Етичні межі для вшанування пам'яті: як експерти реагують на пам'ятник загиблому воїну Олександру Мацієвському

Етичні межі для вшанування пам'яті: як експерти реагують на пам'ятник загиблому воїну Олександру Мацієвському

Важливо
Етичні межі для вшанування пам'яті: як експерти реагують на пам'ятник загиблому воїну Олександру Мацієвському
Фото: Анна Сергієць/Суспільне

У День Збройних сил України, 6 грудня, в Києві відкрили пам’ятник Герою України Олександру Мацієвському, якого російські військові розстріляли після слів "Слава Україні". Монумент встановили на території Національного історико-архітектурного музею "Київська фортеця", де розташований також Головний військовий клінічний госпіталь.

Скульптуру одразу почали обговорювати — вона отримала різні й подекуди критичні відгуки серед громадськості, експертів, захисників і захисниць України. Надмірний реалізм багато хто назвав моторошним, а зображення сцени останнього моменту життя захисника — травматичним та позбавленим поваги.

Засновником проєкту є Валентин Вінцелевич, який із командою розробив сайт, де памʼятник Мацієвському можна роздивитися з різних ракурсів, а також "приміряти" памʼятник до різних локацій — такий підхід також критикують користувачі соцмереж.

Суспільне Культура поспілкувалося з експертами у сферах мистецтвознавства, публічної історії та міського планування про пам'ятник і публікує їхні коментарі.

Антон Лягуша, кандидат історичних наук, декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій, академічний директор магістерської програми з дослідження памʼяті та публічної історії Київської школи економіки

Гіперреалістичний образ

Те, що мене страшенно вразило, — коли мати дивиться на цей пам'ятник і каже: "Ходімо додому. Пішли додому, ти такий живий. Я так на тебе чекала". Є це відео, де вона проговорює цю фразу. Це означає, що цей образ настільки гіперреалістичний, що він відкидає ідею смерті в того, хто його споглядає.

Я ніколи не був матір'ю, це очевидно. Але мені видаються зрозумілими її мотиви, це не піддається критиці для мене. Проте гіперреалістичність зображення означає не лише неможливість смерті, а одночасно з цим неможливість героїзації. У мене виникає питання, чому іншим розстріляним Росією не встановлені пам'ятники. Я скажу страшну річ, але уявіть, що ми будемо ходити по території, де всюди будуть стояти в прозорих гробах майже живі люди...

Комодифікація війни

Наступна вкрай важлива річ — це комодифікація Комодифікація — процес перетворення культурної діяльності на товарний продукт.цієї війни. Пам'ятування стає товаром, воно гламуризується. Чому я кажу про гламуризацію? Тому що це реальний музей Мадам Тюссо. Це атрактивність. Піти подивитися на живу людину, яка зараз загине. Подивіться на українського солдата, який не вижив, у кунсткамері. Це страшні речі. Я не хочу, щоб трагедія і горе цієї війни були елементом гламурної культури. Мені видається, принаймні зараз і в найближчому майбутньому, що це недопустима опція.

Що комунікує скульптура

Третє — що нам має комунікувати це місце пам'яті? Що ми маємо там робити? Будь-яке місце пам'яті повинне мати певний функціонал, опції та атрибути, має нам про щось говорити та викликати в нас якісь почуття. Зараз ця статуя, як мені видається, не комунікує, а ретравматизує військових і цивільних людей через свою гіперреальність.

Чому це не втілено в символічному значенні? Символічне значення комунікує, ми можемо інтерпретувати його залежно від позиції інтерпретатора. Я вже не кажу про мистецьку значущість. Мистецтво — це діалог з душею, воно існує для того, щоб говорити з кожною душею кожної людини. Але тут не розмова з моєю душею.

Партисипативність, думка громад

Основний пункт, який пов'язаний з комеморацією Комеморація — комплекс суспільних практик, які демонструють ставлення сучасників до минулогоцієї війни, — це партисипативністьПартисипативність — рівень включеності, залученості у що-небудь, зацікавленості в чому-небудь.. Я абсолютно проти ієрархічного ухвалення рішень у практиках комеморації війни. Їх треба обговорювати з групами спеціалістів, людьми, які досліджують культуру і мистецтво. Також із ком'юніті, яке живе в місці, де має бути встановлений пам'ятник чи форма монументалізації війни. Мене дуже лякає імперативна практика комеморації: за великим рахунком, ми повторюємо тоталітарний канон, коли влада вирішує, що має бути.

З іншого боку, родини, коли ховають своїх рідних, на своїх кладовищах мають абсолютне право вирішувати, які пам'ятники ставити, якщо це не універсалізоване місце поховання з універсалізованою системою надгробків.

"Я вижив, а він загинув"

Місце, де це встановлено, — абсолютно антипартисипативна історія. Військовий госпіталь, воїни, які вижили, ходять поруч і дивляться на цю людину. Що може відбуватися в їхніх думках? По-перше, флешбеки, ретравматизація, коли людина повертається до своєї травми, до ситуації страху, насилля, жаху, який переживають люди.

Друге — чи хтось подумав про те, що потенційно це зображення може викликати у військового почуття сорому того, хто вижив? Я вижив, а він загинув. І він тут стоїть, як нагадування мені, стоїть і каже: "Ти не допрацював, чуваче". Є цивільний сором людини, яка вижила, а є військовий, це зовсім інша історія. Кожен військовий може по-своєму це інтерпретувати — не допрацював, не потрапив у полон і багато чого "не". І тому наразі я не знаю більш неадекватної практики комунікування цієї війни.

Пам'ять для усіх загиблих

Це страшні речі, але ми з вами знаємо, що Мацієвський не був єдиною людиною, яка була розстріляна в полоні. Кілька тижнів тому було відео, на якому кількох українців розстріляли в полоні, був скандал на міжнародному рівні. А тепер давайте подумаємо про родини цих людей. Якби це був символічний пам'ятник розстріляному полоненому, він би говорив, що всі розстріляні полонені мають право на цей пам'ятник. І там є ім'я, душа, серце, думка цієї людини.

Виходить, що ми обираємо, кого пам'ятати, увічнювати, а кого ні. Я однозначно за те, щоб цю війну увічнювати. Я не проти монументів. Я за те, щоб віддавати належну шану нашим великим воїнам. Але я проти селективізації, ієрахізації й антипартисипативності.

І це має бути серед іншого ще й місцем ритуалу. Уявляємо собі День перемоги або день трагедії, будь-який ритуал покладання квітів чи ще чогось. Ми покладаємо квіти дуже конкретній восковій фігурі в гробу. За що? За те, що він був розстріляний?

Інша історія, коли ми йдемо на кладовище, до конкретної людини, до надгробка. Але коли ми приходимо конкретно до фігури Олександра Мацієвського то, виходить, що ми не згадуємо десятки, сотні чи, можливо, тисячі інших розстріляних. Які також, можливо, кричали "Слава Україні", але з ними не існує відео, вони не потрапили в соцмережі. Про них не існує фіксації інформації, але це не означає, що їх не існує.

Сьогодні є смерть, вона дуже страшна для всіх: і для військових, і для цивільних. Ми наче намагаємося створити собі ілюзію вічності в сенсі безсмертності. Але це не так.

Ольга Балашова, мистецтвознавиця, кураторка, кандидатка філософських наук, голова правління UMCA

Культурна політика та політика пам’яті

Усе, що відбувається зараз із процесом меморіалізації в Україні, — прямий наслідок відсутності стратегічної та осмисленої культурної політики й політики пам'яті протягом всіх років незалежності. Нагадаю, вони не з'явилися на рівні держави навіть після десяти років вигризання цієї незалежності у військовому протистоянні.

Ми жили в колоніальному тумані безпам'ятства, дозволяючи нищити свою культурну спадщину, не цікавилися власною історією, не бажали усвідомлювати цінність ані давнього, ані сучасного мистецтва, байдуже дозволяли руйнувати архітектуру та людинолюбно організований міський простір. Усі ці процеси не зупинилися з російською агресією, а тривають зараз. Але травмоване війною та охоплене патріотизмом суспільство цього не усвідомлює.

Те, що ми бачимо повсякчас у публічних просторах українських міст та сіл, не є меморіалізацією, адже вона передбачає осмислення та пропрацювання досвіду, а це потребує уважної спільної роботи багатьох професіоналів з різних сфер. Те, що ми бачимо, — це реакція на біль втрати, відкриту рану, яку ніяк неможливо зменшити. Будь-які розмови про естетичний вимір таких жестів розбиваються об етичну неможливість це обговорювати.

Приватна ініціатива в публічному просторі

Громадян, які захоплюються меморіальним зображенням Олександра Мацієвського, значно більше, ніж тих, хто розуміє масштаб трагедії, яку він проявив своєю появою. І трагедія насамперед у тому, де та завдяки кому з'явився цей меморіальний об'єкт. У публічному просторі. Національного музею "Київська фортеця". З приватної ініціативи.

Команда музею, який створений, щоб працювати з воєнною історією, розписалася у власній професійній непридатності та нездатності мати справу з маштабними викликами. Мало того, що вони за всі роки війни не запропонували жодної системної роботи в контексті меморіалізації. Вони віддали свою професійну експертизу випадковим людям, які просто мали енергію та гроші, щоб втілити свою сумнівну (а можливо навіть і комерційну) ідею. І ніхто з музейних фахівців не поставив її під сумнів.

Ми маємо визнати, що системи культури в країні нема. Є конкуренція амбіцій та ресурсів. І ми навряд чи можемо зараз щось зробити, щоб уникнути наслідків наших багаторічних дій, а радше бездіяльності. Це погана новина.

А хороша — в тому, що ми можемо не лише спостерігати, але й починати долати безпам'ятство: цікавитись історією, мистецтвом, архітектурою, найкращими практиками в роботі з пам'яттю, вивчати досвід інших країн. І зрештою створювати інакші меморіали та меморіальні практики. Ми перебуваємо в точці нуль, де не існує правил і ніхто не гарантує нам гідність — ми перебуваємо в просторі вільної і нічим не обмеженої конкуренції.

Тиміш Мартиненко-Кушлянський, секретар експертної групи з усунення пам’ятних об’єктів, пов’язаних з історією і культурою Росії та СРСР з публічного простору Києва при Київраді

Етичні межі та художня форма

Немає сумніву в тому, що Герой України Олександр Мацієвський став одним із найвідоміших уособлень доблесті, честі, гідності й патріотизму всіх українських захисників, а пам'ять про нього буде передаватися з покоління у покоління. Водночас маємо усвідомлювати, що ця пам'ять, як і наша вдячність до полеглого воїна, є дуже делікатною матерією, адже значною мірою лежить у площині етики людини і суспільства загалом.

Відкриття так званого пам'ятника Мацієвському серйозно порушило питання про етичні межі й підходи в сучасних комеморативних практиках.

Насамперед слід наголосити на тому, що комеморативний об'єкт, відкритий на території Національного історико-архітектурного музею "Київська фортеця", не можна називати "пам’ятником", адже він не відповідає базовим характеристикам цього поняття. Набагато доречніше застосовувати до цього об’єкта поняття "статуя", "фігура" або "художня інсталяція". Це жодним чином не знецінює роботу скульптора. Йдеться саме про термінологію, яку ми використовуємо, адже використання неналежного терміна в цьому кейсі одразу створює в людей хибні очікування.

По-друге, серйозне занепокоєння викликає художня форма, яку скульптор обрав для цієї інсталяції. З одного боку, ми бачимо виконану у вражаючих деталях натуралістичну фігуру Мацієвського. З іншого боку, бачимо зовнішнє обрамлення цієї фігури — масивний скляний бокс, який має захищати фігуру від впливу погоди, але виглядає радше як музейна вітрина, яку з незрозумілих причин витягли з найближчого музею і поставили на відкритий публічний простір. На жаль, ця художня форма у поєднанні з фігурою візуально перетворюють її на "експонат" героїчно загиблої людини, а не на пам'ятник цій людині.

Наскільки етичним з погляду суспільства було увічнювати пам'ять про людину в такому вигляді й у такій формі стосовно місця, де встановлена інсталяція? На мою думку, у її нинішньому вигляді ця інсталяція має дуже мало спільного з етикою та повагою до пам'яті й подвигу Олександра Мацієвського.

Повторна травматизація

На сьогодні це надмірно натуралістична фігура-"експонат" у скляному боксі, яка — на моє особисте переконання — буде лише повторно травматизувати наше і так травмоване війною та втратами суспільство. Це суспільство зараз перебуває у гострому пошуку форм, за допомогою яких ми прагнемо зберегти нашу любов до полеглих героїв і пам'ять про них. Це об'єктивні обставини. Але відгуки про інсталяцію від військових, про які останніми днями вже писали у соціальних мережах, свідчать передусім про повторний травматичний досвід, який переживають люди.

На мою думку, має пройти трохи більше часу, щоб суспільство дозріло до широкої і якісної дискусії за участі фахівців про засоби, форми та локації у місті, які доцільно і допустимо використовувати у вшануванні пам'яті про наших полеглих героїв. Важливо усвідомлювати тут і те, що сучасні технології усе більше проникають навіть у консервативніші види діяльності людини — а це означає, що і комеморативні практики будуть змінюватись з урахуванням сучасних технологій. Тож без фахової дискусії, у фокусі уваги якої буде й досвід з інсталяцією на честь Олександра Мацієвського у Києві, не обійтись ніяк. Звісно, це у тому разі, якщо ми дбаємо про публічний простір наших міст і прагнемо, щоб він розвивався гармонійно, а не хаотично.

На мою думку, найбільшою проблемою з інсталяцією на честь Мацієвського є непоєднуваність її нинішнього художнього вигляду та локації, де розміщений об'єкт. Цю фігуру можна експонувати у відкритому публічному просторі лише тимчасово. Сама по собі вона є практично ідеальною для розміщення у внутрішньому експозиційному просторі музею або будь-якого іншого пристосованого виставкового простору, який належним чином та засобами розповідатиме глядачу про події війни. Саме такий підхід допоміг би вирішити кризовий етичний фактор цієї роботи — звільнити фігуру від недоречного (і малоестетичного) скляного бокса.

Юліан Чаплінський, архітектор, урбаніст, ексзаступник міністра розвитку громад та територій з питань європейської інтеграції

Щиро кажучи, я дещо здивований таким артом. Я відкритий для нових технік і технологій, але чомусь я думав, що воскові фігури — це більше розважальна тема для музею Тюссо або для якихось розважальних комплексів. Але не очікував, що меморіалізація людини, яка трагічно померла, буде в такому вигляді.

У культури немає заборон до форми виявлення мистецтва. Тому, може, настав той вік, коли технології дозволяють робити фотореалістичні скульптури. Але мене трошки дратує скляна коробка, в якій стоїть пам'ятник, асоціація з якимось законсервованим тілом у формеальдегіді. Воно трохи відлякує, відштовхує мене особисто. Чи було б краще, якби це зробили в бронзі і в якомусь іншому місці, не можу сказати. Чи висловлюються художники винятково фотореалістично у світі — звісно, ні. Напевно, мав бути проведений якийсь конкурс. Хоча я розумію бажання тих людей, які встановили пам'ятник, оцінити подвиг цього великого українця.

Я не скульптурний критик, я архітектор, і мені більше не подобається те, як ця скульптура встановлена в скляній коробці. Я за знімками не можу оцінити посадки цієї коробки на площі. Але виглядає так, ніби просто з вагону вигрузили якийсь скляний куб, і в ньому воскова фігура. Тому з мистецького погляду я би радше негативно оцінив цю роботу, хоча повністю підтримую встановлення таких пам'ятників нашим героям.

Марія Кравченко, засновниця благодійного фонду "Доступ", координаторка волонтерів

Як пам'ятник сприймають військові в госпіталі

Якщо подумати відсторонено, то ми маємо зрозуміти, що цей пам'ятник — не про пам'ять. Увіковічнити пам'ять можна було б у більш абстрактному варіанті й точно не розміщувати його там, де він може стати тригером для військових. За ці декілька днів військові казали, що цей памʼятник змушує їх повертатися у момент розстрілу та знову прокручувати сцену вбивства в голові, а часом — дивитися просто в госпіталі відео того самого моменту. Це не нормально. Їхній моральний стан і так не найкращий зараз.

Як доречно в розмові зауважила моя колега Софія Челяк: "У цього пам'ятника глядач завжди в ролі того, хто розстрілює". Тобто вам доводиться не просто дивитися, а стояти і проживати ці емоції зі сторони.

Ми маємо напрацювати суспільний договір, як будемо увіковічнювати пам'ять про героїв. Адже головна проблема цього пам'ятника — не сама його наявність, а натуральність відтворення людини і формат. Людина не має бути розміщена як манекен на вітрині магазину в публічному просторі.

Я думаю: якби цей пам'ятник поставили не у цьому місці, а в музеї — він би викликав абсолютно інше враження та емоції. Адже як скульптура це може і має право існувати, але в певному місці і з певною метою. Я дуже сподіваюся, що зараз громадськість таки почують і перенесуть пам'ятник.

"Побудова бізнесу на трагедії"

Окрім того, ще від початку появи цього пам'ятника у мене як у професійної комунікаційниці виникло багато запитань. Адже пресреліз був дуже дивно скомпонований, і ми дивувалися, хто його поширює, бо на всіх сайтах поставили майже ідентичну новину. А в соцмережах і в медіа майже неможливо знайти більше інформації про цей проєкт.

Зараз я підозрюю, що навіть рішення про розміщення пам'ятника саме на території Київської фортеці — частина піар-плану. Це звучить страшно і абсурдно, але після усіх публічних дискусій та обговорень до пам'ятника багато уваги. Це буквально побудова бізнесу на трагедії і це дуже ницо.

Пам'ятник Олександру Мацієвському вже використовують як рекламу послуг ТМ "Вічність". Засновник проєкту Валентин Вінцелевич із командою розробив окремий сайт, де пам'ятник Олександру можна роздивитися з різних ракурсів. Там же вони пропонують послуги "приміряння" памʼятників до різних локацій. Це фактично бізнес на крові, адже вони пропонують людям "відтворювати" їхніх рідних у майже 100-відсотковій схожості.

Реалістичний пам’ятник загиблому воїну Олександру Мацієвському: коментують експерти
Скриншоти: Twitter Mary Kravchenko

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]

На початок