6 квітня у широкий прокат вийшов фільм українського режисера Максима Наконечного "Бачення метелика".
Це фільм про повернення з полону жінки-військової, аеророзвідниці, для якої після повернення до її попереднього життя насправді все тільки починається. І цей непростий і травматичний досвід породжує подальші морально-етичні виклики, з якими лише головна героїня як жінка могла стикнутися, і фільм змальовує процес її боротьби й відстоювання її власного бачення свого життя.
Як знімалася воєнна драма, світова прем’єра якої відбулася на одному з найграндіозніших кінофестивалів — Каннському, — режисер стрічки розповів в ефірі Радіо Культура і "Культура на часі" (телеканал "Суспільне Культура").
Суспільне Культура публікує об'єднану версію інтерв'ю.
Про дебют на Каннському кінофестивалі
Про фільм "Бачення метелика" багато говорили, що в нього є добра фестивальна історія: він був показаний на Каннському кінофестивалі в 2022 році. Часто буває з дебютними фільмами, що вони їдуть у Канни?
Багато хто вважає, що це успіх, і багато хто казав, що про таке можна тільки мріяти. Мені важко було, чесно кажучи, зіставити масштаби подій, бо це вже все відбулося в 2022 році під час повномасштабного вторгнення.
Коли йшло до Каннського кінофестивалю, у колі кінематографістів була хвиля обговорень про те, наскільки це є доречним їздити, з одного боку, на такі важливі кіношні міжнародні впливові події, а з іншого боку, там у програмі були російські фільми. Як ви з цим працювали?
Так, ми самі дуже довго з’ясовували, вагалися, як нам правильно чинити, як нам правильно себе позиціонувати. Звісно, там у програмі був один російський фільм, і команда фільму й фестивалю позиціонували цей фільм і команду як антипутінські, хоча це було теж доволі дискусійне питання. Але ми вирішили, що на подію такого масштабу, яка привертає до себе стільки уваги в міжнародних медіа, варто їхати. Насправді Каннський кінофестиваль — це друга за відвідуваністю пресою подія після Олімпійських ігор. Тобто там щорічно до пандемії акредитувалися до 4 тисяч представників медіа.
Це топова подія культури не тільки у світі кіно.
Так, і тому ми вирішили, що бути відсутніми на такій події і віддати перевагу принципам — це буде все таки програшна позиція, тому що ми таким чином не зможемо принести на цей майданчик, на цей рівень наші голоси, нашу перспективу. Таким чином ми зрозуміли, що будуть присутні тільки російські голоси, перспектива, скажімо так, "хороших русскіх", як це називається зараз.
А ще, як згодом з'ясувалося, це був коректний і правильний вчинок, тому що ці голоси "хороших рускіх" виявилися прикритими голосами, які закликали до співчуття військовим злочинцям — російським солдатам, і які закликали до зняття санкцій з певних російських олігархів, зокрема Романа Абрамовича.
Про сценарій та роботу із Іриною Цілик
Хотілося б детальніше поговорити про сценарій. Ви його писали з Іриною Цілик, і в ньому є одна річ дуже незвична — сюжет обміну полоненими, сюжет про повернення полонених, але обиватель не так багато знає, як воно — повертатися з полону, і на початку фільму доволі детально ви фіксуєте цей побут. Розкажіть трохи про це дослідження, як ви це вивчали?
Насправді, крім того, що ми дуже багато передивлялися наявних в мережі на той момент матеріалів з обмінів полоненими, спілкувалися з людьми, які в першу чергу пережили полон і були свідками і жертвами тих чи інших злочинів; жінок і чоловіків так само. Також ми спілкувалися з людьми, які так само організовували обміни полоненими на різних рівнях — від державного до локальних обмінів. Таким чином ми намагалися відтворити атмосферу оцих обмінів.
Взагалі фільм фіксує період, коли війна на сході йде декілька років, і це період застою, так сказати, коли бойові дії ще тривають, коли люди ще страждають від війни, але більша частина суспільства вже втомилася тримати увагу на цьому. Однією із цілей фільму було показати, що війна триває з 2014 року і ми живемо в повоєнному суспільстві, навіть якщо більша частина цього суспільства цього не помічає. Але перед тим, як фільм був завершений, війна постукалася в кожну українську оселю.
Так склалося, що після 24 лютого 2022 року нам усім було що показати про цю війну, що почалася з 2014 року. Є і фільми більш широкоглядацькі, зокрема "Кіборги" Ахтема Сеїтаблаєва за сценарієм Наталії Ворожбит. Але загалом цей список фільмів дуже довгий і дуже різноманітний, на будь-який смак. У цьому сенсі фільм "Бачення метелика" продовжує теж певну українську традицію говорити про війну. Ви дивилися їх, коли готувалися знімати "Бачення метелика"?
Так, ми дивилися й на фільми колег, на документальні стрічки, які зображують нашу війну. Також ми зверталися до українських фільмів попередніх десятиліть. Одним з основних референсів для мене особисто була стрічка "Комісар" з досить непростою долею. Це стрічка радянської доби, але вона доволі антирадянська, і саме тому вона була заборонена, а копії майже усі знищені. І лише під кінець існування Радянського Союзу була віднайдена єдина вціліла копія цієї стрічки, яка була згодом показана і отримала нагороду на Берлінському кінофестивалі. Також ми дивилися й на фільми колег з-за кордону. Наприклад, ми дуже багато покладалися на фільм "Тіні". І, звісно ж, ми дивилися й сучасні ігрові фільми, аби зрозуміти поле, в якому ми працюємо, та документальні — "Війна химер", "Зошит війни".
Про фільми про війну
Як би ви відповіли на запитання, як в Україні ці 9 років показують війну?
Я думаю, що якщо підсумувати всі фільми, які я бачив на тему нашої війни, яка триває з 2014 року, я б сказав, що всі фільми торкаються тієї безлічі контроверсій, які війна народжує. Звісно, є фільми пропагандистські або більш масові, які пропонують більш спрощений підхід до зображення війни. Але найвидатніші роботи, як на мене, і найбільш вдалі дійсно зображують непросту тему морально-етичних викликів, які трапляються після того, як відгриміли бойові дії, хтось загинув, а хтось — залишився жити.
Чому все ж таки фільм вирішили випускати у прокат? І чим стане помічним українцям зараз?
Напевно, питання у тому, чи потрібні нам витверезливі стрічки? Фільм про те, що війна тривала з 2014 року з усіма її наслідками для нашого суспільства. Зараз стрічка представлена в Україні, але до того була прем'єра за кордоном – і вся увага була прикута до нас. Доречнішого моменту для міжнародної прем'єри важко було уявити.
Попри те, з якими важкими викликами героїні доводиться стикатися, ми показуємо, як вона зберігає власну особистість, гідність, суб'єктність, здатність приймати рішення, відстоювати їх. Нам всім потрібен такий приклад такого досвіду, аби шукати точки дотику.
Війна триває, а це значить, що всі її наслідки, які ми зображуємо у фільмі, лише посилюються, стають глибшими. І нам не варто чекати перемоги, аби боротися із наслідками війни. Ми можемо і маємо зберегти суб'єктну Україну, доки наші захисники і захисниці боронять нас на фронті від ворога.
Чи розчаровує тебе спад інтересу до України, зокрема на світових кіномайданчиках? І як тепер ми можемо підтримувати поінформованість і залученість емоційну світу до української війни?
Я не був сильно очарованим, щоб розчаровуватися. Ми і до повномасштабної війни усвідомлювали, наскільки вкорінена російська м'яка сила у світові наративи. І що повномасштабне вторгнення стало дзвіночком для світової спільноти звернути увагу на наші голоси. Але це не означає, що одразу всі звичні, накатані десятиліттями, підкріплені неймовірними грошима наративи зміняться водночас.
Це свідчить, що наша робота тільки почалася, і нам треба використовувати всі можливості, які є. Ми можемо і маємо залучати на наш бік притомних людей, але автоматично на нашому боці ніхто не буде. І за нас боротися будемо лише ми. Це таке спонукання для подальших дій.
Про "невидимість" жінок-військових
"Бачення метелика" часто називають першим ігровим фільмом про жінку-військову. Натомість, якщо згадувати про чоловіків-військових, уже є "Кіборги", "Черкаси", "Іловайськ", "Снайпер", "Мирний-21". Це справді ілюструє дисбаланс уваги і цю "невидимість" жінок-військових. Чому саме ти, чоловік, взявся брати і знімати цю жіночу історію?
Я ще пригадав фільм "Погані дороги", де за роль жінки-військової Оксана Черкашина отримала нагороди спілки кінокритиків за найкращу жіночу роль і "Золоту дзиґу".
Звісно, у жінок-військових було менше репрезентацій в кіно, але вони вибороли цю суб'єктність на законодавчому рівні та в медіапросторі – і своїми діями, і своєю комунікацією.
Я монтував документальний альманах про жінок-військових "Невидимий батальйон" ще в 2017 році, і під час монтажу мені прийшла ідея вигаданої історії "Бачення метелика".
Яким чином ти накопичував досвід? Я знаю, що в тебе був власний метод з цього приводу.
У мене ще з 2014 року багато подруг і знайомих, які долучені до війни. Коли ми готувалися до зйомок, то спілкувалися з багатьма жінками-військовими, ветеранками. І намагалися цей робочий процес зробити максимально інклюзивним, щоб людина, яка приносить свій досвід, ставала частиною процесу. Я просто був свідомий того, що не є носієм досвідів і маю транслювати речі адекватно. У принципі, за відгуками після вчорашньої прем'єри, наприклад, бачу, що тим чи іншим чином це вдалося.
Люди читають титри. Бачать, скільки у нас жінок-військових в кадрі. Скільки у нас жінок на керівних посадах в складі творчої групи загалом. У мене не було зустрічного наміру, що раз я чоловік, значить маю залучити якомога більше жінок. Це доволі органічно сталося, бо у мене була така перспектива – я враховую чоловіків і жінок на рівні в побуті, в житті, в роботі.
Як говорити про військових у кіно
У фільмі немає випадкових акторів, є люди, які допомогли втілити сукупний досвід, – це військові, волонтерки, журналістка, лікарі, активісти. Чому для тебе було важливо брати на ролі людей з відповідним досвідом, аніж професійних акторів, які можуть це зіграти?
Мені було важливо, щоби людина через участь у фільмі прагнула щось транслювати, виразити, стати частиною колективного досвіду й зберегти свої індивідуальні наміри, які не обов'язково повністю мають збігатися з моїми, але бути синхронними, на одному щаблі. І саме тому в нас не було установки шукати лише професійних або лише не професійних акторів. Якщо у людини були відповідні фактура, досвід, а головне – намір, тоді виникала та енергія.
Наприклад, на епізодичну роль, майже без реплік, подруги-ветеранки головної героїні ми затвердили Аліну Забаву, реальну ветеранку. Вона абсолютно не професійна актриса, але ми вирішили, що Забава класно взаємодіє з Рітою і з хлопцями, у неї такий цікавий власний досвід.
Стосовно дослідження теми реабілітації після полону і військових, які повертаються. Месі Найєм розповідав, коли він повернувся і пройшов реабілітацію після поранення, що було б непогано, щоб йому від держави хтось телефонував і питав, як справи, чи не хочеш ти повіситися, як проходить твоя соціалізація, чи адаптувався ти до свого цивільного життя? Які тоді були проблеми, коли ти проводи це дослідження? Чи збереглися вони наразі, за твоїми спостереженнями?
Ми чуємо і бачимо від таких людей, як Месі зараз, від ветеранів, які вже повертаються і мають реабілітуватися, що проблеми були такі ж самі, просто зараз їхній масштаб розрісся до таких, що вони дуже відчутні на рівні країни і суспільства. Як і тоді, так і зараз – як і все у нас в країні – без низової підтримки громадянського суспільства ми б не вигрібали нічого. Але це ще раз доводить, що кожен із нас – держава, кожен з нас – президент.
Важливо зараз підсвічувати радикальні агресивні настрої, які в суспільстві були, є і сподіваюся, що не буде. Чи вдалося тобі в роботі над своїм фільмом знайти корінь, де лежить ось ця радикальна нетерпимість і агресія? І чи є в нас шанс рано чи пізно її побороти?
Ми у фільмі намагалися не просто зобразити це явище. Ми намагалися на одному конкретному, вигаданому прикладі показати, порозмірковувати, звідки і чому беруться такі явища, розпочинаються такі процеси в повоєнному суспільстві. Від агресії, яка не має виходу, несприйняття і незнаходження точок дотику. Від неоднозначності викликів цивільного життя, на відміну від більшої визначеності життя воєнного, і також від почуття несправедливості. Чим більше людина має стосунок до війни, чим більше людина залучена у війну, тим більший у неї запит на справедливість.
Що нам може допомогти позбутися цих настроїв?
Не знаю. Я сам для себе зробив висновок, що якщо в нашій стрічці нам вдалося щось передбачити, намацати масштабніше до повномасштабного вторгнення, що потім сталося, – цей підхід можна застосувати до всього. Війна приносить дуже багато непростих досвідів кожному з нас, які нас закриватимуть одне від одних. Нам варто бути свідомими того, що на нас це чекає.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
