Суспільне Культура запросило трьох експерток у галузі мистецтва, культурної спадщини та культурної дипломатії розпочати розмову про вкрадену, вивезену та знищену українську спадщину за час повномасштабного вторгнення.
Останнім часом слово "реституція" все більш упевнено звучить на культурних майданчиках в Україні та поза її межами. Однак якими повинні бути перші кроки і чи можна сказати, що Україна вже почала рухатися у цьому напрямку? Що може робити держава та яку роль у поверненні культурної спадщини може зіграти громадське суспільство та культурна дипломатія? І головне: коли час повертати вкрадене мистецтво та яке мистецтво варто повертати?
2 лютого міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко заявив про створення робочої групи Art Sanct Task Force, яка серед іншого займатиметься відстежуванням незаконних продажів предметів мистецтва, що були вкрадені та вивезені за межі України. Окрім того, голова Національного агентства з питань запобігання корупції Олександр Новіков заявив про намір "створити спеціальну базу даних предметів мистецтва, викрадених з українських приватних і державних колекцій, з метою їх ідентифікації та повернення в Україну". Наразі механізми роботи та склад робочої групи не оголошені.
Тема повернення матеріальних цінностей насправді не виникла лише з початком повномасштабного вторгнення, а досить гостро звучала і в контексті історії переміщення спадщини за радянських часів та у часи незалежності. Розграбовані під час повномасштабного вторгнення музеї Маріуполя та Херсона лише актуалізують питання тривалих і проблемних стосунків між Україною та Росією щодо культурних цінностей.
Як повернути знакові для української культури речі та у який спосіб розпочали процес повернення — у розмові з креативною директоркою Українського інституту Тетяною Філевською, ексдиректоркою Бахчисарайського історико-культурного заповідника та експерткою ГО "Кримський інститут стратегічних досліджень" Ельмірою Аблялімовою та журналісткою й авторкою подкасту "Культурний трибунал" (The Ukrainians Audio) Яною Супоровською.
Порушення проти культурних цінностей
Ельміра Аблялімова, ексдиректорка Бахчисарайського історико-культурного заповідника та експертка ГО "Кримський інститут стратегічних досліджень":
"Розпочнімо з того, що саме окуповано Росією у Криму. Коли ми кажемо про культурну спадщину, йдеться про нерухому і рухому її частину. Загалом в Криму нараховується понад 12 тисяч нерухомих пам’яток (з урахуванням внутрішньокомплексних об’єктів). Рухомої спадщини, тобто музейного фонду України, — близько 1,2 мільйона основного фонду, окремо слід рахувати допоміжний.
У Криму було сформовано 32 музейні установи, зокрема й історико-культурні заповідники. До цього варто додати велику кількість відомчих музеїв, в університетських фондах, де також проводились дослідження та зберігались артефакти. Однак точний перелік предметів встановити складно, тому до кінця ми на сьогодні не володіємо інформацією, що втрачено.
На жаль, станом на 2014 рік державні органи України не мали переліку об’єктів культурної спадщини, які залишилися в Криму. Для встановлення цієї інформації потрібно дуже багато часу. У 2014-2016 роки основна політична увага була прикута до питань порушення прав людини на окупованих територіях, питання культурної спадщини на порядку денному не було. Воно постало потім і згадувалося принагідно, від події до події. Системності щодо цього питання не було.
Україна є "владою без сили" на окупованих територіях, тобто вдаватися до активних дій із захисту об’єктів культурної спадщини саме на окупованих територіях ми не можемо. Однак найперше потрібно почати зі складання повного переліку об’єктів культурної спадщини, культурних цінностей, які лишилися на окупованих територіях. По-друге, варто активно просувати цю тему на міжнародних майданчиках. Нашим чи не єдиним інструментом на сьогодні є саме міжнародні договори, міжнародні конвенції та міжнародне право.
Станом на сьогодні наша громадська організація зафіксувала велику кількість дій з боку окупантів, які визначені в міжнародному праві та класифікуються як порушення проти культурних цінностей. Перше порушення — це привласнення об'єктів культури і культурних цінностей. Я маю на увазі привласнення всіх музейних установ, установ культури, бібліотек, архівів тощо, а також безпосередньо привласнення самих об’єктів нерухомої та рухомої культурної спадщини. За час окупації Криму російські музейники вносили наші об’єкти до своїх російських державних реєстрів. Друге порушення – незаконні археологічні дослідження. Третє порушення – переміщення музейних предметів з території Криму або з окупованих територій на територію Росії. До речі, це стосується і Донецька, і Луганська, коли предмети вивозилися на територію Росії під виглядом експонування на виставках, реставрації тощо, а потім не поверталися до своїх музеїв.
Ще одне порушення – це перебудова, модифікація об'єктів нерухомих культурної спадщини. Йдеться передусім про так звану "реставрацію", яка призводить до втрати автентичності.
Міністерство культури України до лютого 2022 року такого документування не вело. Тобто вся інформація розповсюджувалася через громадські організації і передавалася через Міністерство закордонних справ України до міжнародних організацій, зокрема, ЮНЕСКО. До речі, документування таких порушень стали підставою до прийняття рішення про організацію моніторингової місії, що збирала інформацію щодо порушень, які стосуються мандату ЮНЕСКО, на території Криму.
Я не можу сказати, що з початком повномасштабної агресії ситуація в Криму якось змінилася. Культурна політика Росії на цій території є такою, як і раніше. Ми до сьогодні спостерігаємо привласнення об'єктів культури та культурної спадщини, фіксуємо їхнє переміщення тепер ще і з окупованих після лютого 2022 року областей України до Криму.
Я можу сказати, що кримські музейні установи почали готувати до евакуаційних заходів ще з 2017 року. Відтоді почали розробляти нові положення та евакуаційні маршрути. Наразі відомо про вивезені колекції з Херсона та Мелітополя до Криму. Але я хочу підкреслити, що це лише те, що нам відомо станом на тепер. А скільки ще маленьких музеїв, фонди яких було вивезено до Криму, про переміщення яких ми не знаємо, і перелік тих переміщених предметів нам не відомий? І це велика проблема.
Дійсно, після лютого 2022 року на території України ми фіксуємо велику кількість зруйнованих пошкоджених об’єктів культури. Чи можна сказати та довести, що це прямі удари по культурній спадщині? На це питання мають відповісти юристи. Такі речі доводити дуже складно.
Зараз ми бачимо, що наше Міністерство культури започаткувало збір інформації щодо руйнувань та пошкоджень об'єктів культури, але це досі не повний перелік. Нам мало що відомо про становище саме на окупованих територіях. І цим темам приділяється недостатньо уваги".
Радіо Культура: "Археологія під час війни. Спікери – Ельміра Аблялімова, Євген Синиця"
Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту:
"Якщо говорити про юридичний і формальний бік цього питання, варто сказати, що поверненням культурної спадщини опікується саме Міністерство культури України. Спільно з певними відділами Міністерства закордонних справ відбувається робота з представлення України у міжнародних судах. Окрім того, до цих справ підключені українські слідчі органи та прокуратура. Публічно про цю роботу говориться небагато. Український інститут не бере участі у цих процесах, у нас інша задача. Ми діємо через міжкультурні зв’язки".
Як змусити Росію повернути мистецькі твори?
Яна Супоровська, журналістка й авторка подкасту "Культурний трибунал":
"Міжнародні суди відбуватимуться рано чи пізно, і ми мусимо бути готовими до них. А тому більшість з нас, культурних та громадських діячів, розуміє, що необхідно документувати російські злочини вже зараз. Немає часу чекати на перемогу, насправді цю роботу з підготовки треба було розпочати вже вчора, навіть не сьогодні.
Як уже зазначила пані Ельміра, ми не зробили багато роботи станом на сьогодні, і багато про що можемо і не дізнатися, наприклад, про (російські незаконні, — ред.) археологічні розкопки у Криму. Уже просто неможливо дослідити, що було викопано, що вивезено. Але говорити про певні інциденти, зокрема і про "успішні кейси", на які ми можемо опиратися, нам варто. Наприклад, можна говорити про кримське золото, яке було вивезене на виставку за кордон і застрягло у Нідерландах в музеї Алларда Пірсона. Ми вже можемо говорити, що з великою імовірністю воно повернеться до України після перемоги.
Інша річ, коли йдеться про Росію і її дотримання норм міжнародного права: що робити після нашої перемоги у міжнародних судах, як змусити Росію повернути мистецькі твори? Особисто я про такі механізми та важелі впливу не знаю. На сьогодні ми бачимо, що Росія не дотримується міжнародного права у жодній зі сфер. Звісно, це не означає, що варто заморозити роботу і не виконувати її тут і зараз. Саме тому сьогодні критичним є документування і публічне висвітлення кейсів руйнування та інших злочинів щодо нашої культурної спадщини.
Ельміра Аблялімова:
"Я хотіла навести приклади того, як сьогоднішня ситуація перегукується із ситуацією Другої світової війни.
На той час Україна була у складі СРСР, і місцеві музеї також були не готові до евакуації. Тоді система евакуації була покладена на місцеві органи, які починали її проводити тоді, коли ворог підступав і знищував все довкола. Саме тому така велика кількість культурних втрат українських музеїв пов'язана саме з тим часом.
Після Другої світової війни більша частина країн, зокрема, Німеччина, Польща, Угорщина, почали активно працювати над поверненням культурних цінностей, вивезених нацистами та їхніми союзниками. Радянський Союз системної роботи не проводив, але були локальні дослідження певних музейних працівників, архівістів щодо втрат в окремих установах. Вони запропонували поділити культурні цінності на три великі групи. Перша – культурні цінності, які були вивезені під час Другої світової війни нацистами та їхніми союзниками. Друга – культурні цінності, вивезені нацистами та їхніми союзниками, та повернуті потім до СРСР, однак не до міст походження або збереження до Другої світової війни. І третє – культурні цінності, вивезені та евакуйовані до інших республік СРСР, і які не були повернуті та вважаються втраченими. Сьогодні нам треба пам’ятати той досвід, рефлексувати його, і головне — зрозуміти, які саме цінності ми маємо та будемо повертати та у який спосіб. Крім того, ми мусимо ще подумати про ту спадщину, яка має фундаментальне значення для формування української культури та українського народу, а також для корінних народів України, зокрема кримських татар. Потрібно розуміти коло питань, з якими ми будемо працюватимемо по завершенню війни".
Яна Супоровська:
"Я додам, що коли почала власне дослідження для подкасту "Культурний трибунал", поставила собі питання: з якого періоду починати відлік крадіжок Росією? І прийшла до дуже простої й очевидної мені відповіді: з того часу, як Росія почала існувати як імперія. Саме з того часу почалися крадіжки на території України (правда, тоді Україна не була політичною, однак наразі йдеться про територію країни, визнану та закріплену з 1991 року). Відтак за 300 років у нас існує цей досвід культурних крадіжок Росії, і розпочинати можна не від Батурина, а навіть від пам’яток княжої доби — і тут варто згадати, Остромирове Євангеліє, Вишгородську ікону тощо. До речі, Вишгородська ікона зараз у Росії називається Володимирською, саме їй присягали російські царі, коли отримували владу. Однак це наша ікона і наш спадок. Ще кілька прикладів — Київський Псалтир та чимало фресок й мозаїк Михайлівського монастиря. Перелік може бути великим. Княжа доба — окрема тема у крадіжках. Далі слід розглядати окремо крадіжки часів Гетьманства, і так далі, і вже згодом — про Радянський Союз. Усі ці предмети та твори були вивезені з України з різних причин, але головне — вони осіли на території Росії. Тому я вважаю, що ми потребуємо якогось спеціалізованого органу, який би займався реституцією того всього, що в нас було забрано. До речі, у нас в історії вже були спроби створення таких органів. Наприклад, у 1920-30-х роках за часів УНР була створена археологічна комісія, що працювала також і над поверненням робіт з Ермітажу, і щось вдалося повернути. Але дуже скоро ця комісія перестала існувати. Ще одна спроба створення подібного органу виникла у 1990-ті роки, але теж проіснувала недовго. Тобто спроби створення таких інституцій були, але вони не стали сильними інституціями. Мені здається, сьогодні є гострою потреба у комплексному підході до цього питання".
До проблеми атрибуції мистецьких об'єктів
Тетяна Філевська:
"Міністерство культури України займалося політикою реституції, але, як я зазначила раніше, часто така робота не є публічною, більшою мірою це кабінетні речі та процедури перемовин. Тому безперечно з питанням створення подібного органу потрібно йти до Мінкульту.
Про що можна говорити? Наприклад, про те, що певні музеї працюють із питанням повернення власних творів краще, ніж інші. Такими прикладами є Національний художній музей України та Музей Богдана та Варвари Ханенків. Це пов'язано із людським фактором, адже там працюють люди, що безпосередньо займаються документами, вони відстежують самі свої роботи, їздять до музеїв та загалом роблять все, аби роботи повернулися назад до рідних музеїв. І тут теж варто говорити про те, що повертати роботи потрібно не лише з Росії.
Українські роботи та роботи з українських колекцій вивозилися і до інших імперій, до складу яких належали певні території України.
Загалом кожна війна закінчується пограбуванням культурної спадщини, і, на жаль, повертається значно менше, ніж вивозиться за межі країни. Дуже багато наших творів наразі перебуває у Австрії, Угорщині, Польщі, Італії. Наприклад, варто говорити про пограбування більшовиками українських музеїв, монастирів, церков та вивезення спадку за кордон. Наразі частина таких об’єктів зберігається у міжнародних музеях під грифом невідомого походження. І важливо говорити, що багато речей дійсно не атрибутовані повністю. Можу навести приклад.
У 1920-х роках більшовиками була пограбована Києво-Печерська лавра. Усе було не просто пограбоване, але й нелегально вивезене та продане у Європі як звичайний металобрухт. Не за великі гроші, як мало би бути, адже це витвори мистецтва, а за копійки. Потім через багато років ці речі були перепродані, однак на той раз уже продаж було легалізовано через приватні галереї або приватних колекціонерів. Таким чином ворота Києво-Печерської лаври опинилися у Музеї Вікторії й Альберта у Лондоні та були атрибутовані як "шедеври, що належать до спадку Російської імперії". У описі зазначено, що ці врата Києво-Печерської лаври XVIII століття були подаровані великою імператрицею Єкатериною під час її тріумфального шляху до відвойованого Криму. А про належність до київської художньої традиції та українського культурного спадку та козацького бароко взагалі не згадано. У частині походження цього твору було написано "невідомо", однак зазначено, що у 1930-ті роки врата були придбані у певної галереї.
Музеї бояться чути такі історії про об’єкти зі своєї колекції, адже це означає, що ці твори можуть бути категоризовані як "вкрадене мистецтво", тому що шлях їхнього походження нелегальний. Звісно, він був легалізований через 10 років після вивезення, однак попередня історія власників, крадіжки й нелегального перевезення та продажу ставить під сумнів і подальшу легалізацію. Бо означає, що колишні власники можуть подати позов та забажати повернення цих творів. Інше питання – чи це колись відбудеться, чи є легальні механізми цього процесу. Теоретично ми можемо довести походження цих речей і їхній нелегальний шлях потрапляння на мистецький ринок. Це дуже велика і складна розмова, як і в цілому питання реституції.
Україна — не єдина країна, що стикається з подібними проблемами. Не варто забувати про історію імперської традиції Західної Європи, яка вивозила з країн Африки чи Латинської Америки майже все, і тепер ці країни також намагаються повернути собі своє. Багато західноєвропейських музейників, кураторів й істориків мистецтва наразі переглядають питання, що робити із цієї історією і з цими великими колекціями, чи є це мистецтво вкраденим і кому його повертати".
Яна Супоровська:
"Але, на відміну від британських музеїв, які також вивезли дуже багато зі своїх колоній, Росія пише, що це саме частина їхнього спадку. Британські музеї не вказують, що речі Єгипту чи Індії належать до їхньої культури. Промовистих прикладів привласнення Росією наших коштовностей дуже багато. І, як на мене, це вершина цинізму".
Про колоніальне та постколоніальне
Ельміра Аблялімова:
"Я би хотіла додати про спроможність у проведенні роботи з реституції: все-таки цей пласт роботи потребує фахових знань, експертизи та досвіду у першу чергу. І тому потрібно питати, чи маємо ми спроможність як на людському й професійному рівні, так і на законодавчому. Чи дійсно наша законодавча база відповідає викликам сьогодення? Адже, якщо ми кажемо про міжнародно-правову доктрину системи реституції, ми маємо розуміти її складність. Якщо ми кажемо про повернення, то це Конвенція 1970 року, у якій зафіксовано, що правові підстави для пред'явлення або реституції виникають або у зв'язку з колоніальною або іноземною окупацією (повернення), або з незаконним привласненням (реституція). Але все це треба доводити.
Якщо йдеться про окупацію, то це один сценарій. Але якщо апелюємо до колоніальної історії, то це інша історія, і насправді сьогодні навіть у нашому професійному колі існують дискусії щодо цього: чи була Україна об'єктом колонізації, чи була вона об'єктом колонізаторства, чи вона була частиною імперії й сама вбирала в себе все хороше і погане? По-друге, існує певне змагання, на мою думку, серед країн з колоніальним минулим: не всі міжнародні експерти також визнають цей факт щодо України. І у цьому полягає велика робота і для Мінкульту, і для МЗС, які мають просувати ці теми та дискутувати на міжнародних майданчиках.
Можливо, вдалим рішенням було би створення окремого органу, який би наразі опікувався питаннями реституції, тобто не робочих груп, не відділів при міністерствах, а саме окремої інституції, яка б мала певну кваліфікацію, знання та мандат. Наскільки це можливо чи неможливо у стані повномасштабного вторгення, я не знаю. Однак потрібно почати системну роботу".
Тетяна Філевська:
"Насправді ті речі, які були сказані, вже доводять, що Україна була колонією. І частково наша культурна політика теж є частиною постімперської спадщини. Тому що для Росії українська культура завжди була загрозою, а політичні амбіції українців вибороти свою незалежність завжди викликали спротив та агресію. Тому Росія прагнула не допустити та позбавити Україну суб’єктності, інституційності тощо. Тому в нас до 1917 року не було Української академії мистецтв. Якби не УНР, то її б і не було. Саме тому в нас багато інститутів так і не змогли виникнути або ж виникли, але їхні інституційність була крихкою. Тож тут варто говорити про наслідки постімперської ситуації, яку ми й досі долаємо.
Варто бути свідомими, що у нас не вийде стати лише жертвами цієї ситуації. І у такому випадку Україні самій потрібно повертати роботи, які опинилися на нашій території незаконно. І якщо буде відповідний позов чи претензія, то ми маємо повертати — це чесно. Тож це процес двосторонній, і до цього теж треба бути готовими.
Я знов повернуся до сказаного мною: ми маємо постколоніальну історію та травму, і тривалий час наша культура розвивалася саме у цьому напрямку, і це питання поставатиме чи існуватиме у багатьох аспектах.
Сфера культури у нас і досі за інерцією розглядається не як сфера інвестицій та розвитку, а як щось неважливе. Саме тому розвиток її уповільнився через нестачу ресурсів та можливостей. Культура позиціонувалася як дотаційна сфера, яка потребує вкладення і яка не може нічого надати. Звідси — така інерція. Але я прихильниця думки, що Україна не була класичною колонією, як і Росія не була класичною імперією — у сенсі західно-європейської критики".
Яна Супоровська:
"Громадянське суспільство теж має порушувати ці теми у медіа. Насамперед це стосується контексту та наративів щодо постімперського спадку. Ми тільки почали цю розмову, але й досі це поодинокі думки та проєкти. У 2022 році про це дійсно говорять значно більше. Можу навести приклад дискусії попередніх років: у 2015 році була ініціатива назвати аеропорт Бориспіль іменем Малевича. Тоді вибухнула дискусія, почалися провокації щодо того, чи ми маємо право на Малевича, чи ні. Але Малевич так само може бути українським, як і належати до інших культур. Це лише один з прикладів подібних розмов, спричинених травмою".
Ельміра Аблялімова:
"Я хочу подякувати за таку розмову і додати: війна сама по собі є деколонізаційним елементом. Можливо, цей час є можливістю для нас розібратися в тому, ким ми є та ким ми прагнемо стати.
Нещодавно я читала цікаві дослідження, де описують дві відмінні цивілізації. Московія була сформована як євразійська деспотія з золотоординською системою управління, з догматичним візантійським православ'ям як ідеологією та нерозвиненою морально-етичною сферою. Ця дрімучість та відсталість соціальної культури є наслідком цих факторів. Але при цьому вона мала 3 переваги: жорстка система державного управління (успадкована від Золотої Орди), православний фанатизм, мілітаристська свідомість та розбудова армії. Це було описано ще у XVII столітті, але це дуже збігається з тим, з чим стикаємося ми зараз.
Якось колеги з Польщі під час однієї розмови зазначили, що така агресивна зовнішня політика Росії буде завжди. У свій час вони дочекались моменту, коли Росія ослабла, і тоді вступили в ЄС та НАТО — у такий спосіб отримали гарантії безпеки. Нам важливо виробити свою стратегію та убезпечити своє майбутнє.
Яна Супоровська:
"Я абсолютно погоджуюсь з тим, що Росія нікуди не подінеться і завжди існуватиме під боком, тому нам треба винести великі уроки із дуже болісного 2022 року та виробити схеми і політики, за якими ми діятимемо у разі інших надзвичайних ситуацій, не лише війни, але й, скажімо, техногенної катастрофи. Країни світу вже мають подібний досвід, наприклад, Південна Корея, яка також має специфічного сусіда".
"Поранена культура": проєкт для збереження спадщини під час війни за допомоги VR-технологій
Ельміра Аблялімова:
"Пригадаймо початок повномасштабного вторгнення: можна стверджувати, що сфера культури не була готова до нього. І ми маємо винести з цього урок, думаючи про майбутнє. Тому дійсно сьогодні критично необхідно формувати хоча б державні реєстри музейних фондів пограбованих музеїв, а також установ, які зараз перебувають у зоні бойових дій та на окупованих територіях. Пошук, атрибуція та ідентифікація надважливі.
До речі, 15 лютого в Українському медіацентрі ми будемо презентувати два дослідження "Російська агресія проти України: від моніторингу до концепції захисту культурної спадщини" та "Російська агресія проти України: культурна спадщина, неоімперіалізм і міжнародне право". Корейський досвід дійсно дуже цікавий для нас, вони мають різні сценарії порятунку спадку і від повені, і від землетрусу, і на випадок війни, і окремо на випадок ядерної війни. Мені здається, що і нам варто подумати про це, використавши досвід колег.
Що вже зроблено
Тетяна Філевська:
"Звичайно, у нас величезні втрати, і найгірше те, що ми продовжуємо бути в цій небезпеці і можемо втратити ще більше. Але я б хотіла звернути увагу на те, що уже зроблено. Уже опублікований український ред-ліст – це список втраченої, вивезеної культурної спадщини. Його можна побачити на офіційних сайтах ICOM, міжнародної музейної спільноти. За цим списком можна звіряти закупівлі та нові надбання, і це є частиною кримінальних розслідувань. І це насправді дуже круто. Уперше це сталося у такий швидкий термін. Я знаю від колег з британського ICOM, що опублікувати такий список робіт під час війни є дуже великою роботою.
Що увійшло до ред-лісту зараз? Наскільки я пам’ятаю, це всі речі вкрадені та вивезені з початку окупації та анексії, тобто з весни 2014 року.
Тож коли ми сьогодні говоримо з нашими міжнародними колегами, коли приходимо до них в музеї, йдеться передусім про endangered cultural heritage, тобто загрожена культурна спадщина. Це завжди одна й та сама ситуація: нам кажуть, що в нас страшно, та пропонують пакувальні матеріали, пропонують надати нам майстер-класи чи воркшопи зі збереження спадщини. Але коли ми приходимо і говоримо, що маємо досвід з 2014 року і починаємо перераховувати зроблене, вони дивуються.
Сьогодні ми є дуже суб’єктними і сильними у цій розмові, а наші промови звучать аргументовано. Бо ми приходимо не як ті, хто не розуміє ситуацію, а як ті, хто бачить проблему і працює над її вирішенням. Більше того, ми самі знаємо, як нам допомогти у різних аспектах.
Західні колеги взагалі не уявляють, що таке ховати культурні об'єкти від бомбардувань, для них це ніби сюжет фантастичного фільму. Окрім того, досвід Косово показує, що до таких кроків вони прийшли лише через 23 роки. Вони і досі живуть із відчуттям травми та мають три тисячі людей, що зникли безвісти. Лише зараз вони створюють списки втраченої культурної спадщини, а ред-ліста і досі не мають. Тому можна сказати, що в чомусь ми все-таки реагуємо оперативно.
Маю також додати про наукову діяльність: очевидно, що більше по світу будуть вивчати Україну у різних галузях, зокрема з погляду історії пересування культурних цінностей, тим краще ми розумітимемо та розплутуватимемо ці складні клубки.
Питання культурної спадщини — це не лише про те, де цей твір виготовлений та кому належав, це також багато юридичних аспектів, спадкоємність, обміни чи продажі тощо.
Можливо, деякі речі опиняються в інших місцях за результатами легальних обмінів, і тоді це інша ситуація. Дослідження не лише дозволяє відкрити невідоме, але й часто вказує на неуважність та помилки. Наприклад, так, як це було з так званими царськими воротами, тобто воротами Києво-Печерської лаври. Напевно, вигідно було б не помічати десятиліттями свої помилки та позначати речі такими, які мають невідому історію походження. Але це непрофесійність колег і відсутність локальної експертизи, неможливість навіть буквально загуглити оригінальною мовою та зрозуміти запит. Звідси виникає низка інших великих проблем, зокрема й у побудові дослідницької роботи.
Я вважаю, що нам сьогодні необхідна якісна освіта — журналістська, мистецтвознавча, буквально у всіх галузях. Це саме те, що дозволить наш постімперський спадок лишити у минулому та побудувати нові демократичні інститути. Це значно більше, ніж просто повернення культурних цінностей та процес деколонізації.
Адже нам не завжди потрібно повернути об’єкт фізично. Наприклад, Конституція Пилипа Орлика фізично не є в Україні, і вона вже не буде тут, адже на неї має юридичне право інша країна. Але ми можемо вивчати її, публікувати тексти про неї, експонувати та працювати з цим матеріалом всеохопно. Якщо у нас є доступ до нашої спадщини, ми маємо з цим працювати. Проблема з Росією у тому, що вона не лише нелегально переміщує роботи, але й блокує наукове знання та можливість доступу до архівів".
"Якщо ми говоримо про прорив, то найближчими ми стаємо в культурі", — Євген Глібовицький
Яна Супоровська:
"Пані Тетяна дуже влучно сказала про те, що нам, можливо, і не треба повертати все фізично. Та нам критично необхідно працювати над "поверненням" в наших головах: скільки всього ми маємо, скільки нашій культурі належить. Нехай поки ми не можемо повернути кримське золото із Нідерландів — ми фізично не можемо, бо у нас війна і бомби падають, — але принаймні акумулювати ці знання ми маємо. А тут задача і громадськості, і освіти насамперед.
Багатьом людям і досі потрібна система координат: знати, де перебуває наша культура, яке її місце, які її надбання. Багатьом потрібне щось матеріальне, аби на це опиратися. Тому, власне, важливі для нашої культури речі потрібно бачити у музеях. Хай навіть це буде віртуальний музей.
Тетяна Філевська:
"Нам всім потрібне хороше знання своєї культури, тому ми сьогодні кажемо про критичну нестачу освіти. Я знаю про це як людина, яка була в українській освіті на всіх щаблях, і можу порівняти свій досвід з досвідом в інших країнах. У нас погана освіта, ми не знаємо своєї культури. Закінчивши у Києві філософський факультет і спеціалізуючись на естетиці, зокрема вивчаючи естетику Малевича, я уявлення не мала, що він має якийсь стосунок до України. Багатьох речей у нашій освіті не існувало взагалі.
Лише якщо почати дізнаватися про нашу культуру, виникне розуміння про її повноту — що вона ані велика, ні маленька. Вона достатня, повноцінна, цікава і наша. І цього розуміння вже теж достатньо. Нам і досі не вистачає розуміння цього, адже багато речей є нерозшифрованими в архівах. Іще є дуже багато цінного, про що ми уявлення не маємо. Ці речі накопичуються із часом і ми не встигаємо їх віднайти".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
