Почав з оборони Луганщини і штурмував під Бахмутом. Сєвєродончанин Михайло Карабут 24 лютого вирішив добровільно піти до війська. Боронив Луганщину, був у Рубіжному, стояв на біля Попасної, а після поранення долучився до 3-ї штурмової бригади. Бойове хрещення Бахмутським фронтом, каже, його батальйон витримав. Про нульову підготовку до оборони, яку на власні очі бачив у Луганській області, про початок війни добровольцем і про те, як українські штурмовики протистоять російським воякам під Бахмутом — розповідь військового.
Демоверсія війни
"Переможемо, бо ми нація хоробрих і сталевих"
Михайло Карабут згадує: напередодні повномасштабного вторгнення переніс операцію на руці, ходив із гіпсом. Каже, дуже переймався, чи візьмуть його до війська:
"Мені замінили гіпс на пластикового лангету, аби я зміг ховати під куртку. Я розумів, що мене можуть не прийняти, через руку, але я морально себе налаштував, що нікуди не поїду, я бажав розділити свою участь разом з участю війська. Наступати, відступати, просто розділити цю участь. Я переймався, що у військкоматі мені не дадуть зброю, тому я ховав гіпс під одяг. Я для себе вирішив, що я долучусь до Сил оборони в якості будь-кого".
Чоловік згадує: просто обдзвонювати військкомати Луганської області - зрештою мобілізувався у Лисичанську.
"В Сєвєродонецьку на той момент не було набору в ТРО, в Кремінній — взагалі мовчу. В Рубіжному нам сказали, що немає зброї, нас не зможуть озброїти в цей момент. І ми мобілізувались в Лисичанську. Одним днем оформили. Гіпс мій ніхто не побачив. Мені видали зброю. Як годиться: іржавий автомат, без магазину — все в стилі початку війни".
Історія із забезпеченням й початком війни — не було нічого. Якщо якийсь "вихід", то тобі екіпіровку збирали всім світом. Ми отримували каски, броню (не свою), ну й виходили.
Перший тиждень великої війни боєць-доброволець, як каже сам, виконував "патрульні функції" у Сєвєродонецьку, зокрема, працював з імовірними диверсійними групами. Далі — було Рубіжне і перший "нуль": війна, яку вже потім, Михайло назве трейлером.
"Нас прикомандирували до місцевого ТрО. Ми почали займати оборону. Що я тоді побачив в Рубіжному, я побачив: нуль виритих окопів, нуль інженерних споруд. Стоять купа бетонних блоків — хоч би хто взяв переклав на дорогу. Я побачив місцевих цивільних людей, які в перервах після обстрілів виходили гуляти з дітьми, тваринами в комендантську годину. Це був якийсь сюр. Ми тоді були там недовго, один день — і нас комбат зняв звідти. Але це була така демоверсія війни, трейлер до війни. Ми відчули на собі, що таке перші прильоти, трохи постріляли, й нас відвели", — згадує Михайло.
Михайло потрапив до Рубіжного — чи не випадково. Спочатку збирався на полігон на навчання, та виявилось, що йде на "нуль":
"Заступник командира роти викликає добровольців постріляти на полігоні. Я визвався, хотів з РПГ постріляти, ще декілька хлопців. Шість людей набирали, а приїжджає командир роти, показує sms від комбата, а там жодного слова про полігон, лише слова «добровольці" і "взяти участь". Отже цей полігон і виявився в Рубіжному.
Заїжджали ми туди на «умовній броні», адже це були "Жигулі" і "Ланос". Нас довезли за 100 метрів до позицій, швидко висадили, як це звичайно буває. Це «нуль», мінімум інформації, мінімум розуміння. І так ми почали вести там бої. На ранок у нас вже був вже перший поранений. Ми сиділи в складському приміщенні за мішками з піском й був "прильот" під ворота якраз. Ми саме снідали. А інший хлопець був поранений, йому уламок поцілив в руку. Ми надали йому допомогу, евакуювали його звідти".
Навесні на початку квітня він виконував завдання на заводі очисних споруд в Рубіжному. Каже там, в місті, що зрештою окупували російські війська відчув сенс і суть війни.
"Я побачив всю справжню тваринну суть війни. Тоді я побачив по-справжньому сталевих людей. Коли поранений командир виходить, по рації він каже, що він не відчуває руку вже, але він відмовляється від евакуації, тому що відповідає за сектор оборони. Тоді я зрозумів, чому саме ми переможемо. Тому що ми нація таких сталевих людей просто. Кремезних, хоробрих, сталевих людей".
Бої під Попасною
Після Рубіжного Михайло тримав із побратимами фронт поблизу Попасної, в селищі Дружба.
"Ми заїхали на так звану підготовлену лінію оборони. Я особисто побачив цю лінію — нуль окопів. Від наших позицій, а це була майже Попасна, впритул до траси Бахмут-Лисичанськ, був один протитанковий рів виритий і все", — визнає військовий.
9-10 травня, каже, на фронті настало затишшя: "За їх національною рисою, вони 9 травня "накинулись на стакан", 10 ще раз накинулись, 11 продовжились бої. Й бої були добрячі. Вони мали переважну, абсолютно майже перевагу в артилерії тоді, в авіації, літаки залітали за нуль".
3-тя окрема штурмова бригада: навчання
Михайло був поранений, і після лікування вирішив перевестись у професійний підрозділ. Обрав ССО "Азов", який потім став 3-ю окремою штурмовою бригадою. Підписавши контракт, відправився на полігон на навчання.
"На полігоні 3-ї ОШБ після 6 місяців війни нас почали навчати воювати. Я побачив разючу відмінність у підході до людей та їх підготовці. Людей вимуштровували тактичною медициною. Кожен боєць відділення на рівні медика володів алгоритмом MARCHПослідовність надання першої домедичної допомоги в умовах бою.. Тренування часті й дуже скрупульозні. Наприклад, ми дізнались, що у кулеметника є другий номер, який носить йому боєкомплект. В нас в ТрО кулеметник був автономною одиницею, який сам собі носив БК. У нас на початку війни, кулемет — це кулемет Дегтярьова і на нашому був рік випуску 1945. Він важелезний, з цим БК, це тільки кремезні люди з таким озброєнням воюють", — розповідає боєць.
Далі було злагодження нового підрозділу і фронт поблизу Бахмута — місця найзапекліших боїв.
"Наш батальйон новосформований, складався переважно з добровольців, деякі не мали бойового досвіду, і в Бахмуті наш батальйон отримав перше бойове хрещення і склав іспит на боєздатність".
Штурми під Бахмутом
"Стільки стрілецьких боїв в мене в житті не було, скільки я провів там".
"В Бахмуті я відчув іншу специфіку війни. "Вагнера" воювали по-іншому, застосовували в порівнянні з тим, що ми бачили раніше, в рази меншу кількість артилерії, але в рази більшу кількість піхоти. Стільки стрілецьких боїв в мене в житті не було, скільки я провів там", — ділиться Михайло. Він особисто стикався з тим, що "м’ясні штурми", коли військо РФ наступає і атакує, не шкодуючи людей.
"Вони могли ротувати своїх людей, змінювати, а в нас позиції тримають одні й ті ж самі люди", — додає військовий. Зараз каже українська армія і досі в меншості, проте сталась одна незворотна зміна.
"Коли ми ставали в оборону взимку, ми були в меншості в особовому складі й в меншості по вогневим засобам. Зараз ми також в меншості в особовому складі й меншості по вогневим засобам. Але зараз ми тиснемо, ми наступаємо зараз. Та "русня" постягувала сюди стільки резервів, що вони мають змогу наступати нам на зустріч. Ці зустрічні штурми — це надважка річ. Коли з обох боків залучено все, летить все й бідолашний піхотинець в епіцентрі цього всього на своїх плечах просто вивозить цей контрнаступ. Важкувато, тиснемо й дотиснемо", — резюмує Михайло Карабут.
Він не має схильності недооцінювати противника і нагадує про ціну, якою дається наступ Сил оборони:
"Проти нас воює Росія, яка хоче перемогти, яка мобілізується, модернізується, яка хоче виграти нас. Інша річ, що ми її зламаємо об коліно. Проте контрнаступ — це важко. Потрібно розуміти, що кожна посадка, кожен шмат посадки, кожен кут будинку щедро политий кров’ю українського воїна. Контрнаступ дається важко. Розслаблятись не було передумов. Військові не розслабляються й в тилу не потрібно розслаблятись".
Повернення до Сєвєродонецька
Після закінчення війни він прагне повернутись у рідне місто і відбудовувати та відроджувати Сєвєродонецьк.
"Це буде важко, це буде процес відновлення. Окупація не додає сил нашому місту. Але так: дуже хотів би повернутись у місто. Дуже хотів би докласти зусиль для його визволення — не тільки нашого міста, а й області нашої".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram