Музикант Євген Філатов проїхався містами країни та випустив альбом "Як звучить Україна", зроблений зі звуків цих міст. Про те, чому цей проєкт з’явився саме зараз, про сирени в Чернігові та тиху Одесу, про нових артистів, етнокод, "байрактарщину" та про те, як звучить сучасна Україна — Філатов розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ви стали ведучим музичного тревел-шоу "Як звучить Україна". Поїхали в Чернігів, Одесу, Карпати, Київ та Львів записувати композиції, зібрані зі звуків цих міст та місць. Тепер випустили їх альбомом "Як звучить світ. Україна". Чому вирішили, що саме зараз час проїхатися і послухати українські міста?
Авторами проєкту є Євген та Наталія Синельникови. Вони запропонували мені цю подорож. Ми відзняли пілотний випуск в Харкові наприкінці 2021 року. А потім почалася повномасштабна війна. Синельникови жили в Бучі, були під окупацією. До обговорення проєкту ми повернулися лише влітку. Сперечалися, наскільки це зараз на часі, чи зможе надихнути людей. І все ж вирішили спробувати.
Ми звикли дивитись на світ очима, відрізняти його кольорами. А я захотів звернути увагу саме на звук. Цей альбом я випустив не під псевдонімом, а під своїм ім’ям — Євген Філатов. Це власне про те, як я — композитор, побачив Україну.
Для мене це був новий досвід. Як музикант я втілюю свої креативні задуми, а тут було навпаки: я прислуховувався до звуків, які притаманні тим містам, де все відбувалося.
Читайте також: Джамала: "Презентація QIRIM з оркестром в Ліверпулі – це "1944", помножена на 100"
Було складно?
Було завжди непередбачувано. Про деякі місця я знав заздалегідь, що ми там будемо. Наприклад, в органній залі Львова. Звісно, пограти на органі було цікаво, записати цей звук. Але в Чернігові, наприклад, ми були в урбан-парку, я спробував покататися на скейтборді, впав і звук падіння потім використав у музичній темі. Це виклик — коли від початку не знаєш з чого буде складатися композиція. Як гра, але це і класно. Такий підхід надихає, звільняє від рамок, розширює горизонт. Після проєкту я дивлюся на світ ширше. І звуків це теж стосується.
Намагаєтеся вловлювати якісь особливі звуки будь-де, де опиняєтесь?
Так. І на це спонукав людей: спробувати почути цей світ.
Як ви впорались з роллю ведучого?
По-перше, коли ми почали знімати, я став перед камерою і такий: "Друзі, я вас вітаю, ми у місті…". Режисер каже: "Стоп! Мені потрібен не ведучий, а композитор. Будь собою". Це дуже полегшило завдання для мене.
По-друге, мій музичний світ — професійний, нудний, там багато процесів, які, можливо, незрозумілі певній кількості аудиторії. Я намагався робити так, щоб людина, яка взагалі не знається на всьому цьому, подивилася і зрозуміла, як саме створюється музика.
У випусках є багато веселих моментів, але багато і щемливих. Ви поїхали в Одесу. Ми завжди очікуємо, що це — гамірне, багатолюдне місто. А ви приїхали й там було тихо.
Ну, уявіть, порт зачинений, Дерибасівська порожня. Одеса, напевно, була найскладнішим містом, тому що дійсно довелося шукати звуки — просто так Одеса їх не запропонувала. Окрім сповіщення повітряної тривоги. Це ми вирішили лишати у кожному місті, тому що Україна сьогодні звучить саме так. На жаль. В чернігівську композицію сирена досить вдало зайшла, зʼявилося ще більше відчуття піднесеності. Україна звучить не так, як це було у мирні часи. Але вона красива, тут талановиті люди, класні місця, цікаві звуки. Життя триває.
Попри все, ці п’ять композицій вийшли доволі життєствердними, динамічними, такими, що дають надію. Це ви трошки додали бажаного до того, що є, чи дійсно вдалося побачити, що ми, попри все, залишаємося оптимістами?
Стовідсотково. Це відчувається в людях. Нам важко, але ми тримаємося разом, йдемо до перемоги й це не просто пафосні слова. Я це відчув. Я слухав, намагався, як губка, впитати те, що відчуваю в енергетичному плані. І, дійсно, я побачив і почув це ось так.
Читайте також: "Почався обстріл, я боявся злякатися й поки всі рили землю, сперся на дерево і закурив" — військовий та комік Ліпко
Ви згадали, що знімали пілот в Харкові ще до повномасштабного вторгнення РФ. За рік місто надзвичайно постраждало. Чи плануєте показати той пілотний випуск?
Здається, це — майже остання хроніка Харкова до повномасштабного вторгнення. Там є певні нюанси. Харків я вів ще російською і це, можливо, буде трохи різати слух.
Можливо ви ще раз поїдете в Харків?
Ми поза камерами говорили, що певна аудиторія не задоволена: чому саме Львів, Одеса, а як там мій Дніпро, Івано-Франківськ? Запевняю, це тільки початок. Нам дуже приємно, що багато відгуків. І взагалі, проєкт має назву "Як звучить світ. Україна". Ми почали з України, але у нас більші амбіції. Уявіть, як звучить, наприклад, Токіо? Або Перуанські гори. Було б цікаво зробити такий інтернаціональний проєкт. Але зараз ми сконцентрувались на Україні. Я вже намалював обкладинку другого сезону.
Ваш рідний Донецьк окупований. Ви думали над тим, як би це місто могло б звучати?
Звісно, там є звуки фундаментально притаманні. Наприклад, Донецький металургійний завод. Коли закінчується зміна, там такий протяжний, низький паровий гудок: "Вууууууу". Чутно на все місто. Я навіть колись думав зробити з нього акорд. Я вже 21 рік живу в Києві і вважаю, що це мій дім, але Донецьк я добре памʼятаю.
В "Як звучить Україна" ви граєте на великій кількості інструментів. На скількох вмієте?
Коли я приїхав до Києва, почав працювати у студії звукозапису. Весь цей час грав на музичних інструментах. Я не професійний піаніст, гітарист, але проєкти дали мені можливість вдосконалюватись. Можу сказати, що я не граю, і навіть не пробую, на духових. Але граю на контрабасі, гітарі, басу, клавішних, перкусії, ударних.
Як українська музика змінилася за останній рік?
Зʼявився пласт молодих артистів, яких я майже не чув до повномасштабного вторгнення.
Порадьте когось?
Коли ми знімали Київ, я зустрівся з блогеркою, музиканткою Марією Тучею, Тучкою. Вона записала композицію "Russia is a terrorist state". Це така потужна електронна музика. Мені здається, досить вдало зроблений агресивний меседж.
Всіх цих нових артистів, яких я бачу, обʼєднує, що вони почали випускати такі трохи сумні пісні або про ностальгію, або про безнадію. Коли це один-два-три, ще може бути. А коли вже явище, воно менш мотивує, мені здається.
Але відображає те, що ми переживаємо.
Так, дійсно. Але українці — це не тільки про сум. Музика сповнена надією. Саме це я хотів би чути більше.
Історія має приклади, коли певні кризи робили революції у культурному плані. І музика — лише одна зі сторін. Здається, буде багато матеріалу, повʼязаного з війною від кінематографістів. Це також важливо.
Дехто з музикантів відійшов на другий план, дехто зʼявився, багато хто почав рефлексувати. Можу сказати за мою дружину Нату Жижченко (Onuka — ред): з митцями Чернігівщини ми зробили пісню та відео "Душа народу". Це метафора між часами Голодомору, і 2022-м — блокадою Чернігова російськими військами. Ми чули безліч страшних історій, як людям не було що їсти, важко було пересуватись. Ната, як артистка, віддала шмат себе у цій пісні. Зараз ми рухаємось далі й працюємо над власною творчістю. Там менше сліз, більше перемоги.
Є ще один аспект, з яким ми зіткнулися впродовж останнього року в українській музиці й загалом у попкультурі — те, що критики називають "шароварщиною", або "байрактарщиною". Коли зловживають патріотичними мотивами. Чи ви бачите в цьому проблему?
Будь-які заборони — це не підхід. Але здається, дійсно воно вже трохи йде через край. В нашому культурному коді я бачу набагато більший пласт, ніж традиційні сопілки, козаків, шаровари й все таке інше. Це досить поверхневе ставлення до українського етнокоду. Коли ми у 2014-му започаткували проєкт Onuka, менш за все я хотів робити клубні біти з сопілками. Тому що поважаю нашу історію. Чим більше занурююсь, тим більше вражений наскільки у нас велике культурне розмаїття. Моя мама — викладачка в консерваторії. Вона на кафедрі народних інструментів колись ставила трек Onuka і казала: "Ось, бандуристи, послухайте, як втілена бандура у сучасний саунд".
Не хочу сказати, що Onuka була першою, хто поєднав український етнічний інструмент з електронною музикою, але певні музиканти вирішили, що це рецепт — головне, мовляв, щоб сопілочки були, якийсь танок, заспівати про козаків. Я не згоден, що сучасна Україна повинна звучати так. Ми маємо набагато більший потенціал.
Читайте також: TVORCHI про оновлену "Heart of Steel" і загрозу пропустити "Євробачення"
Яку музику ми маємо пропонувати світу? Коли гурт Tvorchi перемогли на нацвідборі на Євробачення, була критика: чи достатньо ця музика презентує Україну?
Ми живемо в сучасному світі, він космополітний. Tvorchi — це гурт, який міг би народитися десь у Європі або в Америці. І це круто. У 2008-му, коли я починав творчу діяльність, мені казали: "Ми не думали, що в Україні пишуть таку музику". Як для музиканта — це комплімент, як для артиста — погано. Якщо тебе не ідентифікують, як українського музиканта, для карʼєри це не дуже.
Гурт Tvorchi — класний, світовий саунд. "ДахаБраха", яка подорожує світом понад 10-ть років — це більш традиційний український саунд, але також класно. Це також показує нашу унікальність, коріння.
Або давайте я про своїх. У Нати дідусь виробляв сопілки, тобто вона ще з дитинства в усьому цьому. Вона грала з оркестрами. І я не як продюсер вигадував з нею проєкт Onuka. Просто побачив найсильніший струм, промінь, який є і зробив це сучасним. Не треба боятися, треба якомога більш щиро, сучасно, відверто подавати музику. Якщо маєш амбіції, щоб це почули не тільки в Україні, треба дивитися, в якому світі живемо. У "байрактарщини" все зроблено навпаки для того, щоб це схавали тільки в Україні. Треба відчувати у які часи ми живемо і бути відвертими у музичних висловлюваннях.
Читайте також
- Глокалізація, міфи про українську бездержавність і навіщо нам Європа — інтервʼю з істориком Владленом Мараєвим
- "Гумор, звичайно, це зброя, але тепловізор, коліматор самі себе не куплять" — Байдак і Журавльов
- "Ми живемо в повоєнному суспільстві, навіть якщо більшість цього не помічає": режисер "Бачення метелика" Наконечний
