Що відбувається на квартирних виставках Києва та звідки походить ця традиція в Україні — розповідає Аля Сєгал для Суспільне Культура.
"Хащі, рощі, зарощі і кущі"
Куратори: Олександра Погребняк
Дата: 24 лютого 2023
Працюючи в одній з найбільших інституцій країни, Олександра вирішила провести перший сольний виставковий проєкт саме у своєму приватному просторі. І проєкт дійсно балансує на межі інституційної та персональної практики.
З одного боку, це велика виставка, участь в якій взяли 15 художників та художниць із різних куточків світу, підготовка до неї почалася майже за пів року до відкриття, а сам проєкт підтримала Київська бієнале та "Асортиментна кімната". З іншого — виставка глибоко інтимна: саме в цій квартирі Саша та Дмитро прокинулися в день початку повномасштабного вторгнення (який збігся з днем народження Олександри), вирішили одружитися та залишитись у Києві. Великою мірою на рішення не виїжджати вплинула велика кількість кімнатних рослин. Саме це лягло у назву виставки, та одночасно це ще й частина рядка з вірша Дмитра про повернення у рідний Луганськ: "Нас зустрінуть вдома хащі, рощі, зарощі і кущі…".
Проведення виставки саме у річницю вторгнення зумовлене передусім бажанням повернути приватність цього дня та намаганням кураторки хоч в якийсь спосіб відзначити свій день народження. Також в інституційній площині за останні півтора року рідко можна було побачити роботи, створені до вторгнення.
На "Хащах, рощах, зарощах і кущах" найстаршою була відеоробота бельгійсько-мексиканського художника Френсіса Аліса 1991 року "Магнітні черевики". Вперше представлені на 5-й Гаванській бієнале, "Магнітні черевики” притягували всі дрібні металеві фрагменти на узбіччях Куби: проста прогулянка художника ставала перформативним актом та змінювала динаміку вулиці.
З цією роботою в діалог вступає Євгенія Бєлорусець: вона прогулюється Києвом, проте фіксує зміни у житті міста протягом активної фази війни. Також переосмисленню підлягають і роботи українських митців, створених до початку повномасштабного вторгнення, але в передчутті ескалації вже активної війни. Такою роботою є інсталяція Даніїла Ревковського та Андрія Рачинського "Катастрофа", що її митці вперше експонували в галереї Detenpyla 2020 року. Інсталяція — це барикада (на цій виставці забарикадовані вікна та двері на балкон) і записки з укріплення, що попереджають про майбутні вибухи.
На виставці 24 лютого 2023 року існує сприйняття ландшафту і територій як чогось непохитного та стійкого, до чого у нас хіба що може не бути доступу. Яскраво це відчуття розкривають "Чотири терикони, з яких видно окупований Донбас" Романа Хімея та роботи Алевтини Кахідзе.
На виставці 24 лютого 2024 року (яку кураторка вже планує) ми, ймовірно, вже зможемо побачити роботи, що осмислюють трагедію Каховської ГЕС та ландшафту, який все-таки здатний змінюватися (або який здатні змінювати люди). Подібні роздуми підіймав і режисер Валентин Васянович у стрічці "Атлантида" 2019 року, де тлом для сюжету стає звільнений український Донбас, але спустошений та непридатний для життя.
На відкритті колектив commercial public art створили зін про виставку. Відвідувачами події також були колеги Олександри, мистецька спільнота, випадкові незнайомці, журналісти — всі вони стали імпровізованими гостями дня народження кураторки.
"Виставка на Білоруській, 1"
Організовано у художницькому помешканні Олі Єрємєєвої, Жені Крюк та Саші Чепелєва.
Дата: 5 травня 2023.
До повномасштабного вторгнення мисткині та митець активно користувалися великим спільним простором та проводили поетичні читання, домашні вечірки, малювання з натури та кіноперегляди. 17 лютого 2022 року в помешканні проходили читання поезії німецького експресіоніста Бертольта Брехта (зокрема, творів про Першу світову війну), а вже за 10 днів мешканці квартири вимушені були евакуюватися на Захід країни.
Як згадує Оля Єрємєєва, на дистанції, живучи втрьох в одній прохідній кімнаті у Львові, загострився страх втратити дім та не мати можливості туди повернутися. Пізніше вибиті вибуховою хвилею вікна вдома, звичайно, підсилили це відчуття. Повернулися художники та художниці до квартири лише в червні: Оля та Саша зі Львова, а Женя — з Берліна.
Майже одразу вони відновили домашні вечірки, а потім почали разом відзначати свята та дні народження. Певною мірою це була спроба поновити втрачені контакти та надати простір для формування спільноти, спроба повернути відчуття втраченої безпеки. Тож закономірно, що в місці, яке стало острівцем спокою та безтурботності, мешканці сформували художнє висловлювання.
Як стверджують самі художники та художниці, ця виставка — про локальне і своє. Це певна спроба втекти від реальності, в якій за стінами квартири — страшна війна. В тексті, що зустрічає відвідувачів, автори одразу ж самі й приходять до усвідомлення неможливості подібної втечі. Виставка зіткана із суперечностей і яскраво демонструє стан сучасного суспільства: навіть у процесі абстрагування від війни її присутність відчувається найяскравіше.
У кімнаті Олександра центральне панно, яке перше привертає увагу, — велика графічна робота, написана аквареллю та олівцями. Яскравими кольорами Саша зображує своїх друзів Женю Крюк, Олю Єрємєєву та Лео Троценко (художника й співзасновника фотоініціативи Periscope_ua) у корсетах, хутрі та кольорових перуках у відвертих позах. Проте назва роботи сильно змінює її сприйняття: "Посли ЛНР / ДНР заходять в гості до Саші Чепелєва 23 лютого 2022 року". Саме в таких обставинах Саша зробив серію фотографій, з яких пізніше, під виставку, створив графічний малюнок.
Сам він коментує її так: "Ця робота, мабуть, про те, що навіть за день, за пів дня до того, як стався наступ, це сприймалося дуже іронічно. Ніхто не вірив, ми прикалувалися — «посли ЛНР / ДНР». А потім вибухи. І все змінилося". Решта робіт знайомить глядачів із живописною практикою Саші та певним уявним світом, через який він зображує і портрети реальних людей: кролячі зуби, веснянки, збільшені очі з величезними пухнастими віями.
Кімната Жені також занурює у персональну практику мисткині. На стінах — живописні портрети жінок, гілки дерев, великі полотна із зображенням лесбійських стосунків, полароїдні портрети друзів, прикрашених квітами, та портрет, зроблений із квітів та епоксидної смоли. На столі, серед пелюсток, гілок та уламків ракет — щоденникові нотатки на серветках: Sometimes I imagine my room explodes, As the war began I became more attracted to women, Explosions motivate me the most to write applications for art residencies.
В експозиції кімнати Олі Єрємєєвої на тлі безлічі фотографій стоїть невеликий столик. На ньому — шматочки будинку "Слово" (доказ існування Харкова), великий кристал солі (доказ існування Соледару), уламки смальти мозаїки (доказ існування Маріуполя). Такі матеріальні свідчення існування будинків, обʼєктів, явищ та загалом життя стали основною лінією цієї частини виставки. Представлені фотографії фіксують різні циклічні моменти та стани. Наприклад, фотографії, зроблені в різні моменти на станції метро "Палац Україна", засвідчують існування станції та проміжку часу, коли мисткиня жила неподалік. Фотографії кімнати мисткині в різних стадіях прибраності — доказ існування кімнати. Фотографії з потягів — доказ існування маршрутів, подекуди вже недоступних. А автопортрети, зроблені в туалеті, фотографії порізаних пальців та пасма власного волосся в пакетах стають тут доказом існування Олі Єрємєєвої.
"Red room / Червоним кольором"
Виставка фотографа Андрія Бойка у квартирі куратора та митця Клеменса Пула та художника Нікіти Кадана
Дата: 21 травня 2023.
Протягом тривалих зимових відключень світла, спричинених російськими обстрілами критичної інфраструктури України, роль квартири та її сприйняття знову змінилися. Андрій Бойко з початком блекаутів та відключень води втратив можливість працювати у даркрумі (фотолабораторія).
На запрошення свого товариша Клеменса, він перебрався до його квартири (де відключення світла були більш прогнозованими) та обладнав там майстерню: перевіз фотозбільшувач, кювети й хімію для друку. Тож у перервах між роботою та поїздками на Схід у ролі фотожурналіста Андрій встиг надрукувати у ванній кімнаті Клеменса кілька серій та окремих світлин.
Коли Клеменс повернувся до Києва, Андрій запропонував йому провести квартирну виставку за результатами роботи в його помешканні. Разом вони відзняли серію фотографій для релізу гурту "Шиномонтаж", в якому грає Клеменс. Окрім цієї серії, на виставці "Red room / Червоним кольором" були представлені репортажні знімки зі Сходу, фотографії наслідків ракетних обстрілів поруч із портретами друзів та митців і відвертими еротичними світлинами. Проте основна увага на виставці віддана саме митцю: його практиці, перебуванню у квартирі, окресленому часу та зусиллям, виділеним на фізичний друк відбитків. Протягом відкриття Клеменс грав свою музику, поєднавши квартирну виставку з музичним квартирником.
NORM
Куратори: художники Нікіта Кадан і Антон Саєнко
Дата: 31 травня 2013
Художники задумали цю квартирну виставку ще навесні 2022 року, сидячи на руїнах у дворі будинку в Бехтерівському провулку. Виставка відбулася у квартирі Нікіти Кадана, в якій він провів більшу частину 2022 року: "Там на вікні є така дивна Х-подібна форма з паперового скотчу. Це я в перший день почав вікна заклеювати. Відірвав шматок, щось маленьке, криве. Друге — так само. А далі скотч закінчився. Тобто я, коли взяв, то не звернув уваги, що там нічого немає (що одразу говорить про те, що трохи змінений стан). Дивлюся: вийшло щось дуже схоже на пташку. Не знаю, можна було б дорозвинути в метафору, що вона весь цей час захищала це приміщення, але для мене це скоріше свідчення певного специфічного стану, моменту, коли звичний спосіб існування ламається". Водночас NORM стала виставкою-прощанням із квартирою, в якій разом з Клеменсом Пулом Нікіта багато років жив та, зокрема, проводив виставки.
Цього ж дня, 31 травня, за пів години ходьби від квартири в “Українському домі”, одному з найбільших виставкових майданчиків країни, відкрилася інша виставка. "Ти як?" охопила більш ніж 100 митців та мисткинь із понад 500 роботами і стала найбільшою виставкою українського мистецтва, створеного після 24-го лютого. Обидва куратори NORM, Нікіта Кадан та Антон Саєнко, а також більша частина учасників виставки, були представлені й на "Ти як?", тож виставки можна сміливо розглядати як діалог між великою інституцією та митцями.
Для авторів проєкту його "квартирність" — це спроба подивитися одне одному у вічі, обмежившись маленькою групою глядачів, адже велика кількість голосів, за їхніми словами, унеможливлює діалог. Це своєрідний протест проти "правильної" великої збірної експозиції в "Українському домі".
На обох виставках можна знайти роботи з тих самих серій художників, але їхні роботи сприймаються по-різному. На "Ти як?" роботи Крістіни Мельник та Катерини Алійник сприймаються більше у розрізі фіксацій часу (навіть поверхи експозиції розділені хронологічно), на NORM роботи з цих же серій в більш камерній атмосфері спонукають до діалогу та більш уповільнених рефлексій.
Скрізною темою NORM стають процеси нормалізації війни та її наслідків, а також мотив оприявнення травм. Тут Дана Кавеліна говорить, що "Під шкірою кожного міста є Маріуполь", а у представленій роботі проблематизує закон про колаборантів, розповідаючи про досвід людей в окупованому Мелітополі. Євгенія Бєлорусець у своїй пʼєсі розповідає про відчуття, коли досвід усього попереднього життя стає нерелевантним.
Друга виразна лінія — радикальна тілесність, "оргія під час чуми", як її називає куратор. Ця тілесність, зокрема, проявлена у сімейних альбомах Олі Єрємєєвої та Жені Крюк, наповнених фотографіями з вечірок, виставок, фотосесій в перемішку зі знімками з Харкова, Бучі та проводами родичів і друзів на фронт. Фотографії в альбомах не поділені за "мирними" та "воєнними" переживаннями, а намагаються продемонструвати ту адаптацію до життя в умовах війни, де паралельно відбуваються прекрасні й жахливі події.
Діалог між виставками найбільш буквально відбувався під час перформансу Ярослава Футимського. Перформанс пройшов у дворі будинку, де відбувалася виставка, на руїні памʼятки архітектури місцевого значення. Глядачів Ярослав запрошував у невеличкий внутрішній простір руїни зі словами "Проходьте, тут ще дуже багато місця", а почав після того, як зробити зайвий крок усередині вже було неможливо.
Вступне слово апелювало до роботи Олексія Салманова "Місця вистачить всім", а контртезою використовувало протилежну за сенсом роботу Іллі Кабакова "У майбутнє візьмуть не всіх". Відповіді Ярослава на поставлене кураторською групою запитання "Ти як?" набули фізичного прояву через вузькі картонні таблички (або ж "інструменти для вказування на кут"), що їх Ярослав просив глядачів витискати у кути залишків стін будинку. Ці кути, людські тіла, їхні прямі дії мали максимальну конкретність та означеність. Характер відповідей же, з іншого боку, розбирав слова на запчастини й оприлюднював нові сенси та мерехтливість цих словесних конструкцій: "Я в порядку, (Я) в порядку // Прокидаюсь від вибухів. Прокидаюсь зранку".
Якими є квартирні галереї?
У часи незалежності в Україні крім окремих квартирних виставок сформувалася практика створювати у своїх апартаментах галереї. До таких квартирно-галерейних проєктів належать, зокрема, галерея-лабораторія SOSka в Харкові (2005–2012), галерея Detenpyla (з 2011) та "Міжкімнатний простір" (з 2021) у Львові або "Квартира 14" у Києві (2016–2018, на паузі). Ці простори поступово ставали невеликими artist-run інституціями, що впливали на культурний ландшафт міста.
Домашню галерею у 2021 році відкрила і Тамара Турлюн. Художниця надихалася самоорганізованим простором "Гараж 127" у Харкові, що його заснували Антон Ткаченко та Настя Хлестова. Завдяки невеликому експозиційному простору й віддаленості самої галереї в depot12_59 вдавалося проводити виставки з невеликих проєктів, часто про щось особисте та інтимне, що не доходило до великих інституцій. Одночасно з цим важливою місією depot12_59 залишається децентралізація культури в столиці (галерея розташована на Дарниці). З повномасштабним вторгненням простір призупинив свою діяльність. Вже після деокупації Київської області, починаючи з 1 травня 2022 року, Тамара почала проводити "віртуальні виставки": роботи розвішували у просторі, робили фотофіксацію та виставляли в Instagram. Зокрема, формат такої онлайн-виставки "Потяг 014 Луганськ — Луганськ" Насті Лелюк був зумовлений зв’язком з її квартирною виставкою 2017 року в окупованому Луганську.
Пізніше влітку та на початку осені квартира почала виконувати більш ужиткову функцію: в ній жили друзі-митці Тамари, які вимушені були покинути свої домівки. В різні періоди цим скористалися Ліля Петрова та Антон Ткаченко, обоє з Харкова. Антон же вирішив перетворити проживання на повноцінну резиденцію зі звітною виставкою "Київський тріп / У цієї виставки немає куратора". Основною лінією став досвід вимушеного перебування Антона в Києві.
Експозиція була буквально пов’язана червоною натягнутою ниткою, яка розділяла роботи на кілька сюжетних ліній. Одна з них — це стосунки художника з його artist-run галереєю "Гараж 127" та рефлексія щодо спільноти, створеної навколо неї. Образ галереї трансформувався тут від суто утилітарного — стіни, на яких розміщуються об’єкти мистецтва, — до більш сентиментального, де "Гараж 127" стає головним персонажем та символом дому. Інша лінія — гра з автопортретом, де Антон прямолінійно використовує свої фотографії або більш абстрактно додає в експозицію дзеркало.
Серед робіт із темою автопортрета — коробка з волоссям автора, яке він не стриг і відрощував із 24 лютого. Робота є і омажем Полу Теку (американський художник та скульптор, який у своїй практиці часто розміщує різні об’єкти у подібні жовті коробки), і образом звикання до війни (традицію не стригтися перервала резинка, що заплуталася у волоссі), і водночас має під собою контекст початку мітингів в Ірані, відсилаючи до політичного жесту стрижки та порушуючи проблему токсичної маскулінності.
Інша частина робіт розповідає про взаємодію Антона з Києвом, Дарницею та безпосередньо виставковим простором: знайдена біля смітника ніжка від стільця, виточена у стоїчну ногу-голову; поміщена за скло муха, яка навчилася маскуватися під бджолу і була випадково вбита Антоном; роботи з кольорових обкладинок, яких було багато у квартирі. Виставка "без куратора" відкрилася 3 жовтня, на неї вже класично прийшли друзі митця та колеги-художники й художниці.
Поступово depot12_59 повернувся до більш стабільного експонування, в планах з’являються резиденції та публічні програми.
Про планування виставки "Луганджелес", яка відкрилася 24 червня 2023 року в межах програми "Міфологія Донбасу" (та яка буде поступово поповнюватися новими виставковими проєктами), Тамара Турлюн розповідає:
"Я відчуваю провину. Наприклад, я нічого не робила протягом цих 8–9 років, поки були окуповані Донецьк та Луганськ. І я ніколи там не була. Тож я вирішила, сказала Насті Лелюк: давай проведемо артіст-ток про твоє місто, де ти народилася. Тому що багато хто не був там і не знає, що це за місто. Навіть мені цікаво послухати, незважаючи на те, що ми дружимо (вона ще тоді переїхала до нас в коледж, і ми дружимо з тих часів). Ми домовлялися, що це буде одноденна акція, а Настя каже: «Ну, знаєш, можемо і виставку зробити». Тож зробили виставку."
Квартирні виставки та історія українського мистецтва
Проте традиція не-галерейних виставок в Україні починається ще до здобуття незалежності, майже 60 років тому. В 1967-му в Одесі відбулася виставка "Сичик+Хрущик". Художники власноруч розмістили свої роботи на тимчасовому паркані навколо Оперного театру — ця виставка увійшла в історію українського та неофіційного радянського мистецтва як "парканна".
Щира і наївна спроба вийти за межі звітних виставок Союзу Художників та показати щось крім соцреалізму наштовхнулася на закономірну реакцію влади: за три години від початку захід розігнала міліція. Проте неможливість для молодих митців виставлятися в офіційних галереях і музеях (а тепер ще й навіть на вулицях) породила надзвичайно важливий для історії українського мистецтва напрям. З 1960-х у квартирах Олега Соколова (одеський митець-нонконформіст та поет), Маргарити Жаркової (художниця, викладачка, критикиня, кураторка та директорка центру сучасного мистецтва "ТИРС"), Володимира Асрієва (музикант і керівник різноманітних ВІА) та багатьох інших одеситів почали проходити квартирні виставки.
А після "парканної виставки" цей напрям розцвів. Їхній вплив можна оцінити хоча б по тому, що Олександр Ройтбурд (український художник та директор Одеського художнього музею з 2018 року й до своєї смерті у 2021 році), плануючи експозицію сучасного мистецтва "Від ХХ до ХХІ" в залі нонконформізму, вирішив розвішувати картини "шпалерним методом" як данину суцільній розвісці в тісних комуналках.
На цих виставках народжувалося нове сучасне українське мистецтво, вели жваві дискусії, митці обмінювалися передруками книжок та каталогів закордонних виставок. Хоч одеські нонконформісти й не схильні вважати себе бунтівниками, але вони створили опозицію консервативному соцреалізму. Їхнє мистецтво не було політичним у прямому сенсі, проте працювати у "формалістичному" стилі вже було викликом системі. Подібні квартирні формати пізніше підхопили й київські нонконформісти.
Квартирні виставки нині перестали бути намаганням виставити своє мистецтво бодай якимось способом. Якщо митці 1960–1980-х років дійсно не проходили зі своїми творами на союзні виставки, то сьогодні ми можемо побачити ті самі роботи в найбільших інституціях країни та в невеликих приватних апартаментах. Для цих виставок художники не пишуть пресрелізи, а оцінювання їхньої "вдалості" відбувається за зовсім іншими критеріями, аніж в галерейних чи музейних проєктах. Характерною рисою квартирних виставок стає участь простору в створенні наративу.
Ці виставки — вже не просто "збірна солянка", але результат осмислення місця свого життя та трансформацій, які з цим житлом (та нами) відбулися протягом повномасштабної війни.
Цільова аудиторія квартирних виставок, як і в artist-run просторів, — це художня спільнота. Обмежена аудиторія дає простір для дискусії, обміну думками та практиками. Не акцентуючись на досягненні інституційного результату, митці-куратори не відчувають зобовʼязань та можуть субʼєктивніше відбирати роботи. І хоч сучасні виставкові майданчики вже не мають такої жорстокої цензури, проте квартирні камерні експозиції можуть говорити на більш нестандартні теми або показувати проєкти, що менше спрямовані на публіку.
Зрештою, закономірно, що площиною для висловлювань стає місце, якого нас так старанно намагаються позбавити.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
