Я б не написала такого тексту, як "Амадока", під час великої війни — Софія Андрухович про премію Гессе (інтерв'ю)

Я б не написала такого тексту, як "Амадока", під час великої війни — Софія Андрухович про премію Гессе (інтерв'ю)

Я б не написала такого тексту, як "Амадока" під час великої війни — Софія Андрухович
Софія Андрухович. Фото: Валентин Кузан, Craft

Українська письменниця Софія Андрухович і перекладачі її книжки "Амадока" німецькою мовою — Александр Кратохвіль і Марія Вайсенбьок — стали лауреатами міжнародної премії імені Геремана Гессе. Вручення відбудеться 2 липня 2024 року, в день народження Германа Гессе, у Кальві. Софія Андрухович планує відвідати премію.

Софія Андрухович в етері Радіо Культура поспілкувалася з Євгенієм Агарковим про третю частину "Амадоки" та про здобуття німецької премії.

Суспільне Культура публікує текстову версію розмови.

Що далі? Тому що я знаю, що має вийти ще третя частина книжки "Амадока".

У жовтні має бути опублікована третя частина "Амадоки".

Тобто премію дали, але члени журі не знають, чим історія завершиться. А ви можете дати спойлер про третю частину? Можливо, у вас є у планах продовжувати "Амадоку"?

Ні, "Амадока" вже повністю написана. Я знаю, чим там все завершується, незаважаючи на відкритий фінал. Це дає можливість ані авторові, ані читачам не знати точно. Але наразі "Амадоку" я не продовжую, бо в нас у реальності таке продовження, що неможливо в цей момент з цим працювати якось ширше, ніж те, що ми всі робимо. Але в мене є плани щодо інших текстів.

Розкажете які?

Наразі ні. Я дописала новий роман, і він уже от-от буде опублікований. Наскільки я можу оцінити, це щось зовсім інше, ніж "Амадока", і це було моїм наміром. У кінці травня роман "Катананхе" вийде у видавництві "Комубук".

Я сподіваюся писати наступний роман. Уявляю його, але зараз таке життя, що досить складно знайти навіть час для роботи.

Над "Амадокою" працювали три роки, шість років пройшло від задуму. Ця історія охоплює і частину сучасної російсько-української війни. Ви цю книжку (третю частину) завершили до широкомасштабного вторгнення — чи були думки про те, щоб щось поміняти, якби ви знали, що таке може початися у 2022-му?

Мене часто про це запитують і я щоразу перед собою чесно відповідаю, що "Амадоку" я не хочу міняти, бо цей текст написаний до повномасштабного вторгнення, у цьому сенсі він цілісний. Я не бачу, що повномасштабна війна змінила у моєму сприйнятті попередньому. Для мене все логічно і жодних вагомих змін не сталося, ця війна є продовженням тих подій, які відбувалися раніше. Інша справа, що під час великої війни я не могла б писати такого тексту, як "Амадока". Тому що ми в самому осерді катастрофи, у цей момент немає жодної дистанції, щоб творити тексти більшого масштабу.

Тому я почав розмову з питання про продовження. Нинішня війна є продовженням тих подій, і я подумав — а раптом? Тому що — можливо, порівняння недоречне — це як з кіно: коли сага вже триває, а потім через певний період з'являється передісторія цієї саги або продовження, і вона викликає невелику увагу та емоції в прихильників цієї серії. Тому я запитав, чи є думки.

Я не закриваю такої імовірності, просто навряд чи це відбудеться найближчим часом. Якщо я до цього дозрію, то це буде все одно інший твір. Бо щоразу я намагаюся перевинаходити і себе, і те, що я пишу. Мені було б нецікаво писати таке в прямому сенсі продовження попередніх текстів.

Мені завжди було цікаво, як письменники, які не один рік пишуть свої твори, не втрачають нитки думок, що проносять крізь роман. Як у вас це було?

У випадку "Амадоки" я постійно доходжу до усвідомлення, що цей текст більшою мірою керував сам собою і керував мною, ніж всі попередні тексти, які я писала.

Оскільки цей роман на такі важливі та складні теми, він торкається історії України і просто дуже масштабних подій, він тримав мене в певному тонусі. Це було надзавданням, яке навіть не так сильно від мене залежало. Цим пояснюється те, що я працювала так багато. Протягом шести років це була щоденна робота. Все, чим я жила, в тому чи іншому сенсі приводило потім до тексту. Будь-яка діяльність щоденна — це було або розмірковування на теми сюжетних ліній і персонажів, або буденність підкидала ідеї.

Ви розказуєте свою історію і я розумію, що можу порівняти тільки зі своєю журналістською роботою. З великими формами виношуєш цю ідею, потім сідаєш, пишеш одну частину, пишеш другу частину, а потім робиш перерву, і після цієї перерви заново треба згадати, що зробив, щоб не втратити зв'язок. Чи було таке у вас?

У мене дуже схоже, це щоразу дуже складний процес, доводиться якісь бар'єри ламати і проштовхувати, змушувати себе в якомусь сенсі. Думаю, що для тексту це корисно. Ти ніби щоразу робиш зусилля, яке відчувається, відчувається щирість цього зусилля, відчувається, що це потрібно, необхідність роботи.

У премії вказали, що відзначали перекладачів роману за майстерність, з якою їм вдалося відтворити німецькою багаті мовні регістри "Амадоки". Якщо ви і перекладачі вдавалися до таких деталей, то сприйняття книжки, мова та сенси могли трансформуватися. Чи відбулася ця трансформація? Якщо так, то як? І чи змінились сенси?

Сенси не змінились, бо головне завдання перекладачів — дуже чітко і точно передати сенси. Марія та Олександр дуже багато років працюють з українською літературою, вони дуже добре і глибоко розуміються на українських темах, вони по-справжньому співпереживають. Вони близькі до всього українського, тому досить добре розуміють нас і розуміють тексти, які розповідають про Україну.

Варіації, які вони створювали, — це радше про стиль, про стилістику і про підлаштування німецької мови, віднаходження таких стилістичних прийомів, які дозволять найточніше передати сенси. У самому романі є різні частини: есеїстична, більш художня, белетризована частина — українською мовою це також по-різному написано. Але німецька мова має свої особливості, тому вони шукали або діалект, або певну лексику, якою передавали ту чи іншу частину.

У Німеччині це не перший переклад ваших текстів, у 2014-му вийшла книжка "Фелікс Австрія", і там вона називається по-іншому — чому?

Вона називається "Паперовий хлопчик". Це була пропозиція від видавців — від австрійського видавництва Residenz Verlag. Редактори видавництва повважали, що назва "Фелікс Австрія" не буде добре продаватися і сприйматися в Австрії. Щось таке, якби в Україні видали роман із назвою "Калина червона". Щось кітчеве та непривабливе, і застаріле в якомусь сенсі. Тому вони запропонували змінити назву, але досі багато німецькомовних читачів не зовсім із цим погоджуються. Цікаво було б запропонувати дві версії та подивитися, хто правий.

У вас книжки виходили в Греції, Македонії, Хорватії, Австрії. Де найбільше сприймаються українські книжки? Де вони найбільше мають попит?

У мене найбільше перекладів, видань і виступів у Німеччині та Австрії. Тому я завжди знаю, що є читачі, є публіка на виступах, є запитання. Я відчуваю це зацікавлення. У Франції також завжди так. Було відчуття розуміння від хорватів під час поїздок до Хорватії.

У чому це розуміння проявляється? І за яких часів було?

Про Хорватію — це коли була видана "Амадока". З коментарів і запитань є відчуття розуміння ситуації, в якій ми зараз перебуваємо: позиції народу, який був колонізований, позиції народу, який себе відстоює та намагається довести свою самість та окремість.

У вас планувався переклад "Амадоки" англійською. Яка ситуація зараз?

Паралельно у процесі одразу декілька перекладів, але найбільш усвідомлено ставлюсь до цього англомовного перекладу. Над ним працює одна перекладачка — Дейзі Гіббонс для видавництва Simon & Schuster. Видання роману планується на кінець 2026 року.

Який відсоток роботи вже пророблено?

Тільки перша частина. Якраз просила фрагменти, і перекладачка змогла показати лише кілька перших розділів.

Можемо зараз взяти і англійську, і німецьку мову, і хорватську. В якому з перекладів ви стикаєтеся з найбільшими складнощами, якщо говорити про технічні моменти, про культурні моменти?

Найбільше запитань завжди ставлять німецькомовні перекладачі. Думаю, це пов'язано не з тим, що вони не розуміють, а з тим, що вони дуже акуратні й ретельні.

Про роботу перекладачів я знаю не лише зі спілкування з перекладачами моїх текстів, мій чоловік Андрій Бондар — перекладач, і я знаю, як виглядає його робота.

Перекладач дуже часто заходить навіть глибше в час, в період, який описується в романі, ніж автор. Навіть, можливо, емоційно більше переживає події чи тему тексту, ніж автор.

Складно знайти тут свою людину?

Дуже складно. Сподіваємось, що ситуація буде змінюватися, але перекладачів з української майже немає у світі.

У німецькомовному світі це ще найкраща ситуація, можна якийсь десяток перекладачів з української знайти. Але коли ми говоримо про інші мови — їх майже не існує.

Коли знаходиться перекладач, то це вже добре. Наприклад, у Франції, мені здається, що існує тільки одна Ірина Дмитришин, яка перекладає і сучасну українську літературу, і стару українську літературу. Неможливо уявити, як ця людина дає собі раду, але вона робить це на неймовірно високому рівні.

У вас є досвід перекладу низки творів. Наприклад, Джоан Ролінґ, якщо не помиляюсь.

О, це був мій перший переклад.

А ще Тоні Джадта і так далі. От якщо згадувати той досвід і нинішній досвід — я маю на увазі, який розділив нас на до і після 24 лютого — ви фіксували якісь зміни у своєму внутрішньому підході? В підході до ваших текстів, до перекладів і з боку перекладачів в роботі до і після повномасштабки?

Я вже кілька років не перекладаю. Тоні Джадт — мої останні переклади ще до повномасштабної війни. Я волію писати, я відчуваю більше своєї потрібності й реалізованості у писанні, ніж у перекладі.

Але з боку перекладачів, які працюють з українськими текстами, мені здається, набагато більше уваги тепер. Я думаю, що теж це дало перекладачам із різних країн, які працюють з українською мовою, з українськими темами, більше відчуття потрібності, відчуття важливості того, що вони роблять, бо вони донедавна були такими собі маргіналами у літературному світі. Насправді мало кого взагалі цікавила українська література, і це одна з причин, чому ця війна відбувається, — тому що про нас так мало знали.

Іноземці, які себе пов'язували з українською тематикою, автоматично були якимись нецікавими і непотрібними. Зараз це змінилося і вони відчувають, що роблять важливу роботу, що від них дуже багато залежить. Це дуже добре: я думаю, ми мусимо їх підтримувати і мусимо тримати цю ситуацію в такому режимі, який би передбачав продовження та поглиблення.

Знаєте, не було б щастя, та нещастя допомогло, як то кажуть.

Премія Гессе дасть поштовх та приклади іншим нашим митцям, на вашу думку, і сприйняття у світі наших митців?

Я сподіваюся на це, бо кожен такий привід, найважливіша причина і найважливіший наслідок таких подій — це привертання уваги до України, нагадування про неї. Звичайно, українську літературу будуть читати більше, будуть цікавитись більше, і це те, чого ми потребуємо, — щоб про нас говорили, щоб Україна дедалі більше була вписана в цю спільну історію, в спільний європейський контекст.

Вручення премії буде 2 липня, поїдете?

Так.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок