Роль культури у час війни, особливо цієї, стає надважливою. І не лише тому, що серед військових на передовій — представники культури: письменники, кінорежисери, художники, співаки та артисти балету. Всі ці люди, навіть перебуваючи на фронті, продовжують створювати культуру та мистецтво: писати тексти, видавати книжки, отримувати нагороди на міжнародних кінофестивалях.
Феномен українського відновлення досі обговорюється на міжнародних майданчиках і викликає повагу та захоплення. Так само як і волонтерські проєкти щодо евакуації музеїв, створення музейного антикризового центру та низка інших ініціатив, які постали внаслідок консолідації культурної спільноти після повномасштабного вторгнення.
Про те, що російська війна в Україні має колоніальний характер та спрямована передусім на присвоєння та захоплення української культури, писали неодноразово як українські, так і закордонні інтелектуали — програмний текст належить американському історику Тімоті Снайдеру, який у виданні The New Yorker першим голосно назвав цю війну колоніальною та руйнівною для культури й ідентичності.
Тож, з чого починати зміни? Як має функціонувати культура і культурна політика за умов повномасштабного вторгнення, яке спрямоване, зокрема, на нищення української культури, спадщини та історії? У чому різниця між культурою, культурною дипломатією та культурними індустріями?
Суспільне Культура пропонує дискусію про те, як має функціонувати культура у часи війни та яку роль у цих процесах має взяти на себе як Мінкульт, так і сама спільнота дієвців культури.
Ми звернулися до представників культурного поля з питаннями: якими мають бути міністр культури та робота міністерства у час війни?
Оля Гончар, ініціаторка Музейного кризового центру, директорка "Музею Терору"
По-перше, міністр культури має мати відповідну освіту у нашому полі. По-друге, мати репутацію серед культурної спільноти всередині країни та за кордоном. І по-третє, це не має бути Міністерство інформаційної політики і культури, має відбутися реформа. Ми бачимо, що саме Міністерство культури як структура не працює ефективною. Відтак, має бути створений з нуля чіткий алгоритм дій зі штатним розкладом та іншими речами. Ми бачимо позитивну динаміку на прикладі Міністерства цифрової політики, створеного з нуля, — з Мінкультом має відбутися те саме.
Щодо завдань: найперше потрібно переосмислити структуру міністерства й те, чим воно опікується. Ми (державні культурні інституції та культурна спільнота) не можемо вижити без державного фінансування. Ми маємо розуміти: кошти, які надходять від наших європейських колег як підтримка, не можуть задовольнити всі наші потреби. Європейські колеги говорять, що не можуть взяти на себе відповідальність за державу Україна та забезпечувати робочі місця. Їхня допомога — це допомога в часи війни, а не фінансування культури.
Я би хотіла підкреслити: фінансування культури не треба сприймати як бізнес, який має повернутися відсотками прибутків. Це інвестиція в імідж, безпеку та позиціонування в світі. Ми можемо подивитися на роботу наших європейських колег: лише за умов співфінансування європейські фундації надають кошти на розвиток. Йдеться про те, що органи місцевого самоврядування та муніципалітети впливають на ситуацію та інвестують у сферу культури.
Якщо подивитися на ті цифри державного фінансування культури, то насправді ці кошти не є серйозними для оборони країни. І те базове, що отримують наші заклади, потрібно підтримувати та закріпити. Я зараз не говорю про фінансування серіальчиків дивного змісту — йдеться про культуру іншого рівня. Потрібно зберегти ті заклади культури, які ще не зруйнувала Росія. Інакше, за що ми тоді воюємо?
Олена Гончарук, гендиректорка "Довженко-Центру"
Моя зацікавленість стосується "Довженко-Центру", розвитку його потенціалу — не як набору будівель на земельній ділянці у привабливому районі Києва, а як місця, де живе кіно і пульсує життя, де багато актуальних сьогодні ідей прозвучали вперше.
Раніше "Довженко-Центр" надіслав до органів управління листа з пропозицією щодо виходу з кризи, яку створило Держкіно. Міністерство теж отримало цей лист, оскільки значна частина проблем сформувалась ще тоді, коли "Центр" підпорядковувався МКІП, і міністр Ткаченко фактично віддав їх на розв'язання голові Держкіно Марині Кудерчук, яка має доволі своєрідне уявлення про управління національним фондом фільмів. "Довженко-Центр" працює з культурною спадщиною та на перетині різних мистецтв, розвиває міжнародні культурні зв'язки, і ці компетенції, на жаль, у Держкіно ще не сформовані. Але я розумію, що міністра визначатимуть поставлені перед ним завдання. Хотілось би, щоб вони відповідали національним та суспільним (хочеться сказати — людським) інтересам, а не бажанням окремих політиків чи бізнесменів.
Одне з першочергових завдань — комунікація рішень. Таким важливим рішенням, як фінансування на значні суми, підтримка проєктів, реорганізація ключових інституцій, потрібне комунікаційне підґрунтя. Якщо нас ставлять перед фактом — це викликає сумніви у прозорості і справжніх цілях рішень. Загалом скандали, що передували звільненню Ткаченка, свідчать про стійке сприйняття культури як чогось декоративного, розважального, надлишкового і декларативного, що маскує дуже прагматичні дії, які обслуговують інтереси конкретних груп.
Чи зможе новий міністр змінити таке сприйняття? Для цього у нього чи у неї повинна бути суб'єктність. Міністру, навіть призначеному із самого МКІП, доведеться осягнути всю панораму проблем. Враховуючи, що завдань безліч і різні учасники процесу практично та щодня розв'язують їх на місцях, можна створити робочі групи професіоналів і довірити роботу над їх розв'язанням.
Культура не може вижити без фінансування загалом. Уявлення про прибутковість культури — наївне. Генерувати фінансовий прибуток — не мета культури. Натомість створення сприятливого, вільного середовища для мислення і пізнання, розвиток естетичного чи критичного сприйняття є тим, що живить успішне суспільство.
Інша справа, що фінансування може і повинно бути диверсифікованим. Фінансування з одного джерела — хай це державний бюджет чи власна підприємницька діяльність — загрожує або сталості, або свободі у рішеннях. У світовій практиці музеї, архіви, театри, культурні центри, бібліотеки фінансуються з різних джерел: з державного бюджету, коштом державних та міжнародних профільних фондів, меценатами та спонсорами, з надходжень від лотерей, грантів і, звісно, власної діяльності. Нормальним є поєднувати кілька джерел для балансу.
Оля Балашова, Громадська організація "Музей сучасного мистецтва"
Мені здається, що культурна спільнота вже давно нічого не очікує від Мінкульту.
Найголовніше, щоб міністерство не шкодило своїми діями. І мені здається, що найголовніша претензія до Мінкульту і конфлікти, пов’язані з ним, стосуються цієї шкоди.
Наша організація (Громадська організація "Музей сучасного мистецтва") дуже багато працює з міністерством. Багато з тих людей, з ким ми працювали, вже пішли з міністерства, але це не означає, що ми припинимо нашу роботу. У нас нічого не зміниться — ми працюємо з тими людьми, яким довіряємо у міністерстві. Йдеться про Галину Григоренко передусім.
Хто б не був новим міністром, він не зможе змінити становище самотужки. Саме тому в цій історії немає наразі нічого позитивного.
Чи можлива реформа Мінкультури за умов війни? Та чи можлива реформа за умов лімітованого фінансування? Скорочення видатків мене теж не лякає. Адже усе життєспроможне у нас давно існує на самозабезпеченні. Проте існують речі, які не мають бути скорочені за жодних обставин — це, наприклад, зарплати. Також не думаю, що варто скорочувати бюджет на будівництво музеїв, тому що це основа культурної політики. Ми маємо демонструвати символічні жести: навіть у найскладніших умовах продовжувати створювати підґрунтя для ідентичності і для розвитку культури пам'яті майбутнього через підтримку музеїв. Але все інше — можна переглянути.
Проблема, яка існує, — у системних змінах. І на це немає запиту та консенсусу всередині Кабінету Міністрів. Тому, напевно, і неважливо, хто стане міністром, якщо ці зміни не відбудуться. Але існують люди, здатні чути культурну спільноту.
Ми маємо не забувати, що Міністерство культури не лише про культуру, воно називається "Міністерство культури та інформаційної політики". Велика роль у його діяльності відводиться на інформаційну пропаганду. Тому потрібна людина, яка здатна балансувати у цьому, розуміти цінності та формувати інформаційне поле, не допускаючи впливу ворожої пропаганди, але й водночас не ставати дзеркалом цієї пропаганди.
Зараз потрібно з обережністю та увагою поставитися до того, який спектр питань виникає до Мінкульту та культурної політики і як з цим працювати системно. Адже несистемна нереформована робота інколи може нашкодити більше, аніж її відсутність. В умовах війни фронт є пріоритетним напрямом, але культура є частиною цього процесу. Потрібна людина, яка спираючись на етику або на якісь загальнолюдські цінності, зможе реформувати всю систему та робити правильні управлінські рішення.
І ще дуже важливо, як мені здається, щоб ця людина хотіла ризикувати та діяти не за правилами, тому що вся система зараз налаштована на обмеження будь-якої радикальної дії, бо це руйнує баланс системи. Нам потрібен хірург, який, маючи візію та розуміння, міг би позбавити організм пухлини, без страху, що це зашкодить якимось іншим органам.
Нещодавно Оля Сагайдак у пості запропонувала уявити ідеальну систему, коли в Мінкульт заходить не один міністр, а команда людей з візією, розумінням, різними експертизами, адже одна людина нічого не зробить, а команда має шанс. Я думаю, що, можливо, це одне з рішень, яке могло б працювати, відповідальність була б розподілена. Але на це теж наразі немає політичної волі й частково сама спільнота не сприйняла цю ідею у коментарях.
Людмила Горделадзе, кінознавчиня, ексдиректорка кінотеатру "Жовтень", засновниця компанії "Арт-об'єкт” (проєкт "Кіноспільнота")
Я більше ніж 50 років працюю у кіно, тому відповідатиму виключно за цей напрям. Кабмін має повернути кіно у підпорядкування Міністерства культури — і це досить поширена думка, що побутує серед кола людей, які займаються кіно. Принаймні "Довженко-Центр" та кіностудії потрібно повертати.
На мій погляд, Держкіно має більше зосередитися саме на фінансуванні кінопроцесу, а все інше — не його справи.
Якщо говорити про провину міністерства перед деякими музеями, які втратили колекції, скажу непопулярне. Керівники кажуть, що вчасно не отримали вказівки від Мінкульту і тому не знали, що робити. Ворог наступав, а від міністерства не було інструкцій, як діяти, як зберегти та врятувати колекції…
Я вважаю, що керівники мали діяти і без вказівок. Адже навіть якщо не було попередньо розписано, керівники мали взяти відповідальність і діяти на свій розсуд, щоб не втратити колекції. Це про те, що закидають міністерству та міністру, щодо того, що вони не зробили. Ткаченко не був один у міністерстві, це мало робити усе відомство, він лише мав очолити цю роботу…
Щодо "Довженко-Центру": наразі міністр культури не відповідає за це підприємство. Восени 2021 року, коли в нього забрали кіно, він втратив свій вплив на цей процес. Так, він міг півроку до цього підписати контракт з Оленою Гончарук, яка виграла перший конкурс на директора, але цього не зробив. Чому він це не зробив — це інше питання, ми не знаємо відповіді. Припускаємо, що йому не дозволяли з Офісу Президента чи з Кабміну, але це моє припущення. Це спричинило подальші ускладнення, які поки не подолані. Але це вже відповідальність саме Держкіно.
Щодо Мінкульту взагалі. Може, в подальшому, за умови глобальної реформи держуправління в Україні, воно буде не потрібне, але сьогодні воно має бути. Колись була ідея відмовитися від Міністерства культури як такого, подібна думка існує й зараз: має бути не міністерство, а відділ чи управління культури в Мінфіні, яке просто виконує бюджетні розписи фінансування на державні театри, музеї, бібліотеки, музичні школи, вищі навчальні заклади сфери тощо. А креативна індустрія має працювати через фонди, що залучають як державні, так і недержавні кошти. Для цього потрібно зробити багато, найперше ухвалити Закон про меценатство, якого досі нема. Потрібно, щоб була узаконена діяльність тих, хто хоче і може допомогти. Але не просто допомогти, а взяти участь у розвитку культурних векторів. Зараз це неможливо.
У 2014 році, на хвилі народного ентузіазму, були теж розмови про те, як має функціонувати Міністерство культури, і ті розмови були слушні. Одну з думок тоді озвучував нині покійний художник Олександр Ройтбурд. Він говорив про те, що потрібно розділяти культуру та креативні індустрії. Культура має бути фінансована державою, культурні індустрії — це інший тип фінансування. Вони прибуткові, ринкові та не мають керуватися якимось галузевим органом. Але для цього теж потрібна реформа.
Щодо скандалу з серіалом "Інгулець": у цій історії багато складових. По-перше, є Закон про державну підтримку кінематографії, у якому чітко прописано що серіали мають фінансуватися державою на 50%. Але цим не має займатися міністерство, і тим паче державний телеканал. Кошти та конкурс мали проходити через Держкіно. Тобто це фінансування, про яке йдеться, взагалі було в незаконний спосіб, процедура не є легітимною.
Павло Гудімов, куратор, галерист, колекціонер
По-перше, нам дуже не вистачає професійних артменеджерів, які б брали на себе відповідальність за державне управління. Це стосується не лише міністра культури, але й інших ланок. Кадровий голод загалом відчувається досить сильно. На посаді міністра я хотів би бачити перш за все компетентну, незаангажовану людину. Ця людина має дотримуватися нейтральної позиції, яка не працювала би на якісь певні середовища.
Особливо враховуючи незвичайно непросту ситуацію з відтоком кадрів, пов’язану з війною, я вважаю, що одним з перших жестів, які мав би зробити міністр культури та міністерство (можливо, вже у складі оновленої команди), — це вибачитись перед Юлією Федів (колишньою очільницею УКФ, яку звинуватили у збитках на 57 млн грн за матеріалами аудиту у 2021 році, спільнота стала на її бік — Ред.) за всі карні справи та ситуацію довкола Українського культурного фонду. Оновлений УКФ має бути стильною, динамічною, гнучкою та справедливою інституцією, якою він був.
Я вважаю, що Український культурний фонд, особливо у час війни, має максимально підтримувати тих культурних діячів, які залишилися в Україні, створювати умови для цікавих проєктів.
Зрозуміло, що у нас є спільний ворог — Росія, але культура іще більше зшиває та консолідує нашу спільноту й суспільство. Спільна ідея, як на мене, формується довкола спільного культурного поля.
Другий вкрай потрібний момент — створити щорічну культурну конференцію, яка б давала можливість комунікувати культурним діячам на дуже високому рівні свою роботу та підвищити конкуренцію й престиж культурної галузі.
Далі дуже важливий момент — інформаційне поле. Велика частина нашої країни потребує саме інтелектуального продукту. Нам не треба отупляти народ легким розважальним продуктом. Нам потрібно більше працювати з інформацією, створювати якісний український продукт у англомовному та глобальному інтернеті. Йдеться про диджиталізацію культури України: створення престижніших продуктів світового рівня для різних вікових категорій, оцифрування музеїв і так далі. Потрібно максимально підтримувати ті продукти, які показують нашу країну актуальною та прогресивною.
Ще один аспект: декілька років тому я висловлював у Міністерстві культури на профільних зустрічах думку про потребу всеукраїнської мережі сучасних центрів культури або центрів сучасної культури. Тобто треба створити умови для тих, хто має хоч якесь бажання працювати у цьому напрямі.
Дуже часто говорять, що основне, що відбувається зараз, — заради перемоги. Я вважаю, що заради перемоги має бути виховане нове покоління українських художників, любителів мистецтва, культури, музики. Перемога — це і фронт, і культурний фронт.
Говорити про те, що потрібно інвестувати виключно на армію і нічого на культуру, не далекоглядно. Люди чудово розуміють, що ми воюємо за землю, а земля — це люди, а люди — це культура. Ми воюємо за майбутнє країни та європейську прогресивну культуру. Нам не вийде все почати з нуля після перемоги. Серіали — це масова культура, комерційний продукт, що може знайти інше фінансування. Але зараз ми маємо говорити про культуру іншу — більш нішеву, більш елітарну. Такі фільми, як "Памфір" та "Люксембург, Люксембург", — приклади якісного кіно, яке має підтримувати держава. І ті люди, які створюють такі речі, так само мають розвиватися і знаходити підтримку на державному рівні.
Коли ми говоримо про персоналії, я не можу і близько уявити, якою має бути ця людина, що очолить міністерство. Головне, щоб не виліз хтось зі старої кон'юнктури, або люди, що, як жуки, багато років мають свої мафіозні зв'язки у культурному секторі та прагнуть потрапити в міністерство заради своїх корисливих інтересів. Хочеться свіжих, щирих людей. І мені здається, тут ще один дуже важливий момент: це розуміння стратегії розвитку української культури, щоб міністерство культури мало чітку функцію. Має бути прозорість, ефективність, максимальна підтримка тих незахищених галузей і напрямів, які у нас є.
Сергій Климко, Центр візуальної культури, куратор, співорганізатор Київської бієнале
Не можу очікувати багато від нового міністра, як і не очікував від попередніх, живучи у суспільстві, де владні структури переважно живуть своїм життям, а громадянське суспільство — своїм. В ідеальному світі новий міністр мав би мати профільну освіту, здобуту в українському та західному виші, цікавитись культурою не "по роботі", мати активну громадянську позицію і великий досвід роботи в галузі культури не на держслужбі, не ставати інструментом політичної боротьби, і головне — мати сміливість змінювати status quo. Коли ми говоримо про міністра культури, ми ніби забуваємо про "та інформаційної політики", оскільки це дійсно відмінна роль, для якої, можливо, потрібен інший міністр та міністерство.
Треба провести аудит фінансів та кадрів, усунути елементи корупції у структурних підрозділах, зробити діяльність міністерства дигітально прозорою — як фактично будь-яке українське міністерство чи держструктура. Захищати інституції, такі як "Довженко-Центр", сприяти їхній автономізації. Сприяти децентралізації культурного ландшафту. Віднаходити нелегкий баланс "країни на війні" з "країною культури".
Українська культура віками жила не завдяки, а всупереч державному фінансуванню і ситуація від часу здобуття Незалежності сильно не змінилася. Якби культура покладалась на державу, то вона б точно не вижила.
Володимир Тихий, кінорежисер, співзасновник об’єднання "Вавилон’13"
Можна почати з того, чому в нас досі непопулярно платити податки. Хоча здавалося, суспільство пережило Майдан, змінилося, стало більш відповідальним, люди готові жертвувати останнім, аби допомогти військовим, але податків не хочуть платити. Відповідь на це елементарна: вони не вірять, що податки будуть грамотно використані та розподілені державою. І досі вірять більше в те, що їх частково будуть красти. Питання у тому, де в цій площині Міністерство культури та інформаційної політики.
Думка про те, що культура може вижити без грошей і що вона потрібна не зараз, а після перемоги — абсурдна. Але проблема в тому, що немає довіри, немає притомної державної інституції, тому це питання з довірою потрібно вирішувати. І хай там як, особистість, яка очолить міністерство, може відіграти важливу роль у розв’язанні цього питання. Ця людина візьме на себе груз відповідальності та має почати впроваджувати стратегічні й тактичні рішення. Якоюсь мірою Ткаченко був такою особистістю, і думаю, врешті решт, ця ситуація довкола нього сталася через його публічність. Бо, наприклад, нічого подібного не сталося з головою Держкіно, адже це людина, яка постійно ховається та зникає.
З чим ми можемо зіткнутися у майбутньому? Наприклад, із тим, що Росія продовжує працювати на міжнародному полі, й після того як ми протягом цього часу масштабували свій вплив та репрезентацію, почнеться відкат і Росія повертатиме свою присутність. Тому людина, яка очолюватиме Мінкульт, має це розуміти і працювати у цьому напрямі.
Які зараз розмови відбуваються? Інколи виникають якісь популістські проєкти про створення музею героїзму українських воїнів 2022–2023. Але чи потрібен нам цей музей зараз? Потрібно проводити глибшу роботу.
Спільнота готова до комунікації з міністерством, але питання в іншому: наскільки ця комунікація буде дієвою. Йдеться не про розбудову наметового містечка, йдеться про планування, формування структури та реформування. І зрештою, навіть якщо на цій посаді буде людина відповідальна, вона має ризик потрапити у середовище, створене до неї, та опинитися в обставинах ручного управління.
Альона Каравай, кураторка та директорка "Асортиментної кімнати"
Новий міністр чи міністрка культури точно не має бути технократом чи технократкою, бо це не час для технократичних рішень. По-перше, це має бути людина з сильною візійною складовою. Зараз треба буде багато чого змінити: в системі фінансування, щодо того, за що міністерство має відповідати. А по-друге, це має бути людина вбудована в систему контактів спільноти як в Україні, так і за кордоном. Бо зараз потрібно тримати та розвивати зв’язки всередині країни, яка лишилась, із тією спільнотою, яка виїхала, і тією закордонною спільнотою, яка працює на Заході.
У моєму розумінні першочерговими завданнями була б стратегія з відновлення фондів та бібліотек. Це система, яка б охоплювала стратегію з повернення вкрадених об’єктів, стратегію поповнення зруйнованих бібліотек, стратегію для релокованих інституцій культури (найяскравіший приклад релокованої інституції — Фонд "ІЗОЛЯЦІЯ", який у 2014 році переїхав з Донецька до Києва, а у приміщенні донецького офісу бойовики влаштували катівню — Ред.) Тобто міститиме питання відновленої справедливості. Це не короткострокова, а довгострокова та середньострокова перспективи.
Окрім того, переглянути систему фінансування культури і державних та незалежних інституцій: змістити фокус уваги з продуктів масової культури (наприклад, серіалів), які можуть вижити і без допомоги держави, — на нішеві культурні продукти, що спрямовані на розвиток культурної спадщини та на сучасне українське мистецтво, яке не може вижити без зовнішніх дотацій.
Державні культурні інституції (як-от театри та музеї) не можуть існувати без державного фінансування. У цю систему треба вносити таке розуміння, як якісні показники, та вводити конкуренцію. Але без функціонування сильних культурних інституцій та без державного системного фінансування країна становиться слабкою. Я не хочу порівнювати з Росією, можна подивитися, як західні партнери фінансують та підтримують свою культуру. В підсумку вони залишаються важливими осередками сучасної культури та мистецтва, а Україна лишається на периферії цих процесів.
Зараз насамперед у ризику державні інституції, працівники та працівниці, які не виїхали з України та й досі працюють за прекарнихНепевні, залежні, обмежені соціальним договором обставин у локальних театрах і музеях, за умов обстрілів та фізичних загроз. Гравці незалежного сектору здатні знайти вихід та можливості, адже вони звикли до відсутності фінансування від держави. Без державного фінансування ми самі відмовимось від великої частини культурного спадку, який зараз знищує Росія.
Я не впевнена, що наші військові захищають Україну саме для того: щоб повернутися та побачити, що в нас не залишилось культурних інституцій і власного культурного продукту.
Іван Козленко, ексдиректор "Довженко-Центру"
Новий міністр культури мав би бути досвідченим культурним менеджером (бажано — кризовим) з високою незаплямованою репутацією. Бажано фігурою, відомою в західних професійних колах. Мандат, отриманий ним від влади, мав би доповнюватись мандатом довіри від культурної спільноти. Але буде, на жаль, інакше. Міністром стане або непрофесійна публічна особа, або непоказний кадровий бюрократ — обидва забезпечуватимуть ухвалення рішень, вигідних Офісу Президента.
Навіть якщо припустити, що міністром призначать визнаного фахівця, він довго не протримається на посаді. У системі, де вау-ефект та легкі рішення заміняють стратегічне бачення, а ручне управління — внутрішньосекторальну комунікацію та баланс інтересів, для порядної та фахової людини немає місця.
Інтереси галузі наразі не збігаються з інтересами влади, яку насамперед цікавить стерильність інформаційного простору, за яку ми платимо занедбаністю культурної сфери та інструменталізацією культурного продукту. У світоглядному сенсі немає нічого спільного між тим, як термін "культура" розуміється в Офісі Президента та серед фахівців.
Тактичні завдання — збереження та переміщення музейних і архівних колекцій в безпечні місця. Створення реєстру втрачених культурних пам’яток. Створення реєстру культурних цінностей, що підлягають реституції. Радикальна зміна кадрової політики: перезапуск системотворчих інституцій — УКФ, Держкіно (повернення його в сферу управління МКІП).
Стратегічні — налагодження діалогу з фаховою спільнотою. Розробка стратегії розвитку культури в короткостроковій (воєнний час) та в середньостроковій (повоєнний час) перспективі. Створення умов для залучення культурних менеджерів із західним досвідом роботи до роботи в українських культурних інституціях та в самому міністерстві. Перегляд системи гарантованого фінансування державних закладів культури.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
