Кожна третя жінка у світі, за дослідженням ООН, страждає від домашнього насильства. Україна – не виняток. Торік Національна поліція повідомляла про понад 200 тисяч звернень щодо випадків домашнього насильства. Але і ця цифра не відображає реальної ситуації, кажуть в організації “Ла Страда”, де понад 20 років працюють з проблемами домашнього насильства, торгівлі людьми та допомагають постраждалим.
Журналістка Суспільного Алла Садовник поспілкувалася з директоркою департаменту гарячих ліній та соціальної допомоги організації Альоною Кривуляк під час зйомок документального фільму про домашнє насильство “Зупини мене, якщо зможеш”. Стрічка виходить на платформах Суспільного 21 березня. Хто та в який спосіб може захиститися від домашнього насильства в Україні та які механізми насправді дієві – читайте в інтерв'ю.
Скільки українців страждають від домашнього насильства та чи отримують вони належну допомогу?
Якщо ми говоримо про статистику, якоїсь такої офіційної, точної цифри, на превеликий жаль, немає. І кожна статистика, яка б це не була країна, все одно не дає ту репрезентативну цифру, яка б відображала реальність. Тому що дуже багато тих, хто страждає від домашнього насильства, бояться про це говорити чи десь заявляти (чи до правоохоронних органів, чи до громадських організацій, чи до соціальних служб). ООН проводила дослідження, яке показало, що кожна третя жінка у світі страждає від домашнього насильства. У переважній більшості це або фізичне насильство, або сексуальне з боку теперішнього або колишнього партнера.
Читайте також: Кожна четверта жінка у світі пережила насилля з боку партнера — ВООЗ
Якщо ми беремо офіційні цифри, то вони значно менші. Наприклад, Національна поліція повідомляла про близько 200 тисяч звернень у 2020 році про домашнє насильство. На нашу гарячу лінію з попередження торгівлі людьми, домашнього насильства та гендерної дискримінації надійшло майже 30 тисяч звернень від постраждалих від домашнього насильства. Але ми не перенаправляємо цю інформацію у поліцію, у соціальні служби. Дуже часто жінки, які до нас звертаються, просять: "Ця розмова залишиться між нами? Ви не передасте це моєму чоловіку/ моєму батькові/ моєму цивільному чоловікові?".
Жінка просто боїться кудись заявляти, аби не стало ще гірше. Окрім того, є фактор, який показує некомпетентність тих структур, до яких звертається жінка. Ми неодноразово прослідковуємо випадки, коли правоохоронці, які приїхали на виклик, замість того, щоб ідентифікувати, що це реально є ситуація домашнього насильства, полюбляють інколи сказати: "Ну, ви сьогодні сваритеся, завтра помиритеся, а нам тільки зайва робота. То давайте, ви якось між собою розрулите цей конфлікт".
Ми усвідомлюємо, що досить часто люди, які мають реагувати і надавати допомогу постраждалим від домашнього насильства, самі не відчувають ту тонку грань, яка є між домашнім насильством і просто конфліктною ситуацією. Тому що якщо ми посварилися через те, що не можемо вирішити, хто винесе сміття, то так, це не є ситуація домашнього насильства, це типова конфліктна ситуація. Але коли є постійні і систематичні приниження, погрози, побиття, тут не можемо говорити про конфлікт, тому що це порушення прав людини, це типова ситуація домашнього насильства.
На превелике щастя, ми все-таки зсунулися з такої мертвої точки і починаємо вдосконалювати наше законодавство у моменті захисту постраждалих від домашнього насильства. Було би безглуздо сказати, що наша держава нічого для цього не робить. Є закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству", який доволі успішно працює з 2018 року. Звичайно, ще далеко до тих міжнародних стандартів, які би мали бути в українському законодавстві, ми вже стільки років б‘ємося, щоб Верховна Рада ратифікувала Стамбульську конвенцію. Тим не менше, домашнє насильство з 2019 року криміналізовано – це доволі серйозний крок.
Читайте також: Право на життя без насилля. Що таке Стамбульська конвенція
Чому трапляються такі випадки, коли поліція, замість того, щоб допомогти, каже: "Ну, ви завтра помиритеся"?
По-перше, як завжди, поліція говорить: "У нас некомплект, у нас не вистачає людей, у нас низька заробітна плата". Коли відбувається ситуація домашнього насильства, жінка хоче допомоги тут і зараз. І це логічно. Але є дуже багато випадків, коли поліція приїздить через годину після того, коли насильство трапилося, або не приїздить, а просто передає дільничному офіцеру запит від постраждалої особи, і він може взагалі прийти через три дні. Дуже часто так буває, що за цей період сім‘я, як не дивно, починає миритися.
Є так зване коло насильства, коли кривдник, усвідомлюючи, що він вчинив насильство і, вірогідно, понесе за це відповідальність, починає робити все можливе, аби уникнути цієї відповідальності. Він починає просити пробачення, починає говорити, що "я змінюся, даймо ще один шанс нашим стосункам", і жінка дійсно починає в це вірити. І досить часто, коли поліція вже приїздить або коли дільничний офіцер приходить, жінка сама починає говорити: "Ви знаєте, ми помирилися, у нас все добре. Ми не викликали поліцію, нам не треба допомоги". І якщо, наприклад, поліція один раз приїхала і почула це, другий раз приїхала і почула ту саму історію, третій раз, то відповідно, потім вона вже починає доволі скептично ставитись до цієї жінки і цієї сім‘ї.
Але, не дивлячись на всі такі моменти, мінуси, недопрацювання поліції, ми прослідковуємо доволі багато плюсів, зокрема якщо ми говоримо про спеціальні поліцейські мобільні групи з протидії домашньому насильству. Раніше вони називалися "Поліна". Такі групи є у кожному регіоні, переважно в обласних центрах, але поліція обіцяє, що найближчим часом мережа буде розширена.
Постраждалі, які телефонують до вас і просять не розповідати нікому про те, що з ними відбувається, бояться за своє життя чи настільки не довіряють системі, не вірять, що їм можуть допомогти?
Тут палка з двох кінців. Досить часто кривдник вчиняє такі тонкі маніпуляції і робить все можливе, щоб залякати постраждалу. Він сам у принципі говорить: "Якщо ти десь комусь щось пікнеш, якщо ти викличеш поліцію, вони все одно поїдуть, вони не будуть з тобою постійно, вони не будуть кожного дня сторожувати біля твого дому, твого ліжка, а я не знаю, що я тобі зроблю, але сто відсотків буде ще гірше". Він взагалі може забити до смерті. І постраждала особа починає вагатися: "Можливо, краще нікуди не повідомляти, нікому про це не говорити, і все-таки він мене хоча би не вб‘є".
Також кривдник може маніпулювати дітьми, залякує, що якщо комусь щось скаже, він просто забере дітей. І дуже часто жінки (а вони є або фінансово залежними від кривдника, або мають значно нижчий заробіток) починають думати: "Якщо я навіть від нього піду, мені треба або якось знімати квартиру, в мене двоє дітей, їх треба у щось вдягати, годувати. А якщо ми дійдемо до суду і суд подумає, що краще залишити дітей з батьком. Тому мені, можливо, краще дійсно нікому про це не повідомляти".
Але ми завжди говоримо нашим постраждалим, що дуже важливо не мовчати, важливо повідомляти. Бо якщо правоохоронці будуть знати, що ви страждаєте від домашнього насильства, якщо про це будуть знати служби у справах дітей, соціальні служби, вони будуть розуміти, що з таким батьком не можна залишати дитину.
Термінові заборонні приписи, які видає поліція, та обмежувальні заходи, які уже встановлює суд, дієві?
Заборонний припис поліція виносить, коли бачить, що є великий ризик, що коли вона поїде, насильство може повторитися. Терміновий заборонний припис – це такий механізм, аби насильство припинилося тут і зараз. І щоб 10 днів, на які видається цей припис, жінка почувалася в безпеці, її кривдник буде витурений з приміщення, де вона перебуває.
Насправді це хороший документ, але на практиці перешкоджає ряд стереотипів. Багато правоохоронців починають шкодувати кривдника: "А куди ж піде ваш чоловік, а це ж ще березень, а такий холод, а йому немає куди піти, давайте, може, передумаєте". Так не можна робити. Дуже багато жінок після цього розчаровуються.
Обмежувальні приписи суди видають оперативно (протягом 72-80 годин від звернення) і строком до півроку. Дуже багато постраждалих покладають значно більше якихось очікувань на суд, ніж на правоохоронні органи. Можна стверджувати, що в нас є закони, які апелюють, аби покинув приміщення кривдник, а не постраждала особа. Але у зв'язку з тим, що на практиці це не завжди відбудовується, виходить, що постраждала особа має шукати місце, де їй бути, куди їй тікати разом з дітьми.
За даними Міністерства соціальної політики, в Україні діє 33 шелтери, в яких постраждалі можуть жити до півроку. Як ви оцінюєте їхню роботу?
Що ми вкладаємо у саме поняття шелтер? Якщо ми говоримо про шелтери, які прописані в Стамбульській конвенції, то це спеціалізовані заклади, де перебувають виключно жінки та діти, які страждають від домашнього або гендерно зумовленого насильства, тобто там немає якихось інших людей, яким ще надаються послуги. У нас є спеціалізовані шелтери, але їх близько 15-ти. Це дуже маленьке число, тому що відповідно до Стамбульської конвенції, обов‘язково має бути один шелтер на 10 тисяч населення. Україна не виконує ці міжнародні моменти, але по суті вона і не зобов‘язана зараз їх виконувати, тому що ми не ратифікували Стамбульську конвенцію.
Дивіться також: "У пандемії жіноче обличчя": у Києві відбувся Марш жінок
Є також деякі державні структури, які роблять вигляд, що вони шелтери. Наприклад, центри соціально-психологічної допомоги. Це добре, що вони існують, якщо у регіоні немає шелтера, це хоча б якийсь варіант, щоб захистити себе і отримати певні послуги. Але треба усвідомлювати, що центр соціально-психологічної допомоги – це структура, де надають послуги різноманітним категоріям. І дуже часто там немає жодної жінки, яка постраждала від домашнього насильства, тому що він зайнятий іншими людьми, які перебувають в складних життєвих обставинах. Банально виходить, що жінка не може звернутися з проханням про проживання до цього центру соціально-психологічної допомоги, тому що там просто для неї немає місця, для неї і її дітей.
А ще є центри матері і дитини, які також позиціонують себе як шелтери. І тут є дисбаланс. Центри матері і дитини приймають жінок з дітьми до трьох років, центри соціально-психологічної допомоги – від трьох років. А якщо я маю двох дітей: одну двох років, а іншу шести – мене не приймуть ні в центр соціально-психологічної допомоги, ні в центр матері і дитини. Це дуже все не продумано.
Ефективно штрафувати домашніх насильників?
"Ла Страда-Україна" – серед тих громадських організацій, які говорили, що штрафи треба скасувати. Як показує практика, кривдник часто не працює або просто не хоче сплачувати штраф. Постраждалі говорять, що часом і самі правоохоронці починають потрошки закльовувати: "З когось треба стягувати цей штраф, все одно йому нема з чого платити, а закрити ж треба, ну, давайте, беріть і ви платіть". І так виходить, що жінка зробила величезний крок, в якихось моментах пересилила себе і звернулася по допомогу, а потім ще має сплатити штраф замість кривдника.
Ми за те, щоб суди направляли більше на громадські роботи кривдників. Але у нас був випадок в одному з регіонів Західної України, у період снігових заметів. Кривдника притягнули до громадських робіт. Дільничний офіцер мав приходити і забирати його на ці роботи. Приходить, а чоловік п’яний. Дільничний і каже: "Вибачте, дамочка, а навіщо мені п‘яний, що я з ним возитися буду. Мені все одно треба поставити галочку, що хтось громадські роботи пройшов, тому давайте, будь ласка, одягайте свої сапожечки, натягайте пуховичка і будете відпрацьовувати". Це такі поодинокі моменти, про які знаємо ми, але насправді є дуже багато випадків, коли жінка навіть не знає, кому про це повідомити, у кого просити допомоги, тому що вона є постраждалою від домашнього насильства і ще, виходить, має тягнути цю лямку за свого ж кривдника.
Попри це, майже 90% рішень судів у адмінсправах, які стосуються домашнього насильства, передбачали штрафи. Судді не розуміють, що це недієве покарання?
У кожній структурі, з якою ми б не працювали, є люди, які мають гендерні стереотипи: вона сама винна, вона сама потім захоче з ним помиритися, а якби там вона не лізла до нього, то він би її не вдарив і так далі. Судді не є винятком. Але ще є ускладнена комунікація між правоохоронцями і суддями. Є неякісні протоколи, складені правоохоронними органами, і суди не можуть якісно реагувати на них.
Постраждала людина (я зараз не кажу, що це виключно жінки, і чоловіки страждають від домашнього насильства) ніколи не винна в тому, що щодо неї вчиняються якісь насильницькі дії. Немає виправдання насильницьким діям. І от якщо ти людина, яка має певний рівень влади – не важливо, чи ти працюєш в поліції, чи у прокуратурі, чи у суді – все одно ти завжди маєш розуміти, що ти працюєш заради людей. Я розумію, що доволі складно боротися зі стереотипами, тому що це те, що передається з покоління в покоління. Але на роботі ти завжди маєш дотримуватися якихось певних стандартів, етичних норм і здорового глузду.
Суди зараз дуже активно видають обмежувальні приписи. Що стосується притягнення до кримінальної відповідальності, то не дуже багато таких вироків, але тут ми не можемо звинувачувати суддів, тому що нюанс в самому законодавстві. Систематичне вчинення домашнього насильства, за яке можна притягнути до кримінальної відповідальності, – це три і більше разів. Не кожна жінка може дожити до третього разу. Частіше жінка звернеться один раз, потім сама заплатить штраф і вже не захоче звертатися вдруге.
Яким, на вашу думку, є найефективніше покарання для кривдників?
Мені дуже подобається ідея з програмою для кривдників. Вважаю, що це той лайфхак, який ми круто запозичили в інших європейських країнах, і не тільки європейських. Ця програма прописана у нашому законодавстві. Суди можуть направляти на програми для кривдників. Основний меседж – це зміна поведінки, зміна свідомості для того, аби кривдник не вчиняв насильство в подальшому. Якщо програму правильно запровадити, ми б могли як країна зробити все для того, аби мінімізувати випадки насильства. Але на практиці все не відбувається так, як прописано в законодавстві.
Суди можуть направляти на програми для кривдників, але вони цього не роблять через те, що немає куди направляти – немає тих структур, які будуть впроваджувати програми для кривдників. ОБСЄ провела навчання для спеціалістів, які мають працювати з кривдниками, але на практиці виходить, що держава не бере на себе зобов’язання впроваджувати ці програми. Наприклад, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які мали би впроваджувати такі програми і начебто мають відповідних спеціалістів, кажуть: "Немає сенсу впроваджувати ці програми, тому що суди не направляють". А суди кажуть: "Ну, навіщо ми будемо направляти, якщо немає куди направляти?". Відсутня комунікація між структурами.
Закон "Про запобігання та протидію домашньому насильству" також передбачає ведення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства, насильства за ознакою статі. Він ведеться і чи потрібен, на вашу думку?
На сьогодні його не існує, але у планах держави його створити, тому що мати стабільну постійну статистику – таки важливо. Ми були однією із тих організацій, які були проти введення такого реєстру, адже велике коло осіб отримає до нього доступ. Візьмемо сільську місцевість, наприклад: голова сільської ради, фельдшер, дільничний офіцер матимуть доступ. А реєстр фіксуватиме не тільки випадки домашнього насильства, а й випадки, пов’язані з сексуальним насильством, домаганнями, зґвалтуваннями. А у ситуаціях з постраждалими від домашнього насильства, від гендерно зумовленого насильства принцип конфіденційності є надзвичайно важливим, тому що людина пересилює себе, щоб хоча б комусь розказати про те, що з нею відбувається. А якщо про це буде знати все село?
Коли до вас звертаються постраждалі від домашнього насильства, що вони хочуть отримати від вас?
Якщо раніше всі хотіли якогось конкретного алгоритму дій, то зараз люди вже хоч трошки знають, що треба робити, тому що дуже багато сюжетів знімають засоби масової інформації, дуже багато соціальної реклами є на цю тему. Останні кілька років багато постраждалих мають величезний запит на роботу з психологом, на роботу зі своїми страхами, як пересилити себе, щоб кудись звернутися. Нас дуже радує, що люди починають цінувати психологів і знаходять в них ресурс і підтримку. Наш основний акцент, щоб показати жінці, що насправді вона значно сильніша, ніж здається на перший погляд. Навіть коли вона сама в себе не вірить, важливо щоби була людина, яка може в неї повірити і яка може зробити так, що жінка повірить в себе.
Коли ми говоримо про чоловіків, які страждають від домашнього насильства, правоохоронці, на превеликий жаль, реагують смішком. Так не має бути.
Кількість звернень від чоловіків теж останнім часом зростає. Дуже багато чоловіків страждають від психологічного насильства. А психологічне насильство довести значно складніше, ніж фізичне. Чоловіки кажуть: "Я не піду в поліцію. От уявіть, я, такий собі дядько, прийшов в поліцію. Там сидять такі самі дядьки. І що я їм скажу? Ви знаєте, а моя жінка мене принижує? Вони мене просто піднімуть на сміх". І ми скільки проводимо тренінги для поліції, воно так і відбувається: коли ми говоримо про чоловіків, які страждають від домашнього насильства, правоохоронці, на превеликий жаль, реагують смішком. Так не має бути.
Як захистити себе і своїх рідних від насильства?
У першу чергу, дуже важливо не залишатися наодинці. Тому що основна мета кривдника – повністю обрубати всі твої контакти, залякати тебе, щоб ти нікуди не зверталася. Дуже важливо повідомляти своє близьке оточення, що ти перебуваєш в такій критичній ситуації. Дуже важливо, щоб поруч була людина, яка може в цей критичний момент взяти тебе за руку, сказати, що я тут, я поруч з тобою, я тобі допоможу.
По-друге, важливо звертатися до правоохоронних органів. Якщо ти хочеш себе захищати відповідно до законодавства, без поліції це неможливо зробити. Треба трошки почитати закони або просто звернутися до центру безоплатної правової допомоги за консультацією чи до ГО "Ла Страда-Україна", аби коли приїде поліція, бути готовою і сказати: "Я знаю, ви можете винести терміновий заборонний припис. Будь ласка, проведіть оцінку ризиків і винесіть цей терміновий заборонний припис". Коли поліція чує такі розумні слова з законодавства, то реально починає працювати.
Може бути виклик на 102 або написання заяви вашому дільничному офіцеру поліції чи у районному відділку. Якщо є фізичне насильство, варто пройти судово-медичну експертизу, якщо це за направленням слідчого, це буде абсолютно безкоштовно. Якщо у вас буде цей висновок, ні поліція, ні судова система, ні адвокати, ні прокурори, ні будь-хто інший не зможуть проігнорувати цей висновок.
Також варто пам’ятати, що кожна особа, яка страждає від домашнього насильства, має право на безкоштовного державного адвоката, який зможе допомогти і в ситуації винесення обмежувального припису, і в ситуації розлучення.
Дивіться також: "Фемінізм у кожну хату", "Часікі не тікають, вони електронні": фоторепортаж з Маршу жінок у Києві
Варто усвідомлювати, що дуже важливо для постраждалої від домашнього насильства мати безпечне місце, де можна прийти до тями і зрозуміти, як бути далі. Ідеально, коли цим безпечним місцем буде ваш будинок, і кривдник піде з цього будинку. Але якщо кривдник порушує терміновий заборонний чи обмежувальний припис, ви разом з дітьми можете розраховувати на притулки для постраждалих від домашнього насильства. Вони є не в кожному населеному пункті, але завжди можна звернутися до нас на гарячу лінію, у нас є контакти окремих шелтерів, які готові приймати людину з будь-якого куточка України. До цього шелтера треба буде добратися самостійно, але все одно це набагато краще, ніж залишатися з кривдником, який може щось зробити. Ну і так само важливо отримати психологічну допомогу: це може бути і безпосередньо в самому шелтері, і через центри соціальних служб для сім’ї дітей та молоді.
Більше дивіться 21 березня о 20:00 на UA: Перший у документальному фільмі-розслідуванні “Зупини мене, якщо зможеш”.
