Юлія Федів — координаторка з питань культури ЮНЕСКО, культурна менеджерка, ексочільниця УКФ, яку розглядають на посаду міністерки культури та інформаційної політики. Культурна спільнота позитивно сприйняла кандидатку: так на "Конгресі Культури" створили відкритий лист на підтримку Федів. Водночас проти колишньої керівниці УКФ розпочалась інформаційна компанія, зокрема Суспільному пропонували "джинсу" проти Федів. Цей випадок вона прокоментувала в етері на Радіо Культура, зазначивши, що очікувала такого тиску, але протягом трьох років з моменту відкриття справи ніхто до неї не звертався по жодні коментарі.
Серед викликів, з якими Федів може стикнутися на посаді — збереження культурної спадщини (рухомих та нерухомих об’єктів культури) і питання, пов’язані з відновленням культурної інфраструктури. Все це потребує великого інтелектуального та економічного ресурсу, а відтак додаткове фінансування та співфінансування таких проєктів стає ще одним викликом.
Суспільне Культура поговорило з Федів про роль та фінансування культури під час війни, і запитало, якими будуть її перші кроки на посаді, якщо вона очолить Міністерство культури та інформаційної політики.
Відеоверсію інтерв'ю дивіться у матеріалі "Якими є виклики у сфері культури — інтерв'ю з Юлією Федів | ВІДЕО".
Ми пишемо це інтерв'ю в суботу, 16 вересня. Вчора в ефірі на Радіо Культура ви сказали, що культура сьогодні недооцінюється. Чи можете ви уточнити, як бачите культуру і роль культури зараз? Яка ваша візія?
Я б хотіла розпочати свою відповідь з алегорії. Нещодавно біля Міністерства культури та інформаційної політики відкрили заклад під назвою "Міністерство десертів". Мені здається, що тривалий час сприйняття культури в українському суспільстві й, зокрема, у сфері державного управління, відбувалося, як фінансування за залишковим принципом. Тобто культура сприймалась здебільшого як розвага, як десерт. Тільки тоді, коли ти вже наситився, інвестував державні кошти в інші сфери суспільного життя, які ніби є більш важливими для існування, лише тоді можна інвестувати в культуру як щось розважальне. Мені здається такий підхід невірним. Адже культура для мене є невіддільною від людини. Культура визначає те, ким ми є як українці і як держава Україна. Тому ми маємо інвестувати в нашу культуру та її розвиток.
На мою думку, сфера культури має перейти у більш кроссекторальний вимір, схожий на такий, якими зараз в екосистемі Кабінету Міністрів є напрями цифрової політики та політики євроінтеграції. Коли, наприклад, віцепрем'єр з питань цифрової політики наскрізно працює з усіма міністерствами. Культура та інформаційна політика — такі саме сфери суспільного життя, які є наскрізними. І саме тому я вважаю, що МКІП має отримувати достатньо фінансування й забезпечувати умови для створення українського культурного продукту, ведення інформаційної війни та втілення інформаційної безпеки.
Культурна та інформаційна політика, як на мене, є настільки ж важливою, як сфера безпеки та оборони нашої країни. Тому я б спрямувала діяльність міністерства в цей напрям. Таким я бачу політичний вимір діяльності міністерства.
Щодо секторального виміру: наразі є дуже багато проблем, які існували й до повномасштабного вторгнення та до початку війни, тобто до 2014 року. Це стосується сфери охорони культурної спадщини. Наша національна пам'ять і те, що нас визначає як українців — матеріальна і нематеріальна культурна спадщина, — все це зараз особливо перебуває під загрозою. Тому дуже важливою є евакуація об'єктів культурної спадщини, реставрація, консервація об'єктів нерухомої спадщини, внесення змін у вже наявну нормативно-правову базу, розроблення протоколів та інструкцій для того, щоб зафіксувати злочини Російської Федерації проти України у сфері культурної спадщини. Скажімо, нещодавно ми стали свідками обстрілів Одеси та Львова. Наприклад, внаслідок обстрілів в Одесі було пошкоджено понад 50 пам'яток культурної спадщини, які, зокрема, належать до зони охорони ЮНЕСКО. У місті була спеціальна місія ЮНЕСКО, і ми відповідно фіксували всі втрати, щоб потім у міжнародному суді можна було використати ці докази проти РФ.
Сфера мистецтва та мистецької освіти теж є досить актуальною. І тому потрібно відновлювати конкурсні процедури. Адже незважаючи на те, що зараз ми перебуваємо в стані війни, ми залишаємося демократичною державою, тому важливо, щоб культурні заклади та інституції функціонували, а на їхні керівні посади відбувались конкурси. Це ознака того, що Україна є вільною, що вона сповідує цінності та свободи, за які воює.
Щодо сфери інформаційної політики та інформаційної безпеки: дуже важливо продовжувати співпрацювати з Міністерством оборони та Міністерством закордонних справ у протидії інформаційним загрозам Російської Федерації. Ці загрози є не лише за кордоном, але й всередині нашої держави. Тому потрібно створювати якісні культурні та інформаційні продукти, які будуть протидіяти дезінформації.
Ну і, звичайно, не менш важливим викликом є управлінський. Ми розуміємо, що Міністерство культури та інформаційної політики не є одним з найбільших міністерств за кількістю людей, які там працюють. Станом на зараз, якщо читати останні інтерв'ю представників міністерства, посади заповнені лише на одну третю від всієї команди. Тому потрібно промотувати образ міністерства як надійного, якісного, людиноцентричного працедавця, щоб туди приходили працювати вмотивовані професіонали. Особливо велика потреба існує у фінансистах та юристах. Адже міністерство має творити політики, має визначати нормативно-правову базу, щоб всі могли вільно займатися культурою, мистецтвом, креативними індустріями. Такими я бачу кроки для міністерства на найближчу перспективу.
Як мотивувати людей прийти в міністерство? Як заповнити всі інші лакуни, які виникли за цей час?
Це завжди важко, адже державна служба стає дедалі менш привабливою для людей. Але все залежить від репутації та промоції. Якщо змінити корпоративну культуру всередині міністерства, поставити в центр людину як фахівця, то ми побачимо, що багато людей в Україні готові працювати й заходити в міністерство, але за умови, якщо цим людям будуть довіряти, їх будуть цінувати, а також будуть сповідуватися цінності прозорого державного управління та служіння українському народу. Звичайно, великим викликом залишається те, щоб ці люди залишалися в держустановах надовго. Тут виникає важливе питання — оплата праці, яка на держслужбі не є високою.
Ми бачили попередній бюджет на 2024 рік: бюджет на культуру невеликий. Але потрібно пам'ятати, що міжнародні партнери готові інвестувати в культуру, тому МКІП може виступати медіатором, як воно виступало й до цього. Можна співпрацювати з Єврокомісією, з міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО та USAID, і створювати проєкти, в межах яких можливе співфінансування роботи працівників міністерства. Такий проєкт раніше існував: у 2014–2015 роках МКІП було одним із десяти міністерств, які потрапили під реформу в контексті євроінтеграції, були окремі співфінансування для певних відділів і директоратів. Схожу модель можна відновити й зараз. Головним залишається якісно комунікувати, бути щирими з людьми й говорити те, на які умови вони приходять працювати та з якою метою. Якщо міністерство матиме чітку візію і визначений шлях, люди будуть вмотивованими та долучаться до команди.
Чи правильно я розумію, у вас вже є розуміння того, де шукати додаткове фінансування для роботи відомства та на реалізацію тих завдань, які виникають?
Так. Оскільки я залучалася до цих процесів як експертка, я знаю про проєкт, запланований від Європейської комісії за сприяння представництва ЄС в Україні. Цей проєкт передбачає фінансування десяти напрямів реформування міністерства, зокрема: перегляд тарифної сітки оплати праці, розроблення нормативно-правових документів, перегляд політики у сфері медіа, у сфері мистецької освіти, мистецтва, культурної спадщини. В межах цього проєкту передбачено фінансування і зовнішніх експертів, і колег всередині міністерства.
Працюючи в ЮНЕСКО, ми також багато обговорювали з колегами в Парижі питання необхідності запуску програми підвищення спроможності профільного міністерства. ЮНЕСКО буде готове розпочати таку програму з міністерством.
Перед тим як долучитись до команди ЮНЕСКО, я рік навчалася в США у сфері державного управління, багато комунікувала з різними фундаціями — як приватними, так і державними, — тому я знаю, що існує зацікавленість в інвестуванні в культуру.
Можна сказати, що меценатом культури в Україні є Японія. Уряд країни багато інвестує у сферу культурної спадщини. Тут важливою також є унікальна особистість посла, який має досить проукраїнську позицію. Я думаю, що таких країн буде більше, якщо якісно продовжувати діалог, комунікацію та співпрацювати з Міністерством закордонних справ в цьому напрямі.
Питання бюджету часто обговорюється публічно і на це завжди звертають велику увагу. Однією з найбільших справ міністерства останнього часу була заміна радянського герба на тризуб на "Батьківщині-Матері" (вартість проєкту — 28 млн грн, усі роботи виконані коштами зовнішніх донорів — Ред.). Як ви до цього ставитесь? Чи міністерство має витрачати гроші і ресурс на такі символічні та коштовні речі?
На мою думку, завжди потрібно визначати будь-який проєкт в розумінні, для чого ти його робиш. Оскільки я не була дотична до ухвалення рішення, мені важко його коментувати. Завжди є більш символічні та місійні речі, які важливо робити, зокрема це стосується й заміни герба. Також існують і більш структурні, стратегічні речі, які йдуть на довгострокову перспективу. Ідеально було би поєднувати символічні речі (які показують швидкий результат і мають об'єднавче значення для українців всередині й назовні країни) та більш довгострокові проєкти (які, можливо, не завжди видимі, адже потребують більше часу на результат).
Такими довгостроковими проєктами є реформа у сфері культурної спадщини: зокрема видачі дозволів на будівництво з урахуванням того, чи є цей об'єкт частиною культурної спадщини, чи має він національне, локальне або регіональне значення, а також створення реєстрів. Я знаю про ці проєкти, оскільки ЮНЕСКО підтримує створення диджитал-реєстрів об'єктів рухомої та нерухомої спадщини для того, щоб всі мали доступ і знали, що й де перебуває.
Я вважаю, що міністерство в ідеалі має поєднувати обидва напрями, але водночас розуміти, куди інвестувати державні кошти, а в які проєкти потрібно залучати кошти міжнародних партнерів.
Наприклад, потрібне розуміння, чи варто інвестувати державні кошти у довгострокові проєкти, чи в більш символічні, на які можна залучати кошти міжнародних чи приватних донорів. Але найважливіше — це комунікація. Будь-яке рішення міністерства має бути прокомуніковане назовні, щоб платники податків розуміли, куди йдуть державні кошти. В ідеалі потрібно бути в діалозі. Існує багато інструментів, як цього можна досягти. Для мене будь-яке міністерство є таким медіатором між громадянським суспільством і сферою державного управління.
Державний службовець — це людина, яка служить державним інтересам, а держава — це люди, які її формують. Тому ми всі маємо працювати на одне і не маємо відділяти ці речі, тому що всі ми, на мою думку, працюємо на перемогу України, а після перемоги — на розвиток нашої держави. Ми не маємо шукати внутрішніх ворогів, а маємо працювати проти зовнішнього ворога. Коли переможемо зовнішнього ворога, тоді вже будемо розбиратися всередині. У демократії нормально мати конфлікти, діалоги та суперечки — у цьому і полягає демократія.
Багато діячів та діячок культурної спільноти називали одною з великих проблем попередньої політики Мінкульту неспроможність евакуювати мистецькі твори та захистити спадщину. Як ви будете переглядати цю політику і чи будете шукати винних у цьому? Чи плануєте розробляти стратегії на випадок інших катастроф і зовнішніх чинників, адже ми маємо приклади не лише обстрілів, а й, скажімо, підриву Каховської дамби, який теж став причиною руйнування об'єктів культурної спадщини?
Це, справді, досить болючі питання. Щоб прокоментувати, мені потрібно зрозуміти ситуацію зсередини, адже дуже багато процесів не завжди є публічними, зокрема і питання евакуації об'єктів культурної спадщини, для їхньої безпеки. Тому, можливо, деколи воно не комунікувалося, щоб зберегти і не нашкодити. Перш ніж зрозуміти проблематику, мені потрібно зайти всередину та ознайомитися з документами, зрозуміти, як відбувалися процеси.
Я можу коментувати, як ми це бачили з боку міжнародного партнера. Це відсутність прописаних політик, протоколів, інструкцій для людей на місцях. Тобто немає чіткого алгоритму дій, коли кожен на своєму місці розуміє, як здійснити ті чи інші дії, щоб вони відповідали закону та щоб зберегти об'єкти культурної спадщини, щоб вони були вивезені, розміщені за сприятливих для збереження умов, і вже потім можна було би проводити консерваційні та реставраційні роботи. Наразі ЮНЕСКО спільно з Міністерством культури та інформаційної політики за підтримки японського уряду реалізує такий проєкт. Він спрямований на допомогу місцевим адміністраціям. Спільно з МКІП ми планували розробитипротоколи, в яких фіксується: як потрібно діяти у разі пошкодження об'єктів рухомої чи нерухомої спадщини, як правильно евакуювати, як правильно захистити об'єкт від пошкоджень, як правильно консервувати для того, щоб потім можна було реставрувати.
Паралельно порушується питання людей та людського капіталу. Адже багато спеціалістів, особливо у сфері культурної спадщини, не є в доступі: дехто воює, дехто перебуває за кордоном. Але, на нашу думку, реставрувати мають саме українці. Саме тому потрібно паралельно запускати процес навчання реставраторів та створення реформи інституту саме у сфері консерваційних та реставраційних робіт — створення майстерень та забезпечення усіма необхідними матеріалами.
Тобто тут я би підходила системніше, розуміючи, де існують прогалини: де необхідна нормативно-правова документація, де достатньо інструкції на рівні конкретних виконавців, а де потрібно забезпечити командну роботу на місцях та в профільному міністерстві.
Я думаю, якраз міжнародні партнери точно будуть на часі. Окрім того, є колеги, які вже працюють із цими темами в міністерстві та на місцях, в нас достатньо багато якісних фахівців у регіонах, яких можна залучати до такої роботи. Також зараз є багато організацій, які виникли після повномасштабного вторгнення й фокусуються суто на фіксації та евакуації. Тут головне, щоб держава виступала якісним координатором.
Щодо Каховки: проявилося дуже багато об'єктів культурної спадщини, які були затоплені під час створення Каховської дамби, і зараз так само потрібно фіксувати та консервувати.
Я думаю, в майбутньому бажано створювати музеї, в яких можна було б переміщувати ці нововиявлені об'єкти (зокрема, виявлено дуже багато об'єктів часів Козацької доби). Тут має бути якісна робота людей на місцях, Міністерства культури та інформаційної політики, міжнародних партнерів, Міністерства оборони, Збройних сил України, адже на деяких територіях ідуть бойові дії. Ця робота, наскільки я знаю, вже відбувається — її просто потрібно продовжувати та систематизувати.
Чи може якось міністерство перешкоджати, наприклад, нелегальним археологічним розкопкам на території, яка перебуває в зоні бойових дій, та на окупованій? Чи може міністерство юридично впливати на міжнародних партнерів у цьому напрямі?
На мою думку, так. Зрозуміло, що чорна археологія — це велика проблема у сфері культурної спадщини, і держава спільно з міжнародними партнерами має цим опікуватися. Зі сторони ЮНЕСКО ми вже організовували й плануємо далі організовувати навчання для представників правоохоронних органів та представників митниці з тем нелегального вивозу об'єктів культурної спадщини. Є міжнародні протоколи, зокрема питання того, як зберігати спадщину під час збройних конфліктів згідно конвенції ЮНЕСКО 1954 року. Але знов-таки, має бути командна, системна робота. Робота ведеться, але її потрібно продовжувати.
Ви сказали про створення музею: чи доцільно зараз створювати та будувати музеї?
На мою думку, ми маємо продовжувати кожен на своєму місці робити все, що можемо. Тому і музейна галузь має далі розвиватися, в нас існує багато спеціалістів у цій сфері й у державному управлінні, й у сфері неурядовій. Зрозуміло, що будівельні роботи, можливо, не на часі, але створення музею — це не лише безпосереднє будівництво, це від ідеї до будівництва. Тому зараз можна продукувати ідеї та оголошувати конкурси на архітектурні проєкти, тобто займатися тим, що є реалістичними в умовах війни, а саме будівництво та відкриття музею відтермінувати на час після війни. Але насправді, я думаю, це навіть не буде відтермінуванням, адже щоб зробити всі дії, які я описала, потрібен час. Це не питання місяців, такі процеси можуть охопити декілька років: щоб зробити таку роботу якісно та прозоро через обговорення зі спільнотою, з громадами, має пройти час.
До цього процесу можна долучати також іноземних експертів, інвестувати у навчання власних спеціалістів. Я думаю, наприклад, Спілка архітекторів могла б бути гарним партнером, щоб проводити конкурси на розроблення ідей, а вже потім запускати проєкт. Тому, я вважаю, жодна галузь у сфері культури та інформаційної політики не може бути призупинена на час війни — робота триває.
Серед своїх потенційних заступників в етері Радіо Культура, ви називали ім'я Антона Дробовича, який займається питаннями національної пам'яті. Чи правильно я розумію, що це буде один з ключових векторів вашої діяльності й у міністерстві, якщо ви його очолите?
Так, звичайно.
Робота над національною пам'яттю теж триває. Вже існує проєкт Національного меморіального кладовища. Чи ви бачите можливість відкриття такого меморіального кладовища зараз? Якою має бути робота над цією темою?
На мою думку, зараз має відбуватися процес обговорення, концептуалізації та залучення максимальної кількості сторін, щоб коли вже відбудеться відкриття, не було жодних питань. Але, на мою думку, зрозуміло: поки ми перебуваємо в процесі війни, важко дійти до фінального результату. Та, знов-таки, я той тип фахівця, який спочатку має зайти в інституцію, зрозуміти стан справ з кожного напряму, а вже потім робити висновки. Тому що, можливо, не завжди була якісна комунікація міністерства назовні, щоб зрозуміти усі процеси, на якому вони етапі та який стан справ. Але лише після того, як я ознайомлюсь повноцінно зі справами, я зможу щось прокоментувати як управлінець. Я впевнена, що Антон Дробович якраз буде тією людиною, яка продовжить цю політику з боку Міністерства культури та інформаційної політики, якщо все-таки нам вдасться сформувати команду. Ми будемо продовжувати тісну співпрацю з Українським інститутом національної пам'яті. І щоб спільно реалізувати цей проєкт, потрібна командна робота з виконавчою та законодавчою гілками влади, з громадянським суспільством, з Міністерством оборони та ЗСУ.
Але, на ваш погляд, такий проєкт має фінансуватися з боку держави чи також із залученням закордонних партнерів?
Зрозуміло, що держава має бути основним спонсором такого проєкту. Але треба розуміти цифри й стан справ з погляду Міністерства фінансів у сфері нашої бюджетної політики. Співфінансування на мою думку, є реальним, але оскільки тема досить специфічна, я вважаю, що держава має бути основним донором.
Коли я працювала в УКФ, ми ставили собі за мету в стратегії, що в зовнішніх комунікаціях Україна має переходити від постійного реципієнта допомоги в рівноцінного партнера. Рівноцінний партнер — це та держава, яка теж вкладається не лише інтелектуально, але також фінансово, особливо у внутрішні продукти та проєкти. Зрозуміло, що зараз відбувається війна й основною статтею витрат є напрям оборони — так і має бути. Всі інші напрями зараз стають меншим пріоритетом. Але менший пріоритет — не означає, що воно не є пріоритетом взагалі. Тому балансування є досить важким, але в цьому і полягає якісна культурна політика на стику з фінансовою політикою. Розуміння, на які проєкти та яких донорів з політичного погляду можна залучати, як балансувати між державним, міжнародним і приватним фінансуванням — все це випрацьовується в процесі, коли стає більш зрозумілою вся картина. Але моя позиція в тому, що держава має виступати основним донором української культури та інформаційної політики, адже це питання державного інтересу.
Коли ми говоримо про такі символічні речі, це також привертає велику увагу з боку суспільства. Існує багато родин полеглих воїнів, які вже хотіли б бачити якусь репрезентацію пам'яті про своїх рідних. Чи ви бачите можливість створення якихось, можливо, тимчасових проєктів, які б могли задовольнити ці потреби, а пізніше умовно вже створити той єдиний музей чи меморіальний комплекс, який би повністю відповідав потребам суспільства?
З мого досвіду будь-який проєкт має різні етапи запуску. Тобто я би не множила проєкти, а все-таки сконцентрувалася на одному, найбільш важливому для України, для сімей та воїнів. Просто можна його запускати поетапно. Знов-таки, проєкт — це не лише фізична його складова, це також його інтелектуальна складова. Тому якщо ми запустимо це в суспільний простір, якщо почнемо про це говорити, почнемо випрацьовувати концепцію, питання фізичного, реального простору буде одним з етапів на шляху реалізації цього проєкту. Головне не зупинятися та розуміти, для чого ти це робиш. Знов-таки, відкрито і щиро комунікувати з основними зацікавленими сторонами, залучати їх до кожного етапу. І тоді, коли вже буде сам фізичний об'єкт, питань щодо того, чи він виник вчасно, чи ні — не буде. Це не станеться з сьогодні на завтра, і ми це маємо розуміти.
Коли ми говоримо ще про фінансування, я не можу не згадати історію із серіалом "СМТ Інгулець" і створення культурного кіно- та телепродукту. По-перше, я хотіла би вас попросити уточнити: що таке культурний продукт і якою ви бачите співпрацю, наприклад, з Держкіно, чи з людьми, які створюють кіно- і телевізійні проєкти?
На мою думку, всі питання виникають у зв'язку з тим, що немає єдиної стратегії культурної та інформаційної політики в Україні. Тобто немає загального документа, який би презентував громадянам розуміння того, а навіщо міністерство інвестує в ті чи інші галузі та чого ми хочемо досягти. Я знаю, що було дуже багато стратегічних сесій на різних етапах, в різних ітераціях міністерства, але у міністерстві так і не дійшли до фінального результату такого документа, який був би презентований та обговорений назовні. Тому одним із завдань я бачу фіналізацію всіх цих напрацювань. Триває російсько-українська війна, і вона також відбувається в інформаційному просторі. Ми розуміємо, що наш ворог використовує кіно й телепродукти для того, щоб дезінформувати закордонні аудиторії щодо ходу війни та щоб зомбувати своє населення. Тому маємо розуміти, що цей інструмент (кіно та телебачення) є дуже важливим, зокрема і в Україні.
Що це має бути за продукт: чи це мають бути документальні, чи художні, чи це мають бути серіали, чи фільми? Чи вони мають бути показані на Суспільному Мовнику, чи вони мають бути зроблені приватними компаніями та ретрансльовані онлайн? Чи вони мають бути фестивальними й мають бути показані за кордоном?
Але те, що можна фіксувати зараз, потрібно фіксувати. Тому, на мою думку, сфера телебачення і сфера кіно є дуже важливими. Втім, потрібно переглянути стратегію, які продукти та для чого створюються. Чи вони створюються як боротьба з дезінформацією, чи вони створюються для того, щоб розповідати, що відбувається для українців в Україні та за кордоном. Інше питання — як такі проєкти реалізовуються та хто їх має реалізовувати. Я вважаю, що це не завдання міністерства — проводити конкурси. Для цього існують підзвітні міністерству інституції або інституції-партнери, як-от Держкіно, де безпосередньо в профайлі діяльності інституції вказано цей напрям. Тому, якщо міністерство сформує якісну політику та візію того, що для чого, в якій сфері робиться, прокомунікує з експертним середовищем та назовні платникам податків — тоді, на мою думку, не буде таких запитань.
Щоб коли відкриваєш Держбюджет, було розуміння, чому там є ті чи інші статті витрат — бо вони відповідають загальній стратегії міністерства. Але повернуся до агенцій, таких як Держкіно чи Агенція з питань етнополітики й національних меншин. Кооперація — це завжди двосторонній процес, тому, відповідно, обидві інституції мають бути відкритими до діалогу, не лише між собою, але й з експертним середовищем та платниками податків.
Ми останнім часом бачимо багато досить яскравих українських фільмів, частина з них документальні, частина — художні. І ті діячі та діячки, які займаються художнім кінематографом, говорять, що можливий спад, власне через фінансування, адже художнє кіно потребує більшого бюджету. Тут я б знов хотіла повернутися до питання Держкіно та співпраці з ним. Як ви бачите співпрацю в цьому напрямі й чи потрібно взагалі якесь художнє кіно, яке не стосується, наприклад, війни зараз в Україні?
Завжди потрібно відрізняти, для чого нам це потрібно. З одного боку, це створення, як ви вже зазначили, культурного продукту (тобто кіно, телесеріалів, виставок, вистав), щоб донести певні меседжі або всередині країни, або назовні. І друга роль — це підтримка функціонування культурно-мистецької спільноти, адже якраз проєкти — основна сфера доходів у сфері культури та креативних індустрій. Щоб ці сфери працювали, потрібно підтримувати робочі місця, підтримувати родини цих людей. Тобто тут така подвійна функція.
Кіномистецтво є частиною культурної політики. Держкіно було виведено з-під підпорядкування міністерства у пряме підпорядкування Кабінету Міністрів. Але, на мою думку, міністерство має співпрацювати з Держкіно у сфері творення політик кіновиробництва. Повертаючись до моєї попередньої тези, партнерство — це завжди про двох. Якщо Держкіно буде відкритим до кооперації і ми знайдемо точки дотику, ми будемо спільно розуміти, чому ті чи інші напрями є в пріоритеті.
Знов-таки, на мою думку, кіно не відірване від загальної культурної політики. Якщо існує загальна стратегія і прописана функція кожної з галузей, і як ми спільно творимо, питання не виникатимуть щодо того, де ми перетинаємось із Держкіно, а де — ні.
Я вважаю, що кіно є на часі. Але знову-таки, яку тематику та які меседжі ми ретранслюємо і хочемо ретранслювати? В кожний історичний період розвитку держави є свої завдання, які ставляться також перед партнерами, яких презентує громадянське суспільство. Існує також необхідність підтримки діяльності митців.
Які теми, як ви думаєте, мають бути висвітлені? Зрозуміло, що нам потрібно показувати світу про те, що відбувається в Україні, що війна триває, які злочини Російська Федерація здійснює на території нашої держави…
Українське мистецтво є багатим на таланти, і воно входить у міжнародний дискурс. Тому я думаю, що тут тем більш ніж достатньо. Про те, як розмовляти з іноземною аудиторією, як розмовляти з українською аудиторією. Ну, що ще дуже важливо — щоб просто український продукт створювався. Щоб ми читали українські книги, дивилися українські серіали або ходили в кінотеатр на українське кіно, дивилися в театрах українські вистави, ходили на виставки українських митців. Для цього потрібна інвестиція або приватна, або державна.
А що ви останнє бачили в кіно або на виставках, що вас вразило?
Мене вразила виставка робіт Марії Примаченко в "Українському домі". Щодо фільмів — то це "Довбуш" Олеся Саніна.
Наостанок: як ви ставитеся до фрази, що культура — це теж фронт? І якщо це не фронт, то що тоді?
Для мене культура — це більше тил. І алегорія — це земля, на якій ми стоїмо. Фронт все-таки залишимо військовим. Ми працюємо в тилу, але ми є тією землею, на якій стоять, зокрема, військові. Тобто взагалі йдеться про культуру, як на мене, саме тому вона є невіддільною від того, що кожен з нас робить. Навіть зараз ми з вами створюємо українську культуру. Ми в процесі її творення і про це не варто забувати. Головне — створювати саме українську культуру, а не культуру, нав'язану нам ворогом.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
