2 травня в український прокат виходить стрічка "Ми були рекрутами" — фільм у жанрі мок'юментаріТип фільму чи телевізійного шоу, в якому вигадані події представлені в документальному стилі., присвячений воїнам 3 окремої штурмової бригадиЗ'єднання Сухопутних військ ЗС України чисельністю в бригаду. З перших днів російського вторгнення 2022 року у Києві почали створюватися загони територіальної оборони «Азов». Ці загони вели бої під Києвом. 9 березня загони переформували на полк ССО «Азов».. В центрі сюжету стрічки – військовослужбовець на позивний Журналіст, який замість того, щоб описувати історичні події для ЗМІ, вирішує стати їхньою частиною та доєднатися до вирішальної битви.
Режисером виступив Любомир Левицький, у творчому доробку якого, з одного боку, є такі фільми, як "Йди за мною" — документальна стрічка 2022 року про розстріл Андрія Богомаза — та "#SelfieParty", який суттєво вирізнявся з-поміж інших українських фільмів 2016 року. З іншого — це "Скажене весілля 3" та "Тіні незабутих предків". Окрім того, фільм знято без фінансової підтримки з боку держави, що зазвичай добре, проте одним із головних спонсорів стрічки виступила компанія FavbetМіжнародна букмекерська компанія, заснована у 1999 році в Україні., яка пропонує ставки на спорт. Враховуючи, що тільки у квітні 2024 року президент України підписав закон "Щодо протидії негативним наслідкам функціонування азартних ігор в мережі Інтернет", який, зокрема, пропонує заборонити на час дії воєнного стану доступ до азартних ігор для військовослужбовців, залучення букмекерської компанії як головного джерела коштів виглядає трохи контраверсійним.
Яким у підсумку вийшов фільм "Ми були рекрутами" та що він транслює українським глядачам і як говорить про війну — розбирається у рецензії журналістка Суспільне Культура Альона Шилова.
Говорити про "Ми були рекрутами" з погляду кінокритики важко, тому що, по суті, це не фільм, це велика агітаційна реклама з фрагментами інтерв'ю. Самі автори на преспоказі називали проєкт "художньо-документальним мотиваційний фільмом" і, як би неприємно не було це визнавати, для мотиваційних фільмів про війну вже давно придумали чітку назву — пропаганда. Тут слід зазначити, що хоча саме слово пропаганда часто набуває негативної конотації у суспільному дискурсі, її роль не варто зводити до однозначних "добре" чи "погано". Пропагандистські фільми (як про війну, так і на будь-яку іншу тематику) можуть мати абсолютно різні формати. Наприклад, відома стрічка Marvel про Капітана Америку "Перший месник" 2011 року теж вважається своєрідною воєнною пропагандою, загорнутою у форму екшену та розважального масового кіно. Навіть відома картина з Бредом Пітом "Лють", та байопік про Маргарет Тетчер із Меріл Стріп "Залізна леді", теж підпадають під цей "піджанр". Усі три згадані фільми є максимально різними за формою та змістом, тож що взагалі є у них спільного? Насправді воєнна пропаганда у кіно має конкретні складові, за наявністю яких фільм можна зарахувати (або не зарахувати) до цієї підгрупи:
- Патріотичний меседж
Такі стрічки зазвичай популяризують і тиснуть на почуття націоналізму в глядачів та підносять ідею відданості справі своєї країни.
- Героїчні портрети
Фільми демонструють хоробрість і героїзм солдатів, часто наголошуючи на самопожертві заради загального блага.
- Емоційне залучення
Такі стрічки викликають сильні емоції, наприклад страх, гнів або гордість, щоб згуртувати підтримку військових зусиль.
- Заклик до дії
Фільми заохочують глядачів підтримувати воєнні зусилля різними способами, наприклад купівлею військових облігацій, вступом на службу в армію та інше.
На цьому етапі можна з упевненістю сказати, що "Ми були рекрутами" чітко підпадає під усі вищезгадані критерії. Чи це погано? Ні. Чи робить це фільм пропагандою? Так.
До характеристик воєнної пропаганди також зараховують ще декілька пунктів, які часто і стають головним джерелом для критики та дискусій. У випадку українського кіно вони є не настільки однозначними, враховуючи контекст війни, яка відбувається тут і зараз. Тому цілком логічно і правильно, що суспільство має бути налаштованим на боротьбу та відчувати гордість за свою національну належність. Серед "негативних" характеристик воєнної пропаганди можна виділити такі:
- Спрощення складних питань
Такі фільми представляють війну в чорно-білих тонах, спрощуючи складні питання, щоб зробити їх легшими для сприйняття аудиторією.
- Техніки маніпуляції
Фільми можуть використовувати методи впливу, як-от патріотичні заяви, звернення до влади та людей, щоб сформувати певні переконання і поведінку аудиторії.
- Цензура та контроль
Такі проєкти також можуть зазнавати цензури та урядового контролю, щоб повідомлення відповідало офіційній політиці й цілям військового часу.
- Демонізація ворога
Вони зображують ворога в негативному світлі, часто змальовуючи його злим, варварським або загрозливим.
Щодо останнього пункту про "демонізацію ворога" жодних питань немає — росіяни самі демонізували себе, коли прийшли на територію України та почали вбивати, ґвалтувати та нищити українців. Будь-яке кіно, яке зображує росіян такими, лише підсвічує правду, а не спекулює на темі війни. Але все одно можна побачити, як довго Європа та США просували (а частково і досі продовжують просувати) наратив про "хороших росіян", який у кіно якраз таки переплітається з пунктом про демонізацію ворога, мовляв, "не все так однозначно".
Проте якщо з "демонізацією ворога" питань немає, то з пунктами про маніпуляцію, цензуру та спрощення у "Ми були рекрутами" все виявляється трохи складнішим.
За жанром "Ми були рекрутами" — це мок'юментарі: такі фільми часто беруть за основу документальні історії та кадри, але оформлюють їх в ігровий формат, додаючи певні художні лінії та персонажів. У цьому випадку в основу фільму лягли історії реальних військових 3 штурмової бригади, а сама стрічка великою мірою складається з відео, які військові знімали на полі бою. Автори фільму зазначали, що фільм створений для того, щоб розкрити протерти та особистості тих військових, яких глядачі могли бачити у відео (3 окрема штурмова бригада має окремий YouTube-канал з більше ніж мільйоном підписників, а їхні відео з фронту збирають ледь не десятки мільйонів переглядів). Сама концепція є багатообіцяльною, мета — благою, тож що могло піти не так?
Нюанс полягає у тому, що окрім підсвічення портретів військових, "Ми були рекрутами" також ставить перед собою інше завдання — мотивувати людей піти в армію та приєднатися до 3 штурмової. Цей проєкт створили в межах нової хвилі агітаційної кампанії, і автори фільму прямо про це говорять на преспоказі. Продюсерка стрічки окремо зазначала, що професія військового — "найкраща робота у світі", і що приєднатися до 3 штурмової — це можливість провести "найкращі роки з найкращими побратимами". Наскільки така оптика є доречною — питання дискусійне, але сам фільм точно її не цурається.
За сюжетом головний герой, молодий хлопець студентського віку, мріє стати журналістом, але вирішує приєднатися до 3 штурмової і там же бере собі позивний Журналіст. Це той елемент фільму, який є частиною художньо-ігрового рішення, а роль Журналіста виконав український актор Борис Савенко. Якщо все ж таки судити про "Ми були рекрутами" саме як про фільм та оцінювати його художній аспект, то ще з перших кадрів одразу стає помітна головна проблема — він знятий у стилі "епічної реклами". У перших же кадрах, поки герой голить голову, на глядачів скидають і динамічний монтаж, і пафосну музику, і голос за кадром, це все зі швидкими перебивками на титри. Такі візуальні прийоми часто можна побачити у коротких рекламах, що випадають на YouTube, і їхня мета — якомога швидше викласти інформацію та залучити увагу глядачів. Це хороші та органічні інструменти для маркетингу, але не для кіно. Інші художні складові фільму теж мають слабку якість.
У стрічці часто звучить епічна музика з гучними бітами, за якою іноді просто не чутно слів та реплік головних героїв. Також у фільмі є прийом рухомої камери, коли Журналіст бере інтерв'ю у військових, і схоже, що автори намагалися стилізувати це візуальне рішення максимально динамічно, щоб складалося відчуття, що це не професійна зйомка, а більше підглядання за героями, щоб додати сцені інтимності та правдивості. Прийом справді доречний та вигадливий, от тільки реалізований він слабко — у намаганнях спіймати ефект невимушеної зйомки камера постійно трясеться і плаває. Через такий підхід цікаве візуальне рішення перетворюється на випробування вестибулярного апарату глядачів.
Ставши Журналістом у 3 штурмовій, головний герой починає брати інтерв'ю у військових: Тохи, Дацика, Істока, Хельги, Хмурого, Сходу, Дока та Хати. Це все реальні позивні та реальні військові, і їхні інтерв'ю — це, напевно, одна з найкращих частин фільму. Герой Журналіста ставить скриптовані запитання, але відповіді військових є щирими та справжніми. Вони розповідають про свій досвід, світогляд, "філософію війни" та діляться особистим. У кожному з них відчувається душа та характер (бо це реальні люди, чого не скажеш про персонажа Журналіста).
Серед героїв фільму є військові, які застали блокаду Маріуполя, були під Бахмутом, вступили до лав "Азову". Їм усім є що розповісти, вони всі яскраві, щирі та героїчні. Їхні інтерв'ю доповнюються відео з фронту (частину можна побачити на YouTube 3 штурмової), і це поєднання вдало працює — історії про особистий досвід, що підсилюються реальними кадрами.
Насправді відео з фронту, у яких проявляється характер військових, — це, напевно, найсильніші моменти "Ми були рекрутами". Там є і гумор, і драма, і війна — цими вертикальним кадрами на кілька хвилин, що були зняті на телефони, вдається вмістити у собі ледь не все серце проєкту. Проте якщо ви створюєте фільм на півтори години, а найкраще, що в ньому є, — це вже відзняті до того відео військових, то це багато говорить про якість фінального результату.
З огляду на це "Ми були рекрутами" все ще важко назвати повноцінним фільмом. Такий формат чудово спрацював би для того ж YouTube: зробити серію розмов з реальними військовими 3 штуромвої, додати фото та відео з особистих архівів — і для соціальних мереж це був би ідеальний сильний проєкт. Тоді можна було б закрити очі й на камеру, що так часто трясеться, і на музику, що перекриває слова героїв, і навіть на суперпафосне слоумо, яке з'являється майже у кожній другій сцені фільму. Слоумо у "Ми були рекрутами" — це взагалі окрема тема; зрозуміло, що режисер так намагався надати більше "крутості" військовим, підсвітити їхній героїзм. Але водночас автори гублять одну важливу істину — військові вже є героями, для українців вони вже куртіші за будь-якого Супермена чи Капітана Америку, тож надмірне використання сповільненої ходи героїв під музику з бітами видається прийомом надто картонним. Знов-таки, якби це були перебивки у відеоматеріалі для проєкту на YouTube — питань не було б. Це виглядало б чарівно та доречно, навіть з нотками гумору. Але весь оцей пафос у "Ми були рекрутами" подається серйозно.
У фільмі є ще один неоднозначний прийом — кожного героя представляють глядачам як своєрідного персонажа комп'ютерної гри. На екрані з'являється фото, пишеться досьє з регаліями, а з боку кадру крутиться 3D моделька військового. Візуально прийом виглядає стильно, з точку зору сенсів — незрозуміло. Що транслює таке візуальне рішення? Що війна — це як комп'ютерна гра? Що військові це як круті персонажі тіє ж гри? Так метою фільму було навпаки, “стерти кордон” між популярними відео на YouTube та військовими, а цей прийом навпаки, працює у протилежному напрямку. Він робить війну інтерактивною, штучною. В таких рішеннях якраз і проявляється те саме “спрощення складних питань”, яке є однією з негативних ознак пропаганди. Та й загалом весь фільм за своєю побудовою трохи нагадує комп'ютерну гру — головний герой подорожує з військовими, і на кожній новій локації опитує нового пероснажа. Ніби своєрідний квест — збери їх усіх.
У “Ми були рекрутами” є дуже показова сцена, яка чітко транслює цінності та фокус фільму. У другій половині стрічці військовий з позивним Док розповідає про свій досвід війни. Однією з найважливіших та найболючіших частин його історії є фрагмент про побратима, який ослухався наказу, і ціною свого життя врятував побратимів. Це важка, але важлива історія, яка висвітлює темні сторони війни, і в тому, що Док вирішив нею поділитися є велика цінність. Але одразу після цих слів військового, Журналіст задає наступне запитання: чому варто приєднатися саме до 3 штурмової? І це настільки ілюстративний момент, який показує усю проблему “Ми були рекрутами”.
Як зазначалося в одному з пунктів вище, пропагандистським фільмам часто бувають притаманні цензура та контроль у зображенні і тих наративах, які транслює стрічка. У “Ми були рекрутами” це відчувається. Не можна сказати, що фільм романтизує війну та зображує її суто як розвагу, але автори значно менше зосереджуються на непривабливих аспектах війни, ніж на пафосі та героїзмі. До прикладу, один з військових у своєму інтерв'ю прямо говорить про те, що війна — це бруд, кров та смерть, і нічого романтичного у ній немає. Він піднімає теми про психологічний стан військових, про те, як важко ветеранам повертатися до цивільного життя і яку ціну платять навіть ті, хто вижив. Цю ж тезу підтверджує й інші військова — Хельга. Але про складонщі у армії та виклики під час війни можна почути тільки від самих військових. Головний герой говорить переважно тільки про те, “які ж вони круті” і скільки “легенд” він чув про ту, чи іншу постать. Це валідно, це важливо, українські військові абсолютно заслуговують на те, щоб ними захоплювалися, але про їхній героїзм складали легенди. Проте “Ми були рекрутами” свідомо оминає того, щоб зображати брудне та болюче. Бо це не піде на користь рекрутинговій кампанії. Але й на користь висвітлення досвіду військових це не йде, бо якщо автори весь фільм тиснуть на тезу, що війна — це можливість стати крутим, то це означає, що ці люди абсолютно не розуміють всієї глибини, травматичності та комплексності війни.
З тим, щоб копати глибше, у фільму загалом є проблеми. Наприклад, вищезгадана Хельга є однією з опитаних військових, і єдиною жінкою серед військослужбовців у фільмі. Авторів стрічки можна було б похвалити за те, що вони не оминають тему жінок в українській армії, але інтерв'ю з Хельгою є найкоротшим і найбільш прісним. При цьому людиною вона є цікавою, їй є про що розповісти, але Журналіст ставить лише кілька запитань, починаючи зі стандартного "Як це — бути жінкою в армії?", і під час усього інтерв'ю між героями ніби відчувається якась напруга та бар'єр. Хоча фрагмент із Хельгою є найкоротшим, важко повірити в те, що жінку в армії не було про що розпитати.
У фільму явно був потенціал. Звертаючись до тези "критикуєш — пропонуй", можна сказати так: якщо вже герой Журналіста є вигаданим і має слугувати провідником між глядачами та військовими, то чому б не створити йому власну історію та особистість? Наприклад, якби Журналіст як молодий хлопець захоплювався військовими та романтизував війну, його постійні репліки про крутість та легендарність не сприймалися б чимось надмірно пафосним. Навпаки, це було б доречно у контексті його історії як недосвідченої людини, яка ще не знає усіх жахів війни і тому вважає її чимось захопливим. Тоді б і прийом із профайлами військових як у комп'ютерній грі виглядав би доречно, бо це відповідало б оптиці героя і тому, як він дивиться на них. Надалі впродовж знайомства з військовими та їхніми історіями Журналіст більше б розумів ту саму "філософію війни" — що це не тільки про героїзм та "мочи русню", а й про велику самопожертву та цінності. Тоді українські військові в очах Журналіста поступово би змінювали свій образ і з напівміфічних героїв вони стали б реальними людьми. Але в цьому і була б сила фільму. Таке зображення якраз би вписувалося у поставлене завдання — стерти кордони між військовими та їхніми образами у відеороликах. Натомість сам Журналіст характеру та особистості не має, він існує у фільмі суто як ходяча збірка запитань, щоб додати сюжету динаміки, а глядачам — головного героя.
То що у висновку можна сказати про "Ми були рекрутами" з критичного погляду? Як фільм він зроблений досить спрощено. Якби це був окремий піар-проєкт на YouTube — все виглядало б значно органічніше та більш доречно для формату. Формат "мотиваційне кіно" із закликом приєднатися до армії сам по собі не є чимось поганим. Зрештою, йде третій рік повномасштабної війни, вік призовників знижується, люди та держава виснажуються, тому поява подібного фільму була лише питанням часу.
Особисто я бачу в "Ми були рекрутами" один великий плюс, який, можливо, перекреслює усі його недоліки: враховуючи, що у стрічці знялися реальні військові і вони бачили фінальний продукт, якщо їм таке зображення сподобалося, то усі інші глядачі можуть тільки порадіти. Якщо круті проходки у слоумо, нарізки з відео та особисті інтерв'ю — це справді те, як українські військові хочуть бачити себе в кіно, то це найменше, чим українська кіноіндустрія може їм віддячити.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
