У квітні стало відомо про загибель литовського документаліста Мантаса Кведаравічюса у блокадному Маріуполі, де він знімав кіно. Згодом результат його роботи – фільм "Маріуполіс 2" – показали на Каннському кінофестивалі, де фільм отримав спеціальний приз від журі.
Тим не менш, співавторку фільму, наречену Кведаравичюса режисерку Ганну Білоброву, яка змогла врятувати відзнятий матеріал з окупованого Маріуполя й вивезти тіло режисера, в титрах не вказали співрежисеркою.
Ганна Білоброва запевняє, що зняла фільм в Україні разом із Кведаравічюсом, а згодом брала участь у монтажі. Вона написала, що під час презентації фільму на Каннському кінофестивалі її називали співавторкою фільму, але згодом її ім’я "зняли з титрів".
Суспільне Культура поспілкувалося з Ганною Білобровою про авторство фільму "Маріуполіс 2" та обставини вивезення тіла Мантаса Кведаравічюса й урятованої картини.
Як склалася ситуація із тим, що ваше авторство не вказане? Чи було воно вказане при подачі фільму?
Під час подання заявки на фінансування до Литовського Кіноцентру був вказаний загиблий режисер Мантас Кведаравічюс. У цей час я вже була в Парижі з монтажером і ми монтували фільм. Я контролювала процес монтажу для того, аби передати своє бачення картини, яке, на мою думку, було б ближче до стилю Мантаса.
Ця помилка сталася вперше на Каннському кінофестивалі? Хто саме несе за неї відповідальність?
На Каннському фестивалі я була вказана як співрежисер та представляла картину як співавтор та співрежисер. Також, перепрошую за такі слова, бо це звучить цинічно, але по суті я "рекламувала фільм" своєю важкою історією. Я розповідала про злочин, скоєний проти Мантаса, умисний розстріл, та про інші військові злочини, скоєні на території України й зокрема на території Маріуполя. У Каннах проводилося по 11 інтерв'ю кожного дня.
Які саме продюсери припустилися цієї неточності?
Посилаючись на коментар Уляни Кім — це була її помилка. (Ганна Білоброва наводить посилання на коментар Уляни Кім для литовського медіа LRT, — ред.)
Чому вони не дослухалися до ваших зауважень?
Після Каннського кінофестивалю я нагадала литовському продюсеру про те, що зі мною як із співавтором/співрежисером не підписаний контракт, при цьому заявка в кіноцентр вже була подана.
Працюючи з Мантасом Кведаравічюсом понад п'ять років, я знала, що продюсер зобов'язаний підписати контракт з режисером. У нашому випадку з одним із живих. Тим паче, що продюсерські компанії були залучені власне мною, коли я вже повернулася з Маріуполя з тілом Мантаса і матеріалом нашої спільної роботи. Ми погодилися постаратися зробити фільм у стислі терміни й віддати данину Мантасу в Каннах, як він завжди мріяв.
Враховуючи, що продюсери були мені знайомі, вони раніше продюсували Мантаса, були в дружніх відносинах, я не думала про підписання договору перед початком роботи.
Я була в абсолютному нерозумінні, що Мантаса більше немає. Я привезла його, перекладаючи його тіло і труну з машини в машину з Маріуполя у Донецьк. У Донецьку перевезла його в секретний морг, де є холодильник, потім Успенка, пів-Росії, Латвія та Литва, при цьому збираючи всі речові докази. При цьому приховуючи, що в мене відзнятий матеріал, захований, вибачте, в моїй спідній білизні.
Після того, як я в Литві віддала тіло Мантаса в морг, дала свідчення поліції, я зайшла до Стасіса й попросила закрити ніс, тому що я не купалася місяць. Я сказала, що я привезла не тільки Мантаса, але й нашу роботу — я привезла харддрайви.
Я почала переглядати матеріал зі Стасісом, розповідаючи, ділячись з ним, радячись, як з другом.
Одразу після похорону мого чоловіка Мантаса Кведаравічюса я сіла за монтажний стіл із Дунею Сичовою в Парижі.
Коли ми їхали до Маріуполя з Мантасом, що було нашим спільним рішенням як сім'ї, але так само як і співавторів-колег, ми обговорили всі ризики як колеги.
Ми не були зв'язані жодною продюсерською компанією. Теперішні продюсери про нашу поїздку не знали.
Єдині люди, які допомогли з продакшном, — це Ірина Прудкова та її родина. Литовські друзі, знову ж таки Stasys Baltakis та його партнерка Lina зібрали для нас медикаменти, купили квитки з Уганди до Литви та надали супутні речі.
Усі грошові витрати на поїздку були взяті з нашого загального сімейного бюджету з Мантасом та моїх особистих заощаджень з моєї кредитної картки (підкреслю, що на момент поїздки жодними фондами грошей на проєкт не було передбачено).
Ірині Прудковій та її сім'ї заробітні плати досі не нараховані.
Але я не звинувачую в цьому продюсерів, цю відповідальність я покладала на себе, коли Мантас був убитий. Бо вербальний договір був між нами трьома — Іриною, мною та Мантасом.
Чи правильно ми розуміємо, що йдеться не лише про вказування авторства, а й про майнові права на фільм? Кому вони зараз належать?
Як би дивно це не звучало — в моєму становищі я борюся за моральні права як співавтора і співрежисера, і моя головна вимога — повернути мою рівноправну позицію співавтора в титри з належним підписанням договору.
Без ремарок про те, що якщо я co-director — моя позиція менше у співвідношенні до director.
Якщо я співрежисерка, це значить, що Мантас теж співрежисер. Просто ми вказуємо його як режисера, а мене як співрежисерку. Це не означає, що я вклала менше, ніж він, роботи в цей проєкт, ми рівноправні одне до одного й кожен із нас зробив свій внесок і жертву. Звичайно, такі жертви, як смерть, не варті жодного фільму і нагород.
Це не повинно бути як у атлетів новою межею або викликом для документалістів.
Ми з Мантасом зробили свій вибір, він хотів повернутися, але його навмисно вбили. Ми могли загинути вдвох.
Могла загинути я.
Це фільм не тільки про людей, це так само і фільм про нас з Мантасом, це частина і його і моєї особистої історії.
Наша любов одна до одної була невід'ємною від роботи.
Це як переплетіння канату, де всі нитки сплетені воєдино так туго, що канат єдиний і міцний. І наші життя теж у цьому канаті, наші смерті теж нероздільні від життя.
Зараз з урахуванням отриманого фінансування проєкту я сподіваюся, що хоча б Ірині Прудковій та її сім'ї буде змога виплатити заробітну плату. З бюджетів від якоїсь із країн, Литви, Німеччини чи Франції.
Наступним етапом ми так само будемо піднімати питання про її договір відповідно до факту, що Ірина є виконавчою продюсеркою, а не лінійною продюсеркою, як її вказали в титрах.
Ви пишете, що наразі консультуєтеся з юристами і ведете переговори. На якому етапі зараз переговори?
Так, ми ведемо перемовини. 21 грудня продюсери надіслали оновлений драфт мирної угоди, де моя позиція буде повернена як співрежисерка у фінальні титри після режисера Мантаса Кведаравічуса.
Також була згадана одноразова виплата.
Але сторони ще розглядають правки в договорі з нашого боку щодо пункту, який суперечить моїй свободі слова і самовираженню. Також відділення всього, що не пов'язане з цим проєктом, в окремі угоди.
Станом на 23 грудня Ганна Білоброва писала, що вона очікує, що сторони погодяться на внесені адвокатом зміни і вони зможуть підписати мирний договір до 25 грудня – Різдва.
Тим не менш 27 грудня, станом на день публікації матеріалу, питання лишається не вирішеним.
"Мирний договір все ще не підписаний. З мого боку є пункти, які залишаються не до кінця з'ясовані, я не до кінця згодна.
Особливо ті, які можуть утискати мою свободу слова, що є базовим правом будь-якої людини. Тим більше в моєму становищі мій голос це єдине, що в мене залишилося.
Я не заперечую, що в запропонованому договорі продюсери погоджуються внести моє ім'я назад у титри як співрежисерку, але залишається кілька деталей які остаточно не з'ясовані чи суперечать одне одному. Наприклад те, що співрежисер такий самий автор і має стільки ж прав, скільки і загиблий режисер, адже що ми були співавторами", — коментує Ганна Білоброва.
Суспільне Культура буде продовжувати слідкувати за ситуацією.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
