Пішов на фронт дев'ять років тому, коли почалась війна, — добровольцем . Вже після повномасштабного вторгнення був у "пеклі" в Пісках, виходив з оточення у Волновасі, неодноразово поранений — Павло на псевдо "КАМАЗ" наразі боронить країну на Донеччині та мріє звільнити Маріуполь — місто, яке стало йому рідним і де він зустрів свою дружину. Історія бійця, який після двох поранень повернувся до війська.
Павло родом з Київщини, боронить країну з 2014-го року, пішов до війська, хоча до цього не мав і військового квитка — були проблеми з хребтом через дитячу травму. Після мобілізації підписав контракт. Служив у морській піхоті, потім артилеристом у мотопіхотній бригаді.
Зараз "КАМАЗ" навчає інших бійців. Передає досвід, який отримав за роки бойових дій. Каже, завжди радіє, коли бачить у своїх дорослих учнях завзяття і цікавість. І коли навички вони успішно використовують в бою. Свою історію боєць розказав Суспільному Донбас. Далі — пряма мова.
Якщо все життя військовий, воно туди тягне. Знаєш, що робити, вмієш це робити, хоч і по фізичному стану вже не можеш, не витягуєш.
Позивний
Я немолодим прийшов, мені було 35 років. Сиділи взводом, давали позивний один одному.
Питали — звідки. Я кажу — з Київщини. По Київщині не могли придумати. По прізвищу — теж. Шкільні прізвиська почали перебирати — у батька, у брата. У брата, кажу, було “ГАЗон”, тому що маленькі, тягловиті, все тягнули, і хлопців витягували. Кажуть хлопці: ти по віку вже не “ГАЗон”, більше до “КАМАЗа” підходиш.
Я тоді в розвідці служив. Дали гранатомет, кажуть: спробуй ще гранатомет. Дали мені "розгрузку" під РПГ. Дев’ять пострілів до РПГ, плюс автомат, плюс дев’ять магазинів, плюс гранати — отак весь обвішаний. Як ти це тягнеш? А отак і тягну. Побачили, скільки я на собі можу тягнути, — точно вже “КАМАЗ”. Так я остаточно став “КАМАЗ”.
Війна
Під час повномасштабного вторгнення російських військ я був у Пісках. В Пісках при повномасштабному було пекло — 6 тисяч снарядів за добу на один квадратний метр. Села майже там не лишилось. Якщо і лишилось — то там одні коробки без вікон, дверей і стін.
Потім був у Волновасі, з 4 березня. Двічі виходив з оточення у місті. Вдача, може, така. Може, тому, що навчений: з 14-го року багато чого навчила війна, хоч вона і не була такою інтенсивною, як оце зараз, але навички своє дали.
По Волновасі били з усього. Якщо по Піскам трошки боялися літаки запускати, хоча бувало, але в основному Піски артой руйнували. А по Волновасі літало все: і гвинтокрили, і літаки, і ”Гради”, і “Урагани”, і “Смерчі” — все, що має на озброєнні Російська Федерація, хай їй грець. Місто було зруйноване на 100 відсотків, там не було ніяких жилих приміщень. Місто Волноваха перестало існувати як населений пункт.
Виходив останнім — вже 10 березня. Ми виходили о 10 ранку. На позиції було десь 10-11 чоловік, і ми виходили групами. Так вийшло, що я виходив в останній групі. Тоді ми загубилися в цій Волновасі, і з тої групи нас виходило четверо. А вже на точці збору евакуації за Волновахою, всі були, як кажуть, трошки покалічені — трьохсоті. ДвохсотихВійськовий сленг: двохсоті - загиблі, трьохсоті - поранені. не було — всі вийшли, всі вижили.
Після Волновахи я повернувся в Піски, де отримав перше поранення. Пролікувався, через два місяці отримав друге поранення, знову лікувався. Після я в активних бойових участі не брав, бо в тілі осталися уламки від снарядів. Командир мене більше не посилає на бойові завдання, бо є шанс з них не вернуться.
З Бахмутського напрямку хлопці дзвонили і кажуть: "У нас пальці болять заряджати кулемети. По 600-700 чоловік приходиться в землю класти". Вони не розуміють, що в 2014-2015-му роках 20 максимум, а тут по 600, по 700 — лягають цілими ротами, а то й батальйонами.
Прикладом, у Вугледарі: я стільки не бачив, щоб за один штурмовий день брали 35 полонених. Ми брали по 2-3 чоловіки. А тут за день 35. Армія Російської Федерації несе колосальні втрати. Ми потрошки знешкоджуємо цю "велику рогату худобу": вони прийшли попробувать українську землю — тут вони і лишаються.
Дружина
Вона не виїхала з Маріуполя під час повномасштабного вторгнення. Вона є прямим свідком руйнування драмтеатру в Маріуполі. Вона бачила, як скидали бомби.
Коли вона зрозуміла, що більше вже сидіти не можна, не всидіти було в будинку, де нема ані підвалу, ані укриття, вона вирішила виїхати. Спочатку спробувала якось дістатися до України, контрольованої Україною території, але не виходило, бо Маріуполь був уже в оточенні.
Вона з двома дітьми дійшла до Мангуша пішки, переночувала в школі. Це було 10 березня. Вона вийшла на зв'язок, сказала, що є перевізник, який бере 5 тисяч гривень з людини, щоб вивезти на контрольовану українськими військами територію. Я їй скинув гроші на всіх членів сім'ї.
Але десь 12 числа вона мені написала, що вона в Донецьку. Тобто вночі приїхав автобус з озброєними людьми, їх насильно посадили в автобус, вивезли в Донецьк, Докучаєвськ і доправили до Ростова. Її вивезли насильно в Росію. Станом на сьогодні слава богу вона виїхала в Германії, зараз перебуває в Германії.
Маріуполь
Для мене Батьківщина — не є конкретне місто. Це вся територія України. Мені подобається як Львів, так і Маріуполь.
Маріуполь я пам’ятаю цілим. До сих пір він такий у пам’яті. Місто мені дуже подобалось. Дуже подобались бердянські пляжі, маріупольські пляжі.
Ми його повернемо обов’язково. В мене звісно було в планах вже в квітні місяці — в Маріуполь. Ну трошки не зрослося.
Але будемо йти до кінця, поки не виб’єм всю нечисть з української землі — ні кроку назад.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram
