Віталію було 13 років, коли почалась війна. Школярем разом із родиною переїхав з Луганська до Сєвєродонецька. Займався тайським боксом, після 9 класу вступив до Луганського військового ліцею, закінчивши навчання пішов не у військовий виш, вступив до цивільного — на юридичний факультет. Коли РФ знову перетнула українські кордони 24 лютого, навідріз відмовився виїжджати із сім'єю з міста і знайшов спосіб долучитись до захисту України.
Як шукав і знайшов спосіб приєднатись до оборони Сєвєродонецька, як збирав тіла вбитих російськими снарядами людей на вулицях міста, як боронив Донеччину і втрачав побратимів — інтерв’ю бійця бригади Нацгвардії "Азов" Суспільному Донбас.
З безпекових міркувань герой приховує і прізвище, і обличчя.
"Я був у Сєвєродонецьку до останнього моста"
У Віталія, як він сам каже, військова родина, тому сім’я була готова до бойових дій, проте до останнього він не вірив, що буде повномасштабне вторгнення.
"Моя сім'я була вже готова після 2014 року. Батько на 24 лютого був на навчаннях, він був не на Луганщині, десь був на Донеччині, і з ним не було зв'язку. Я був разом із мамою. Прокинувся від того, що їх викликали тривожно, і вона попросила терміново її відвезти на роботу. І в цей момент я почув гучний вибух в аеропорту. Далі надійшла команда вивозити всіх дітей. Мої рідні запропонували мені збирати речі. Я відмовився".
Насамперед я розумів, що я піду воювати, але на той момент ще не знав, як це зробити. Другий момент: я до останнього не вірив, що дійдуть до Сєвєродонецька і думав, що буде час підготуватися.
Тоді Віталій взявся дзвонити і питати скрізь — в територіальній оборони і в друзів.
"Я розумів, що мені треба знаходити війська у місті Сєвєродонецьку. Я не міг підписати жодного контракту, бо всі військкомати закрилися і поїхали. Безумовно, були бригади, батальйони ще з ООС, вони тримали свою лінію оборони, але я до них просто не міг ніяк приєднатися, я не міг прийти до них в окоп і сказати там: "Пацани візьміть мене до себе".
Через приятеля молодий чоловік звернувся до підрозділу Нацполіції "Корд". Каже, прагнув до бою, та отримав завдання не штурмувати чи тримати оборону.
"Я зі своїм підрозділом, розставляв Національну гвардію, показував, де вони можуть розселятися. Я був, можна сказати, гідом у Сєвєродонецьку, тому що приїжджало багато підрозділів, які там працювали і їм потрібно було забезпечити безпеку. У перерві знайшов собі роботу — я допомагав людям. За добу приїжджав на гуманітарну допомогу і завантажував цілу "Газель" — це приблизно 300 пакетів, великі пакети на 10 кілограмів. І я намагався допомогти цивільним, намагався їх евакуювати".
Віталій каже: уявлення про зброю він мав ще з часів навчання у військовому ліцеї, та досвіду ведення боїв не мав. Приблизно до середини березня він був у цивільному статусі, а потім вступив до лав Національної поліції і був відряджений до зведеного загону.
"З Сєвєродонецька я не виїжджав. Я був до останнього, доки не вибухнув останній міст. Я ще був у місті, коли вже були штурми у готелі "Мир". До останнього ми евакуювали людей: в останній день вивезли близько 30 людей однією машиною. Після цього ми відступили від Сєвєродонецька".
Я був дуже злий. Я хотів, можливо, через недосвідченість, хотів війну, хотів окопи. Не сказати, що я був заручником ситуації, швидше за все — це мені зберегло це життя, тому що я поступово підвищував свою кваліфікацію. Я не одразу потрапив у окопи та штурмові дії. Я поступово дізнавався про зброю, я поступово дізнавався, що таке зачистки, так як я працював із підрозділом "Корд".
Разом із своїм підрозділом Віталій виїхав до Лисичанська. Із жалем згадує, як Силам оборони України довелось відступати і звідти.
Серед інших завдань виконував, як каже, одне з найскладніших: потрібно було забирати з вулиць тіла загиблих, яких вбили російські снаряди.
"Було багато прильотів по приватному сектору — це для тих, хто каже, що українська армія бомбила Сєвєродонецьк з Лисичанська, а потім українська армія бомбила Лисичанськ із Бахмута чи з Білогорівки. Це все нісенітниця, цього навіть можна і не обговорювати. Дуже багато було загиблих людей, були такі моменти, ми не встигали приїхати на місце загибелі — люди вже ховали їх у себе на подвір'ї або під під'їздом. Також і у Сєвєродонецьку збирали 200-хЦе військовий сленг, двохсотими називають вбитих, трьосотими - поранених.. Тоді не було ніяких служб, ми просто в пакетах та на своїй машині їх вивозили. Насправді це дуже складна робота, бо я жив тоді в ілюзії, мені потрібна була війна, мені потрібні були штурми, а мені поставили завдання збирати цивільних. Я зараз розумію, що це завдання дуже цінне для мене виявилася".
"Мені потрібна була війна"
Після оборони Луганщини був Бахмут, а восени Віталій отримав команду виїхати у Дніпро. Тоді він почав шукати спосіб приєднатися до "Азову". Після співбесіди та курсу молодого бійця, був перший виїзд — Донецький напрямок, район Великої Новосілки. Каже, село було вщент зруйноване.
"Мені дуже багато казали, ти можеш це не витримати. Але я чомусь почував себе, як у своїй тарілці. Після першого виїзду став командиром відділення. Ми вели виключно оборонні дії. Це було восени-взимку, ніяких активних рухів не було на тому напрямку: ми — на дистанції у 600-800 метрів до ворога, були перестрілки. Як завжди працювала ворожа артилерія дуже добре. Роботи танчиків, "волошки" (міномет "Васильок" — ред.) — всі їхні види. Ну, мене це не бентежило, бо я це все зустрів у Сєвєродонецьку, коли накривають місто "Градами".
Там, у Великій Новосілці, Віталій втратив двох побратимів. Російський БпПЛА скинув боєприпас в їхнє укриття.
"Вони дуже довго горіли, тобто там нічого не лишилося. Експертиза визначала, хто з них хто. Після цього мені було тяжко. З людиною, з якою ти щойно спілкувався, за день до цього ми з ним бачилися, він чистив СПГ — і я розумію, що його вже немає. Це дуже важко".
"Я бачив, як вони біжать, я чув, як нервуються"
Боєць вважає: контрнаступ — на який всі очікують — не буде таким стрімким, як у Харківській області та під час звільнення Херсона. Особисто, каже, бачив, лінію оборони, яку збудували російські військові. Та додає: вояки РФ бояться.
"Але їх в цих окопах не так багато. Вони тікають, вони бояться. Я бачив як вони біжать, я чув, як вони нервуються по раціях, вони розгублені і вони бояться. Я хочу їм сказати, що нехай бояться, відступають, можливо, це врятує їм життя. Але зараз, я запевняю, що контрнаступ пройде на всі сто і незабаром ми зайдемо до Маріуполя, Мелітополя. Надалі буде Донецьк, Луганська область".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
