоді, коли розпочався індустріальний бум.
Сьогодні ми живемо парадоксальне життя зрощених війни і миру в одній країні. Війна проникла скрізь і торкає кожного в різний спосіб: мобілізовані рідні, втрачені друзі, зруйновані оселі, пережите насилля, загроза ракетних ударів, звуки сирен. І все одно люди ходять на концерти, обговорюють книги та кінострічки, їздять відпочивати на море, продовжують навчання, а лекції можуть читати викладачі з окопів — взаємопроникнення війни й миру насправді таке, що тим, хто поза межами України, неможливо це зрозуміти.
Але такий немислимий симбіоз — не парадокс: це найрадикальніша форма існування в модерному світі. Це модерність як така: війна-мир. І визначення війни як одного зі способів життя — ось воно, тут, ми проживаємо його щодня, коли попри острівці уявного миру, актуалізовані й реалізуються усі форми знищення життя — надто швидкі та надто повільні.
Це ж відбувається і на рівні технологій. Візьмемо до прикладу застосування дронів або ж смартфонів — цивільних технологій, які стали частиною військової інфраструктури. І йдеться тут не просто про застосування бойових дронів, що зрозуміло, а перетворення так званих весільних дронів — за допомогою нескладних маніпуляцій — на надважливі мобільні знаряддя бачення. Навіть найпростіші дрони здатні виконувати бойові завдання.
Соціальні мережі — теж сіра зона війни, де не лише розгортаються пристрасні баталії, формуються більші чи менші закриті й напівзакриті середовища "своїх" та "чужих", що неймовірно фрагментує суспільство, а й, звісно, відбувається те, що всіх нас, здається, тимчасово поєднує — мобілізуються волонтерські ресурси. Водночас соцмережі залишаються найкращим середовищем для стеження та поширення дезінформації. Аналіз даних соцмереж використовується для ракетних обстрілів тощо.
Але повернемось до екологізації війн як стратегічної руйнації середовища. Я досліджую процес "вертикальної окупації". Річ у тім, що ми уявляємо нашу перемогу горизонтально як повернення всіх наших територій, але й після горизонтальної деокупації ми залишимось жити в окупованому війною просторі через масштабне і глибоке забруднення нашого природного середовища — від повітря до глибоких ґрунтових вод.
Ми станемо вимушеними свідками тривалого колообігу отрути, нашими водами мігруватимуть міни, в наших землях залишатимуться закладені вибухові пастки. Наші тіла уже вбирають війну, пропускають крізь себе чи накопичують її мікроелементи в собі, наші органи дихання працюють як фільтри, бруд війни затримується в наших кістках. Ця некрополітика війни і є предметом моїх статей та виступів: я розповідаю про забруднення як зброю війни, де винищення живого відбувається на різних швидкостях.
Увага до мікроелементів важлива ще й тому, що вони функціонують як медіа: наші тіла стають елементним текстом війни, її матеріальним доказом, мікрочастинковою історією військових злочинів. Ці та інші мікроелементи, як-от радіаційне забруднення, — це матеріальна історія радянського колоніалізму; Чорнобильська зона — один із таких доказів. У деяких випадках мікроелементи стійкіші за людську пам’ять. Пам’ять, як ми розуміємо в процесі нищення Росією нашої матеріальної культурної спадщини, демонструє неймовірну крихкість без своїх артефактів.
Ну і знову-таки, повертаючись до поняття середовища і екологізації війни, одним із найстрашніших наслідків того, що відбувається, на мою думку, є руйнування спільнот.
З одного боку, спільноти уже частково зруйновано війною — і, на жаль, вони будуть продовжувати руйнуватися після війни. Людей убито, люди втікали; але й там, де люди пережили окупацію, делікатні соціальні зв’язки також суттєво ушкоджено. Численні репортажі та доповіді різних організацій свідчать, що після деокупації, особливо у менших населених пунктах, де всі одне одного знають і де зі страху чи примусу люди виживали у різний спосіб, одні проти нового режиму, а інші з режимом, це неймовірно ускладнило подальше співіснування після деокупації, коли є жертви, коли є обґрунтовані й необґрунтовані підозри у колабораціонізмі.
Це означає, що будь-яка довіра, що створювалась між людьми довгими роками, хоч і була зовсім не ідеальна, тепер суттєво пошкоджена. Руйнувань зазнала екологія нашого суспільства.
Про роль медіа в екології та війні
Повертаючись до теми медіа та зв’язків у цифровому світі, як наявність цього інструменту впливає на відбудову екології суспільних зв’язків?
Приголомшливі результати наших волонтерських практик можуть справляти враження, що соцмережі мобілізують солідарність, але я переконана, що це не так: соціальні мережі не є "публічною сферою" і не солідаризують спільноти — це не корелює з їхньою бізнес-моделлю. Однак вони непогано працюють для виконання швидких тактичних завдань. Мережі — це токсичний простір. Його створено таким навмисно: такий він найбільш прибутковий та найбільше затримує користувача на платформі. І тому продукування антагонізмів, булінгу, хейту, інших руйнівних емоцій достеменно вивчали розробники соціальних мереж і вбудовували в систему.
Солідарність — це вихід поза межі своїх інтересів. Коли ми закликаємо інших солідаризуватися з нами, ми закликаємо їх поступитися своїм комфортом і добробутом заради нашої боротьби, що стосується спільних цінностей. Соціальні мережі сконцентровані на его, там користувачі мають можливість створювати гомогенний світ "своїх" — така практика діаметрально протилежна солідарності, солідарності з іншими, які поза межею вашої медійної бульбашки, вашої країни, вашого класу, вашої раси, вашого етносу.
Адже ніхто нам нічого не винен — і солідарність полягає в тому, що ти когось підтримуєш, навіть коли могла би й не підтримувати. Солідарність — це екологія, це тривке. Якщо ж нас підтримують через вигоду, це економічна транзакція. Якщо нас підтримують тому, що такі жести добре виглядають в очах інших користувачів і фоловерів, це нарцисизм; якщо в очах виборців чи якоїсь їхньої частини — це популізм. Усе окрім першого — нетривке, не варте довіри, мінливе, непередбачуване і не спрямоване на конструктивну побудову спільнот. Під час війни, звісно, менше думаємо про суть мотивацій — будь-яка підтримка для нас важлива, кожний жест, кожний донат; я лише про те, що треба тверезо сприймати ситуацію і не приймати ситуативних "друзів" за друзів. Солідарність — це складна робота з собою у часи мирні й під час війни.
Щодо того, як ми сприймаємо інформацію та беремо участь у створенні знання у соцмережах та поза ними. Як ми вже говорили на початку, ми живемо у світі, де є запит на швидку інформацію. Якісний експертний коментар вимагає підготовки, років досвіду та часу на правильне формулювання. Замість підготовки й досвіду "експертність" чи "авторитетність" часто вимірюється кількістю фоловерів і репостів — таку модель підтримує гугл і соцмережі. Суспільство легітимізує низькоякісний контент, споживаючи його: за заниження рівня експертності несуть відповідальність усі. Нині, якщо ти блогер-мільйонник, ти можеш поширювати лютий сексизм на своєму каналі й водночас казати "це не сексизм", "це я просто так думаю", і користувачі починають групуватись у коаліції, висловлювати так звані опінії, називати це словами "демократія" чи "свобода" і трощити одне одного, намотуючи кишки на палки. А за вікнами — йде війна. Думаєш, де люди беруть стільки енергії, коли тут панує тотальне вигорання і така глибока, болюча втома?
Я нещодавно була вражена статистикою, опублікованою виданням "Детектор медіа": згідно з нею лише 11% людей розрізняють фейки.
Насправді, я думаю, відсоток значно менший. Адже що ми називаємо фейками? Фейки — це повідомлення, які навмисно створені, чи які ненавмисно створені, чи виникли внаслідок помилки або не до кінця точної інформації? Деякі фейки — це справді продумана технологія. Інші виникають майже спонтанно, продукти медійних середовищ. Багато з них стають вірусними, коли їх підхоплює і несе, розганяючи, мережа. Я, мабуть, зараз скажу дещо парадоксальне, але фейки в певному сенсі не "менші", а "більші" за "правду".
Правдива інформація може бути складною для сприйняття, навіть неперетравною. Фейки часто відбивають запити на те, що певні групи хочуть бачити як "правду", фейки — це wishful thinkingВидавання бажаного за дійсне певних груп. Тому соціальні мережі, головна мета яких і є формування таких груп у комерційних чи політичних цілях, — це найефективніші механізми для поширення фейків. Фейк — це it-product мережі, його створено так, як створено якісну рекламу. Реклама — це фейк у світі споживацького суспільства, де загальний консенсус полягає в тому, аби цього не помічати.
Власне, ніби такий інформаційний голод: що більше інформації, то більший голод. Тут мені здається важливим і те, як за таких обставин працює страх. Бо ніби, з одного боку, хочеться його раціоналізувати, а з іншого боку, існує підсвідоме прагнення його підкріпити. Тобто не розвіяти, а навпаки — знайти докази своєму страхові.
Слушне зауваження щодо інформаційного голоду. Страх теж спричинює таке сприйняття інформації, яке можна назвати параноїдальним, тобто бажання поєднати всі факти, усі інформаційні уривки, не випустити нічого. Але пастка саме в цьому — реальність завжди часткова, і вона не завжди має смисл. Мені здається, дуже важливо її такою прийняти. Коли кожній дрібниці надається велике значення, наше мислення поглинають теорії змови. Коли ви поєднуєте усі дані з усіма, це якийсь рак смислотворення, адже деякі дані мають просто зникнути, померти в хаосі.
Саме тому визнання своєї обмеженості в цьому інформаційному морі, я думаю, є дуже важливим. Ще до вторгнення, коли з екранів валили макабричні телешоу, від яких ставало погано, де неконтрольовано неслося про те, що буде / не буде війна, коли наші політики намагались заробити останні бали перед чимось невідворотним, експлуатуючи страхи та упередження глядачів, я писала з Кам’янця своїм друзям в інші міста і питала, чи збирають вони оті тривожні рюкзаки та валізи. Валіза була виміром довіри до американських спецслужб і даних їхньої розвідки. Напевно, це було по-різному в різних містах, але серед мого вузького кола валізу ніхто не збирав, хоча й до Великодніх пікніків не готувався ніхто.
Після того як у січні одним із напрямків нападу називали Придністров’я, година від Кам’янця, я почала писати щоденник, у якому хотіла зрозуміти, як жити з таким очікуванням, спостерігаючи мілитаризицію щоденного (як тепер бачимо, недостатню). Як жити з незнанням: як не впадати ані в паніку — від браку розуміння ситуації, ані в параною — від раптового уявного надлишку розуміння?
Чому катастрофа приваблює та цікавить?
Я постійно думаю про пошукові запити: скільки площі на ЗАЕС заміновано, чи потенційний вибух буде значно більший за Чорнобиль, чи буде більш впливовим за Чорнобиль. Усі ці постійні оцінки, які звучать із дуже різних джерел, офіційних та неофіційних, породжують, зокрема, й страх, а він формує і певну інфраструктуру, якщо можна так сказати.
Так є, звичайно. До того ж жахливе притягує, стимулює увагу. Особливо це видно, коли тема ядерної загрози обговорюється поза межами України.
Я думаю, наприклад, про кіно: люди йдуть у кіно дивитися на катастрофу…
Якщо говорити поза контекстом цієї війни, то дослідники апокаліптичних голлівудських фільмів часто прочитують їх як нарцистичну жалобу білих людей за своїм комфортним світом, які вони ж підштовхнули до катастрофи.
Війна провокує різні емоційні відповіді: сприйняття катастрофічного на екрані може бути радикально загострено травмою війни, а може, навпаки, приваблювати як пазл про пошук виходу із ситуації кінця світу чи приклад переживання болю. Ми всі дуже різні й досвід наш різний…
Я згадала про кіно у контексті "Оппенгеймера", який розповідає історію винахідника ядерної зброї — і це теж повернення історії про Холодну війну, про яку ми з вами говорили раніше.
Як багато хто сьогодні, я не вважаю, що Холодна війна закінчилася. Ми живемо у фантазматичному світі Холодної війни. Страхи Холодної війни актуальні й сьогодні, ті ж самі уявлення щодо біполярного світу. Та сама одержимість ядерною темою.
Життя після війни: який атом є мирним?
Що ви думаєте про концепцію мирного та не-мирного атома? Як це працює зараз у інформаційному світі та які наративи існують довкола ядерної енергетики і її майбутнього після війни?
Щодо майбутнього ядерної енергетики я відсилаю читачів до експертів; коли сама пишу про це, я їх цитую. Можна нескінченно дискутувати про те, був чи є атом "мирним" або "не-мирним" за Радянського Союзу та в інших країнах світу тоді й тепер. Багато хто доводить, що не був, і я тяжію до такого розуміння.
Холодна війна передбачає, що ти неперервно озброюєшся і робиш це нібито таємно, під прикриттям "мирного атома" але у такий спосіб, що озброєння є "відкритим секретом". Ядерна індустрія завжди була симптоматичним модерним зрощенням військового та цивільного. І тепер, у контексті цієї війни, ми бачимо, як легко її об’єкти перетворювати на зброю шляхом ядерного тероризму.
Тут ми можемо повернутися до теми елементних медіа, і особливо того, який є центральним для мого дослідження — радіації. Подивимося на наше Полісся, колонізоване ядерною індустрією Радянського Союзу. Я щойно повернулась із чергової поїздки до Чорнобильської зони — першої моєї поїздки після повномасштабного вторгнення, здійсненої за сприяння ДАЗВДержавне агентство України з управління зоною відчуження, Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника та Інституту проблем безпеки АЕС.
Якщо запитуєш самоселів, як їхнє життя змінилося в 1970-х, коли почали будувати радар "Дуга" і Чорнобильську станцію, вони одразу скажуть, що все стало чудово. Все змінилося на краще: побудували дороги і провели електрику, навіть у "далекі села", з’явилася робота на будівництві.
З одного боку, як дослідниця я фіксую те, що до 1970-х там не було ані доріг, ані електрики. Отже, ця територія не мала такого значення й вартості, як інші індустріалізовані території УРСР, і будівництво такого об’єкту як атомна станція моментально змінило статус території та уможливлювало розвиток.
З іншого боку, з досвіду восьми років моїх подорожей у Зону відчуження, я знаю, що якщо засидітися з її мешканцями і продовжувати ці розмови, вони починають кружляти навколо тем, які не так легко вписуються у наратив про прогрес. Ти не можеш прямо запитати селян про "колонізацію" чи "режими стеження", але ти делікатно і терпляче шукаєш якісь маркери цих процесів у їхніх розповідях. У розмові селян вони можуть виникнути у зовсім різних контекстах — розповіддю про сімейні історії, рибалку чи збирання грибів, приготування їжі, подорожі, до чи після Чорнобильської катастрофи, до чи після вторгнення, але які вони там завжди називають подорожами "на Україну". "А тут не Україна?" А вони кажуть: "Тут — це в цьому селі". Часто вони називають катастрофу "війною", і "до війни" значить не "до 2022-го" чи "до 2014-го", а "до 1986-го".
Я не поспішаю з прочитанням такої ідентифікації, мені потрібний час, щоб зрозуміти значення, які вони в це вкладають. Мені потрібно продовжувати приїжджати туди, продовжувати слухати їх, усі варіації їхніх спогадів: коли вони, буває, грають самоселів і розповідають тобі те, що вони думають, ти хочеш почути, і коли вони просто стають собою, людьми з важкою долею, з їхніми банальними і небанальними історіями.
Повертаючись до радянського колоніалізму Полісся, він особливо помітний з початку 1970-х років. Саме тоді ця територія була вибрана для будівництва Чорнобильської атомної станції та радару "Дуга" — ідеального секретного об’єкту Холодної війни, радіолокаційної станції, що мала виявляти міжконтинентальні балістичні ракети. За плечима уже були аварії, отже, територія навколо подібної інфраструктури мала бути визнаною як територія ризику. Негласно так і було. Тобто візія зони забруднення передує катастрофі. Тож я наголошую на тому, що Чорнобильська зона утворилась не після вибуху, а раніше: від того моменту, коли ця територія була позначена як "придатна для забруднення". А у 2022 році на цю ж територію з півночі приходять окупанти, і з півдня вони теж рухаються до атомної станції, мобілізуючи та перетворюючи візію ядерної катастрофи, яка вижила з початку Холодної війни, на зброю ядерного тероризму.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
