Юрій Рубан з Помічної Новоукраїнського району Кіровоградщини та Сергій Бідненко з Кропивницького зустрілись через рік після звільнення з полону у "вагнерівців", куди потрапили після оточення й поранень під Бахмутом. Суспільному розповіли про поранення, полон та чим займаються нині.
У полон потрапили 17 грудня 2022 року, розповів Юрій Рубан. З його слів, їхню групу, дев’ятьох бійців, оточили. Вони чинили опір близько трьох годин.
"Допомогти нам було неможливо. Поранені були, тому евакуюватись вони також не могли. У нас вже не лишилось набоїв, почали клинити автомати. Тоді дощ був – магазини набиваєш патронами, а вони з багном, руки брудні. І коли вже у всіх автомати не працювали, ми перестали стріляти. Вони ("вагнерівці" – ред.) помітили це – а були метрів за 30 від нас – і почали розстрілювати наш окоп з автоматів".
Сергій Бідненко, на момент останнього бою, перед полоном, на передовій був десять днів.
"Було влучання – щось важке, можливо гранатомет – у старшого групи висіла рука, а він продовжував воювати. Скажу, що в бою не так відчувається, не боляче і не страшно, там немає часу боятись і біль відчувати. Влучили в мене з іншого боку, не з того, звідки йшли і ми їх бачили. Влучили під бронежилет мені забило дихання, я впав. А коли відкрив очі, мене вже роздягали, знімали бронежилет, взуття. У них, я так зрозумів, зі взуттям проблема – ледь не побились".
Юрій Рубан тоді отримав поранення в руку. Сказав, осколком перебило кістку.
"Коли я вийшов, сказали прибрати руки за голову, і пролунав постріл – або нерви здали, або зі злості. Попали в мене, в боку запекло, я зігнувся, мене одразу почали бити, здебільшого по голові ногами, прикладами били. Розтрощили мені кисть, бо голову нею закривав. Я після якогось удару зрозумів, що це кінець, але пролунала команда залишити живими і взяти у полон".
Юрій вважає, що йому з побратимом пощастило, бо вони могли йти самостійно. Це їх і врятувало.
"Куля на виліт пройшла. Якби вона зачепила важливі органи, то ніхто б мене у полон не брав. Чого вони Сергія взяли – бо понадіялись, що він може йти. А йти треба було два-три кілометри".
Сергій цю відстань здолав босоніж.
"Поранений, втратив багато крові. Не знаю, як ми пройшли, бо глина скрізь була – дуже важко. Взуття не було – поки дійшов, у мене від шкарпеток одні манжети лишились. Юру я тоді вже не бачив. Вже попрощався, бо зрозумів, що не дійду, йшов-падав. Поки вели, постійно били".
Після, згадують, почались допити. Юрій Рубан розповів про типові питання.
"Що для нас Росія – питали. Ще таке смішне питання було – чого ми їх орками називаємо. Про ставлення до президента й Верховної Ради питали. Я відповідав, що ставлення моє нейтральне, бо розумів, що треба додому потрапити. Там у мене й стріляли кілька разів, знущались".
Сергій Бідненко розповів, що кулю з нього виймали, не застосовуючи знеболювальне.
"Дивом залишився живим, бо було видно, як серце б’ється – так ребра розсунуло, що можна було там гранату сховати. І в руку потрапило. Через те, що "вагнерівці" мені накрутили турнікет, а зняли його хтозна-коли, були наслідки. Довелось видалити групу м’язів, що за згинання пальців відповідають. Та вважаю, що мені дуже пощастило".
Чоловіків перевели у в’язницю у Первомайськ Луганської області. Найбільше там, зі слів Юрія Рубана, бракувало води.
"Там холодно було, всім місця на нарах не вистачало – просто на землі лежали, папером укривались. Давали 1,5 літра води на людину, максимум. Інколи – на двох. У всіх температура під 40 після поранень, а ліків не давали. З їжі – три консерви по 90 грамів і ще одна менша – паштет. Намагались з тієї консерви супи готувати".
Згадує, що постійно чули крики людей, яких били "вагнерівці".
"Ті, хто в полон потрапив раніше за нас, розповіли, що то вони б’ють своїх, які помилились, втекли, не виконували наказів – в тому ж підвалі, так само катували. Й ті, які повертались внаслідок обмінів, потрапляли в цю ж тюрму".
Юрія та Сергія звільнили з полону 31 грудня 2022 року. Тоді додому повернулись 140 українців. Сергій Бідненко згадав той обмін військовополоненими.
"Ми несли своїх поранених, самі – обідрані. Я йшов у гумових капцях і штанах піжамних з госпіталю – а це зима була. Хлопець з Кропивницького дав мені толстовку – одягнулись, як змогли. Комусь нарізали пляшок – капці такі. А на зустріч йдуть ті, на кого нас обмінювали – всі у робі, підстрижені, поголені, вгодовані. Вони не розуміли, куди вертаються – а везли їх туди, звідки ми вийшл".
Після полону, зі слів Сергія, його світосприйняття змінилось.
"Відчуваю радість від малих речей, так само від малих речей засмучуюсь. З одного боку – в госпіталі гарно зустрічають, та потім маєш багато кабінетів обійти – в армії це ще не відпрацьовано належним чином".
Ключовою психологічною травмою вважає компресію – стискання часу.
"Ти багато чого не пам’ятаєш. Багатогодинний бій тобі здається півгодинним. На мирній території відбувається декомпресія, починаються якісь спогади. Люди тебе починають боятись, якщо побачать приступ якийсь. Це проблема. Треба, щоб психолог розповідав, як поводитись, як це сприймати людям і ставитись із розумінням. І психологи мають більше працювати з бійцями. Треба якісь центри, щоб він не виходив у пустоту, а щоб деякий час була підтримка психологічна".
Зі слів Сергія, після звільнення з полону минув рік, та за цей час він не зміг отримати статус особи з інвалідністю внаслідок війни, бо з військової частини не дають відповідну довідку. Юрій Рубан не оформив статусу учасника бойових дій – чекає документ про бойові виходи.
Обоє мають плани на майбутнє: Сергій цікавиться авіацією й хоче політати на літаку, Юрій влітку втілив мрію, піднявшись на Говерлу з синами.
