Шефредакторка сайту Суспільне Культура міркує про те, яким був 2023 рік для українського мистецтва.
Перед Новим роком заведено підбивати підсумки, переглядаючи все, що трапилося за рік. Часто такі підсумкові тексти є дуже суб’єктивними, інколи узагальнювальними, часто ці тексти сприймаються критично з боку самої художньої спільноти — адже як один текст може все охопити? — і очевидно, що у ньому щось пропущено. Цей текст теж, вочевидь, буде суб’єктивним, неповним і, можливо, теж викличе бурхливу хвилю критики. Але в ньому обійдеться без зради, перемоги, а може й навіть висновків.
Попри велику зацікавленість до того, що відбувається в мистецтві, літературі, музиці, критиці та інших сферах мистецтва, все ж залишається великою проблемою те, що багато процесів перебувають поза межами зору медіа — і це стосується не лише маленьких проєктів, але й великих так само; тих, що віддалені від центру, і тих, що відбувалися за кордоном, проте мали значення та вплив.
Серед таких прикладів — представництво України на Бієнале архітектури: проєкт України називали одним із цікавих на цьогорічній виставці та додавали у свої огляди провідні видання, що висвітлюють тему архітектури. В Україні про це писали значно менше, більше в ключі інформаційному, а не підважуючи тему відбудови: що і як зараз має бути відбудовано, хто має ухвалювати рішення щодо швидкої комеморації? У мистецькій спільноті ці питання — одні з ключових і дискусія на часі. Архітектурний павільйон України теж порушував ці питання.
Власне, сама участь України на виставці теж мала стати частиною дискусії. З 2014 року Україна не була представлена на головній архітектурній виставці й цьогоріч був шанс усе змінити: запропонувати чіткі правила висування та відбору кураторів і проєктів, порядок проведення конкурсу та реалізації проєктів. Але наразі бієнале завершилася виставкою в Музеї Ханенків та дискусією про долю самої участі України на архітектурній бієнале. Але майбутнє так і лишилося неозначеним на плечах Міністерства інфраструктури України. Хто візьме на себе відповідальність продовжити розпочате?
Незрозумілою лишається і доля мистецької бієнале. Куратори майбутньої виставки виступили із заявою, що з боку Міністерства культури та інформаційної політики немає жодної комунікації щодо подальшої долі проєкту. Міністерство навіть після цієї заяви деякий час мовчало, та згодом на сайті відомства з’явилась відповідь, що гроші є і будуть, а павільйон відбудеться.
Павільйон, безперечно, відбудеться. Але як і з багатьма іншими проєктами, що знаходять донорів та підтримку — вочевидь, шлях до реалізації буде непростим. На відміну від архітектурної бієнале, художня має прописану процедуру, і Міністерство вже не раз випробовувало її на практиці. Завжди, щоправда, не обходиться й без скандалів та конфліктів — але кожен раз вони мали різне підґрунтя.
Чи можливо інакше?
Минуле української культури повне історій людей, які створювали мистецтво наперекір усьому. Композитори, художники, письменники — люди, які жили в час, який вони не обирали, мирились чи сперечались, але попри всі труднощі економічного та політичного характеру вони все ж займалися своєю творчістю. Такі історії дійсно вражають. Але, вочевидь, не тоді, коли цей самий складний час стає частиною реальності, у якій живеш саме ти.
Коли ми говоримо про перегляд біографій і про те, що мистецтво у певний час треба розглядати із розумінням цього часу, я постійно думаю: як сприйматиметься мистецтво, яке з’являється сьогодні? Так само вражатиме своїми історіями спротиву та творення "попри все". Історіями про взаємопідтримку й допомогу, яка дуже часто відбувається на особистому рівні — від людини до людини, часто жертвуючи чимось теж дуже особистим. Це все також історія про зв’язки.
На різдвяному концерті у "Хлібні" від Національного Будинку Музики переді мною стояли музиканти, які виконували твори українських композиторів різних часів: від царської Росії, еміграції, життя в Радянському Союзі, і всі вони були про одне — мистецтво, яке творилося попри все.
Але слухаючи всі ці речі, я подумала про те, яким би було це мистецтво, якби воно перестало "вражати" своєю боротьбою, пошуком можливостей і зосередилося саме на тому, щоб просто бути і вражати уже за допомогою інших речей? Не шукати виходу з безвиході?
Вітальна та хтонічна енергія, присутня у багатьох творах, все одно знайде своє вивільнення і буде втілена у багатьох рішеннях — але це точно не стосуватиметься боротьби за власне виживання й головне за те, щоб твою справу продовжили.
Чому це важливо: тому що країна, яка перебуває у геноцидній війні, спрямованій передовсім проти культури, має показувати цю культуру світові, щоб світ побачив цю культуру та полюбив її. Щоб він звик до неї і не вважав чужою, дикою, екзотичною. А навіщо комусь захищати культуру, яка не може розібратися з власними внутрішніми процедурами та процесами?
З початком повномасштабного вторгнення відбулося дуже багато позитивних речей, були створені виставкові проєкти, налагоджувалися зв’язки між країнами, що, безперечно, є дуже важливим. Але з кожним місяцем повномасштабного вторгнення зусиль для таких проєктів потрібно дедалі більше, а сил та ресурсів меншає. Тому важливо, щоб усі ці точкові проєкти посилювалися інституційними зв’язками, які міцнішали.
Одна з ключових проблем сучасного українського мистецтва — забуття. Саме тому підсумкові тексти сприймають так критично, адже якщо не згадати про проєкт хоч десь — про нього дуже легко може забути спільнота й суспільство взагалі. Але із забуттям можна працювати не лише за допомогою медіа, а й посилюючи українську інституційність — посилюючи можливості тої незначної кількості інституцій, яка є. Втім, ми маємо інший приклад: музей Сковороди заявляє про те, що зиму може не пережити. Чи переживе?
Одна з виставок Київської бієнале в Івано-Франківську проговорювала проблему периферії. На початку 2022 року ми всі раптово опинилися у центрі уваги і мистецтво опинилося у центрі уваги, але увага потроху розсіюється, фокус зміщується. Існують великі ризики того, що мистецтво знов опиниться на периферії уваги — там, де воно буде полишене на себе. На виставці я бачила роботу "Танець" українського митця 1970-х Ореста Заборського, який теж творив "попри все". Його живопис про "заборонений танець" та змогу дозволити собі дозвілля, яке контролювалося. Але в цьому танці, намальованому на полотні, було значно більше, ніж просто рух натовпу. І ця робота, майже не знана в Україні і зовсім не знана в світі, так само вражає.
Мене дуже тішить, що наразі з’явилося багато квартирних виставок, просторів, створених художниками, подій, які відбуваються у майстернях, позаочі від великих інституцій. Це також дає мистецтву свободу, якої позбавляє великий музей. Але збереження цього балансу між свободою та потребою захисту наразі критичне. Бо саме інституція наділяє роботи вагою, захистом, піклуванням і виводить їх із забуття. Проте й самі інституції також мають мінятися — навіть у своєму буквальному прояві. Наприклад, бути доступними для людей з інвалідністю: мати відповідну інфраструктуру та організований простір, враховуючи погляд на експозицію з іншої перспективи.
Коли ми радіємо тому, що українці отримують закордонні премії, виступають на важливих майданчиках, а їхні роботи купують великі музеї та міста, ми маємо не забувати, що це і наш обов’язок — нагороджувати тих, хто створили знакові твори, надавати стипендії для нових романів та есеїв, створювати програми з професійного розвитку, забезпечувати умови для нових виставок та майбутнього музею, який розповідатиме про ці непрості часи.
Всі ці можливості мають зберігати ту свободу, якої мистецтво постійно прагне, виробляти чіткі та прозорі правила, які будуть сприяти інституційному розвиткові та здоровій конкуренції, навіть у такі складні часи.
Тому цей рік — ще один рік, який був непростим, який приніс багато перемог і втрат, але наше завдання — не втрачати більше, ніж забирає війна. І це насправді теж не нова задача.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
